Сім смертей Евелін Гардкасл

51

Вечерю подано, гості сідають на свої місця за столом, а я тим часом ховаюся в чагарнику біля дзеркального ставка. Ще рано, але мій план залежить від того, чи встигну я першим дістатися до Евелін, коли вона впаде у воду. Не можна ризикувати, не можна, щоб минуле мене піддурило.

З листя крапає остудна мжичка, яка зараз видається мені просто крижаною.

Вітер дужчає, ноги зводить судомою.

Гомзаюся й розумію, що цілісінький день макової риски в роті не мав, а, зважаючи на те, який насичений на мене чекає вечір, це паскудно. У голові паморочиться, і тепер, коли ніщо не відтягає увагу, я почуваюся так, наче всі мої носії зібралися там, усередині черепа, і тиснуть, тиснуть… Їхні спомини юрмляться в мозку, гнітять мене майже нестерпно. Мені допікають їхні бажання. Я відчуваю їхній біль. Мені дошкуляють їхні страхи. Я вже не людина, а лише хор чужих голосів.

Не помічаючи мене, двоє слуг виходять з будинку, тягнуть оберемки хмизу для жарівниць. Шлях собі вони підсвічують гасовими лампами, підчепленими до поясів. Одну за одною вони запалюють жарівниці, непроглядно-чорний вечір ніби розкреслює вогниста лінія.

Останню жарівницю встановлено просто біля теплиці. Полум’я відбивається в скляних панелях, тому здається, що споруду поймає вогонь.

Вітер виє, з дерев крапає, Блекгіт мерехтить і міниться — гості йдуть з обідньої зали до спалень, а потім збираються в бальній залі, де на сцені вже облаштувався оркестр. Крім того, там уже зібралися ті, хто приїхав до маєтку тільки на вечірнє свято.

Челядь прочиняє двері, музика вихоплюється назовні, котиться садом, мчить до лісу.

— Тепер ви бачите їх так само, як я, — каже Моровий Лікар стишено. — Актори в п’єсі, які щовечора грають ту саму виставу.

Він стоїть у мене за спиною, майже сховавшись за запоною дерев і чагарнику. У непевному світлі жарівниці здається, ніби порцелянова маска просто ширяє в потемку, наче душа, що прагне полишити тіло.

— Ви розповіли Лакеєві про Анну? — сичу я. Мені насилу вдається стримуватися, щоб не вчепитися йому в горло.

— Ані він, ані вона мені не цікаві, — відповідає він збайдужіло.

— Я бачив вас біля сторожівні з Деніелом. Потім іще раз, уже біля озера. А тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли йому, де її знайти?

Чи не вперше в голосі Морового Лікаря звучить сумнів:

— Запевняю вас, мене не було ані біля сторожівні, ані біля озера, містере Бішоп.

— Я вас на власні очі бачив, — гарчу я. — Ви розмовляли з ним.

— То був не… — Він затинається на мить, а коли знову говорить, голос його звучить так, наче йому сяйнув раптовий здогад: — То от як він дізнався… А я все не міг збагнути, звідки йому аж стільки відомо…

— Деніел брехав від самого початку, а ви не попередили мене.

— Я не маю права втручатися. Але я був певен, що кінець кінцем ви його викриєте.

— То чому тоді ви розповіли йому про Анну?

— Адже боявся, що ви цього не зробите.

Музика різко обривається. Глянувши на годинник, я бачу, що вже за кілька хвилин одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб розпитати, чи, бува, не бачив хтось його сестри. Біля самісінької стіни маєтку я помічаю якийсь рух — це Дербі на прохання Анни зупинився біля каменя, що лежить у траві.

— Мене не було на тій галявині, містере Бішоп, присягаюся, — каже Моровий Лікар. — Незабаром я вам усе поясню, але зараз мушу й сам дещо з’ясувати…

Він іде швидко, лишивши мене наодинці з моїми запитаннями. Якби ж то я був в іншому втіленні, то помчав би за ним, але Рештон кмітливіший: налякати його важко, а от метикує він швидко. Наразі турбує мене тільки Евелін. Відкидаю всі думки про Морового Лікаря й підступаюся ближче до дзеркального ставу. На щастя, дощ так змордував гілля й листя, що вони навіть не ворухнуться під моїми кроками.

