Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 25

Пізніше ввечері, коли більшість безстрашних ідуть спати, я стою з Віллом і Христиною біля поруччя над Прірвою. Мої плечі печуть од татуювальної голки. Півгодини тому всі ми зробили нові татуювання.

В тату-студії була тільки Торі, тож я зважилася нанести на праве плече символ Альтруїзму — коло, а в ньому пару долонь, спрямованих догори, наче вони когось підтримують. Знаю, що це ризиковано, а надто після всього, що сталося. Та цей символ — частина моєї особистості, і для мене дуже важливо носити його на шкірі.

Стаю на перекладину, притискаючись до поруччя стегнами, щоб не впасти. Тут стояв Ал. Зазираю в Прірву, видивляюся на чорну воду, на гостре каміння. Вода вдаряється об стінку і бризками розлітається вгору, кілька крапель падає на моє обличчя. Чи боявся Ал, коли стояв тут? Чи він настільки був до цього готовий, що стрибнути йому було легко?

Христина простягає мені стос паперів. Це копії всіх звітів, які випустила Ерудиція за останні шість місяців. Викинути їх у Прірву не означає позбутися їх назавжди, та, можливо, мені стане легше.

Переглядаю перший звіт. Ось світлина Джанін з Ерудиції. Її пронизливі й водночас привабливі очі пильно дивляться на мене.

— Ти її колись бачив? — запитую Вілла. Христина зіжмакує перший звіт і жбурляє у воду.

— Джанін? Тільки раз, — відповідає Вілл. Він бере наступний звіт і дере на клоччя. Папірці летять у воду. На відміну від Христини, він робить це без злості. Мені здається, що він бере в цьому участь, тільки щоб довести мені свою незгоду з тактикою своєї колишньої фракції. Вірить він в їхні слова чи ні, не знаю і боюся запитати.

— До лідерства вона працювала з моєю сестрою. Вони хотіли винайти тривалішу сироватку для симуляцій, — каже він. — Джанін така мудра, що їй і рота не треба розтуляти — одразу видно. Просто ходячий балакучий комп’ютер.

— Що... — жбурляю аркуш через поруччя, стиснувши губи. Треба просто запитати. — Що ти думаєш про її слова?

— Не знаю, — знизує він плечима. — Можливо, це непогана ідея — щоб в уряді була не одна фракція. І можливо, нам і справді більше б не бракувало автомобілів і... свіжих фруктів...

— Ти ж розумієш, що не існує таємного складу, де все це зберігається? — червонію від обурення.

— Так, розумію, — відповідає він. — Просто я вважаю, що комфорт і процвітання для Альтруїзму не найголовніші, але можуть стати такими, якщо надати право ухвалювати рішення іншим фракціям.

— Бо дати підлітку-ерудитові машину важливіше, ніж їжу — позафракційним, — пирхаю я.

— Спокійно, — Христина гладить Вілла по плечу. — Ми збиралися влаштувати символічне знищення документів, а не політичні дебати.

Мовчки приймаю заперечення і дивлюся на стос паперу в руках. Я помітила, що останнім часом Вілл і Христина часто торкаються одне одного без особливої на те потреби. Чи ні?

— Через усі ті речі, які Джанін розповідає про твого тата, — додає Вілл, — я її, можна сказати, ненавиджу. Навіть уявити не можу, який сенс виливати такий бруд.

А от я можу. Якщо Джанін змусить людей повірити, ніби мій батько й інші лідери Альтруїзму зіпсуті й жахливі, люди підтримають революцію, що її вона планує здійснити, якщо в цьому і справді полягає її план. Та більше мені сперечатися не хочеться, а тому я мовчки киваю і викидаю залишки паперів у Прірву. Вони легко кружляють донизу, поки не торкаються води. У Прірві вони потраплять у фільтри й будуть знищені.

— Час уже йти спати, — всміхається Христина. — Ви готові повернутися? Я надумала опустити руку Пітера в миску з теплою водою, щоб він надзюрив уночі в ліжко.

Відвертаюся від Прірви і помічаю рух — з правого боку Ями. Хтось піднімається до скляної стелі, хода плавна, наче ноги ледь торкаються землі, — це Чотири.

— Чудова ідея, але мені треба перекинутися кількома словами з Чотири, — вказую на тінь, що йде вгору по стежці. Христина обертається в той бік.

