Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 14

Завтра — День провідин. Думаю про нього як про кінець світу. Байдуже, що буде потім. Все, що я роблю, веде до нього. Можливо, я побачу батьків. Можливо, ні. Що гірше? Не знаю.

Намагаюся натягнути холошу на стегно, та вона застряє над коліном. Дивлюся на ногу — м’яз випирає і заважає натягнути холошу. Спускаю її і через плече оглядаю стегно ззаду. Там теж випирає м’яз.

Йду до дзеркала. На моїх руках, ногах і животі з’явилися м’язи, яких раніше не було. Щипаю себе за бік, де б мав бути вигин. Нічого. Посвячення в безстрашні згладило й так малопомітну округлість мого тіла. Добре це чи погано?

Принаймні я стала дужча. Знову кутаюсь у рушник і виходжу з жіночої ванної. Сподіваюсь, у дортуарі не буде свідків того, як я розгулюю в самому рушнику, та вже ці штани мені ніяк не натягнути.

Прочиняю двері дортуару, в грудях тенькає: Пітер, Моллі, Дрю і ще кілька неофітів стоять у дальньому кутку і сміються. Коли я заходжу, вони дивляться на мене й гиготять. Найгучніше пирхає Моллі.

Йду до нашого двоярусного ліжка, вдаючи, наче в кімнаті нікого немає, порпаюсь у шухляді під ліжком у пошуках сукні, яку мене змусила взяти Христина. Встаю, притримуючи рушник однією рукою і стискаючи сукню другою, за моєю спиною стоїть Пітер.

Відскакую, ледь не вдарившись головою об Христинине ліжко. Намагаюся прослизнути повз Пітера, та рукою він впирається в Христининс ліжко, тим самим перепиняючи мені дорогу. Могла б і здогадатися, що він не відпустить мене так просто.

— Навіть не думав, що ти така худа, занудо.

— Відчепися, — раптом з’являються в мене впевнені нотки в голосі.

— Знаєш, це тобі не Центр. Ніхто не мусить коритися наказам зануд.

Його погляд охоплює моє тіло, та не жадібно, як чоловік дивиться на жінку, а жорстоко, вивчаючи кожен недолік. Кров стугонить у мене у вухах, аж тут решта підтягуються ближче, стають у Пітера за спиною.

Кепські справи.

Треба звідси вибиратися.

Краєм ока бачу шлях до порятунку. Якщо вдасться пірнути під Пітерову руку та рвонути до дверей, можливо, у мене вийде.

— Ви тільки погляньте на неї, — Моллі, посміхаючись, схрещує руки на грудях. — Та вона зовсім дитина!

— Ой, ну не знаю, — заперечує Дрю. — Може, вона щось ховає під цим рушником? Нумо поглянемо!

«Пора». Пірнаю під Пітерову руку й кидаюся до дверей. Раптом хтось хапає й тягне за рушник, а потім різко смикає — Пітер стискає рушник у кулаці. Рушник вислизає з моєї руки, і холодне повітря обдуває оголене тіло, від чого волосся на потилиці стає дибки.

Всі гигочуть, я щодуху мчу до дверей, затуляючись сукнею. Мчу коридором до ванної, відсапуючись, притуляюся до дверей. Заплющую очі.

Байдуже. Плювати.

З рота вихоплюється плач, та я ляскаю долонею по губах, щоб не виказати себе. Байдуже, що вони бачили. Мотаю головою, наче це допоможе повірити.

Вдягаюся, ледь тамуючи тремтіння рук. Сукня однотонна, чорна, до колін, з трикутним викотом, з якого видно татуювання на моїй ключиці.

Вдягнувшись, заспокоююсь і відчуваю шалену ненависть. Хочу помститися їм.

Зазираю у свої очі в дзеркалі. Коли хочу, то помщуся.

В сукні я битися не можу, тому, перш ніж іти до тренувальної зали на свій останній двобій, беру в Ямі новий одяг. Сподіваюся, бій буде з Пітером.

— Слухай, де ти вешталася всенький ранок? — запитує Христина, коли я заходжу.

Мружуся, придивляючись до класної дошки в кінці кімнати. Навпроти мого імені порожньо — мені ще не призначили суперника.

— Затрималася, — відповідаю я.

Чотири стоїть перед дошкою і пише ім’я навпроти мого. «Ну будь ласка, нехай це буде Пітер, будь ласка, будь ласка...»

— Все гаразд, Трис? Вигляд у тебе... — починає Ал.

— Який?

Чотири відходить від дошки. Поруч з моїм іменем стоїть ім’я Моллі. Не Пітер, але теж незле.

— Знервований, — відповідає Ал.

Мій бій — останній у списку, а це означає, що до зустрічі з Моллі доведеться чекати три бої. Бій Едварда й Пітера передостанній — чудово. Едвард єдиний, хто може перемогти Пітера. Христина битиметься з Алом, а це означає, що Ал швидко програє, як програвав упродовж тижня.

