Сім смертей Евелін Гардкасл

7

Ми простуємо путівцем до селища, і щокроку дерева підступаються ближче й ближче. Моя уява була змальовувала мені зовсім іншу картину. Мапа в кабінеті створювала враження чогось величного — справдешньої алеї, неймовірними зусиллями прорубаної крізь хащі. Насправді ж це широкий ґрунтовий путівець, із вибоїнами й весь у вітроломі. Ліс, судячи з усього, не приборкали — з ним вели перемовини, і Гардкасли домоглися хіба що крихітних поступок від сусіда.

Не знаю, куди саме прямуємо, але Евелін уважає, що ми достеменно перестрінемо Мадлен, коли та повертатиметься. У мене є таємна підозра, що моя супутниця просто шукає гожий привід, щоб якомога довше не повертатися до будинку. Але в цих викрутасах немає потреби. За годину, що минула в компанії Евелін, я вперше, відколи отямився, відчув себе цілісною особою, а не якимись жалюгідними її рештками. Тут, під вітром і зливою, біч-о-біч із другом, я вперше за цілий день почуваюся щасливим.

— І що, на вашу думку, може повідомити вам Мадлен? — питає Евелін і, підібравши зі стежки гілку, кидає її в зарості.

— Тією запискою, яку вона принесла вчора ввечері, мене заманили до лісу, щоб хтось на мене напав, — відповідаю я.

— На вас напали?! — шоковано перериває мене Евелін. — Тут?! Чому?

— Не знаю, але, сподіваюся, Мадлен розповість, хто саме дав їй ту записку. Може, вона прочитала її.

— Усі «може» тут виключені цілком і повністю, — каже Евелін. — Мадлен жила зі мною в Парижі. Вона дуже віддана, кумедна, але покоївка з неї просто жахлива. Схоже, читання чужих листів вона вважає однією з пільг власної посади.

— Ви до неї дуже поблажливі, — зауважую я.

— Змушена, бо не можу їй добре платити, — відказує на це Евелін. — А коли вона переповість вам, що було в тій записці, що далі?

— Розкажу про все поліції, — кажу я. — І, сподіваюся, зможу нарешті забути про цю справу.

Повертаючи ліворуч біля похиленого дороговказу, ми крокуємо до лісу вузенькою стежкою, кривуляємо якимись манівцями, аж нарешті я розумію, що зворотний шлях уже не знайду.

— Ви впевнені, що ми йдемо правильною дорогою? — запитую нервово, відсуваючи від обличчя похилену гілку. Остання прогулянка лісом вартувала мені власних споминів.

— Ми йдемо за позначками, — відповідає вона, смикнувши клаптик жовтої тканини, прицвяшений до дерева. Такі самі ганчірки, тільки червоні, допомогли мені вранці вибратися до Блекгіту, і спомин про це мене лякає.

— Це мітки, — пояснює вона. — Ними користуються лісники, щоб не заблукати. Не хвилюйтеся. Я не заведу вас до глушини.

Щойно вона це промовляє, як ми виходимо на галявинку, посеред якої я бачу кам’яний колодязь. Дерев’яний дашок давно вже завалився, залізне руків’я коловорота, за допомогою якого колись піднімали цебро, зараз іржавіє в багнюці, майже сховане під падолистом. Евелін радісно плескає в долоні, лагідно торкається мохастих каменів. Вона, вочевидь, сподівається, що я не помітив клаптика паперу, встромленого в тріщину мурівлі, і того, як хутко накрила його пальцями. Не бажаючи ставити під загрозу дружні стосунки, я квапливо відводжу очі, коли вона озирається на мене. Напевне, серед гостей у неї є залицяльник, і, хоч як мені соромно, я заздрю й цьому таємному листуванню, і самим дописувачам.

— От, будь ласка, — каже Евелін, театрально змахнувши рукою. — На зворотному шляху Мадлен достеменно йтиме цією галявиною. Чекати вже недовго. Вона має повернутися о третій, щоб допомогти привести до ладу бальну залу.

— Де ми? — питаю я, роззираючись.

— Це колодязь бажань, — відповідає вона, схиляється й зазирає в чорноту. — Ми з Майклом учащали сюди дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І чого ж саме бажала юна Евелін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить чоло: моє запитання її спантеличує.

— Знаєте, от хоч убийте, не пригадаю, — каже вона. — Чого може бажати дитина, у якої є все?

«Те саме, чого й усі, — мати ще більше».

— Навряд чи я спромігся б вам відповісти, навіть якби все пам’ятав, — кажу всміхаючись.

