Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 33

Після оголошення рейтингів намагаюся залишитися з Тобіасом наодинці, але натовп неофітів і членів фракції такий щільний, що ми опиняємося по різні боки приміщення. Вирішую потайки вибратися з дортуару, коли всі заснуть, і відшукати його, але панорама страху втомила мене більше, ніж я гадала, і невдовзі я теж провалююсь у сон.

Прокидаюсь од рипіння матраців і човгання ніг. Занадто темно, щоб бачити чітку картинку, та коли мій зір трохи призвичаюється, бачу, як Христина зав'язує шнурки. Розтуляю рота запитати, що це вона робить, та рантом помічаю, що Вілл надягає сорочку. Всі прокинулися, та ніхто й не писне.

— Христино, — шепочу я.

Вона не дивиться на мене, і я хапаю її за плече і тормошу.

— Христипо!

Вона знай собі зав’язує шнурки.

У мене стискається серце, коли я бачу її обличчя. Невидющі очі розплющені, а м’язи обличчя розслаблені. Вона рухається й не розуміє, що робить. Вона спить, хоча здасться, що прокинулася. Решта мають такий самий вигляд.

— Вілле? — перегинаю я кімнату.

Вдягнені неофіти шикуються в колону. Мовчки виходять з дортуару. Хапаю Вілла за плече, щоб перепинити, та, здасться, його веде якась нездоланна сила. Зціплюю зуби та щосили тримаюсь, упершись п’ятами в підлогу. Вілл тягне мене за собою.

Вони — сомнамбули!

Навпомацки знаходжу черевики. Я не можу залишитися тут сама. Бігом зав’язую шнурки, натягую куртку і вибігаю з кімнати, швидко наздоганяючи колону неофітів і підлаштовуючись під їхній крок. За кілька секунд я розумію, що вони рухаються одностайно. Намагаюсь наслідувати їх, але ритм якийсь неприродний.

Біля входу в Яму голова колони повертає ліворуч. У коридорі стоїть Макс і спостерігає за нами. Моє серце калатає в грудях, я стараюсь байдуже дивитись вперед, зосередившись на ритмі кроків. Напружуюся, проходячи повз Макса. Він помітить. Помітить, що я не безмозка, як інші, й зі мною станеться щось лихе, певна цього.

Темні Максові очі ковзають по мені.

Ми піднімаємося східцями і в тому самому ритмі проходимо чотири коридори. Потім відкривається величезна печера, всередині якої — армія безстрашних.

У печері стоять ряди столів, на них навалене щось чорне. Я не бачу, що саме, допоки не підходжу на відстань фута. Зброя.

Ясно. Ерик сказав, що всі безстрашні вчора отримали уколи. Тож уся фракція втратила глузд, стала покірною машиною для вбивства. Ідеальні солдати.

Беру пістолет, кобуру і пояс, наслідуючи Вілла, котрий стоїть поперед мене. Намагаюсь імітувати його рухи, та не можу передбачити його дії і в результаті вовтужуся довше, ніж хочеться. Я зціплюю зуби. Залишається сподіватися, що ніхто за мною не спостерігає.

Озброївшись, іду за Віллом та іншими неофітами до виходу.

Я не можу вести війну з Альтруїзмом, зі своєю родиною. Ліпше помру. Моя панорама страху довела це. Список варіантів звужується, і я бачу правильний шлях. Я вдаватиму покірність, щоб потрапити до сектору Альтруїзму. Я врятую свою сім’ю. Байдуже, що буде далі. Мене це не обходить. Мені стає значно ліпше.

Колона неофітів входить у темний коридор. Я не бачу Вілла, так само як і нічого попереду. Моя нога вдаряється об щось тверде, і я спотикаюся, витягнувши руки. Коліном я вдаряюся об щось... сходинка. Випростовуюсь. Я така напружена, що мало не цокаю зубами. Ніхто нічого не помітив. Надто темно. Будь ласка, хай тут буде дуже темно.

Коли сходи повертають, світло проникає до печери, й нарешті я знову бачу попереду Віллові плечі. Подолавши сходи, проходжу повз чергового лідера Безстрашності, зосередившись на тому, щоб урівняти крок. Тепер я знаю всіх лідерів Безстрашності, бо тільки вони не сплять.

Ні, не тільки. Мабуть, я не сплю, бо я — дивергент. Тож коли я не заснула, то й Тобіас не заснув, хіба лишень я помилялася щодо нього.

Я повинна його знайти!

