Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 7

Коли всі посвячені знову стають на тверду землю, Лорен і Чотири ведуть нас униз вузьким тунелем.

Це кам’яниця з похилою стелею. Таке враження, наче я спускаюся до центру Землі.

Ледь освітлені тунелі. Ліхтарі так далеко розташовані один від одного, що подекуди навіть не сягає світло, і я боюся загубитися.

Гупаюсь об щось плечем.

У колі світла я знов почуваюсь у безпеці.

Хлопець-ерудит, що йде попереду мене, різко зупиняється, і я налітаю на нього, боляче буцаючись носом йому в плече.

Відскакую, намагаючись очутитися.

Натовп спиняється. Трійко наших лідерів стоять перед нами, склавши руки на грудях.

— Тут ми розділимося, — каже Лорен. — Неофіти, народжені в Безстрашності, — за мною. Гадаю, ви не потребуєте екскурсії.

Вона, посміхаючись, підзиває неофітів-безстрашних. Вони відколюються від гурту й розчиняються в темряві. Простеживши, як останні п’ятки зникають у мороці, я переводжу погляд на тих, хто залишився. Більшість неофітів народилися у Безстрашності, тож лишилося всього дев’ятеро. З них я — єдиний перекинчик з Альтруїзму, а перекинчиків зі Злагоди взагалі немає. Решта — ерудити і, справді дивина, правдолюб. Напевно, тільки відчайдушний сміливець весь час може бути чесним. Я про це геть нічого не знаю.

— Переважно я працюю в диспетчерській, — звертається до нас Чотири, — та впродовж наступних кількох тижнів я — ваш інструктор, — повідомляє він. — Мене звати Чотири.

— Чотири? — перепитує Христина. — Як цифра?

— Так, — підтверджує Чотири. — Щось не так?

— Ні.

— Гаразд. Зараз вирушаємо до Ями, яку ви рано чи пізно полюбите. Це...

— Яма? — фиркає Христина. — Чудова назва.

Чотири підходить до Христини і нахиляється до її обличчя. Його очі звужуються, і якусь мить він просто дивиться на неї.

— Як тебе звати? — тихо питає він.

— Христина, — пищить вона.

— Ось що, Христино, — шипить він, — якби я згоден був миритися з нахабами-правдолюбами, то вступив би до їхньої фракції. Ось мій перший урок тобі особисто: тримай язика за зубами. Затямила?

Вона киває.

Чотири прямує до тіні в кінці тунелю. Неофіти тупцяють за ним.

— От ідіот, — бурмоче Христина.

— Напевно, він не любить, коли над ним насміхаються, — відповідаю я.

А собі мотаю на вус, що з Чотири, скоріше за все, слід бути обережнішою. На платформі він видавався безтурботним, однак тепер його спокій чимось мене нашорошує.

Чотири відчиняє подвійні двері, і ми входимо в приміщення, яке він назвав Ямою.

— Ох, — шепоче Христина. — Тепер зрозуміло.

«Яма» — найвлучніша назва. Це підземна печера, така величезна, що я не бачу протилежної стіни. Нерівні кам’яні стіни вивищуються над головою на кілька поверхів. У них видовбані ніші для харчів, одягу й відпочинку. З’єднують їх вузькі стежки і сходи, витесані з каменю. Поруччя, щоб люди не падали, немає.

На одну з кам’яних стін косо падає помаранчевий промінь. Дах Ями — конструкція зі скляних панелей, а над ним здіймається будівля, яка пропускає сонячне світло. Напевно, коли ми проїжджали повз неї на поїзді, зовні вона видавалася звичайнісінькою міською будівлею.

Голубуваті ліхтарі, достоту такі, як у Залі вибору, висять подекуди над кам’яними стежками. Сонце помалу заходить, і їхнє світло яскравішає.