Евелін обтрушує руки від бруду й запитально дивиться на мене. Я бачу, що в ній нуртує цікавість, бачу, що в її душі палає радість від зіткнення з чимось незвичним і несподіваним там, де щойно все було так добре знайоме. І з раптовим спалахом розчарування усвідомлюю, що наразі я тут, у її компанії, лише через те, що розважаю її.

— А ви не міркували над тим, що робитимете, якщо пам’ять не повернеться? — допитується вона, намагаючись пом’якшити різкість запитання лагідним тоном, яким його ставить.

Тепер моя черга почуватися спантеличеним. Відколи моя початкова розгубленість минула, я намагався не думати про власний стан. Узагалі-то втрата споминів радше дратувала мене, ніж здавалася аж такою трагедією. От лише неспроможність згадати Анну виявилася чимось більшим за звичайну незручність. Наразі, під час спроб відродити Себастіана Белла, я знайшов двох друзів, Біблію з примітками й замкнену скриню. Щось не вельми багато як для сорока років життя. У мене нема ані дружини, яка ридма ридає, оплакуючи наше спільне минуле, ані дитини, яка боїться, що батько, якого вона так любила, уже ніколи не повернеться. З такого погляду життя Себастіана Белла не така вже велика втрата й не такий уже серйозний привід для смутку.

Десь у лісі хрускає гілка.

— Лакей, — каже Евелін.

Кров одразу стигне в моїх жилах: я згадую попередження Морового Лікаря.

— Перепрошую? — вигукую, несамовито вдивляючись у хащі.

— Чуєте хрускіт? Це лакей, — пояснює вона. — Збирає хмиз. Просто сором та й годі, еге ж? Нам у маєтку бракує челяді, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому гості змушені відряджати власних лакеїв запасатися ними.

— Лакеїв? Це ж скільки їх?

— Кожна із запрошених родин має по челяднику, але приїхали ще не всі, — каже вона. — Наразі в маєтку сім чи вісім лакеїв.

— Вісім? — перепитую придушено.

— Любий Себастіане, вам зле? — питає Евелін, помітивши мій страх.

За інших обставин мене потішила б ця турбота, ця приязнь, але зараз її увага змушує мене ніяковіти. Як пояснити їй, що химерний чолов’яга, убраний у стрій морового лікаря, попередив, що мені треба стерегтись якогось Лакея, тож тепер від самого цього слова мене охоплює потойбічний жах?

— Перепрошую, Еві, — кажу, сумно похитавши головою. — Мені ще треба багато чого вам розповісти, але не тут і не зараз.

Мені несила витримати її запитальний погляд, тому я роззираюся, щоб змінити тему. Помічаю три стежини, що розходяться звідси, гублячись у лісі. Одна з них веде просто крізь хащі до водойми.

— А оце там?..

— Озеро, — каже Евелін, дивлячись повз мене. — Те саме озеро. Те, біля якого мого брата вбив Чарлі Карвер.

Між нами западає тремка тиша.

— Перепрошую, Еві, — кажу нарешті, соромлячись того, як стримано звучить мій голос.

— Не подумайте, що я чудовисько, але це сталося так давно, що вже здається майже нереальним, — каже вона. — Я навіть обличчя Томасове не можу пригадати.

— Майкл висловився дуже схоже, — кажу я.

— Не дивно: він іще й молодший від мене на п’ять років. — Вона обіймає себе за плечі, голос звучить відсторонено. — Я мала пильнувати Томаса того ранку, але мені кортіло покататися верхи, а він завше надокучав мені. Тому я вигадала для дітлашні гру — відрядила їх шукати скарби — і полишила самих. Якби ж то я не була така егоїстка, він би не пішов до того озера й не потрапив би в Карверові лабети. Ви не уявляєте, як ці думки мучили мене все дитинство. Я не могла спати, майже не їла. Не відчувала жодної емоції, окрім злості й провини. Я лютилася на всіх, хто намагався заспокоїти мене.

— І що ж змінило ситуацію?

— Майкл, — усміхається вона задумливо. — Я паскудно до нього ставилася, просто жахливо, але він підтримував мене, хай там що я верзла. Він бачив, що я зажурена, і прагнув мене розрадити. Я навіть не певна, що він розумів, що відбувалося. Ні, певна річ, що не розумів. Він просто був такий милий, що це не дало мені остаточно збожеволіти.

— То ви саме тому поїхали до Парижа, щоб бути подалі звідси?