— Ти впевнена, що безпечно самій тут розгулювати поночі? — запитує вона.

— Я буду не сама. Я буду з Чотири, — прикушую губу.

Христина дивиться на Вілла, а Вілл дивиться на неї. Вони мене не чують.

— Гаразд, — неуважно мовить Христина. — Тоді побачимося.

Христина з Віллом ідуть спати; Христина куйовдить Віллу чуприну, а той штовхає її ліктем під ребра. Якусь мить спостерігаю за ними. Мені здається, ніби я спостерігаю за початком чогось, та напевно не знаю чого.

Біжу до стежки з правого боку Ями, піднімаюся нагору. Намагаюся ступати якнайтихіше. На відміну від Христини, мені нескладно брехати. Я не збираюся розмовляти з Чотири... принаймні поки не довідаюся, чого йому треба пізно вночі у скляній будівлі над нашими головами.

Сходами біжу тихо, затамувавши подих, й нарешті опиняюся в одному кінці скляної зали, а Чотири стоїть у протилежному. Крізь вікна видніються міські вогні. Вони ще сяють, але поступово гаснуть просто на моїх очах. Опівночі все буде вимкнене.

По той бік зали Чотири стоїть біля дверей до панорами страху. В одній руці він тримає чорну коробку, в другій — шприц.

— Коли ти вже тут, — каже він, не обертаючись, — ходи зі мною.

— До твоєї панорами страху? — кусаю я губу.

— Так.

Підходжу до нього і запитую:

— Хіба це можливо?

— Сироватка підключає до програми, — відповідає він, — однак панораму визначає програма. І зараз вона налаштована так, щоб провести крізь мою панораму.

— І ти дозволиш мені це побачити?

— Тоді навіщо мені туди йти? — тихо запитує він, не дивлячись на мене. — Хочу дещо тобі показати.

Він підносить шприц, і я нахиляю голову, підставляючи шию. Коли встромлюється голка, відчуваю гострий біль, та я вже звикла до нього. Чотири простягає мені чорну коробку, в ній лежить другий шприц.

— Я ще такого не робила.

Виймаю шприц з коробки. Не хочу завдати шкоди Чотири.

— Сюди, — він торкається шиї вказівним пальцем.

Зводжуся навшпиньки і встромляю голку, моя рука трохи тремтить. Чотири навіть не морщиться.

Весь час він не зводить з мене очей. Коли я закінчую, обидва шприци він кладе до коробки і залишає її під дверима. Він знав, що я піду за ним, знав або сподівався — обидва варіанти мене влаштовують.

Він простягає мені руку, і я вкладаю в неї свою долоню. Його пальці холодні й тендітні. Мені хочеться щось сказати, та я така стурбована, що жодне слово на думку не спадає. Вільною рукою він відчиняє двері, і я поринаю за ним у темряву. Я вже звикла без вагання заходити в будь-які двері. Рівномірно дихаю і міцно тримаюся за долоню Чотири.

— Подивимося, чи зрозумієш ти, чому мене звати Чотири, — каже він.

За нами з клацанням захряцуються двері, зникають і залишки світла. Повітря в коридорі холодне, роблю вдих — відчуваю кожну його часточку. Притискаюся до Чотири так, що моє підборіддя сягає його плеча.

— Як тебе насправді звати? — запитую я.

— Спробуй і це зрозуміти.

Починається симуляція. Підлога, на якій я стою, більше не бетонна. Вона вібрує як залізна. Зусібіч ллється світло, перед нами лежить місто, ген-ген далеко — скляні будівлі й залізниця. Я давно не бачила блакитного неба, і коли воно розстеляється наді мною, у мене перехоплює подих і паморочиться в голові.

Раптом зривається вітер. Він дме так дужо, що я мимоволі притискаюся до Чотири, щоб не впасти. Він випускає мою руку й натомість обнімає мене за плечі. Спершу мені здається, ніби він хоче мене захистити... та насправді йому важко дихати, і він хапається за мене, щоб утриматися на ногах. Він насилу вдихає і видихає через рот, крізь зціплені зуби.

Висота здається мені чарівною, та оскільки ми тут, це один з його найстрашніших кошмарів.

— Нам треба стрибнути вниз, так? — перекрикую я вітер.

Він киває.