Стою біля колії в юрбі. Вона видається мені нескінченною, наскільки видно бічним зором. Перед нами зупиняється поїзд, усі вагони відкриті. Один по одному мої товариші-неофіти залазять до вагона.

Я не можу повернути голову, щоб озирнути юрбу й пошукати Тобіаса, тільки скосити оком. Обличчя ліворуч незнайомі, та за кілька ярдів бачу високого, коротко стриженого хлопця. Можливо, то не він, але я не матиму більше нагоди це перевірити. Я не знаю, як дістатися до нього, не привертаючи уваги. Але я повинна дістатися до нього!

Вагон переді мною заповнюється, і Вілл повертає до сусіднього. Я йду за ним, та замість зупинитися перед вагоном, відступаю на кілька футів праворуч. Усі довкола вищі за мене, вони правлять мені за прикриття. Я знову відступаю праворуч, зціпивши зуби. Забагато руху. Мене зловлять. «Тільки б не пійматися».

У сусідньому вагоні безстрашний з байдужим обличчям простягає руку хлопцю переді мною, і той приймає її, рухаючись, як робот. Я, не дивлячись, беру наступну руку і якомога граційнішс заскакую до вагона.

Стою перед хлопцем, який мені допоміг. Дивлюся на нього всього лишень якусь частку секунди, щоб побачити обличчя. Тобіас — такий самий байдужий, як і всі. Невже я помилялася? Він не дивергент? Сльози навертаються на очі, я кліпаю.

Люди набиваються у вагон, ми шикуємося в чотири колони, плечем до плеча. І тут стається дещо несподіване: чужі пальці переплітаються з моїми, і долоня притуляється до долоні. Тобіас тримає мене за руку.

Все моє тіло наливається енергією. Я стискаю його руку, і він стискає мою у відповідь. Він не спить. Я мала рацію.

Мені хочеться поглянути на нього, та я змушую себе стояти рівно і дивитися прямо, поки поїзд набирає хід. Тобіас повільно водить великим пальцем по звороту моєї долоні. Це має заспокоювати мене, та насправді засмучує. Мені треба поговорити з ним. Треба побачити його.

Я не знаю, куди прямує поїзд, бо дівчина переді мною надто висока, тож я дивлюся їй в потилицю і, поки поїзд набирає швидкості, зосереджуюся на Тобіасовій руці в моїй. Не знаю, скільки часу я так стою, та в мене болить спина, — мабуть, таки довго. Поїзд зі скреготом зупиняється, і моє серце починає калатати так, що важко дихати.

Перш ніж вистрибнути з вагона, краєм ока бачу, як Тобіас повертає голову в мій бік, я теж дивлюся на нього. Погляд його темних очей наполегливий.

— Біжи!

— А мої рідні?

Я знову дивлюсь поперед себе й, коли надходить моя черга, вистрибую з вагона. Тобіас марширує попереду. Я повинна зосередитися на його потилиці, але ми йдемо знайомими вулицями, і я на мить забуваю про колону безстрашних. Ми саме проминаємо місце, куди що шість місяців я ходила разом з мамою по новий одяг для нашої сім’ї; зупинку, де колись я чекала на шкільний автобус; смужку тротуару, таку потріскану, що ми Калебом грали на ній в переправу.

Тут усе змінилося. Будівлі темні й порожні. На дорогах повнісінько солдатів-безстрашних, які марширують в єдиному ритмі, хіба крім офіцерів, які стоять що кілька сотень ярдів, спостерігаючи, як ми проходимо повз, і щось поміж собою обговорюючи. Невже ми й справді прийшли воювати?

Проходжу півмилі, перш ніж отримую відповідь на це питання.

Лунають виляски. Я не можу озирнутися й пошукати, звідки йде звук, та що далі йду, то виляски гучнішають, аж поки я не розпізнаю звуки пострілів. Зціплюю зуби. Треба йти, треба дивитися прямо.

Далеко попереду я бачу, як безстрашна штовхає навколішки чоловіка в сірому одязі. Я впізнаю його — це член ради. Безстрашна виймає пістолет з кобури і з бездумним виразом на обличчі всаджує кулю чоловікові в потилицю.

У безстрашної сиве пасмо волосся. Це Торі. Я мало не перечіпляюсь.

«Не зупиняйся». Печуть очі. «Не зупиняйся».

Ми проминаємо Торі й мертвого члена ради. Переступаючи через його руку, я мало не ридаю.