— Це був не мій вибір. Батьки відрядили мене туди за кілька місяців по тому, як усе сталося, — мовить вона, кусаючи губу. — Вони не могли мені пробачити, та я й сама не могла б ніколи цього зробити, якби залишилася. Так, це мусило бути таке собі покарання, але насправді моє вигнання стало радше проявом милосердя.

— Але ви повернулися?

— Ви кажете так, наче в мене був вибір, — мовить вона гірко, зав’язуючи шарф, бо на галявину вривається зимний вітер. — Батьки наказали мені повернутися, вони навіть погрожували виключити мене із заповіту, якщо я відмовлюся. Коли це не спрацювало, вони пригрозили, що викинуть звідти Майкла. Отже, я й повернулася.

— Я не розумію, чому вони так жахливо повелися, а потім улаштували святкування на честь вашого повернення.

— Святкування? — питає вона, похитавши головою. — Любий мій, та ви й справді гадки не маєте, що тут відбувається, еге ж?

— Можливо, якщо ви…

— Завтра виповнюється дев’ятнадцять років, відколи було вбито мого брата, Себастіане. Не знаю чому, але батьки вирішили відзначити цю дату, повернувшись до будинку, де все сталося, і запросили всіх тих, хто гостював тут того самого дня…

Голос її бринить від гніву, від прихованого болю, який мені кортить угамувати. Вона відвертається, щоб глянути на озеро. Блакитні очі блищать.

— Вони влаштували поминки, але вдають, ніби це вечірка, ще й на мою честь… і, як на мене, це може означати хіба одне: на мене чекає щось жахливе, — веде вона далі. — Це не святкування, а покарання, свідками якого стануть півсотні людей, вичепурені, наче ті пави.

— Невже ваші батьки й насправді такі лихопомні? — питаю вражено.

Мене поймають ті самі відчуття, що й сьогодні вранці, коли я побачив, як розбилася об шибу пташка: нестримний жаль, змішаний з гіркотою через те, яке несправедливе й несподівано жорстоке життя.

— Матір надіслала мені сьогодні зранку записку, запросила на прогулянку біля озера, — каже вона. — А сама не прийшла. Либонь, навіть і на думці не мала приходити. Просто хотіла, щоб я стояла, сама-самісінька, там, де це сталося, і згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?

— Евелін… Я… Я не знаю, що сказати.

— А не треба нічого казати, Себастіане. Заможність отруює душу, а мої батьки вже давно заможні. Так само, як і більшість гостей, які будуть на цій вечірці, — мовить Евелін. — Їхні манери — машкара, варто б вам не забувати про це.

Угледівши моє страдницьке обличчя, вона всміхається й бере мене за руку. Пальці в неї холодні, а погляд теплий. Вона вся утілення крихкої мужності в’язня, який ступає останні кроки до шибениці.

— Не переймайтеся, любий мій, — каже вона. — Мого безсоння вистачить на нас обох, тому вам нема чого каратися через усе це ночами. Якщо хочете, загадайте-но ліпше за мене бажання, хоча я розумію, що вам воно потрібніше.

З кишені вона видобуває монетку.

— От, беріть, — каже, простягаючи її мені. — Від камінців зиску жодного.

Монетка летить довго, а на дні вдаряється не об поверхню води, а об камінь. Попри пораду Евелін, я жодного побажання для себе не загадую. Натомість благаю про те, щоб вона дістала змогу втекти з цього місця, щоб прожила щасливе життя й була вільна від батьківських оборудок. Наче дитина, я замружуюся, сподіваючись, що, коли знову розплющу очі, природний стан речей зміниться й самою силою мого бажання неможливе стане можливим.

— Ви дуже змінилися, — бурмотить Евелін, і за мить її обличчя затьмарюється, коли вона розуміє, що саме бевкнула.

— То ми з вами були знайомі раніше? — питаю здивовано.

Чомусь це ніколи досі не спадало мені на думку — що ми з Евелін могли бути знайомі до цього.

— Мені не слід було це казати, — зауважує вона, відступаючи від мене.

— Еві, я провів з вами понад годину, і ви тепер мій найкращий друг, — кажу я. — Будь ласка, скажіть мені чесно. Хто я?

Її очі прикипають до мого обличчя.

— Про це вам ліпше запитувати не в мене, — заперечує вона. — Ми зустрілися тільки два дні тому й майже не спілкувалися. Більшість із того, що мені про вас відомо, — це самі лише чутки й плітки.

— Той, хто сидить за порожнім столом, і за крихти буде вдячний.