— На рахунок «три», гаразд?

Знову кивок.

— Один... два... три! — пускаюсь я бігти і тягну його за собою. Перший крок ступити важко, решта даються легше. Ми воднораз стрибаємо з краю даху і, мов два камінці, падаємо вниз. Повітря рветься назустріч, земля наближається. Потім панорама зникає, і я опиняюся накарачках на підлозі; усміхаюся. Мені сподобалося це відчуття в той день, коли я вибрала Безстрашність, воно подобається мені й зараз.

Біля мене задихається Чотири, він притискає руку до грудей.

Підводжуся і допомагаю йому піднятися.

— Що далі?

— Далі...

В спину мені вдаряється щось тверде. Я налітаю на Чотири, головою просто йому в ключицю. Ліворуч і праворуч виростають стіни. Місця так мало, що Чотири притискає руки до грудей, щоб поміститися. Стеля з гуркотом падає на стіни, і Чотири зі стогоном пригинається. У приміщенні вистачає місця тільки для нього.

— Ув’язнення, — промовляю я вголос.

Чотири видає гортанний звук. Схиливши голову набік, я ледь відстороняюся, щоб подивитися на нього. Так темно, що майже не бачу його обличчя, бракує повітря, ми ділимо його на двох. Чотири кривиться, наче від болю.

— Агов, — гукає він. — Усе гаразд. Ось...

Огортаю себе його руками, щоб йому було просторіше. Він вчіплюється мені в спину і, так само згорбившись, майже торкається обличчям обличчя. Його тіло тепле, та я відчуваю самі кістки, обтягнуті твердими як камінь м’язами. У мене палають щоки. Чи може Чотири відчути, що в мене й досі дитяча статура?

— Вперше в житті радію, що така маленька, — сміюсь я. Можливо, жарт допоможе йому заспокоїтися. А мені — поменше думати.

— М-м-м, — вичавлює він.

— Ми не можемо звідсіля вирватися. Тоді найпростіший спосіб — віч-на-віч стрітися зі страхом, правильно? — кажу я. Відповіді я не чекаю. — Тож тобі треба ще трохи зменшити простір. Зробити гірше, щоб стало краще. Згоден?

— Так, — коротко й напружено відповідає він.

— Гаразд, тоді нам слід зігнутися. Готовий?

Обнімаю його за пояс, щоб удвох опуститися на підлогу. Відчуваю тверду лінію його ребра під своєю долонею, чую рипіння дерев’яних дощок, що труться одна об одну, коли стеля опускається разом з нами. До мене доходить, що ми не помістимося, поки між нами стільки вільного місця, — розвертаюсь і згортаюся калачиком, спиною до грудей Чотири. Одне його коліно зігнуте біля моєї голови, друге — піді мною, я сиджу на його щиколотці. Ми — сплетіння рук і ніг. Він важко дихає мені у вухо.

— Ох! — сипить він. — Так ще гірше. Це геть...

— Ш-ш-ш... Пригорни мене.

Він покірно обнімає мене за талію. Я всміхаюся, втупившись у стіну. Я не насолоджуюся тим, що відбувається, ані крапелиночки.

— Симуляція вимірює твою реакцію на страх, — м’яко кажу йому. Я просто повторюю його слова, але, можливо, нагадування піде йому на користь. — Тож коли ти зумієш знизити частоту пульсу, симуляція перейде до наступного епізоду. Пам’ятаєш? Спробуй забути, що ми тут.

— Та ну? — його губи ворушаться біля мого вуха, і мене обдає гарячою хвилею. — Легко сказати.

— Знаєш, більшість хлопців не проти опинитися з дівчиною в тісній камері, — закочую очі.

— Тільки не ті, хто страждає на клаустрофобію, Трис! — у голосі його бринить одчай.

— Гаразд, гаразд, — накриваю його долоню своєю і притискаю до грудей, просто над серцем. — Слухай моє серце. Чуєш?

— Так.

— Відчуваєш, як рівно воно б’ється?

— Швидко.

— Так, але камера тут ні до чого.

Кривлюся по цих словах. Щойно я де в чому зізналася. Сподіваюся, Чотири цього не зрозумів.

— Вдихай разом зі мною. Зосередься на цьому.

— Добре.

