Сім смертей Евелін Гардкасл

34

— Батьку!

Здригаюся, побачивши просто перед собою ластате обличчя юнака з рудим волоссям і блакитними очима. Я знову давній старигань, сиджу у фотелі, коліна накриті шотландським коцом. Юнак схилився до мене, зігнувшись майже під прямим кутом, руки тримає зчепленими за спиною, наче соромиться їхнього вигляду.

Суплюся, і він квапливо задкує на крок.

— Ви просили мене розбудити вас о чверть на десяту, — каже вибачливо.

Від нього тхне віскі, тютюном і страхом. Страх переповнює його аж по вінця, проступає жовтими плямами на білках його очей, нашорошених і зацькованих, наче у тварини, яку от-от уполює мисливець.

За вікнами розвидніло, свічка давно вже згасла, від вогню в каміні залишився самий попіл. Непевний спомин про те, як я був дворецьким, доводить, що після відвідин Ґолда я знову заснув, хоча й не пам’ятаю цього. Жах того, що пережив Ґолд, — того, що незабаром доведеться пережити мені самому, — не давав мені склепити очей аж до світанку.

«Не виходьте з карети».

Це й застереження, і благання. Він хоче, щоб я змінив цей день, і ця перспектива, хоч яка заманлива, водночас дуже непокоїть мене. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я й спроможуся вигадати щось, щоб і справді змінити плин речей, то й Лакей на це здатний. Цілком можливо, що ми отак-от з ним повсякчас і гасаємо по колу, руйнуючи задуми один одного. Тепер ідеться не тільки про те, щоб знайти правильну відповідь, — треба ще й протриматися після цього достатньо довго, аби повідомити її Моровому Лікареві.

Слід поспілкуватися з художником за першої ж нагоди.

Соваюся в кріслі, відкидаю шотландський коц і постерігаю, як ледь помітно здригається хлопець. Напружившись, він дивиться на мене краєм ока, щоб зрозуміти, чи помітив я його реакцію. Бідолашний малий. З нього вибили всю відвагу, а тепер кóпають ще й за те, що він страхополох. Але моє співчуття в цієї подоби не знаходить ані найменшого відгуку — цей чоловік відчуває непереборну відразу до власного сина. Він вважає сумирність цього хлопця просто нестерпною, а його мовчання — образливим. Він невдача, непростима помилка.

Єдина моя помилка.

Струшую головою, намагаючись позбутися гіркого жалю цієї людини.

Спомини Белла, Рейвенкорта й Дербі були наче повиті габою, але мотлох цього конкретного життя розкиданий навсібіч, і я постійно зашпортуюся об нього.

Хоча коц натякає на слабкість і недугу, я зводжуся з крісла доволі легко й випростовуюся — виявляється, зріст у мене чималий. Мій син відступає в куток кімнати, ховається в затінку. Хоча відстань не така вже й велика, для мого нового носія це аж надто далеко, бо він підсліпуватий. Шукаю окуляри, знаючи, що марно. Цей чоловік уважає вік слабкістю, результатом слабодухості. А отже, ані окулярів, ані ціпка, ані якоїсь допомоги не передбачено. Увесь тягар життя я маю нести самотужки. Сам-один.

Відчуваю, що син намагається збагнути, у якому я настрої, спостерігає за виразом мого обличчя, ніби за хмарами, що віщують наближення негоди.

— Давай кажи, що там у тебе, — бурчу, роздратований його нерішучістю.

— Я сподівався, що ви дозволите мені сьогодні не йти на полювання, — зізнається він.

Ці слова він кладе до моїх ніг, наче приносину, ніби двох мертвих кроликів перед зголоднілим вовком.

Навіть оце просте прохання дратує мене. Ну хіба ж існують узагалі молодики, яким не до шмиги полювання? Що то за чоловік такий, який плазує, скрадається, навшпиньки оминає гострі кути замість того, щоб переможно крокувати світом? Мені кортить відмовити, змусити його страждати через те, що він наважується бути таким, яким є, але я стримую це бажання. Обом нам буде ліпше, якщо ми опинимось якнайдалі одне від одного.

— Гаразд, — кажу я, змахом руки наказуючи йому забиратися.

— Дякую, батьку, — каже він і квапливо йде, боячись, що я передумаю.