Люди повсюди, всі в чорному, всі кричать і гомонять, жваво жестикулюючи. В натовпі не бачу літніх. А чи є серед безстрашних літні люди взагалі? Вони не доживають до старості — чи їх просто відсилають геть, коли вони більше неспроможні стрибати з рухомого поїзда? Зграйка дітей біжить вузькою стежкою без поруччя так швидко, що у мене серце стискається; так і хочеться їм крикнути, щоб пригальмували, поки в’язи собі не скрутили. Перед очима спалахує спогад про упорядковані вулиці Альтруїзму: колона людей праворуч проходить повз колону людей ліворуч; скупі усмішки, схилені голови і тиша. У мене зводить живіт. А втім, у цьому хаосі є щось дивовижне.

— Ідіть за мною, — каже Чотири, — і я покажу вам Прірву.

Він кличе нас уперед. За стандартами безстрашних спереду його зовнішність доволі пересічна, та коли він повертається спиною, під футболкою я помічаю татуювання. Він веде нас до правого боку Ями — темного, аж чорного. Пильно придивляюсь і бачу, що підлога закінчується залізним загородженням. Ми підходимо до поруччя, і я чую ревисько: це вода зі страшенною силою розбивається об каміння.

Я зазираю за край. Долівка різко обривається під гострим кутом, а на декілька поверхів нижче мчить ріка. Неприборканий потік розбивається об стіну, аж бризки летять угору. Ліворуч од мене вода спокійніша, та от праворуч — суцільний білий шум на камінні.

— Прірва — то нагадування про тонку межу між хоробрістю й дурістю! — кричить Чотири. — Нерозважливий стрибок з цього уступу обірве вам життя. Таке вже бувало неодноразово, так буде й надалі. Я вас попередив.

— Неймовірно, — видихає Христина, коли ми всі відходимо від поруччя.

— Саме так, неймовірно, — підтакую я.

Чотири веде гурт неофітів через Яму до зяючої діри в стіні. Приміщення за нею досить добре освітлене, тому видно, куди ми йдемо: їдальня, вщерть забита людьми, дзенькіт столового начиння. Ми заходимо, і всі безстрашні підводяться. Вони плескають у долоні. Кричать. Тупають ногами. Шум огортає й переповнює мене. Христина всміхається, і за мить я приєднуюсь до неї.

Ми шукаємо, де б сісти. В кінці кімнати з Христиною знаходимо майже порожній стіл, і я опиняюся між нею і Чотири. Посередині столу стоїть тарілка з дивною їжею: круглі шматки м’яса між круглими скибками хліба. Я стискаю один такий шмат пальцями, не знаючи, як до нього підступитися.

Чотири пхає мене ліктем.

— Це яловичина, — підказує він. — Ось, намасти зверху.

Він передає мені маленьку мисочку червоного соусу.

— Ти ніколи не їла гамбургерів? — дивується Христина, округлюючи від подиву очі.

— Ні, — відповідаю. — Це так вони називаються?

— Зануди їдять просту їжу, — пояснює Чотири Христині.

— Чому? — запитує вона.

Я знизую плечима.

— Бо не можна потурати своїм примхам.

— Не дивно, що ти втекла, — посміхається вона.

— Ага, — закочую я очі. — То все через їжу.

В Чотири смикається куточок губ.

Двері до їдальні відчиняються, западає тиша. Я обертаюся. Заходить парубок, у тиші лунають його кроки. Його обличчя всуціль покрите пірсингом, волосся довге, темне й масне. Та не через те він має зловісний вигляд. Його крижаний погляд пронизує все і всіх у кімнаті.

— Хто це? — шепоче Христина.

— Його звати Ерик, — відповідає Чотири. — Він — лідер Безстрашності.

— Серйозно? Але ж він такий молодий!

Чотири похмуро дивиться на неї.

— Тут не у віці справа.

Я бачу, що вона збирається запитати про те саме, що хвилює і мене: «Тоді що головне?» Однак Ерик завершує огляд кімнати і йде до столу. Підходить до нашого столу і гепається на стілець біля Чотири. Він не вітається, то й ми не вітаємося.