Евелін простує стежкою. Стиха квилячи, вона видивляється мене поміж дерев. Хай там яка в неї роль у цих подіях, їй достеменно лячно, вона тремтить усім тілом. Мабуть, вона вже вколола собі м’язовий релаксант, тому що злегка заточується, наче рухаючись під музику, яку чує лише вона сама.

Я смикаю гілку найближчого куща, щоб дати їй зрозуміти, що я поряд, але під дією ліків вона вже майже нічого не бачить, і, тим паче, не годна помітити мене в темряві. Але, менше з тим, вона йде далі. Сріблястий пістолет виблискує в правиці, а стартовий вона тримає в лівій руці. Його дівчина притискає до стегна так, щоб він не був на видноті.

Еге ж, маю віддати їй належне, вона відважна.

Діставшись до краю дзеркального ставка, Евелін вагається, і, знаючи, що має відбутися далі, я міркую, чи не заважкий для неї сріблястий пістолет, чи взагалі не заважкий для неї весь наш план.

— Боже, допоможи нам, — стиха каже вона, спрямовує дуло собі в живіт і тисне на гачок стартового пістолета, який тримає біля ноги.

Постріл такий гучний, що світ наче розколюється навпіл. Стартовий пістолет вислизає з руки Евелін у чорнильну воду дзеркального ставу, а сріблястий пістолетик падає в траву. Кривава пляма розповзається сукнею. Евелін зачаровано дивиться на неї, а відтак валиться в став.

Я ціпенію, вражений болем. Постріл і вираз обличчя Евелін перед тим, як вона впала у воду, збуджують у мені якийсь давній спомин.

«Ви не маєте на це часу».

Спомин такий близький… Я майже бачу інше обличчя, майже чую інше благання. Інша жінка, яку я не зміг урятувати. Через яку я приїхав до Блекгіту, щоб… Що?

— Нащо я сюди приїхав? — видихаю голосно, намагаючись видобути цей спомин з темряви.

«Рятуйте Евелін, вона ж захлинеться!»

Кліпнувши, дивлюся на дзеркальний став, на поверхні якого долілиць лежить Евелін. Біль змінюється панікою, я спинаюся на ноги, мчу крізь чагарник, кидаюся в крижану воду. Її сукня напнулася, вона важка, наче мокра торба, а дно дзеркального ставка вкрите ковзкою тванню.

Мені ніяк не вдається підхопити тіло Евелін.

У бальній залі здіймається галас. Дербі борюкається з Майклом Гардкаслом, їхня сутичка відтягає увагу від жінки, що помирає в ставку.

Над головами вибухає феєрверк, заливає все довкола червоним, пурпуровим, жовтим і помаранчевим світивом. Я хапаю Евелін за талію й нарешті насилу витягаю її з води на траву.

Падаю в багнюку, відхекуюся, озираюся, щоб перевірити, чи виконав Каннінгем моє прохання: тримати Майкла щосили.

Він усе зробив як треба.

Наш план діє. Але не завдяки мені. Давній спомин про якийсь інший постріл мало не паралізував мене. Інша жінка, інша смерть. Страх на обличчі Евелін. Саме в ньому річ. Я впізнав цей страх. Саме він привів мене до Блекгіту, я цього певен.

До мене мчить доктор Діккі. Він розпашілий, захекався, в очах паніка, адже обіцяні статки от-от здиміють просто в нього з-під носа. Евелін розповіла мені, що йому заплатили за те, що він видасть фальшиве свідоцтво про смерть. Цей жвавий старий вояка облаштував тут справдешню кримінальну імперію.

— Що сталося? — питає він.

— Вона застрелилася, — кажу я й бачу, як на обличчі доброго лікаря квітне надія. — Я все бачив, але нічого не міг удіяти.

— Ви не маєте себе винуватити. — Він плескає мене по плечу. — Послухайте-но, а чому б це вам не піти й не хильнути трохи бренді? А я тим часом її огляну. Залиште це мені, гаразд?