За його відсутності дихання моє вирівнюється, кулаки розтискаються. Лещата гніву слабшають, і я дістаю змогу роздивитися кімнату, щоб дізнатися бодай щось про її мешканця.

На столику біля ліжка три стоси книжок, присвячених складним аспектам юриспруденції. Моє запрошення на бал використане як закладка. Воно адресоване Едвардові й Ребецці Денсам. Самого цього імені достатньо, щоб усередині в мене все заточилося. Я згадую обличчя Ребекки, її запах. Відчуття її присутності. Пальці мої намацують на шиї медальйон, у якому сховано її портрет. Горе Денса — тихий біль, одна сльоза на день. Це єдине, що він собі дозволяє.

Жену скорботу геть і тарабаню пальцями по запрошенню.

— Денс, — бурмочу я.

Химерне прізвище для аж такої похмурої людини[19].

Тишу пронизує стукіт, клямка дверей повертається, а за мить вони відчиняються. До кімнати ввалюється височезний незграбний чоловік. Він чухає копицю сивого волосся — навсібіч летить лупа. Незнайомець убраний у пожмаканий синій костюм, у нього сиві бакенбарди й почервонілі очі — видовище було б огидне, якби не та природність, з якою він тримається, попри власну неохайність.

Угледівши мене, незнайомець спантеличено кліпає й аж перестає чухатися.

— То це що, ваша кімната, Едварде? — дивується він.

— Принаймні прокинувсь я саме тут, — озиваюся нашорошено.

— Хай йому грець, я забув, куди мене поселили!

— Де ж тоді ви спали минулої ночі?

— В оранжереї, — озивається він, чухаючись під пахвою. — Ми з Геррінґтоном побилися об заклад, що я зможу випити пляшку портвейну за п’ятнадцять хвилин. Це останнє, що я пам’ятаю. А потім уранці мене розбудив той покидьок Ґолд — репетував, геть-чисто справдешній божевільний.

Згадка про Ґолда змушує зринути в пам’яті його вчорашні безладні попередження й порізи на руці.

«Не виходьте з карети», — сказав він. Чи означає це, що я звідси поїду? Чи вирушу в якусь подорож? Мені вже відомо, що до селища не дістатися, тому ця остання перспектива видається сумнівною.

— Ґолд щось розповів? — цікавлюсь я. — Він, бува, не згадував, куди збирався піти чи що зробити?

— Я з ним теревені не розводив, Денсе, — озивається незнайомець зневажливо. — Я одразу збагнув, що він за такий, а тому дав йому зрозуміти, що пильнуватиму. — Він роззирається. — Я тут пляшку, бува, не залишав? Голова розколюється, треба чогось хильнути, щоб угамувати цей бісів біль.

Не встигаю я розтулити рота, щоб відповісти, а він уже нишпорить по шухлядах, полишаючи їх висунутими, а відтак заходиться порпатися ще й у шафі. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й знову роззирається, наче щойно почув лев’яче гарчання десь у заростях.

У двері знову стукають. З’являється ще один відвідувач. Цього разу це капітан Кліффорд Геррінґтон, той нудний морський офіцер, який під час вечері сидів обіч Рейвенкорта.

— Агов, ви, обоє, ходімо вже! — гукає він, глянувши на годинник. — Старий Гардкасл уже зачекався!

Зараз, іще вільний від згубного впливу міцного алкоголю, він ставний і владний.

— Є якісь припущення щодо того, що йому від нас треба? — запитую я.

— Жодного. Але, підозрюю, він усе розповість, коли вже будемо на місці, — жваво озивається той.

— Мені потрібне віскі на коня, — озивається мій перший гість.

— У сторожівні достеменно щось знайдеться, Саткліффе, — зазначає Геррінґтон, навіть не приховуючи нетерплячки. — До того ж ви чудово знаєте Гардкасла: він останнім часом просто з біса серйозний, тож ліпше не потикатися до нього напідпитку.

Мій зв’язок з Денсом такий сильний, що самої згадки про лорда Гардкасла достатньо для того, щоб роздратовано форкнути. Денс у Блекгіті не з власної волі, це побіжний візит, який триватиме рівно стільки часу, скільки буде потрібно, щоб завершити якісь родинні справи. Мені ж, навпаки, кортить розпитати господаря маєтку про його зниклу дружину, і моє прагнення зустрітися з ним дошкуляє Денсові, муляє його, наче шмерґель.

