Сім смертей Евелін Гардкасл

57

— Ейдене!

Голос далекий, він наближається, підступається до мене, ніби хвиля, що б’ється в берег.

— Боже милий, та отямтеся ви! Будь ласка, отямтеся!

Зморено, над силу розплющую очі.

Просто переді мною стіна з облущеною фарбою, голова моя спочиває на білій наволочці, заляпаній червоним. Знемога не полишає мене, вона силкує затягти мене за собою на дно.

На мій величезний подив, я знову дворецький. Я лежу в ліжку в сторожівні.

«Залишайтеся при тямі. Не рухайтеся. Ми в небезпеці».

Я намагаюся ворухнутися, біль у боці клубком підступає до горла, але мені вдається стримати крик. Принаймні тепер я отямлююся по-справжньому.

Простирадло просякнуте кров’ю з рани в боці, куди мене штрикнув ножем Лакей. Від болю, судячи з усього, я знепритомнів, але не помер. Певна річ, це не випадковість. Лакей уколошкав багатьох людей, він уміє вбивати, тож навряд чи цього разу просто схибив.

Від цієї думки мороз дере поза шкурою. Я ж бо вважав, що немає нічого страшнішого, ніж коли хтось намагається тебе вколошкати. А виявляється, усе залежить від того, хто саме твій убивця. Якщо йдеться про Лакея, то те, що тебе залишили живим, лякає куди більше…

— Ейдене, ви при тямі?

Звільна, долаючи біль, я повертаюся й бачу в кутку кімнати Анну. Руки й ноги в неї змотужені, вона прив’язана до старого обігрівача. Щока набрякла, попід оком яскравий, наче квітка на снігу, басаман.

За вікном, що в неї за спиною, геть темно, але я зеленого поняття не маю, котра зараз година. Може, вже одинадцята й Моровий Лікар чекає нас біля озера.

Побачивши, що я отямився, Анна полегшено схлипує.

— Я вирішила була, що він вас убив, — бурмотить вона.

— Я теж так вирішив, — хриплю над силу.

— Він упіймав мене біля будинку, сказав, що вб’є, якщо я з ним не піду. — Вона борсається, намагаючись звільнитися. — Я знала, що Дональд Девіс у безпеці, що він спить там, при дорозі, і Лакей до нього не дістанеться, тому зробила, як він наказував. Мені так шкода, Ейдене, але я просто не знала, що робити.

«Вона зрадить вас».

Саме про це попереджав мене Моровий Лікар, саме це Рештон помилково сприйняв за доказ того, що Анна веде подвійну гру. Брак довіри мало не зруйнував усе те, чого ми домоглися за сьогоднішній день. Міркую над тим, чи були відомі Моровому Лікареві справжні підстави «зради» Анни. Може, він приховав їх з якихось власних міркувань? А чи й справді щиро вірив, що ця жінка діє проти мене?

— Це не ваша провина, Анно, — кажу я.

— І все одно пробачте… — Вона злякано глипає на двері, потім стишує голос. — Чи ви можете дістатися до рушниці? Він залишив її на креденці.

Я озираюся. До мети всього кілька футів, але з тим самим успіхом мені можна було б пропонувати дотягнутися до Місяця. Я ж навіть поворухнутися не здатний, що вже казати про те, щоб звестися.

— Що, оговталися? — перериває нас Лакей, з’являючись у дверному отворі. Ножем він відрізає шматочки від яблука, яке тримає в руках. — Шкода. А я ж бо сподівався сам привести вас до тями.

За ним стовбичить іще один чолов’яга. Це той самий горлоріз, якого я бачив на цвинтарі, той, що тримав мене за руки, поки Деніел лупцював, намагаючись дізнатися, де Анна.

Лакей підступається до ліжка.

— Коли ми востаннє бачилися, я залишив вас живим, — каже він. — Довелося це зробити, хоча й дуже прикро… — Він кашляє, прочищаючи горло, я відчуваю вологу ляпку слини на щоці. Мене проймає відраза, але сил на те, щоб звести руку й витерти плювок, бракує.