Коли він опускається навколішки біля тіла, я піднімаю із землі сріблястий пістолет і йду до Майкла, якого й досі міцно тримає Каннінгем. Дивлюся на них і навіть не можу повірити, що камердинер і справді зміг його втримати. Майкл невисокий і кремезний, він схожий на бугая, якого, ніби мотузками, обплутують Каннінгемові руки. Але, менше з тим, Майкл усе одно намагається виборсатися. Утім Каннінгем лише стискає його ще міцніше. Тут уже ані лом, ані довбило не зарадять.

— Мені дуже шкода, містере Гардкасл, — кажу я, співчутливо торкаючись його плеча. — Ваша сестра вкоротила собі віку.

Він миттю припиняє смикатися, в очах з’являються сльози, він згорьовано дивиться в бік ставка.

— Неможливо! — вигукує він, намагаючись видивитися щось за моєю спиною. — Вона й досі може бути…

— Доктор засвідчив її смерть. Мені дуже шкода, — кажу я, видобуваючи сріблястий пістолет з кишені та вкладаючи його в Майклову долоню. — Вона скористалася цим пістолетом. Ви його впізнаєте?

— Ні.

— Ну, тоді нехай він поки що залишається у вас, — пропоную я. — Я попросив кількох лакеїв віднести тіло до оранжереї, подалі від… — Я жестом показую на юрбу. — …від усіх. Якщо вам потрібно кілька хвилин побути на самоті із сестрою, я можу це влаштувати.

Він спантеличено дивиться на пістолет, наче це якийсь незбагненний предмет з віддаленого майбутнього.

— Містере Гардкасл?

Він хитає головою. Дивиться на мене спустошеним поглядом.

— Що?.. Так, звісно… — бурмотить він, стискаючи зброю. — Дякую, інспекторе.

— Звичайний констебль, сер, — кажу я, жестом підкликаючи Каннінгема. — Чарльзе, будь ласка, проведіть містера Гардкасла до оранжереї. Тримайте його подалі від натовпу, добре?

Каннінгем відповідає на моє прохання коротким кивком, обіймає Майкла за талію й лагідно веде його до будинку. Уже не вперше я з полегшенням думаю про те, як же мені з біса пощастило, що камердинер на моєму боці. Дивлюся, як він іде геть, відчуваючи раптовий проштрик смутку через те, що ця наша зустріч, вочевидь, остання. Попри його брехню й недовіру, за цей останній тиждень я встиг до нього прикипіти.

Діккі завершив огляд і тепер повільно спинається на рівні. Під його пильним наглядом челядь кладе тіло Евелін на ноші. Добрий доктор убраний у смуток, ніби в костюм з чужого плеча. Не знаю, як це я примудрився не помітити цього раніше. Це вбивство ніби пантоміма. Зусібіч наче лунає шурхіт завіси.

Евелін піднімають, а я мчу крізь зливу до оранжереї, у віддалений кінець маєтку. Прослизаю крізь високі двері, які відімкнув заздалегідь, і ховаюся за китайською ширмою. Бабуся Евелін спостерігає за мною з портрета над каміном. У мерехтливому сяйві свічок здається, ніби вона всміхається. Можливо, їй відомо те саме, що й мені. Хтозна, може, вона завжди це знала й день за днем змушена була дивитися, як ми всі тиняємося по колу, не помічаючи правди.

Тепер зрозуміло, чому в неї завжди був такий зневажливий вираз обличчя.

Дощ тарабанить у шиби. До оранжереї заходять лакеї з ношами. Вони рухаються звільна, намагаючись не трясти тіло, накрите піджаком Діккі. Опинившись усередині, вони перекладають тіло на стіл, поштиво притискають кашкети до грудей на знак поваги й ідуть геть, зачинивши за собою двері.

Дивлюся їм услід, краєм ока помічаю власне відображення в шибі — руки в кишенях, на Рештоновому кмітливому обличчі непохитна впевненість.

Навіть моє власне відображення мені бреше.

Перше, що відібрав у мене Блекгіт, — це саме впевненість.