Це так химерно — дратувати себе самого.

Нетерпеливий морський офіцер знову підганяє тюхтія Саткліффа, а той скидає руку, благаючи дати йому ще хвилину, і знову заходиться гарячково нишпорити моїми полицями. Відтак принюхується, квапиться до ліжка, піднімає матрац і видобуває звідти поцуплену пляшку віскі.

— Веди нас, друже Геррінґтон! — хвацько вигукує він, відкорковує пляшку й добряче ковтає.

Геррінґтон хитає головою й жестом запрошує нас до коридору, де Саткліфф заходиться розповідати якийсь сороміцький анекдот, і то доволі голосно. Приятель намарно намагається його вгамувати.

Обидва вони заповзято клеять дурня, і їхній бадьорий настрій здається мені такою мірою зухвалим, що в мене аж зводить щелепи. Моя подоба на такі розкоші часу не має. Денс залюбки рушив би вперед, але мені не хочеться самотою вештатися цими коридорами.

Урешті-решт я зголошуюся на компроміс — іду за два кроки від цих блазнів, достатньо далеко, щоб не треба було з ними спілкуватися, але водночас достатньо близько, щоб убезпечити себе від можливих зазіхань Лакея, якщо він вештається десь поблизу.

На нижньому майданчику сходів у вестибюлі нас зустрічає такий собі Крістофер Петтіґрю — той самий слизький хлоп, з яким під час вечері спілкувався Деніел. Це кощавий чоловік з уїдливим обличчям і темним масним волоссям, зализаним на один бік.

Він такий самий сутулий і лукавий, як я був запам’ятав. Його погляд спершу обмацує мені кишені й лише потому здіймається до обличчя. Два дні тому я розмірковував, чи не майбутня моя подоба він, бува, але якщо це й справді так, то я спасував перед його гріхами, бо цей хлоп уже трохи напідпитку, а зараз іще й з готовністю хапає пляшку, яку простягають йому приятелі. Мені самому цю пляшку не пропонують, отже, навіть відмовлятися не доводиться. Вочевидь, Едвард Денс тримається осторонь від цього наброду, і хвалити Бога за це. Зграя ця якась химерна; авжеж, вони друзі, але наче несамохіть, ніби троє чоловіків, яких викинуло на один і той самий безлюдний острів. На щастя, що далі ми відходимо від маєтку, то стриманішим стає їхній сміх, який притлумлюють вітер і злива, і змерзла рука з пляшкою ховається до затишної кишені.

— А ще на когось сьогодні Рейвенкортів пудель уже дзявкотів? — питає слизький Петтіґрю; зараз він лише пара брехливих очиць понад шарфом. — Як там його?..

Він ляскає пальцями, намагаючись пригадати.

— Чарльз Каннінгем, — кажу відсторонено, майже не дослухаючись до його слів.

Я впевнений, що там, віддалік, ховаючись за деревами, хтось за нами скрадається. Я бачу тільки силует, геть непевний, от хіба що вбраний він у лакейську ліврею. Рука моя торкається горла, і на мить я знову відчуваю доторк леза.

Здригаюся, мружу оці жахливі Денсові підсліпуваті очі, намагаючись бодай щось роздивитися, але, якщо мій ворог і справді щойно був там, його вже немає.

— Еге ж, Чарльз, трясця йому, Каннінгем, — киває Петтіґрю.

— Він що, розпитував про вбивство Томаса Гардкасла? — запитує Геррінґтон, рішучо крокуючи назустріч вітру, вочевидь, за давньою морською звичкою. — Чув, що він цього ранку спілкувався зі Стенвіном і навіть почубився з ним, — додає він.

— Оце нахаба! — форкає Петтіґрю. — А ви що скажете, Денсе? До вас він, бува, не потикався нишпорити?

— Наскільки мені відомо, ні, — озиваюся, досі вдивляючись у зарості.

Ми наближаємося до місця, де, як мені здалося, я помітив був Лакея, але тепер розумію, що цей спалах кольору — лише червона хусточка, прицвяшена до дерева на позначення шляху. Уява моя всюди в лісі бачить чудовиськ.

