Сім смертей Евелін Гардкасл

18

Світ за шибами стискається, темнішає по краях, стає геть чорним усередині. Мисливці з’являються з лісу, дибають моріжком, наче величезні птахи. Мені набридло чекати на повернення Каннінгема у своїй вітальні, тому вирушаю до бібліотеки, щоб перевірити залишену в енциклопедії записку.

І мені одразу ж доводиться пошкодувати про таке рішення.

День вештання особняком полишив мене геть знеможеним; це огрядне тіло наче щомиті важчає. На додачу в будинку шарварок, покоївки збивають подушки, розставляють букети по вазах, маячать перед очима табунцями наляканої мільки. Їхня енергійність змушує почуватися присоромленим, їхня вправність лякає.

Коли я дістаюся вестибюля, там уже зібралися мисливці та струшують вологий одяг. Біля їхніх ніг на підлозі вмить збираються калюжі. Мисливці вимокли до рубця, вони аж сизі від холоду, злива наче вимила з них життя. Цілком очевидно, що друга половина дня для них минула просто паскудно.

Боязко оминаю їх, потупившись і розмірковуючи над тим, чи, бува, не зачаївся серед цих похмурих облич Лакей. Люсі Гарпер сказала, що в нього був роз’юшений ніс, коли він приходив до кухні, і це трохи обнадіює: отже, якась із моїх подоб таки дала йому відсіч? Не кажучи вже про те, що з такою ознакою його куди легше впізнати.

Не вгледівши ні в кого жодної травми, я повертаю собі дещицю впевненості. Мисливці розступаються, даючи мені шлях. Шкандибаю до бібліотеки. Важкі штори там запнені, за камінними ґратками палає полум’я, у повітрі відчутний слабкий запах парфумів. Тлусті свічки в підсвічниках поцяткували темряву мерехтливими вогниками. Вони підсвічують трьох жінок, що влаштувалися у фотелях з розгорнутими книжками на колінах.

Шкутильгаю до шафи, де має стояти енциклопедія, намагаюся навпомацки відшукати її в темряві. Там порожньо. Беру свічку з найближчого столу, підступаюся з нею напереваги до полиці, сподіваючись, що книгу переставили на інше місце, але енциклопедії тут узагалі немає. Важко зітхаю, ніби випускаю повітря з міхів якоїсь жахливої хитромудрої машинерії. Аж дотепер я не усвідомлював, які серйозні сподівання мав щодо цього задуму з енциклопедією й щодо зустрічі зі своїми майбутніми втіленнями. Мені потрібні були не лише їхні знання, але й змога вивчити їх, наче власні спотворені відображення в численних кривих дзеркалах. Я був певен, що обов’язково знайду якусь спільну рису, фрагмент свого справжнього «я», що лишався незмінним, непідвладним впливу чергової подоби. Без цього мені важко визначити кордони власної особистості, важко зрозуміти, де вона, та межа, що відокремлює мене від мого нового втілення. Адже виходить, що єдина різниця між мною й Лакеєм полягає в тому, що моя свідомість переходить з одного тіла до іншого…

Довгий день тисне мені на плечі, примушуючи опуститися у фотель біля каміна. Хмиз потріскує, повітря тремке й мінливе від жару.

Аж раптом мені перехоплює дух. У полум’ї я бачу енциклопедію — вона й досі зберігає форму, але вже геть згоріла й от-от перетвориться на попіл.

Авжеж, це зробив Лакей.

Почуваюся так, ніби мене вдарили. Певна річ, саме на це й був розрахунок. Лакей усюди, хай би куди я потнувся, і завше на крок випереджає мене. А втім, йому навіть цього замало. Він хоче, щоб я про це знав. Щоб я боявся. З якоїсь причини він прагне, щоб я страждав.

Глибоко вражений цією відвертою зухвалістю, замислено дивлюся на вогонь, вкидаю в полум’я всі свої погані передчуття, аж раптом з дверного отвору мене гукає Каннінгем.

— Лорде Рейвенкорт?

— Де в біса вас носило?! — вигукую, не в змозі опанувати роздратування.

Обійшовши мій фотель, він наближається до каміна, зупиняється біля нього, гріє руки. Вигляд у мого камердинера такий, наче він вештався під зливою, і, хоча він уже перевдягнувся, волосся його й досі вологе й розкошлане після зустрічі з рушником.

— Приємно бачити, що Рейвенкортів характер лишився незмінним, — каже він незрушно. — Я б геть знетямився без щоденної прочуханки.

— От тільки не вдавайте жертву, — кажу, посварившись на нього вказівцем. — Вас кілька годин не було.

— На те, щоб добре виконати роботу, завше потрібен час, — одказує він і жбурляє мені на коліна якусь річ.

Я підхоплюю її, здіймаю до світла й розумію, що витріщаюся в порожні очниці порцелянової маски із дзьобом. Лють моя вмить де й дівається.

Зиркнувши на жіноцтво, що споглядає нас із відвертою цікавістю, Каннінгем притишує голос.

— Вона належить такому собі Філіпу Саткліффу, — каже камердинер. — Дехто з челяді помітив її в його гардеробі, тому я дочекався, коли він вирушив на полювання, і нишком пробрався до його кімнати. Авжеж, циліндр і плащ там теж були. А ще записка, у якій ішлося про зустріч з лордом Гардкаслом під час балу. Як на мене, ми можемо перехопити його й поговорити.

Плескаю себе долонею по коліну й усміхаюся широко, аж якось шалено.

— Чудова робота, Каннінгеме, просто чудова!