Двері рвучко розчахуються. Протяг з коридору хилитає пломінці свічок. Крізь шпаринки ширми я бачу Майкла, він блідий і тремтить. Стоїть, учепившись в одвірок, щоб утриматися на ногах. В очах міняться сльози.

У нього за спиною Каннінгем, крадькома глипнувши на ширму, за якою я ховаюся, зачиняє двері до оранжереї. Сам він досередини не заходить.

Щойно залишившись на самоті, Майкл припиняє вдавати, ніби вбитий горем. Плечі його виструнчуються, погляд стає чіпким, замість смутку на обличчі з’являється хижий вираз. Він квапливо підступається до тіла Евелін, роздивляється її закривавлений живіт, шукаючи вхідний отвір від кулі і, так його й не побачивши, щось бурмотить.

Насупившись, він видобуває магазин з пістолета, який я йому дав там, надворі, і бачить, що зброя заряджена. Евелін мала взяти до озера чорний револьвер, а не цей срібний пістолет. Схоже, Майкл зараз питає себе, що могло змусити її змінити план і чи зробила вона все інше, як домовлялися.

Переконавшись, що сестра жива, він відступає, нервово тарабанить пальцями по губах, зважуючи пістолет у руці. Таке враження, що Майкл ніби домовляється про щось зі зброєю, супиться, кусає губу, ніби обмірковуючи якісь складні запитання. Я на мить втрачаю його з поля зору, коли він відходить у куток кімнати. Відтак доводиться трохи податися вперед, щоб ліпше бачити.

Майкл бере гаптовану подушку з одного з фотелів, кладе її Евелін на живіт, либонь, для того, щоб притлумити звук пострілу. А потім зовсім без вагань, без найменших сумнівів відвертається й натискає на гачок.

Пістолет немічно клацає. Майкл пробує ще раз, і знову, аж тоді я нарешті виходжу з-за ширми, поклавши край цьому фарсу.

— Нічого не вийде, — кажу я. — Я спиляв ударник.

Він не озирається. Навіть не випускає пістолета з рук.

— Я зроблю вас багатієм, якщо ви дасте мені її вбити, інспекторе, — каже він. Голос його тремтить.

— Я не можу цього зробити. І, як я вже казав вам там, надворі, я всього лише звичайний констебль.

— З вашим розумом — поки що звичайний констебль…

Він тремтить, але пістолет і далі міцно притискає до тіла Евелін.

Мене заливає циганський піт, напруга в кімнаті така щільна, що хоч пригорщами її черпай.

— Містере Гардкасл, кидайте зброю й розверніться. Повільно, будь ласка.

— Не бійтеся мене, інспекторе, — каже він, укидаючи пістолет до квіткового горщика, і розвертається, скинувши руки догори. — Я нікому не бажаю зробити нічого лихого.

— Не бажаєте? — перепитую я, здивований його засмученим обличчям. — Та ви ж оце щойно намагалися випустити п’ять куль у власну сестру!

— І кожна з них була б проявом милосердя, запевняю вас, — і досі стоячи зі скинутими догори руками, він показує на фотель біля шахівниці, де я вперше побачив Евелін. — Ви не проти, якщо я сяду? Трохи паморочиться в голові.

— Будь ласка, — озиваюсь я, пильнуючи за ним. Він важко опускається в крісло. Я трохи переймаюся, що він може гайнути до дверей, але, відверто кажучи, Майкл має вигляд людини, у якої вже просто немає сил боротися. Він блідий, змучений, руки зморено звисають з билець, ноги простягнуті. Судячи з усього, усі сили він спрямував на те, щоб примусити себе натиснути на гачок.

Цій людині дуже важко було зважитися на вбивство.

Я дозволяю йому вмоститися у фотелі, потім підтягаю ще одне крісло, яке досі стояло біля вікна, і сідаю поряд.

— Звідки ви дізналися, що я замислив? — питає він.

— Я збагнув через револьвери, — кажу я, зручніше влаштовуючись у подушках.

— Через револьвери?