Потім солдати переді мною зупиняються, і я наслідую їхній приклад. Стою і не ворушусь, і єдине, чого я зараз прагну, — знайти Джанін, Ерика й Макса та пристрелити їх. У мене тремтять руки, і я нічого не можу з цим удіяти. Прискорено дихаю через ніс.

Черговий постріл. Краєм ока бачу, як сіра розмита пляма валиться на тротуар. Якщо це триватиме й далі, загинуть усі альтруїсти.

Солдати-безстрашні виконують безмовні накази без зволікання і вагань. Кількох дорослих альтруїстів загнали до однієї з сусідніх будівель разом з альтруїстами-дітьми. Купа солдат у чорному одязі охороняють вихід. Не бачу тільки лідерів Альтруїзму. Можливо, вони вже мертві.

Один по одному солдати-безстрашні відходять вбік, щоб виконати те чи те завдання. Скоро лідери виявлять, що до мене не доходять їхні сигнали. І що робити, коли це станеться?

— Очманіти можна! — буркоче чоловічий голос праворуч од мене.

Я бачу пасмо довгого масного волосся і срібну сережку. Ерик. Вказівним пальцем він тицяє в мою щоку, і я мало не ляскаю зопалу його по руці.

— Вони справді нас не бачать? І не чують? — запитує жіночий голос.

— О ні, і бачать, і чують. Просто не обробляють дані, як зазвичай, — відповідає Ерик. — Вони отримують команди від наших комп’ютерів через передавачі, які ми їм впорснули...

З цими словами він притискає пальці до ранки на моїй шиї, щоб показати жінці, куди саме впорснули. «Не ворушися, — наказую я собі. — Не ворушися, не ворушися».

— ...І негайно їх виконують.

Ерик відходить далі і з глузливою посмішкою нахиляється до обличчя Гобіаса.

— Яке приємне видовище, — зауважує він. — Легендарний Чотири. Ніхто більше не згадає, що я був другий. Ніхто не запитає, як то — навчатися з хлопцем, у якого всього чотири страхи.

Він виймає пістолет і приставляє Тобіасу до правої скроні. Моє серце калатає так, що пульсує навіть череп. Ерик не може вистрілити; він не вистрілить. Він нахиляє голову набік.

— Як гадаєте, хтось помітить, коли його ненароком пристрелять?

— Звісно, ні, — знудьгованим тоном мовить жінка.

Мабуть, вона лідер Безстрашності, якщо має право щось дозволяти Ерику.

— Він тепер ніщо, — додає вона.

— Шкода, що ти не прийняв Максову пропозицію, Чотири. Тобто, тобі має бути шкода, — тихо шепоче Ерик і зводить курок.

У мене палахкотять легені — я не дихаю вже майже хвилину. Куточком ока бачу, як Тобіасова рука смикається, та моя долоня вже на пістолеті. Притуляю дуло до Ерикового чола. Його очі стають круглі, м’язи обличчя обм’якають. На мить він скидається на одного з солдатів-сомнамбул.

Вказівним пальцем погладжую гачок.

— Прибери пістолет від його голови, — наказую я.

— Ти мене не застрелиш, — відповідає Ерик.

— Цікава теорія.

Але вбити його я і справді не можу. Зціпивши зуби, опускаю руку вниз і стріляю Ерику в ногу. Він верещить і хапається за неї обіруч. Тої миті, коли він прибирає пістолет від голови Тобіаса, той вихоплює свій пістолет і стріляє в ногу Ериковій подружці. Я не дивлюся, чи він поцілив. Просто хапаю Тобіаса за руку і тікаю.

Якщо ми дістанемося провулку, то зможемо розчинитися серед будівель, і нас не знайдуть. Залишилося подолати дві сотні футів. Я чую позаду кроки, але не обертаюся. Тобіас щосили стискає мою долоню, тягне мене вперед — так швидко я ще не бігала, так швидко я взагалі не здатна бігти. Я поспішаю за ним. Лупає постріл.

Раптовий і гострий біль пронизує плече, впивається в мене наелектризованими щупальцями. Крик застрягає в горлі, я падаю, обдираючи щоку об асфальт. Підводжу голову, бачу Тобіасові коліна біля свого обличчя і кричу:

— Біжи!

— Ні, — каже він неголосно і спокійно.

За кілька секунд нас оточують. Тобіас допомагає мені підвестися, підставляє плече. Через біль мені важко зосередитися. Солдати-безстрашні оточують нас і тримають на прицілі.

— Заколотники-дивергенти... — Ерик стоїть на одній нозі, його обличчя спотворене від болю. — Кидайте зброю.