— І чого ж хотів Каннінгем? — кидаю, знехочу зосереджуючись на словах своїх супутників.

— То не він хотів, — пояснює Петтіґрю. — Він розпитував усіх на доручення Рейвенкорта. Схоже, старий гладун зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.

Отакої. У подобі Рейвенкорта я дав Каннінгемові чимало доручень, але розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не просив. Хай там що робить наразі Каннінгем, він просто прикривається Рейвенкортовим ім’ям. Можливо, це частина його таємниці, яку він так намагається від мене приховати, — тієї самої таємниці, яку ще доведеться згадати в листі, а відтак сховати конверт із цим листом під подушками у фотелі в бібліотеці.

— І про що ж він розпитує? — питаю, уперше продемонструвавши зацікавлення.

— Та переважно про другого вбивцю, того, якого Стенвін, за його словами, поранив шротом, а той потім п’ятами накивав, — озивається Геррінґтон, ковтнувши з фляжки. — Хотів дізнатися, чи ширилися тоді чутки, що то за один, і чи хтось у змозі описати того хлопа.

— І що, був якийсь поголос? — питаю я.

— Та особисто я нічого не чув, — озивається Геррінґтон. — А навіть якби й чув, то йому б не розповів. Відрядив його під три чорти, давши перед тим прочуханки.

— А взагалі-то не дивно, що Сесіл доручив це Каннінгемові, — зауважує Саткліфф, чухаючи бакенбарди. — Він запанібрата з усією челяддю, покоївками й садівниками в Блекгіті, тож напевне знає про цей маєток більше за будь-кого з нас.

— Чому це? — питаю я.

— Він саме жив тут, коли сталося вбивство, — відповідає Саткліфф, озирнувшись на мене через плече. — Був тоді зовсім хлопчиськом, певна річ, трохи старшим за Евелін, наскільки я пам’ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелен віддала його на виховання куховарці чи щось таке. От ніколи не міг збагнути, кого вона цим покарала. — Голос його звучить задумливо, і чути такі інтонації від цієї неохайної, безформної істоти доволі химерно. — Кухарка ця нівроку, чоловік у неї на війні загинув, — бурмотить він. — Гардкасли оплатили хлопцеве навчання, і, коли він увійшов у вік, віддали його Рейвенкортові в найми.

— А з якого це доброго дива Рейвенкорт раптом зацікавився вбивством, яке сталося аж дев’ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.

— Попередню розвідку проводить, — відверто пояснює Геррінґтон, обходячи купку кінського гною. — Рейвенкорт же ж купує собі дружину з Гардкаслів, а отже, має заздалегідь дізнатися, що в неї за придане…

Розмова їхня хутко з’їжджає на якусь сороміцьку банальщину, але я й досі розмірковую про Каннінгема. Минулого вечора він тицьнув Дербі в руки записку, у якій було написано «Усі вони», і сказав, що збирає гостей на доручення одного з моїх майбутніх утілень. Можна припустити, що це означає, ніби я можу йому довіряти, але, поза всякими сумнівами, у Блекгіті він має також і свої власні справи. Мені відомо, що він позашлюбний син Пітера Гардкасла й що розпитує про вбивство свого зведеного брата. Десь поміж цими двома фактами й приховано таємницю, яку він так ревно зберігає, що аж дозволив себе шантажувати через це.

Стискаю зуби. Як мені кортить знайти в цьому будинку бодай одну людину, яка є саме тою, ким видається на перший погляд!

Рухаємося брукованою стежкою до стайні, а відтак розвертаємося на південь і простуємо нескінченною дорогою до селища, аж нарешті дістаємося до сторожівні. Вервечкою проштовхуємося вузеньким коридором, струшуємо краплі дощу з плащів і вмощуємо їх на кілках, нарікаючи на негоду.

— Сюди, сюди! — гукають із-за дверей праворуч.

Ідемо на голос і опиняємося в похмурій вітальні, освітленій полум’ям каміна. У фотелі біля вікна сидить лорд Гардкасл.

Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Лорд Пітер на вигляд трохи старший за свій портрет, хоча й досі кремезний і дужий на вигляд. Темні брови насуплені у формі літери V, стрілкою показуючи на довгий ніс і сумовиті губи зі скорботно вигнутими донизу кутиками. У лорді Пітері й досі відчувається чоловіча врода, хоча й доволі пошарпана: від колишньої чарівливості вже лишилися практично самі спогади.

