Сім смертей Евелін Гардкасл

54

Скрадаючись у затінку дерев, повертаюся до Блекгіту непоміченим. Сорочка моя волога від туману, черевики забрьохані багном. Оранжерея вже за кілька кроків від мене. Зачаївшись у вологому чагарнику, я видивляюся, чи, бува, немає там когось. Зараз іще дуже рано, але я не знаю, коли прокинеться Деніел, і гадки не маю, коли саме він домовлятиметься про все зі Срібною Сльозинкою. З міркувань безпеки ліпше вважати, що він і його посіпаки й досі становлять для мене загрозу, а це означає, що я мушу діяти потайки, аж допоки він не потоне в озері, а разом з ним — і всі його оборудки.

Сонце, таке яскраве зранку, зараз полишило нас на поталу туману, небо перетворюється на якусь сіру каламутну бовтанку. Я роздивляюся квітники, шукаю бодай спалахи червоного, натяки на пурпуровий, рожевий чи білий. Я шукаю за цим світом інший, яскравіший. Уявляю пожежу в Блекгіті, маєток у полум’яному вінці, у вогнистій мантії. Наче на власні очі бачу, як палає сіре небо, сходячи, ніби снігом, чорним попелом. Я уявляю світ, який змінився бодай на мить.

Заклякаю, раптово розгубившись. Роззираюся, не впізнаючи нічого навколо себе, дивуючись, чому це я пішов з котеджу, не захопивши із собою ані пензлів, ані мольберта. Певна річ, я вирушив малювати, але ж мені не подобається працювати на пленері спозарана! Ранкове світло тут якесь надто понуре, надто тихе, ландшафт повитий серпанком.

— Не знаю, навіщо я тут, — кажу, роздивляючись свою сорочку, зашмаровану вугіллям.

«Анна. Ви тут через Анну».

Її ім’я струшує з мене Ґолдове спантеличення, спомини ринуть, ніби повінь.

Залишатися собою стає дедалі важче.

Глибоко вдихнувши зимне повітря, я стискаю шахову фігурку, яку захопив з полиці над каміном. Вимуровую між собою й Ґолдом стіну з власних споминів про Анну. Я ліплю цеглини з її сміху, її доторків, її доброти й тепла, і лише коли мені здається, що стіна ця вже достатньо висока, я вивчаю оранжерею ззовні. Відтак, переконавшись, що всі й досі сплять, заходжу досередини.

П’яний Денсів приятель Філіп Саткліфф спить на одній з канап, з головою накрившись піджаком. Він мляво ворушиться, плямкає губами, здіймає голову, вдивляється в мене каламутними очима. Відтак щось бурмотить, вовтузиться й знову поринає в сон.

Я чекаю.

Дослухаюся.

Тарабанять краплі дощу.

Чути важке дихання Саткліффа.

І нічого більше.

Бабуся Евелін дивиться на мене з портрета над каміном. Губи її докірливо підтиснуті: митець увічнив її, коли вона давала комусь прочухана.

Мене беруть сироти.

Я ловлю себе на тому, що невдоволено роздивляюся портрет. Те, якими ніжними й делікатними мазками його виконано, мене дратує.

Подумки я уявляю картину геть іншою: образ різкий і рельєфний, наче шрам, олійна фарба здіймається, ніби верхогір’я. Портрет перетворюється на настрій, увічнений на полотні. Паскудний настрій. Я впевнений, що старій горгоні така чесність припала б до душі.

Крізь відчинені двері чути раптовий пронизливий сміх. Він, наче лезо кинджала, крає чиюсь розмову. Гості вже, мабуть, спускаються до сніданку.

Отже, часу лишається обмаль.

Заплющивши очі, намагаюся пригадати, про що саме розмовляла Міллісент із сином, перш ніж квапливо й несподівано піти сюди, до оранжереї, але спомини всі перемішалися.

Надто багато днів, забагато розмов.

У коридорі оживає грамофон, крає тишу уривками мелодії. Лунає якийсь гуркіт, музика, вискнувши, змовкає, хтось свариться притлумленими голосами, звинувачуючи одне одного.

Ми тоді стояли під вікнами бальної зали. От саме там усе й почалося. Міллісент була зажурена, вона поринула в спомини. Ми говорили про минуле, вона згадувала, як приїжджала до Блекгіту ще дитиною, а потім привозила сюди вже й своїх власних дітей, коли ті трохи подорослішали. Усі вони стали її розчаруванням, вона лютилася на мене. А відтак помітила, що я дивлюся у вікно бальної зали на Евелін і помилково прийняла мою тривогу за хіть.

«Тебе ж завжди вабить до найслабших, так? — спитала вона. — Завжди до…»

А потім угледіла щось таке, що завадило їй завершити речення.

Міцно замружившись, я намагаюся пригадати, що ж це мало бути. Хто ще був там, у залі, з Евелін?

А за мить я вже мчу коридором до галереї.

Самотня гасова лампа освітлює приміщення, її кволе полум’я радше робить тіні ще густішими, замість того щоб розганяти їх. Зриваю її з гака, підступаюся до фамільних портретів, здіймаю лампу, пильно роздивляюся картини одну за одною. Блекгіт навколо мене стискається, зіщулюється, наче павук, якого обпекло полум’я свічки.

За кілька годин Міллісент побачить у бальній залі щось, що такою мірою її здивує, що вона полишить сина стовбичити посеред саду й поквапиться до галереї. Тут, оповита шаликами й підозрами, вона роздивлятиметься нові портрети, намальовані Ґолдом, що висітимуть поряд зі старими. Іншого разу вона могла б просто пройти повз них. Можливо, вона й справді не звертала на них уваги в жодному з інших циклів, але не зараз.

Зараз минуле потисне їй руку.

А спомин її вб’є.