— Рано-вранці зі спальні вашої матері забрали два однакові чорні револьвери. Один був в Евелін, другий — у вас. Я не міг збагнути, навіщо.

— Я не розумію, до чого ви хилите.

— Існувало тільки дві причини, з яких Евелін могла б поцупити револьвер. Або вона вважала, що їй загрожує небезпека, — доволі химерне пояснення, якщо згадати, що йдеться про жінку, яка замислила самогубство, — або ж саме з цієї зброї вона збиралася себе порішити. Друга причина здається більш схожою на правду, але тоді постає запитання, нащо їй знадобилося брати аж два револьвери? Певна річ, для того, щоб накласти на себе руки, цілком і повністю вистачило б й одного.

— І що з цього випливає?

— Та, власне, нічого такого, але згодом Денс побачив, що другий револьвер у вас — він помітив це тоді, під час полювання. І те, що досі здавалося доволі дивним, тепер набуло просто-таки химерного вигляду. Жінка, яка вирішила накласти на себе руки, пригнічена жінка у відчаї, менше з тим, чомусь пам’ятає, що її брат відчуває відразу до полювання, і вирішує вкрасти для нього другий револьвер?

— Моя сестра дуже мене любить, інспекторе.

— Можливо. Але ви сказали Денсові, що аж до півдня не знали, підете на полювання чи ні. А револьвери зникли з кімнати вашої матері рано-вранці, задовго до того, як ви остаточно вирішили. Евелін не могла забрати другий револьвер, керуючись тією причиною, про яку повідомили ви. Щойно мені стало відомо про план удаваного самогубства, який обмірковувала ваша сестра, я зрозумів, що ви збрехали. І все стало зрозуміло. Револьвери з кімнати вашої матері взяла не Евелін. Це зробили ви. Один залишили собі, а другий дали Евелін як реквізит для вечірньої вистави.

— Евелін розповіла вам, що вирішила вдати самогубство? — питає він із сумнівом.

— Почасти можна сказати й так, — озиваюсь я. — Вона пояснила, що ви зголосилися допомогти їй, першим підбігши до дзеркального ставу й витягнувши її з води на траву, як і годилося б згорьованому братові. От саме тоді я й збагнув, яким чином ви можете скоїти ідеальний злочин і для чого вам потрібні були два однакові револьвери. Перш ніж витягати її з озера, ви збиралися вистрілити їй у живіт. Звук цього, уже другого пострілу замаскував би гуркіт феєрверків. Знаряддя вбивства ви викинули б у воду, а куля ідеально пасувала б до того пістолета, який вона щойно сама впустила на траву. Убивство, замасковане під самогубство. Геніальний задум!

— То от чому ви змусили її взяти натомість сріблястий пістолет, — каже він, і з голосу його зрозуміло, що до нього починає доходити. — Вам треба було, щоб я змінив свій план!

— Мені треба було заманити вас до пастки.

— Дуже розумно, — каже він, удаючи, ніби аплодує.

— Не дуже, — озиваюсь я, здивований його спокоєм. — Я й досі не розумію, яким чином ви зважилися на таке. Мені сьогодні всі лише про те й товкмачили, якою мірою близькі ви з Евелін і як ви про неї дбаєте. Невже це все була брехня?

Від люті він аж виструнчується в кріслі.

— Я люблю сестру дужче над усе в цьому світі! — вигукує Майкл, злісно дивлячись на мене. — Заради неї я б зробив будь-що! Чому, по-вашому, вона інакше б звернулася по допомогу саме до мене?! Чому б я зголосився?!

Ця пристрасність збентежує мене. Усі мої висновки базувалися на тому, що я був упевнений: я знаю, як Майкл пояснюватиме свої дії. Але ж ні. Я гадав, що він стверджуватиме, ніби це мати змусила його вбити сестру — ніби за цим, як і за всіма іншими подіями, стоїть саме вона. Уже не вперше в мене виникає відчуття, що я десь схибив у розрахунках.

— Якщо ви так любите сестру, то чому зважилися її зрадити? — питаю я спантеличено.