— Якого біса ми мусимо зустрічатися аж тут? — невдоволено питає Петтіґрю, важко опускаючись у фотель. — У вас же непоганий… — Він махає рукою в бік Блекгіту, — …ну, тобто щось доволі схоже на маєток.

— Цей бісів будинок став справдешнім прокляттям нашої родини вже тоді, коли я був хлопчиськом, — одказує Пітер Гардкасл, наповнюючи п’ять келихів. — Я без крайньої потреби туди ані ногою.

— Можливо, слід було згадати про це до того, як улаштовувати оце вульгарне збіговисько? — цікавиться Петтіґрю. — Ви що, і справді збираєтеся оголосити про заручини Евелін просто в річницю вбивства власного сина?

— Невже ви гадаєте, що це моя ідея? — питає Гардкасл, грюкнувши пляшкою по столу й роздратовано глянувши на Петтіґрю. — Ви вважаєте, що я сюди з власної волі приїхав?

— Угамуйтеся, Пітере, — заспокоює його Саткліфф, важко зводиться й незграбно плескає друга по плечу. — Крістофер бурчить через те, що… що він завжди й усім незадоволений.

— Авжеж, — бурмотить Гардкасл; те, як побуряковіли його щоки, свідчить, що ставитися з розумінням до чиїхось коників він не збирається. — Просто… Гелен поводиться з біса химерно, а тепер ще й це. Зеленого поняття не маю, як усе це витримати.

Він і надалі наповнює келихи; зніяковілу мовчанку порушує лише дощ, який тарабанить у шиби.

Особисто мене тішать і крісло, і тиша.

Мої супутники йшли доволі швидко, і я насилу встигав за ними. Наразі мені треба відхекатися, а гордість потребує зробити це якомога непомітніше. Замість долучитися до розмови, я роздивляюся довкола, але в кімнаті дивитися нема на що. Приміщення довге й вузьке, меблі посунуті попід стіни й скидаються на уламки, які після кораблетрощі викинуло на берег. Хідник вичовганий, шпалери з квітковим візерунком неоковирні. Повітря аж стужавіло — воно таке затхле, наче попередні власники так і сиділи тут, допоки не розсипалися на порох. У сторожівні не так незатишно, як у східному придомку, де влаштувався Стенвін, але все одно доволі дивно, що господар маєтку вирішив оселитися саме тут.

Мені ще не випадало нагоди спитати, яка роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але те, яке помешкання він собі обрав, свідчить, що він бажає лишатися поза полем зору. Питання лише в тому, нащо вона йому, оця непримітність.

Гардкасл роздає нам келихи й знову сідає. Він гріє свій келих у долонях, наче збираючись на думці. У всіх його рухах — зворушлива незграбність, яка враз нагадує мені Майкла.

Ліворуч від мене Саткліфф, який уже встиг вихилити половину свого віскі із содовою, видобуває з кишені якийсь документ і передає його мені, жестом даючи зрозуміти, що я маю віддати його Гардкаслу. Це шлюбний контракт, укладений адвокатською конторою Денса, Петтіґрю й Саткліффа. Отже, виходить, що ми з оцим похмурим Філіпом Саткліффом і слизьким Крістофером Петтіґрю — ділові партнери.

Хай навіть так, але я певен, що Гардкасл запросив нас сюди зовсім не для того, щоб обговорювати доньчин шлюб. Задля цього він надто вже неуважний, надто нервовий. До того ж, якщо йому потрібні були самі юристи, нащо б тоді він запрошував Геррінґтона?

На підтвердження моїх здогадів Гардкасл бере в мене контракт, кидає на нього побіжний погляд і швиргає папери на стіл.

— Ми з Денсом уклали його особисто, — сповіщає Саткліфф, зводиться й наливає собі ще віскі. — Щойно Рейвенкорт з Евелін його підпишуть, ви знову станете багатієм. Рейвенкорт після підписання сплатить кругленьку суму, але найбільша частина лишатиметься в довірчій власності аж до церемонії. А за кілька років він викупить у вас і Блекгіт. Без зайвої скромності можу запевнити: контракт просто чудовий.

