Сім смертей Евелін Гардкасл

30

Сиджу в кріслі в темному кутку вестибюля. Я розташувався так, щоб добре бачити двері до спальні Евелін. Уже розпочалася вечеря, але за три години Евелін помре, а отже, я маю намір стежити за кожним її кроком до ставка.

Зазвичай така терплячість цій моїй подобі не притаманна, але я виявив, що Дербі подобається палити. Це стало в пригоді, тому що від паління мені трохи паморочиться в голові й паскудні думки цього мерзотника наче повиваються габою. Така-от приємна, хоча й дещо несподівана користь від успадкованої від нього звички.

— Усі будуть напоготові, коли виникне потреба, — каже Каннінгем, виринаючи з потемку й опускаючись навпочіпки біля мого крісла. На обличчі задоволена посмішка. Уторопати, про що йдеться, я не в змозі.

— Хто буде напоготові? — перепитую, дивлячись на нього.

Посмішка зникає, змінюючись зніяковінням. Він квапливо зводиться.

— Перепрошую, містере Дербі, я вирішив був, що це дехто інший.

— Я і є дехто інший, Каннінгеме. Це я, Ейден. Але все одно я зеленого поняття не маю, про що це ви.

— Ви наказали мені зібрати всіх разом, — каже він.

— Ні, я вам такого не наказував.

Мабуть, ми обидва однаково спантеличені. Обличчя Каннінгема таке ж збентежене, як і мій мозок.

— Перепрошую, він сказав, що ви все зрозумієте, — каже він.

— Хто сказав?

Увагу мою відтягає якийсь шум у вестибюлі. Я озираюся й бачу, як мармуровою підлогою мчить Евелін і ридає, ховаючи обличчя в долонях.

— От, візьміть, мені вже час, — каже Каннінгем, пхаючи мені до рук клаптик паперу. На ньому лише два слова: «Усі вони».

— Зачекайте! Я не розумію, що це означає! — гукаю я йому навздогін, але вже запізно: він пішов.

Я б гайнув за ним, але слідом за Евелін до вестибюля вибігає Майкл. От саме заради цього я тут і з’явився. Саме зараз відбувається те, що перетворило Евелін з мужньої та доброї жінки, з якою я познайомився в подобі Белла, на спадкоємицю-самовбивцю, яка вкоротить собі віку біля дзеркального ставка.

— Еві! Еві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити! — вигукує Майкл, перехопивши її за лікоть.

Вона хитає головою, сльози виблискують у світлі канделябрів так само яскраво, як діаманти у волоссі.

— Я просто… — Голос їй перехоплює. — Мені треба…

Вона знову хитає головою, відштовхує його, мчить повз мене до своєї спальні. Незугарно длубає ключем у замку, прослизає досередини й затраскує за собою двері.

Майкл проводжає її засмученим поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Мадлен саме несе до обідньої зали. Він вихиляє вино одним ковтком, щоки його маковіють. Забравши з рук тацю, він відряджає камеристку до спальні Евелін.

— Щодо цього не переймайтеся, ідіть до своєї пані, — наказує він.

Враження від цього широкого жесту, утім, трохи псує те спантеличення, з яким він роздивляється своє надбання — тридцять келихів портвейну, бренді й хересу.

Зі свого фотеля я бачу, як Мадлен стукає у двері спальні Евелін. Бідолашна француженка що мить, то дужче засмучується, адже на неї не зважають. Нарешті вона повертається до вестибюля, де Майкл і досі силкується збагнути, куди ж йому подіти тацю.

— Боюся, що мадемуазель… — Мадлен розпачливо розводить руками.

— Усе гаразд, Мадлен, — відгукується Майкл зморено. — День був надто важкий. Зараз ліпше дати їй спокій. Упевнений, коли вона потребуватиме вашої допомоги, то сама вас покличе.

Мадлен якийсь час вагається, озирається на двері Евелін, але врешті-решт робить те, що їй сказали, — зникає, вирушає чорними сходами до кухні.