— Удруге таке не трапиться, — каже він. — Мені не подобається, коли люди отямлюються. Так здається, що роботу виконано не до кінця. Отже, мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ви сказали мені, де його знайти.

Розум мій шалено працює, намагаючись скласти докупи гігантську головоломку власного життя.

Деніел перехопив мене на дорозі, коли я вистрибнув з карети, і вмовив піти з ним на цвинтар. Я раніше не замислювався про те, звідки він знав, що я там буду, але ж ось вона, відповідь.

За кілька хвилин я сам повідомлю про це Лакеєві.

Якби ж то мені не було так лячно, я б посміхнувся цій іронії долі.

Деніел уважає, ніби я прирікаю Девіса на смерть, але якщо не станеться їхньої сутички на цвинтарі, то я ніколи не дізнаюся, що до Блекгіту прибула Срібна Сльозинка. Деніел тоді не втече на берег озера, Анна його не вб’є.

Файна виходить пастка. Змайстрував її Рештон, заклацне Девіс, а принадою слугуватиму я. Просто чудовезна пастка, от хіба, щойно я викажу Лакеєві те, про що він так прагне дізнатися, він просто приріже нас з Анною.

Умостивши ніж і яблуко на креденці обіч рушниці, Лакей бере слоїчок зі снодійними пігулками. Витрушує одну з них на долоню. Я майже чую, як важко обертаються коліщатка в нього в голові, коли він сумряво витріщається на неї. Його посіпака й досі стовбичить у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя його невиразне.

Лакей струшує слоїчок іще раз. Один, два, три рази.

— І скільки таких-от штукенцій треба, щоб уморити обгорілого каліку? — питає він, хапаючи мене за підборіддя й змушуючи розвернутися обличчям до себе.

Я намагаюся відвернутися, але він лише міцніше стискає пальці, очі прикипіли до моїх. Я відчуваю, яким жаром від нього пашіє. Його злість наче шпичаста потвора, що повзе моєю шкірою. Уявити лишень, що я міг утілитися й у нього також. Міг дивитися його очима, потрапити до щурячого кубла його мозку, опинитися в полоні його споминів і бажань, яких ніколи потім не зміг би позбутися.

Може, у якомусь із попередніх циклів так і сталося.

Раптом навіть огидний Дербі здається мені справжнім подарунком долі.

Залізні пальці Лакея розтискаються, голова моя завалюється набік, на чолі проступає піт.

Не знаю, скільки мені ще лишилося.

— Судячи з опіків, життя у вас було непереливки, — каже Лакей, ледь відсунувшись. — Той, хто прожив важке життя, заслуговує на легку смерть, як на мене. Саме це я й пропоную. Заснете з повним черевом пігулок або смикатиметеся ще години зо дві, допоки я чикрижитиму вас по шматочку.

— Не займайте його! — верещить зі свого кута Анна, дошки риплять — так несамовито дівчина намагається звільнитися.

— Овва, а от і ще ліпша ідея… — каже Лакей, змахнувши ножем у її бік. — Можу побавитися трохи з цим дівчиськом. Вона мені потрібна живою. Але це не означає, що не можна змусити її трохи поверещати.

Він ступає крок до неї.

— Стайня, — кажу я стиха.

Він завмирає, озирається через плече.

— Що?

Лакей знову підступається до мене.

«Заплющуйте очі, не давайте йому побачити ваш страх. Саме цього він домагається. Він не вб’є вас, допоки ви не розплющите очі».

Міцно стуляю повіки й відчуваю, як прогинається ліжко: він сідає обіч мене. За кілька секунд по тому лезо ножа пестить моє обличчя.

Страх наказує мені розплющити очі, щоб побачити, що саме на мене чекає.

— То Дональд Девіс буде в стайні? — сичить він. — Ви саме це сказали?

Я киваю, намагаючись стримати паніку.

— Не займайте його! — знову кричить Анна з кута, кóпає мостини, смикається в мотузках.