— Я так і думав, що вас це потішить, — озивається він. — Але, хоч як прикро, на цьому добрі новини закінчуються. Записка для міс Гардкасл там, біля колодязя… Вона була, м’яко кажучи, дивна.

— Дивна? Тобто? — уточнюю я, приміряючи на себе дзьобату машкару. Порцеляна холодна і якась вогка, але за розміром маска мені пасує.

— Чорнило трохи розмило дощем, але я зміг її прочитати. Там було написано «Тримайтесь якнайдалі від Міллісент Дербі». А трохи нижче було намальовано замок — так, нашвидкуруч, декількома штрихами. Оце й усе.

— Яке химерне попередження, — зауважую я.

— Попередження? Я б радше назвав це погрозою, — заперечує Каннінгем.

— Вважаєте, що Міллісент Дербі штрикне Евелін в’язальною спицею? — цікавлюся, звівши брову.

— Не треба її недооцінювати суто через вік, — каже він, коцюбою намагаючись розворушити благеньке полум’я в каміні. — Свого часу під її контролем була чи не половина мешканців цього будинку. Вона вміла винюхати будь-яку брудну таємницю й ладна була задля цього на всіляку бридоту. Тед Стенвін порівняно з нею — дилетант-початківець.

— То ви вже з нею стикалися?

— У Рейвенкорта був такий досвід, і він їй не довіряв, — каже камердинер. — Хай він і той іще покидьок, але зовсім не дурень.

— Приємно це чути, — кажу я. — А із Себастіаном Беллом ви зустрілися?

— Ще ні, але ввечері зустрінуся обов’язково. І про цю загадкову Анну я також нічого не з’ясував.

— То й не треба: вона сама мене вже знайшла, — кажу, длубаючи тріщину в шкірі на бильці фотеля.

— Справді? І чого ж вона хотіла?

— Вона не сказала.

— А звідки вона вас знає?

— Ми це не обговорювали.

— То вона друг?

— Можливо.

— Отже, зустріч була успішна? — запитує він лукаво, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, вам уже час прийняти ванну. Вечеря о восьмій, а від вас тхне. Не треба давати людям зайвий привід вас ненавидіти.

Він підступається, щоб допомогти мені звестися, але я відмахуюся.

— Ні. Мені треба, щоб сьогодні цілий вечір ви ходили назирці за Евелін, — кажу, силкуючись звестися з крісла. Силі земного тяжіння мій задум, схоже, не до вподоби.

— Нащо? — питає він, насупившись.

— Хтось має намір її вбити, — кажу я.

— Так. І, до речі, цим кимось можу бути і я, — зауважує він невиразно, наче йдеться про якусь дрібничку, щось на кшталт любові до мюзик-холів.

Сама думка про це такою мірою мене спантеличує, що я падаю назад у фотель, з якого вже майже виборсався. Ніжки його жалісно риплять. Рейвенкорт цілком і повністю довіряє Каннінгемові. Цю його рису я перейняв беззаперечно, хоча й знаю, що камердинер приховує якусь жахливу таємницю. Але виходить, що він такий самий підозрюваний, як і всі інші!

Каннінгем тре ніс.

— Отже, ви замислилися, — каже, закидаючи мою руку собі на плечі. — Я знайду Белла, поки ви прийматимете ванну. Але, на мою думку, за Евелін вам ліпше пантрувати самому, коли матимете змогу. А я не відходитиму від вас ані на крок, щоб ви могли викреслити мене зі списку підозрюваних. У мене й без того проблем задосить, щоб іще ви ввісьмох ганялися за мною будинком та обвинувачували в убивстві.

— Ви, схоже, непогано в цьому тямите, — кажу я, краєм ока спостерігаючи за його реакцією.

— Я ж не завжди був камердинером, — озивається він.

— І ким же ви були?

— Не думаю, що відомості щодо мого минулого є частиною нашої угоди, — каже він і кривиться, силкуючись підвести мене з фотеля.

— Може, тоді розповісте мені, що ви робили в кімнаті Гелен Гардкасл? — пропоную я. — Ви гортали її щоденник і вимазалися чорнилом. Сьогодні вранці я помітив, що у вас плями на руках.

Він вражено присвистує.

— А ви й справді часу не гаяли! — Голос його звучить жорстко. — Дивно, як це ви й досі не дізналися про мої скандальні стосунки з Гардкаслами. Утім не псуватиму вам сюрпризу. Попитайте, це зовсім не секрет, і я певен, що хтось залюбки вас у все втаємничить.

— Це ви зламали замок, Каннінгеме? — питаю я. — З кімнати поцуплено два револьвери, зі щоденника видрано сторінку.

— Мені не довелося нічого ламати, мене запросили увійти, — каже він. — Щодо револьверів не можу вам нічого повідомити, але от щоденник на той момент, коли я пішов, був цілий-цілісінький. Я бачив це на власні очі. Мабуть, я міг би й сам пояснити, що робив у тій кімнаті й чому мене можна виключити з переліку підозрюваних, але на вашому місці я б усе одно не повірив жодному слову. Отже, маєте нагоду з’ясувати все самі. Так будете впевнені, що все це щира правда.

Він допомагає мені звестися. Мене огортає вогка хмара поту. Каннінгем витирає моє вологе чоло, перш ніж віддати мені ціпок.

— А скажіть-но, Каннінгеме, — звертаюсь я до нього. — Чому така людина, як оце ви, зголосилася на таку роботу?

Це запитання заскочило його зненацька: зазвичай незрушне обличчя хмарнішає.

— Інколи життя просто не лишає нам вибору, — каже він похмуро. — Ліпше поквапмося: на нас чекає вбивство.