Я глибоко дихаю, і його груди здіймаються й опускаються разом з моїми. За кілька секунд я спокійно запитую:

— Може, розкажеш, звідки взявся цей страх? Може, якщо поговорити про це, стане легше... бодай трішки.

Не знаю чому, але це здається мені логічним.

— Гм... гаразд, — він знову дихає в унісон зі мною. — Цей страх — з мого чудового дитинства. Це покарання. Крихітна комірчина нагорі.

Я стискаю губи. Пам’ятаю, як карали мене... відсилали до моєї кімнати без вечері, позбавляли того чи того, суворо розмовляли. Мене ніколи не замикали в комірчині. Жорстокість змушує страждати; мені боляче за Чотири. Не знаю, що сказати, тому намагаюся говорити легковажно.

— У нас теж була комірчина, — кажу я. — Мама зберігала там зимовий одяг.

— Я не... — хапає він ротом повітря. — Я справді не хочу про це говорити.

— Гаразд. Тоді... можу поговорити я. Запитай мене про щось.

— Добре, — він нервово сміється мені у вухо. — Чому у тебе серце калатає, Трис?

Скулившись, відповідаю:

— Ну, я...

Судомно шукаю пояснення, не пов’язане з його руками на моєму тілі.

— Я майже тебе не знаю... — (Пояснення таке собі). — Я майже тебе не знаю, а сиджу з тобою в тісному ящику, Чотири, хіба це не привід?

— Якби ми опинилися в твоїй панорамі страху, — запитує він, — чи був би в ній я?

— Я тебе не боюся.

— Звісно, що ні. Та я не це маю на увазі.

Він знову сміється, і стіни тріскаються й розпадаються, залишаючи нас у колі світла. Чотири зітхає і розтискає обійми. Я спинаюся на ноги і змахую з одягу неіснуючі порошинки. Витираю об джинси долоні. Спина холодіє від раптової порожнечі.

Чотири стоїть переді мною. Він усміхається, і я не впевнена, що мені подобається його погляд.

— Можливо, ти була створена для Правдолюбства, — каже він, — тому що брехуха з тебе ніяка.

— Я гадала, тест на схильність цілком виключив цей варіант.

— Тест на схильність ні про що не говорить, — хитає він головою.

— Що це ти хочеш мені сказати? — примружуюсь я. — Ти опинився в Безстрашності не через тести ?

Адреналін вирує в моїх венах, підстьобує надією, що Чотири може підтвердити: він — дивергент, такий самий як я, і ми можемо разом з’ясувати значення цього.

— Не зовсім, — відповідає він. — Я...

Він озирається через плече — і замовкає. За кілька кроків стоїть жінка і цілиться в нас з пістолета. Вона абсолютно нерухома, у неї невиразне обличчя — якби ми зараз пішли звідсіля, я б її не запам’ятала. Праворуч од мене з’являється стіл. На ньому лежить револьвер і єдиний патрон. Чому ця жінка не стріляє в нас?

«Ой», — думаю я. Страх не пов’язаний із загрозою життю Чотири. Він пов’язаний з револьвером на столі.

— Ти повинен її убити, — тихо кажу я.

— Як завжди.

— Вона несправжня.

— А видається справжньою, — він закушує губу. — Все видається справжнім.

— Якби вона була справжньою, вона б уже тебе вбила.

— Все гаразд, — киває він. — Я просто... натисну на гачок. Це... не так уже й важко. Паніки майже немає.

Паніки майже немає, але є жах. Я бачу це в його очах, коли він піднімає револьвер і відкриває барабан, наче проробляв це вже тисячу разів... а може, і проробляв. З клацанням він заганяє патрон у барабан, закриває його й обіруч піднімає револьвер перед собою. Примружує одне око і глибоко вдихає.

На видиху він стріляє, і жінчина голова відкидається назад. Бачу червоний спалах — і відвертаюсь. Чую, як жінка падає на підлогу.

З глухим стуком револьвер Чотири летить долі. Ми дивимося на мертве тіло. Чотири мав рацію: воно здається справжнім. «Не будь дурепою». Хапаю його за руку.

— Ходімо, — кажу. — Ну ж бо, не стій.

Ще раз смикаю його за руку, він струшує заціпеніння і йде за мною. Коли ми проходимо повз стіл, тіло жінки зникає, але залишається в наших спогадах. Як це — вбивати людину щоразу під час проходження крізь свою панораму? Можливо, мені теж випаде це дізнатися.