Майкл і досі роззирається, куди б це подіти тацю, аж тоді помічає, що я на нього дивлюся.

— Я, мабуть, схожий на цілковитого бовдура, — каже він, зашарівшись.

— Та ні, радше вже на офіціанта-шелепу, — щиро озиваюсь я. — Що, схоже, вечеря вийшла не вельми?

— Це все через ту справу з Рейвенкортом, — виправдовується він, не надто надійно примостивши нарешті тацю на м’яких бильцях сусіднього фотеля. — У вас, бува, цигарки немає?

Виринаю з напівтемряви, даю йому цигарку, запалюю її.

— Вона й справді мусить стати його дружиною? — питаю я.

— Стариганю, та ми ж на межі цілковитої руїни, — зітхає він, довго затягуючись. — Батько скупив геть усі вичерпані родовища й побиті ріжками плантації в цій імперії. За рік-два в нас не залишиться ані шеляга.

— Але ж я був вважав, що в Евелін не дуже добрі стосунки з батьками. Чому вона зголосилася на це?

— Заради мене, — озивається він, похитавши головою. — Батьки пригрозили позбавити мене спадку, якщо вона не підкориться. Мені б це мало лестити, якби ж то не це бісове відчуття провини.

— Має бути якийсь інший вихід.

— Батько вже вичавив усе, що міг, з тих небагатьох банків, на які й досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо цих грошей, тоді… Щиро кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми зубожіємо, і я впевнений, що нам буде непереливки.

— Так само, як більшості людей, — кажу я.

— Ну, вони принаймні вже мають досвід… — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — А чому це у вас голова забинтована?

Я сором’язливо торкаюся бинтів, про які геть забув.

— Та я тут невдало поспілкувався був зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як вони сварилися з Евелін щодо якоїсь жінки на ймення Фелісіті Меддокс і спробував був утрутитися.

— Фелісіті? — перепитує він. З його обличчя зрозуміло, що це ім’я йому знайоме.

— Ви її знаєте?

Він відповідає не одразу. Глибоко затягується цигаркою, потім звільна видихає.

— Це давня подруга сестри, — одказує нарешті. — Гадки не маю, чому б це їм через неї сваритися. Евелін уже кілька років її не бачила.

— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила для Евелін записку біля колодязя.

— Ви впевнені? — перепитує він недовірливо. — У списку гостей її не було, Евелін також нічого мені про неї не казала.

Нас перериває якийсь шум, що лунає від дверей. До мене квапиться доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до вуха.

— Ваша матінка… — шепоче він. — Маєте йти зі мною.

Хай там що сталося, це щось такою мірою жахливе, що він аж змушений був забути про свою неприязнь до мене. Вибачившись перед Майклом, я кваплюся за доктором, відчуваючи, як щокроку мене охоплює все дужчий жах. Урешті Діккі заводить мене до материної спальні.

Вікно розчахнуте, під зимним протягом тремтить полум’я свічок, які освітлюють кімнату. За кілька секунд мої очі звикають до напівтемряви, і я нарешті її бачу.

Міллісент лежить у ліжку на боці, неначе вирішивши трохи перепочити. Вона вже взялася була перевдягатися до вечері й зачесала своє зазвичай розкустране сиве волосся, відтуливши обличчя. Очі заплющені. Вона не дихає.

— Мені дуже шкода, Джонатане. Я знаю, якою мірою ви з нею були близькі, — каже Діккі.

Скорбота стискає мені горло. Хоч як я переконував себе, що ця жінка не моя мати, я не годен нічого з цим удіяти. Раптово навертаються сльози. Не спроможний видушити ні слова, пойнятий тремом, сідаю на стілець біля ліжка, стискаю в долонях досі теплу руку.

— У неї стався серцевий напад, — каже доктор Діккі зболено. — Усе, напевне, відбулося раптово.