Вона стуляє губи. Ніяково поправляє рукави. Якби в неї була лопата, вона б зараз прокопала собі підземний хід, аби опинитись якнайдалі звідси.

Про життя достойників розповідають більш охоче, тому я вже наперед боюся того, що вона може мені сказати. Але, менше з тим, відступитися не можу.

— Будь ласка, — благаю я. — Нещодавно ви казали, що я можу обирати, ким бути, але я не годен зробити цього, якщо не знаю, ким був раніше.

Її опір слабшає, вона дивиться на мене з-під вій.

— Ви впевнені, що хочете це знати? — допитується вона. — Правда не завше приємна.

— Приємна вона чи ні — мені треба знати, що я втратив.

— Не так уже й багато, як на мене, — зітхає вона, стискаючи мою долоню у своїх. — Ви торгували наркотиками, Себастіане. Ви заробляли собі на життя, розраджуючи знуджених багатіїв-ледарів. І непогано заробляли, якщо зважити з вашої приймальні на Гарлі-стрит…[11]

— Я…

— Торговець наркотиками, — повторює вона. — Наскільки мені відомо, зараз у моді лауданум[12]. Але у вашій чарівній скрині знайдеться трунок на будь-який смак.

У мене всередині наче щось ламається. Навіть не віриться, що минуле може завдавати такого жорстокого болю. Одкровення щодо того, чим я раніше жив, ніби випалює в мені наскрізну діру. Так, у мене чимало вад, але, попри, це я трохи пишався тим, що я лікар. Це чесна, навіть шляхетна професія. Але ж ні, Себастіан Белл скористався цим званням собі на користь, звів усе на пси, зруйнував те добре, що в ньому ще лишалося.

Евелін мала рацію: правда не завжди приємна. Але ніхто не мусить дізнаватися про власну сутність отаким-от чином, наче в кромішній пітьмі наштовхнувшись на закинуту хижу.

— Не переймайтеся, — каже Евелін, схиливши голову, щоб зазирнути мені в очі. — Ви зараз зовсім не схожі на те огидне створіння.

— То це тому я сюди приїхав? — питаю стиха. — Щоб збувати свій товар?

В її усмішці співчуття.

— Мабуть, так.

Мені заціплює, я все ніяк не можу оговтатися. Усі ці дивні погляди, пошепт, загальне збудження, які супроводжували мою появу в кімнаті, тепер нарешті дістали пояснення. Я ж бо вважав, що люди мені співчувають, але насправді вони просто чекали з нетерпінням, коли я відімкну чарівну скриню…

Почуваюся цілковитим телепнем.

— Мені треба…

Схоплююся з місця, ще навіть не збагнувши, як мало завершуватися це речення. Ноги самі несуть мене лісом дедалі швидше й швидше. Діставшись до під’їзної алеї, я вже майже біжу. Евелін мчить за мною, намагаючись не відставати. Вона силкується мене зупинити, нагадує про моє бажання зустрітися з Мадлен, але я зараз глухий до її вмовлянь, мене палить ненависть до тієї людини, якою я був раніше. Я ладен змиритися з її ґанджами, ба більше, я ладен їх здолати, але ж це зрада. Той чоловік наприпускався помилок і накивав п’ятами, полишивши мене на згарищі власного, занапащеного ним життя.

Двері Блекгіту відчинені, я мчу сходами до власної кімнати так швидко, що приношу із собою запах вологої землі. Захеканий, схиляюся над скринею. То невже саме через неї вчора вночі подався до лісу? Невже через це пролилася кров?

Гаразд, тоді я розтрощу все це й тим самим знищу всі зв’язки з людиною, якою був досі.

Евелін заходить до кімнати й бачить, як я нишпорю спальнею, шукаючи щось достатньо важке, щоб збити замок. Збагнувши, що в мене на думці, вона виходить до коридору й повертається з бюстом якогось римського імператора.

— Ви справдешній скарб, та й годі! — кажу я, беручись гамселити бюстом по клямці.

Коли сьогодні вранці витягав із шафи, скриня була такою важкою, що я насилу її підняв, але зараз від кожного удару вона ковзає мостинами. Евелін знову допомагає мені: вона сідає на скриню, щоб утримати її на місці. Три сильні удари — і клямка з виляском падає на підлогу.

Кинувши бюст на ліжко, я піднімаю важке віко.

Скриня порожня.

Чи то пак майже порожня.

У темному кутку лежить самотня шахова фігурка, на її узніжжі вирізьблено ім’я «Анна».

— Як на мене, саме час вам розповісти решту своєї історії, — каже Евелін.