— Тому що її план не спрацював би! — вигукує він, плеснувши долонею по бильцю. — Ми не мали змоги заплатити стільки, скільки за фальшиве свідоцтво про смерть вимагав Діккі! Він спочатку зголосився був нам допомогти, але вчора Коулрідж дізнався, що Діккі збирався розповісти про все батькові вже сьогодні ввечері — авжеж, не за просте «дякую». Розумієте, про що йдеться? Урешті-решт Евелін отямилася б у тому ж таки Блекгіті, з якого так несамовито намагалася втекти.

— Ви їй про це розповіли?

— Хіба ж я міг? — питає він засмучено. — Цей план був її єдиним шансом звільнитися, стати щасливою… Хіба ж я міг розчарувати її?

— Тоді ви могли б убити Діккі.

— Коулрідж сказав те саме, але я не мав на це часу! Мені треба було, щоб він засвідчив смерть Евелін, а одразу ж після цього він мав намір піти до батька… — Майкл хитає головою. — Я дійшов єдиного можливого рішення.

На столі біля його крісла стоять два келихи з віскі. Один з них наполовину повний, на склі помітний відбиток губної помади. Інший майже порожній, хіба на самому денці залишилося трохи напою. Майкл звільна тягнеться до келиха з відбитком помади, не зводячи з мене очей.

— Ви не проти, якщо я хильну трохи? — питає він. — Це келих Евелін. Ми вирішили випити перед початком балу. За те, щоб усе вдалося.

Горло йому перехоплює. Будь-яка з інших моїх подоб вирішила б, що його поймає каяття, але Рештон здатний за милю відчути чужий страх.

— Певна річ.

Майкл із вдячністю бере келих і добряче ковтає. Принаймні після цього руки в нього тремтять уже набагато менше.

— Я добре знаю свою сестру, інспекторе, — каже він хрипко. — Вона завжди ненавиділа примус, іще з дитинства. Вона б просто не винесла цього приниження — жити з Рейвенкортом, знати, що позаочі з неї глузують… От, гляньте лишень, на що вона була ладна, щоб цього уникнути! Цей шлюб просто знищив би її… так, не одразу, поступово, але знищив би! Я хотів позбавити її цих страждань!

Майклові щоки маковіють, зелені очі наче скляні. Погляд сповнений такого щирого, такого відвертого смутку, що я йому майже вірю.

— Отже, річ не в грошах, — кажу невиразно.

Зажура його де й дівається, він супиться.

— Евелін згадувала, що батьки погрожували викинути вас із заповіту, якщо вона не виконає їхній наказ, — кажу я. — Її шантажували вами, і це спрацювало. Вона приїхала сюди через їхні погрози, але хтозна, чи зголосилася б вона на це, якби знала, що її план зазнає невдачі? Смерть Евелін усім розв’язала б руки.

— Та роззирніться ви навколо, інспекторе! — каже він, змахуючи рукою, у якій стискає келих. — Ви що, серйозно вважаєте, що заради цього варто вбити?

— Тепер, коли ваш батько вже не розтринькуватиме родинні статки, ваше становище, як на мене, неабияк покращиться.

— Розтринькування статків — це все, на що здатний мій батько, — форкає він, допиваючи віскі.

— Це саме через це ви його вбили?

Він кривиться ще дужче. Стискає губи. Обличчя полотніє.

— Я знайшов його тіло, Майкле. Я знаю, що ви його отруїли, либонь, тоді, коли пішли покликати на полювання. Ви залишили в сторожівні записку, згідно з якою винна в цьому Евелін. Відбиток черевика під вікном — сильний хід… — На його обличчі з’являється якийсь невпевнений вираз. — Чи це зробив хтось інший? — питаю я звільна. — Може, Фелісіті? Визнаю, це я ще не з’ясував. Чи то був відбиток вашої матінки? Де вона, Майкле? Чи її ви також убили?

Очі його розширюються, обличчя вражено кривиться, келих вислизає з руки на підлогу.

— Що, заперечуватимете? — питаю я, раптом відчувши невпевненість.

— Ні… Я… Я…

— Де ваша мати, Майкле? Це вона вас напоумила на все це?

