Сім смертей Евелін Гардкасл

32

— …Прокиньтеся! Прокиньтеся, Ейдене!

Хтось тарабанить у двері.

— Та прокиньтеся ж ви нарешті! Ейдене! Ейдене!

Похлинаюся втомою, кліпаю, роздивляючись. Я сиджу у фотелі, укритий циганським потом, вологий одяг обліпив тіло. Тепер ніч, на столику обіч блимає свічка.

На колінах лежить картатий шотландський коц, на заяложеній книзі — старечі руки. Набряклі вени, зморшкувата шкіра поцяткована чорнилом і пігментними плямами. Розминаю негнучкі від віку пальці.

— Ейдене, будь ласка! — лунає з коридору.

Зводжуся з крісла, чвалаю до дверей, задавнений біль прокидається в тілі, наче рій потривожених шершнів. Начепи риплять, нижній край дверей дряпає підлогу. Я бачу довготелесого Ґреґорі Ґолда, який знесилено прихилився до одвірка. Він майже такий самий на вигляд, як тоді, коли накинеться на дворецького. От лише зараз він важко дихає, смокінг подертий і забрьоханий багном.

Він стискає ту саму шахову фігурку, яку мені дала Анна. Це, а ще те, що назвав мене справжнім ім’ям, підтверджує, що він іще одне моє втілення.

Напевно, така зустріч мала б мене потішити, але він у жахливому стані, знервований, скуйовджений, наче щойно з пекла.

Побачивши, він хапає мене за плечі. Темні очі запалені, погляд пливе.

— Не виходьте з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Хоч що робіть, але не виходьте з карети!

Його страх наче хвороба, наче інфекція, яка поймає й мене також.

— Що з вами сталося? — питаю я, голос стинається.

— Він… він знову…

— Що знову?

Ґолд трясе головою, плескає себе по скронях. По щоках течуть сльози, але я зеленого поняття не маю, як його заспокоїти.

— Що знову, Ґолде? — повторюю я.

— Ріже, — видушує він і закасує рукав.

Я бачу порізи. Вони мають точнісінько такий вигляд, як оті, з якими отямився того, першого ранку Белл.

— Ти не хотітимеш… не хотітимеш, але все одно її зрадиш… Розкажеш… Усе їм розкажеш… Проти волі, але розкажеш… — белькотить він. — Їх двоє… Двоє. Однаковісінькі на вигляд, але двоє.

Він збожеволів, це зрозуміло. У цьому чоловікові не лишилося ані дещиці здорового глузду. Простягаю до нього руку, збираючись завести до кімнати, але він лякається, задкує, врізається в стіну…

Але й досі товкмачить те саме.

— Не виходьте з карети, — сичить він і зникає в коридорі.

Я виходжу за ним слідом, але там надто темно. Коли ж я повертаюся, прихопивши свічку, у коридорі вже нікого немає.