Але дещо мене спантеличує: це повинні бути найгірші страхи Чотири. І хоча він панікував у комірці й на даху, жінку він убив без особливих труднощів. Створюється враження, ніби симуляція хапається за будь-які страхи, які може в ньому знайти, і знаходить небагато.

— Ось і він, — шепоче Чотири.

Перед нами рухається темна фігура, скрадається по краю світляного кола. Хто це? Хто живе в кошмарах Чотири?

З’являється худий високий чоловік з коротко підстриженою чуприною. Він тримає руки за спиною. І на ньому сірий одяг Альтруїзму.

— Маркус, — шепочу я.

— Зараз, — каже Чотири тремтячим голосом, — ти дізнаєшся моє ім’я.

— Він... — переводжу погляд з Маркуса, котрий повільно йде до нас, на Чотири, який відступає, і шматочки мозаїки складаються в цілісну картину. У Маркуса був син, який перейшов у Безстрашність. Його звали... — Тобіас.

Маркус показує нам руки. На кулак намотаний пасок. Він повільно розмотує його з пальців.

— Це для твого ж добра, — каже він, і луна повторює його слова дюжину разів.

Дюжина Маркусів заповнюють коло світла, всі з однаково байдужими обличчями тримають паски. Коли Маркуси кліпають, їхні очі перетворюються на порожні чорні діри. Паски повзуть по білій кахляній підлозі. По спині в мене піднімається холодок. Ерудити звинувачували Маркуса в жорстокості. Єдиний раз ерудити мали рацію.

Я дивлюся на Чотири... на Тобіаса... Він наче примерз на місці. Обм’як. Він видається на багато років старшим — і водночас на багато років молодшим. Перший Маркус замахується паском, готуючись ударити. Тобіас відступає, підносить руки, щоб захистити обличчя.

Я кидаюся між ними, і ремінь періщить по моєму зап’ястку, обвиваючи його. Пронизливий біль штрикає аж у лікоть. Зціпивши зуби, щосили смикаю руку. Маркус випускає пасок, я розпрямляю його і хапаю за пряжку.

Швидко замахуюся паском — від різкого руху аж болить плечовий суглоб — і вдаряю Маркуса по плечу. Він верещить і кидається на мене, витягнувши руки, його нігті схожі на кігті. Тобіас відтягує мене і стає поміж мною і Маркусом. Видається не так переляканим, як розлюченим.

Усі Маркуси зникають. Спалахує світло, з’являється довга вузька кімната з потрощеними цегляними стінами і бетонною підлогою.

— Це все? — запитую я. — Це твої найбільші страхи? Чому в тебе всього чотири...

Договорити я не встигаю. Всього чотири страхи!

— А! — обертаюсь я до нього. — Ось чому тебе називають...

Побачивши його обличчя, розгублюю всі слова. Його очі розширені та здаються майже вразливими в світлі ламп. Вуста розтулені. Якби ми були не тут, я б описала вираз його обличчя як благоговійний. Та я не розумію, з якого такого дива йому дивитися на мене з благоговінням.

Він бере мене під руку, притискаючи великий палець до ніжної шкіри над передпліччям, і притягує до себе. Зап’ясток досі паленіє, наче пасок був справжній, але шкіра така ж бліда, як і в інших місцях. Губи Чотири повільно ковзають по моїй щоці, потім він міцно обнімає мене за плечі й тицяється обличчям у шию, дихає мені в ключицю.

Спершу я стою нерухомо, а потім пригортаю його руками і зітхаю.

— Агов, — кажу тихо. — Ми впоралися.

Він підводить голову і пропускає моє волосся крізь пальці, заправляючи його за вуха. Ми мовчки дивимося одне на одного. Його пальці машинально смикають моє пасмо.

— Це ти допомогла мені впоратися, — нарешті каже він.

— Ну... — в мене пересихає в горлі. Я намагаюся не звертати уваги на струм, що пронизує мене при кожному дотику Чотири. — Легко бути сміливою, коли страхи чужі.

Я опускаю руки і витираю їх об джинси, сподіваючись, що він не помітить.

Навіть якщо він і помітив, то змовчав. Він переплітає свої пальці з моїми.

— Ходімо, — каже він. — Хочу показати тобі ще дещо.