— Вона… Я…

Спершу я вирішую, що те, як він затинається, як хапає повітря, — це свідчення каяття й марної спроби дібрати правильні слова. І лише коли його пальці стискають бильце, а на губах з’являється біла піна, я розумію, що його отруєно.

Схоплююся, але й гадки не маю, що робити.

— Допоможіть! — гукаю я.

Майкл випинається дугою, усі м’язи клякнуть, очі наливаються кров’ю. Він хрипить і долілиць падає на підлогу.

Аж тоді я чую якийсь шум за спиною. Рвучко озираюся й бачу, що на столі б’ється в корчах Евелін, і на губах у неї булькотить така сама біла піна.

Двері розчахуються. Каннінгем ціпеніє у дверному отворі, витріщаючись на всю сцену з роззявленим ротом.

— Що тут відбувається?! — вигукує він.

— Їх отруєно! — кричу я, дивлячись то на Майкла, то на Евелін. — Покличте Діккі!

Каннінгем мчить геть, щойно зачувши це. Я хапаюся за голову, безпорадно дивлячись на брата й сестру. Евелін корчиться на столі, наче одержима, Майкл стиснув зуби так, що ті аж кришаться.

«Протиотрута, бовдуре!»

Рука моя пірнає в кишеню, і я видобуваю звідти три слоїчки, які поцупив з Беллової скрині сьогодні вдень, коли ми з Каннінгемом забирали звідти наркотики. Розгортаю записку й шукаю якісь указівки, яких, як мені добре відомо, там немає. Мабуть, треба все змішати, але я зеленого поняття не маю, у якій пропорції. Я навіть не впевнений, що протиотрути вистачить на двох.

— Я не знаю, кого рятувати! — кричу я, переводячи погляд з Майкла на Евелін.

«Майклові відомо набагато більше, ніж він розповів».

— Але я присягався Евелін, що захищатиму її! — вигукую я.

Евелін б’ється в корчах на столі ще нестримніше й падає на підлогу. Майкла судомить, очі закотилися так, що й зіниць не видно.

— Хай йому грець!

Я підбігаю до бару, виливаю вміст усіх трьох слоїчків до келиха, додаю води з глека й перемішую цю бовтанку, поки вона не запінилася.

Евелін випнулася дугою, пальці чіпляються за тлустий килим. Закинувши їй голову, я виливаю всю цю бридотну бовтанку в горло. За спиною в мене, конаючи, хрипить Майкл.

Судоми Евелін припиняються так само несподівано, як почалися. З кутиків її очей юшить кров, вона хрипко, з присвистом утягує повітря. Полегшено зітхнувши, я торкаюся її шиї, намацуючи пульс. Серце калатає як навіжене, але без перебоїв. Вона житиме. А Майкл — ні.

Кидаю на його тіло провинний погляд. Він має точнісінько такий вигляд, як його мертвий батько там, у сторожів. Їх достеменно отруїла одна й та сама особа, скориставшись стрихніном, який привіз до будинку Себастіан Белл. Напевне, отрута була у віскі. У віскі з келиха Евелін. Того самого, наполовину повного. Судячи з того, що отрута не одразу подіяла на дівчину, вона ковтнула раз чи два. Майкл же ж вихилив усе й одразу. Чи знав він, що в келиху отрута? Судячи з його наляканого обличчя, ні.

Це зробив хтось інший.

«У Блекгіті є ще один убивця».

— Але хто? — питаю я самого себе, несамовито лютячись через те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелен Гардкасл? Хто був Майкловим спільником? Чи це взагалі був хтось, про кого він і гадки не мав?

Евелін ворушиться, щоки її потроху рожевіють. Хай там що воно було в тому трунку, що я їй згодував, працює питво доволі швидко, хоча вона й досі квола. Пальці її шкребуть мій рукав, губи ворушаться. Я нахиляюся до самісінького її обличчя.

— Я не… — Вона глитає. — Міллісент… Її вбили…

Кволою рукою вона тягнеться до горла, видобуває ланцюжок, який досі був прихований під сукнею. На ньому та сама каблучка з фамільним гербом Гардкаслів, якщо я не помиляюся.