— А де ж сам старигань Рейвенкорт? — питає Петтіґрю, озираючись на двері. — Хіба він не має зараз бути тут?

— Гелен його шукає, — озивається Гардкасл, бере зі сволоку над каміном дерев’яну скриньку й відчиняє її. Ми бачимо кілька рядів тлустих сигар, на які присутні реагують майже дітвацькими радісними вигуками. Сам я від сигари відмовляюся, але спостерігаю за тим, як Гардкасл роздає їх іншим. Його усмішка приховує неймовірне бажання догодити, готовність потішити гостей має закласти підґрунтя для чогось серйознішого.

«Йому щось треба».

— Як Гелен? — цікавлюсь я, надпиваючи напій. Вода. Денс не дозволяє собі потішитися навіть алкоголем. — Усе це, напевне, дуже для неї тяжко.

— Так, мабуть. Але це була її бісова ідея — приїхати сюди, — форкає Гардкасл, бере й собі сигару й захлопує скриньку. — Розумієте, я зі шкіри пнуся, щоб її підтримати, але, хай йому грець, відтоді, як сюди приїхали, ми з нею майже не бачимося. З неї й двох слів не видушити. Якби ж то я вірив у всі ті надприродні штуки, то вирішив би, що вона одержима.

Сірники передають з рук до рук, кожен присутній виконує свій власний ритуал із запалювання сигари. Петтіґрю водить сірником туди й назад, Геррінґтон обережно підносить його до самого кінчика, Саткліфф улаштовує цілу виставу, розмахуючи сірником у повітрі. Але Гардкасл нехтує всіма цими витребеньками: він просто запалює сигару, кинувши на мене виразний погляд.

У мені спалахує блищик дружньої прихильності, залишки якоїсь дужчої емоції, яка нині вигоріла вщент, залишивши по собі самі жарини.

Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується у фотелі.

— Джентльмени, я запросив вас сюди сьогодні, бо в усіх нас із вами є дещо спільне, — починає він доволі скуто. Стає зрозуміло, що початок промови він ретельно підготував. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я знаю, як нам звільнитися з його лабетів. Якщо ви готові вислухати мене, я розповім про свій задум.

Він вичікувально дивиться на кожного з нас, сподіваючись реакції.

Петтіґрю і Геррінґтон мовчать, але нечема Саткліфф аж форкає від несподіванки, мало не похлинувшись віскі.

— Кажіть, Пітере, — вимовляє нарешті Петтіґрю.

— У мене дещо є на Стенвіна. Дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.

У кімнаті западає тиша. Петтіґрю посувається на самісінький краєчок фотеля, геть забувши про сигару, яку й досі тримає в руках.

— І чому ж ви цим дечим і досі не скористалися? — питає він.

— Тому що ми всі в цьому по вуха, — одказує Гардкасл.

— Чи то радше тому, що це з біса небезпечно! — утручається побуряковілий Саткліфф. — Ви ж знаєте, що станеться, якщо бодай один з нас піде проти Стенвіна! Він тоді оприлюднить усе, що має на кожного з нас, і тоді нам усім гаплик! Точнісінько так, як це сталося з Маєрсоном!

— А так він з нас усю кров виссе! — запально заперечує Гардкасл.

— Це він з вас її виссе, Пітере! — відгукується Саткліфф, тицяючи тлустим пальцем у стіл. — Просто ви незабаром отримаєте купу грошви від Рейвенкорта й вам дуже не хочеться, щоб Стенвін і її собі загріб!

— Цей покидьок уже майже двадцять років хазяйнує в моїй кишені! — вигукує Гардкасл, дещо зашарівшись. — Скільки ще це має тривати?

Він зводить погляд на Петтіґрю.

— Ну ж бо, Крістофере, ви ж маєте бути готовим мене вислухати. Стенвін — це саме та причина… — Його посірілим обличчям проносяться грозові хмари сорому. — Ну, може, Елспет і не пішла б, якби…

Петтіґрю надпиває з келиха; він не докоряє, не заохочує, але я бачу, як червоніє в нього шия, як пальці стискають келих — так міцно, що аж нігті білішають.

Гардкасл квапливо переключається на мене.

— Хай навіть Стенвін тримає нас за горло, але ми можемо звільнитися, якщо діятимемо всі разом! — каже він, ударяючи стиснутим кулаком по долоні. — Тільки якщо ми доведемо йому, що здатні на відсіч, він до нас дослухається.