— Тільки ти мене не дуже, гаразд? — просить Ал Христину.

— Нічого не обіцяю, — відповідає вона.

Перша пара — Вілл і Майра — стоять на арені одне навпроти одного. Обоє тупцяють на місці, одне робить випад уперед й одразу прибирає руку, друге викидає ногу і промахується. У протилежному кінці зали стоїть Чотири, притулившись до стіни, й позіхає.

Дивлюся на дошку й намагаюсь передбачити результати двобоїв. Це нескладно. Гризу нігті, думаючи про Моллі. Христина програла їй, а це означає, що Моллі добре б’є. У неї важка рука, але вона майже не ворушить ногами. Якщо вона не зможе в мене поцілити, то й не зашкодить.

Як і очікувалося, наступний двобій між Христиною і Алом швидкий і безболісний. Декілька непоганих ударів у обличчя — Ал падає і не підводиться. Ерик хитає головою.

Едвард з Пітером б’ються довше. Хоч обидва вони найкращі борці, відмінність між ними очевидна. Кулак Ед-варда врізається Пітерові в щелепу, і я згадую Віллові слова про те, що Едвард опановував боротьбу з десяти років. Це очевидно. Він швидший і розумніший за Пітера.

До кінця третього двобою згризаю геть усі нігті. Страх як хочеться їсти. Йду до арени, дивлячись просто себе. Злість уже трохи вщухла, однак розпалити її зовсім неважко, варто лишень згадати, яке холодне було повітря і який гучний сміх. «Ви тільки погляньте на неї. Та вона зовсім дитина!»

Моллі стає навпроти мене.

— Мені здалося — чи в тебе родимка на лівій сідниці? — всміхається вона. — Боже, ти така бліда, занудо!

Першого удару завдасть вона. Як завжди.

В удар Моллі вкладає всю свою вагу. Коли її тіло гойдається вперед, відхиляюсь і б’ю її кулаком у живіт, точнісінько над пупком. Перш ніж вона встигає мене схопити, ухиляюся з наставленими перед обличчям руками, готова до наступної спроби.

Вона більше не посміхається і вже кидається на мене, наче має намір схопити, але я відстрибую вбік. У моїй голові лунає голос Чотири, який напучує, що моя найпотужніша зброя — лікоть. Треба тільки знайти спосіб його застосувати.

Наступний удар блокую передпліччям. Боляче, але я майже цього не помічаю. Моллі скрегоче зубами і ричить од злості. Зараз вона більше подібна до звіра, ніж до людини. Вона невміло пробує штовхнути мене в бік, я ухиляюсь і, поки вона не відновила рівноваги, спрямовую лікоть їй в обличчя. Вона дуже вчасно відкидає голову, тож зачіпаю ліктем тільки підборіддя.

Вона б’є мене по ребрах, і я, хитаючись, відступаю, щоб перевести дух. У неї є вразливе місце, я це знаю. Я хотіла вдарити її в обличчя, але, можливо, це не надто розважливо. Кілька секунд я спостерігаю за нею. Її руки занадто високо, вони затуляють ніс і щоки, а от живіт і ребра — незахищені. У нас із Моллі однаковий недолік у бійці.

Наші очі зустрічаються лише на мить.

Я б’ю знизу, під пупок. Кулак занурюється в тіло, змусивши Моллі придушено ойкнути, — вітерець торкається мого вуха. Поки вона ловить ротом повітря, підсікаю, і вона падає на підлогу, здіймаючи хмарку пилу. Щосили замахуюсь ногою та гачу її по ребрах.

Мама й тато не схвалили б добиття лежачого.

А мені начхати.

Моллі згортається калачиком, щоб захистити боки, і я б’ю її знову, цього разу в живіт. «Зовсім дитина». Б’ю ще раз, в обличчя. Кров бризкає з носа і заливає лице. «Тільки погляньте на неї». Ще удар, у груди.

Підношу ногу для нового удару, але Чотири хапає мене за плечі та з нелюдською силою відтягує геть. Я дихаю крізь зціплені зуби, дивлюсь на закривавлене обличчя Моллі. Кров має глибокий, насичений і по-своєму гарний колір.

Моллі стогне, а я слухаю, як клекоче у неї в горлі, дивлюся, як кров цебенить з її губ.

— Ти перемогла, — бубонить Чотири. — Досить.

Витираю з чола піт. Чотири дивиться на мене розширеними очима, в яких читається тривога.

— Тобі краще вийти, — каже він. — Піди прогуляйся.

— Зі мною все гаразд. Тепер уже все гаразд, — повторюю вже для себе.

Хотіла б я сказати, що почуваюся винною за свої дії.

Але не можу.