Він стоїть з іншого боку ліжка, обличчя таке саме засмучене, як і моє. Витираючи сльози, він зачиняє вікно, щоб угамувати протяг. Пломінці свічок виструнчуються, заливаючи кімнату теплим золотавим сяйвом.

— Може, її попередити? — розмірковую вголос над тим, що можна було б виправити завтра.

Діккі якусь мить спантеличено дивиться на мене, але, певно, вважає, що це я від горя не при собі, і відповідає лагідно:

— Ні, — хитає він головою. — Про таке попередити неможливо.

— А якщо…

— Просто настав її час, Джонатане, — каже він м’яко.

Я киваю — на щось інше бракує сил. Він іще якийсь час лишається обіч, його слова огортають мене, але я не здатен їх ані почути, ані відчути. Горе моє наче безодній колодязь. Усе, на що я наразі здатен, — це падати в нього й сподіватися, що колись дістануся дна. А втім, що глибше я падаю, то зрозумілішим стає, що я оплакую не лише Міллісент Дербі. Там, у глибині, є щось, приховане попід горем моєї подоби, — щось, що належить самому Ейденові Бішопу. Воно — болісне й несамовите, гірке й пристрасне — стугонить там, у мене всередині. Горе Дербі тільки проявило це відчуття, але, хай як я намагаюся, мені не вдається витягнути його з темряви.

«І не треба».

— Що воно таке?

«Частина вашого справжнього „я“. Облиште її».

Увагу мою привертає стукіт у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минуло вже понад годину. Доктора обіч немає. Мабуть, пішов, а я й не помітив.

До кімнати зазирає Евелін. Обличчя в неї бліде, щоки розпашілі від холоду. Вона й досі вбрана в блакитну вечірню сукню, хоча вже доволі пожужмлену. Діадема стирчить з кишені її довгого кремового пальта. Гумові чоботи залишають на підлозі брудні відбитки й падолист. Схоже, вони з Беллом щойно повернулися з цвинтаря.

— Евелін… — починаю я, але від горя перехоплює горло.

Евелін складає докупи все, що бачить, цокає язиком, заходить до кімнати й рішучо прямує до пляшки віскі, що стоїть на креденці. Щойно наблизивши келих мені до губ, вона рвучко перекидає його, примушуючи мене одним ковтком вихилити його вміст.

Похлинувшись, я відштовхую келих, віскі тече підборіддям.

— Нащо ви…

— У такому стані ви навряд чи зможете мені допомогти, — каже вона.

— Допомогти?

Вона пильно, оцінювально роздивляється мене, а відтак дає носовичок.

— Підборіддя витріть, у вас просто жахливий вигляд, — наказує вона. — До того ж смуток вашій пихатій пиці не личить.

— Але звідки…

— Довга історія, — озивається вона. — А в нас, боюся, часу обмаль.

Сиджу дурень дурнем, намагаючись збагнути, що відбувається, і жалкуючи, що не маю гострого Рейвенкортового розуму.

Стільки всього сталося, стільки подій, які мені не вдається скласти докупи. Я почуваюся так, наче роздивляюся докази крізь каламутне збільшувальне скло, а тим часом Евелін, погідлива, геть-чисто літній ранок, накриває обличчя Міллісент ковдрою. Байдуже, хоч як я зі шкіри пнуся, але за нею не встигаю.

Цілком очевидно, що цей напад істерики за вечерею буцімто через заручини був удаваним, адже зараз від її смутку не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помру не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся літньої леді. — Як прикро.

Від подиву я впускаю келих.

— Вам відомо про…

— Ставок? Так. Цікава справа, еге ж? — Голос у неї задумливий, наче вона описує почуту від когось історію, уже напівзабуту. Якби не різкість її тону, я б вирішив, що вона з’їхала з глузду.

— А ви, схоже, доволі стримано сприйняли цю новину, — кажу обережно.