Саткліфф пирхає:

— Та це ж…

— Стривайте-но, Філіпе, — перериває його Геррінґтон. Погляд морського офіцера прикипів до Гардкасла. — То що саме у вас є на Стенвіна?

Гардкасл підозріливо зиркає на двері, потім стишує голос.

— У нього є дитина, яку він десь приховує, — каже він. — Ховає її, адже боїться, що цим фактом можуть скористатися проти нього. Але Деніел Коулрідж стверджує, що з’ясував ім’я малечі.

— Той картяр? — питає Петтіґрю. — А він до цього який стосунок має?

— Та якось не випало слушної нагоди про це розпитати, старий, — озивається Гардкасл, погойдуючи келих у долонях. — Є такі темні місцини, куди можуть потикатися лише деякі, іншим туди зась.

— Подейкують, що він платить половині лондонської челяді за відомості про їхніх панів, — озивається Геррінґтон, випнувши губу. — Я б не здивувався, якби з’ясувалося, що те саме відбувається в Блекгіті. А Стенвін, авжеж, пропрацював тут достатньо довго, щоб його таємниця стала відома. Знаєте, а в цьому, схоже, щось є…

Слухаючи, як вони обговорюють Деніела, я відчуваю якесь химерне хвилювання. Я вже впродовж певного часу знаю, що він моя остання подоба, але, оскільки діє він у моєму майбутньому, ніколи вповні не асоціював його із собою. Бачити, як наші розслідування поєднуються, — це приблизно те саме, що вгледіти на обрії жаданий острів. Нарешті між нами пролягає шлях, що веде мене до нього!

Гардкасл зводиться, гріє руки біля каміна. Тепер, коли його освітлює полум’я, я бачу, що роки забрали в нього набагато більше, ніж дали. Невпевненість наче підточила його зсередини, позбавила навіть натяку на міць і силу. Ця людина розламана навпіл, і потім ці половинки поєднані абияк. Мені здається, що я бачу між ними шпарину у вигляді дитячого силуету.

— А чого від нас сподівається Коулрідж? — питаю я.

Гардкасл дивиться на мене порожніми, невидющими очима.

— Перепрошую? — питає він.

— Ви сказали, що в Деніела Коулріджа є дещо на Стенвіна, а це означає, що він хоче навзамін щось отримати й від нас. Як на мене, саме з цієї причини ви всіх нас тут зібрали.

— Саме так, — підтверджує Гардкасл, смикаючи на піджаку ґудзик, що теліпається на одній нитці. — Йому потрібна послуга.

— Одна послуга? — уточнює Петтіґрю.

— По одній послузі від кожного з нас з обіцянкою, що ми виконаємо його прохання, хай би коли він до нас звернувся й хай би про що попросив.

Усі присутні ззираються, на обличчях сумнів. Почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не впевнений, що саме замислив Деніел, але, вочевидь, маю зараз зробити так, щоб ця розмова завершилася на його користь.

На мою користь. Хай там про яку послугу йдеться, сподіваюся, вона допоможе звільнитися з цього жахливого місця мені й Анні.

— Я за, — кажу бундючно. — Стенвіна давно вже час прижучити.

— Згоден, — приєднується Петтіґрю, махаючи рукою, щоб відігнати від обличчя цигарковий дим. — Надто вже довго він тримав мене за горло. Що скажете, Кліффорде?

— Згоден, — киває старий моряк.

Усі голови обертаються до Саткліффа, який роззирається, видивляючись щось у кутах.

— Одного біса на іншого міняємо, — зауважує нарешті адвокат-нечупара.

— Можливо, — погоджується Гардкасл. — Але, Філіпе, я також читав Данте. Не всі кола пекла однакові. То що скажете?

Саткліфф знехочу киває, прикипівши поглядом до келиха.

— От і добре, — підсумовує Гардкасл. — Я зустрінуся з Коулріджем, а ще до вечері ми розберемося зі Стенвіном. Якщо все буде добре, покладемо цьому край іще до того, як оголосимо про заручини.

— І ми з однієї кишені потрапимо до іншої, — бурчить Петтіґрю, вихиляючи залишки з келиха. — Оце приємно бути джентльменом!