— Заткайся! — гиркає на неї Лакей і знову схиляється наді мною. — Коли саме?

У роті пошерхло, я навіть не впевнений, що зможу говорити.

— Коли? — наполягає він, лезо жалить мою щоку до крові.

— За двадцять десята, — кажу я, пригадавши, який час мені назвав Деніел.

— Мерщій! Десять хвилин залишилося! — звертається Лакей до зарізяки, що стовбичить у дверях. Кроки того віддаляються й стихають.

Лезо мандрує довкола моїх губ, обводить ніздрі, а відтак легенько тисне на заплющене повіко.

— Розплющуйте-но очі, — сичить Лакей.

Чи чує він, як калатає в мене серце? Авжеж, чує. Воно заходиться, наче артилерійський обстріл, позбавляє мене тих жалюгідних залишків мужності, які в мені ще лишилися.

Я ледь помітно тремчу.

— Розплющуйте очі, — повторює він, і слина бризкає мені на щоку. — Ну ж бо, розплющуй очі, Кроленя, дай-но мені зазирнути тобі всередину.

Чути тріск деревини й крик Анни.

Я мимоволі зиркаю в її бік.

Вона спромоглася виламати зі стіни одне з кріплень обігрівача, звільнивши руки. Ноги ж її й досі змотужені. Відсмикнувши від мого обличчя ніж, Лакей схоплюється, пружини ліжка риплять, позбувшись його ваги.

«Зараз! Ну ж бо!»

Я всім тілом кидаюся на нього. Невправно, кволо… у мене є хіба розпач і власна вага. Сотню разів до того я хибив, лише зачіпляючи його, наче нікчемна ганчірка, але зараз мені в пригоді стає навіть те, як він стоїть, те, як тримає ніж. Я хапаюся за його руків’я, повертаю його, встромляю Лакеєві в живіт. Ми обидва валимося на підлогу, кров тюжить мені між пальців.

Він стогне — здивовано, зболено, — але рана не смертельна. Лакей намагається зіпнутися на рівні. Я дивлюся на ніж, на руків’я, яке єдине зараз видиме, і я знаю, що цього недостатньо. Він дуже сильний, а я занадто кволий.

— Анно! — гукаю я, висмикую ніж і підлогою швиргаю його в її напрямку. Аж тоді з розпачем бачу, як він зупиняється всього за кілька дюймів від її простягнутих пальців.

Лакей дряпає мені щоки, намагається вхопити за горло. Вагою власного тіла я притискаю до підлоги його правицю, плечем вгачую йому в обличчя, позбавляючи можливості бачити. Він смикається, гарчить, несамовито намагається струсити мене із себе.

— Я його не втримаю! — кричу я Анні.

Лакей намацує моє вухо, крутить його, у мене перед очима все блякне від болю. Я відсахуюся, врізаюся в креденець, з нього падає рушниця. Лакей висмикує з-під мене руку. Він відштовхує мене, я падаю на підлогу й бачу, як Анна тягнеться за рушницею, із зап’ястка її звисає уривок розкраяної мотузки.

Наші погляди зустрічаються, її обличчя сповнене шаленої люті.

Лакеєві руки хапають мене за горло, стискають. Я б’ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Стискає міцніше, душить.

Лунає гуркіт пострілу. Голова Лакея вибухає, розлітається на шматки, безголове тіло падає обіч мене, кров цибенить із шиї, розтікається підлогою.

Я дивлюся на рушницю в тремких руках Анни. Якби ж то вона не впала… якби дівчина не дотягнулася до ножа… якби ж то вона спромоглася звільнитися на кілька секунд пізніше…

Я тремчу, з жахом уявивши собі, яка вона тонка, ця межа між життям і смертю.

Анна щось каже мені, хвилюється, але я такий зморений, що майже нічого не чую. Останнє, що я відчуваю, перш ніж мене поглинає темрява, — це її пальці, що стискають мою руку, і м’який доторк її вуст до чола.