— Бачили б ви мене зранку. Я так лютилася, що ладна була тут усе розтрощити на порох. — Евелін проводить рукою по краю туалетного столика, відчиняє скриньку Міллісент із прикрасами, торкається гребінця з перламутровим руків’ям. Її рух міг би здатися заздрісним, але водночас він якийсь шанобливий.

— Хто бажає вашої смерті, Евелін? — питаю я, спантеличений цією дивною сценою.

— Не знаю, — озивається вона. — Сьогодні, коли я прокинулася, побачила, що під двері хтось підсунув листа. Інструкції були доволі детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— У констебля Рештона є одна гіпотеза, але він нею не воліє ділитися.

— У констебля Рештона?

— Хіба ж він не ваш друг? Він сказав, що ви допомагаєте йому в розслідуванні.

Кожне її слово аж сотається сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб перейматися через це. Може, цей Рештон — іще одна моя подоба? Може, це він — та сама людина, яка попросила Каннінгема передати мені записку зі словами «Усі вони» й зібрати якихось людей разом? Хай там як, він, схоже, залучив мене до свого плану. А от чи можу я йому довіряти — то вже інше питання.

— Коли Рештон з вами спілкувався? — цікавлюсь я.

— Містере Дербі, — озивається вона твердо. — Я б залюбки отак-от сиділа з вами й відповідала на всі запитання, але в нас і справді обмаль часу. За десять хвилин я маю бути біля ставка, запізнюватися не можна. Узагалі-то я саме через це сюди й прийшла. Мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви його забрали в доктора.

— Невже ви й справді маєте намір усе це зробити? — Я стривожено підхоплююся з крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі мають от-от викрити мого майбутнього вбивцю. Їм просто треба ще трішечки часу. Якщо не піду, лиходій збагне, що щось не так. А цього я допустити не можу.

Я йду за нею назирці, серце заходиться.

— Як ви вважаєте, їм уже відомо, хто за цим стоїть? — питаю схвильовано. — Вони бодай натякнули, хто це може бути?

Евелін бере одну з прикрас Міллісент Дербі, наближає її до світла — це камея зі слонової кістки на блакитній стрічці. Рука дівчини тремтить. Чи не вперше вона демонструє бодай якусь ознаку страху.

— Ні, але сподіваюся, що вже незабаром вони це з’ясують. Я покладаюся на ваших друзів і сподіваюся, що вони врятують мене, перш ніж я змушена буду зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці все було викладене дуже чітко. Або я вбиваю себе біля ставка об одинадцятій вечора, або хтось, до кого мені не байдуже, помре замість мене.

— Фелісіті? — вигукую я. — Я знаю, що ви забрали її записку, ту, яку вона залишила вам біля колодязя, що ви попросили в неї допомоги в якійсь справі, що стосується вашої матінки. Майкл сказав, що вона ваша давня подруга. Вона в небезпеці? Хтось силоміць її утримує? Це б пояснило, чому мені не вдається її знайти.

Скриньку з прикрасами з виляском зачиняють. Евелін обертається до мене, зіпершись на туалетний столик.

— Не хочу, щоб ви зважили мене неввічливою, але, як на мене, вам уже час, — каже вона. — Мене попросили нагадати про камінь, який ви маєте пильнувати. Вам ці слова про щось кажуть?

Киваю, згадавши про послугу, про яку мене попросила сьогодні вдень Анна. Я маю стояти біля каменя, коли Евелін себе вб’є. Незрушно. Не відступати від нього ані на дюйм — так вона сказала.

— У такому разі я своє завдання виконала і йду, — каже Евелін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її тендітних пальцях він здається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, з такого вкоротити собі віку аж соромно. Я міркую над тим, чи не в цьому, бува, сенс. Може, знаряддя й спосіб убивства обрані, щоби чимось дорікнути Евелін? Її не просто вб’ють — її принизять і підкорять собі.

Її позбавляють права вибору.

— Спосіб померти нівроку, — каже Евелін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не запізнюйтеся, містере Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Глянувши ще раз на скриньку, вона йде.