Кліпаю, не розуміючи, про що йдеться.

— Сподіваюся, тепер ви дізналися все, що треба, — лунає голос біля дверей, що ведуть до саду. — А втім, у пригоді ці відомості вам не стануть.

Озираюся через плече й бачу, як з темряви виходить Лакей. Він легенько вдаряє лезом ножа по стегну — і воно виблискує в мерехтінні свічок. На ньому червона з білим ліврея, забрьохана багном і смальцем, наче з-під тканини сотається сама його огидна сутність. До пояса припнута чиста порожня мисливська торба, і я з дедалі більшим жахом згадую, як він швиргонув цю ж таки торбу до ніг Дербі, але вона була просякнута кров’ю й упала на землю, волого цявкнувши.

Дивлюся на годинник. Дербі зараз має бути десь там, гріється біля жарівниці, чекає, поки розійдуться гості. Хай там що Лакей планує вкинути до своєї торби, вирізати це щось він планує з тіла Рештона.

Лакей посміхається, очі його блищать у радісному передчутті.

— Що, вважали, що мені вже набридло вас убивати? — питає він.

Сріблястий пістолет і досі у квітковому горщику, куди його вкинув Майкл. Вистрілити з нього не вийде, але ж Лакей цього не знає! Якщо тільки він побачить у мене в руках зброю, то, можливо, злякається й накиває п’ятами. Горщик недалеко, але Лакеєві шлях до нього заступає стіл. Може, мені пощастить дістатися до нього першим.

— Квапитись я не збираюся, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Я вам іще за це заборгував.

Рештон не зі страхополохів, але зараз йому лячно, і мені також. Наразі лишилося тільки два втілення, але Ґреґорі Ґолд більшість часу провисить у сторожівні, а Дональд Девіс застряг десь серед битого шляху, за багато миль звідси. Якщо я зараз помру, то навряд чи в мене залишаться бодай якісь шанси на те, щоб вибратися з Блекгіту.

— Щодо тієї пукавки можете не перейматися, — каже Лакей. — Вона вам не знадобиться.

У мені спалахує дурнувата надія, адже на мить я хибно розумію його слова, аж тоді бачу, як потішено він шкіриться.

— Ні, ні, красунчику, я зараз вас уколошкаю, — каже він, змахуючи ножем. — Я маю на увазі, що опиратися мені ви не будете, — додає він, підступаючи ближче. — Розумієте, любчику мій, я вполював Анну. І, якщо ви не хочете, щоб я її аж надто мучив перед смертю, раджу мерщій здатися. А потім маєте зробити так, щоб усі ваші подоби, які ще залишилися, прийшли на кладовище сьогодні ввечері.

Він розтискає долоню й демонструє мені шахову фігурку — ту саму, яка була в Анни, — заляпану кров’ю. А відтак одним недбалим рухом вкидає її до каміна, де фігурку враз охоплює полум’я.

Лакей підступається до мене ще на крок.

— То як? — питає він.

Стою наввипинки, у роті пересохло. Рештон завжди здогадувався, що помре молодим. У темному провулку чи на полі бою — там, де ані світла, ані затишку, ані друзів, ані надії. Він розумів, що балансує на межі, і змирився із цим, тому що знав, що не здаватиметься без боротьби. Хай навіть безнадійної, хай навіть марної боротьби, але він сподівався, що зустріне темряву з войовничо скинутими кулаками. А зараз Лакей позбавляє його навіть цього. Я помру без опору, і мені від того соромно.

— То що скажете? — питає Лакей нетерпеливо.

Я не можу змусити себе вимовити ці слова, не можу примусити себе визнати, якої нищівної поразки зазнав. Ще година в цьому тілі — і я б розв’язав цю загадку. Від усвідомлення цього мені кортить кричати.

— Відповідайте! — вимагає він.

Я змушую себе кивнути. Він нахиляється наді мною, мене огортає його смердючим диханням, а лезо впивається в те саме місце під ребрами.

Кров булькоче в горлі, наповнює рот.

Він хапає мене за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.

— Залишилося двоє, — каже він і прокручує лезо.