Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 27

А вранці я почуваюсь нерозумною і легковажною. Щоразу, коли пробую змахнути з обличчя посмішку, вона знову повертається. Зрештою перестаю з нею боротися. Розпускаю волосся, відмовляюсь од своїх звичних широчезних футболок на користь блузки з широким викотом, у якому видно мої татуювання.

— Що з тобою сьогодні? — запитує Христина дорогою до їдальні. ЇЇ очі ще опухлі від сну, а сплутане волосся обрамляє обличчя пухнастим ореолом.

— Ой, та нічого особливого. Сонце світить. Пташки співають.

Вона вигинає брову: мовляв, ми ж у підземному тунелі.

— Не псуй дівчинці настрою, — кидає Вілл. — Може, ти її більше такою не побачиш.

Ляснувши його по руці, поспішаю до їдальні. Серце калатає, бо я знаю, що за півгодини побачу Тобіаса. Сідаю на своє звичайне місце, біля Юраї, навпроти Вілла і Христини. Місце ліворуч од мене залишається порожнє. Можливо, його займе Тобіас; можливо, він усміхнеться до мене під час сніданку; можливо, крадькома зиркне на мене, так само, як я оце збираюсь подивитися на нього.

Хапаю тост із тарілки, що на середині столу, і починаю аж надто ретельно намащувати його маслом. Я відчуваю, що поводжусь як дурепа, та не можу зупинитися. Це однаково, що перестати дихати.

А потім заходить він. Волосся стало коротшим і видається темнішим, майже чорним. Раптом я розумію, що волосся острижене коротко, як в альтруїстів. Усміхаюсь до нього і підношу руку, щоб покликати до нашого столу, та він сідає біля Зіка й навіть не дивиться в мій бік, тож доводиться опустити руку.

Дивлюсь на свій тост. Тепер не всміхатися легко.

— Що сталося? — запитує Юрая з набитим хлібом ротом.

Я хитаю головою і відкушую шматочок. А на що я розраховувала? Те, що ми цілувалися, ще не означає, що все зміниться. Можливо, він передумав, і я йому більше не подобаюся. Можливо, він вважає, що наші поцілунки — помилка.

— Сьогодні в нас панорами страху, — зауважує Вілл. — Як гадаєте, ми побачимо власні панорами страху?

— Ні, — хитає головою Юрая. — Ви пройдете через панораму одного з інструкторів. Мені брат розповів.

— О, а якого інструктора? — раптово зацікавлюється Христина.

— Слухай, це і справді нечесно, що ви маєте інсайдерську інформацію, а ми ні, — Вілл сердито дивиться на Юраю.

— Можна подумати, за першої-ліпшої нагоди ти не скористався б перевагою, — заперечує Юрая.

Христина не звертає на них уваги.

— Сподіваюся, це панорама Чотири.

— Чому? — запитую я. Питання виходить на рідкість скептичним. Я прикушую губу і шкодую, що воно вихопилося.

— Здається, в декого змінився настрій, — вона закочує очі. — Невже ти не хочеш знати його страхи? Він поводиться так жорстко тому, що, напевно, боїться повидла, сонячного сходу абощо. Гіперкомпенсація.

— Це буде не його панорама, — хитаю я головою.

— Звідки ти знаєш?

— Просто припускаю.

Згадую батька Тобіаса в його панорамі страху. Він нікому не дозволить це побачити. Дивлюся на нього. На мить він переводить погляд на мене. Його очі байдужі — він відвертається.

Лорен, інструктор неофітів-безстрашних, стоїть, упершись руками в боки, у залі панорами страху.

— Два роки тому, — каже вона, — я боялася павуків, удушення, стін, що повільно зсуваються, перетворюючись на пастку, вигнання з Безстрашності, кровотечі, падіння під поїзд, смерті батька, публічного приниження і викрадення людьми в масках.

Всі тупо дивляться на неї.

— Більшість із вас зустрінуть у своїх панорамах від десяти до п’ятнадцяти страхів — це середня кількість, — провадить вона.

— А яка найменша кількість? — запитує Лінн.

— За останні роки — чотири, — відповідає Лорен.

Я не дивилася на Тобіаса відтоді, як ми були в їдальні, та мимоволі поглядаю на нього зараз. Він не підводить очей від підлоги. Я знала, що чотири — мала кількість, адже навіть перетворилася на прізвисько, але не здогадувалася, що цей показник найкращий.

Дивлюся собі під ноги. Чотири винятковий. І тепер він навіть не подивиться на мене.

— Сьогодні ви не дізнаєтеся своєї кількості, — повідомляє Лорен. — Симуляція налаштована на програму моєї панорами страху, тож ви замість власних переживете мої страхи.

Кидаю на Христину переможний погляд. Я мала рацію: ми не пройдемо через панораму Чотири.

— Мета цієї вправи — зрозуміти, як працює симуляція, а тому кожен з вас переживе тільки один з моїх страхів.

Лорен вибирає нас у довільному порядку і призначає нам страхи. Я стою позаду, тож піду однією з останніх. Мені випадає страх викрадення.

Я не можу спостерігати за самою симуляцією, оскільки не підключена до комп’ютера, тільки за реакцією людей на неї. Це найкращий спосіб відволіктися від одержимості Тобіасом: стискати кулаки, коли Вілл змахує невидимих павуків, а Юрая долонями тисне на незримі стіни; посміхатися, коли Пітер пече раків од «публічного приниження», хай у чому воно полягало. Приходить моя черга.

Випробування буде не з легких, та я не переймаюсь, коли Лорен встромляє мені в шию голку, оскільки досі могла маніпулювати будь-якими симуляціями і вже пройшла через панораму Тобіаса.

Потім обстановка змінюється, і починається викрадення. Підлога під ногами перетворюється на траву, чиїсь руки хапають мене за плечі, затискають рот. Надто темно, і нічого не видно.

Я стою біля Прірви. Чую ревіння води. Кричу в долоню, яка затискає мені рот, і силкуюся звільнитися, та руки, що тримають мене, надто дужі; мої викрадачі сильніші за мене. У голові спалахує образ, як я падаю в темряву, — той самий образ, що переслідує мене в нічних кошмарах. Я знову кричу. Верещу аж до болю в горлі, з очей бризкають гарячі сльози.

Я знала, що вони повернуться по мене, знала, що вони зроблять ще одну спробу! Першого разу було недостатньо. Я знову кричу... не кличу на допомогу, бо ніхто не допоможе, а просто кричу, як будь-хто, на кого чигає неминуча смерть.

— Досить, — вимовляє суворий голос.

Руки зникають, і спалахує світло. Я стою на бетонній долівці в залі панорами страху. Тремчу всім тілом і падаю навколішки, притискаючи долоні до обличчя. Я щойно провалилася. Втратила останні рештки логіки, здорового глузду. Страх Лорен перетворився на мій власний.

І всі бачили мене. Тобіас бачив мене.

Чую кроки. Тобіас підлітає до мене і ривком ставить на ноги.

— Це що за чортівня, занудо?

— Я... — плачу до гикавки. — Я не...

— Зберися! Це що за жалюгідне видовище!

Щось усередині мене лускає. Сльози висихають. Тіло обдає жаром, а заразом зникає і слабкість. Я з такою силою б’ю Тобіаса, що кісточки пальців горять від удару. Він дивиться на мене, одна його щока червона від припливу крові, а я дивлюсь на нього.

— Стули пельку! — рявкаю я, висмикую руку і виходжу з приміщення.