— То що, представиш мене? — киває він на нас із Христиною.

Чотири представляє:

— Це Трис і Христина.

— Ого, зануда, — сміється Ерик. Посмішка розтягує проколи від пірсингу в його губах, і я аж кривлюся. — Подивимося, чи довго ти протягнеш.

Мушу щось сказати, наприклад, запевнити його, що протягну дуже довго... однак нічого путнього не спадає на думку. Не розумію чому, але мені не хочеться, щоб Ерик дивився на мене. Ані зараз, ані надалі.

Він тарабанить пальцями по столу. Кісточки його пальців збиті, так наче він комусь добряче зацідив.

— Чотири, чим ти займався останнім часом? — запитує він.

— Та так, нічим, — знизує Чотири плечима.

Вони друзі? Очима перескакую з Ерика на Чотири й назад. Усе, що робить Ерик — сидить з нами, розпитує Чотири, — говорить про те, що вони друзі, однак Чотири дуже напружений, він як напнута струна. А тому припускаю, що поміж ними щось інше. Либонь, суперництво, та хіба це можливо, коли Ерик — лідер, а Чотири — ні?

— Макс каже, що намагається зустрітися з тобою, а ти не показуєшся, — мовить Ерик. — Він просив довідатися, що з тобою коїться.

Перш ніж дати відповідь, Чотири кілька секунд дивиться на Ерика.

— Перекажи йому, що я цілком задоволений своїм місцем.

— Тобто він хоче запропонувати тобі роботу.

Кільця в бровах Ерика виблискують на світлі. Можливо, Ерик сприймає Чотири як потенційну загрозу для себе. Батько каже, що ті, хто прагне влади і домагається її, живуть у вічному страху її втратити. Ось чому ми повинні вручати владу тим, хто її не прагне.

— Виходить, що так, — каже Чотири.

— І тобі це не цікаво.

— Ось уже два роки, як мені це не цікаво.

— Що ж, — каже Ерик. — Тоді сподіватимемося, що він до того дотумкає.

Він плескає Чотири по плечу — трохи сильніше, ніж потрібно, і підводиться. Коли він іде, я наче сповзаю по стільцю: навіть не думала, що я така напружена.

— Ви двоє... друзі? — не в змозі я стримати цікавості.

— Ми були в одному класі неофітів, — відповідає Чотири. — Він перейшов з Ерудиції.

Всі думки про обережність вилітають з голови.

— Ти теж був перекинчиком?

— Я вважав, що мені буде клопіт лише з правдолюбами, які всюди стромляють свого носа, — холодно відбиває він. — Тепер і зануди вклинилися?

— Напевно, це тому, що ти такий м’який, — байдуже припускаю я. — Ну знаєш, як ліжко, утикане цвяхами.

Він дивиться на мене, і я не відводжу погляду. Чотири не пес, але з ним працюють ті самі правила. Відвернутися означає підкоритися. Дивитися в очі значить кинути виклик. Це мій вибір.

У мене спалахують щоки. Що станеться, коли напруга розрядиться?

Але він тільки каже:

— Обережно, Трис.

У мене аж у животі кевкає, наче я камінь проковтнула. Дорослий безстрашний за сусіднім столом гукає Чотири, і я обертаюся до Христини. Вона вигинає брови.

— Що? — запитую я.

— Я маю теорію.

— І в чому вона полягає?

Вона бере свій гамбургер, усміхається і відповідає:

— У тому, що в тебе підсвідома тяга до смерті.

По вечері Чотири зникає, не зронивши ні слова. Ерик без пояснень веде нас нескінченними коридорами. Я не знаю, чому лідер Безстрашності панькається з гуртом неофітів. Можливо, це лише сьогодні.

В кінці кожного коридору горить блакитний ліхтар, але поміж ліхтарями темно, і мені доводиться йти обережно, щоб не перечепитися. Христина мовчки йде поруч. Нам не наказували дотримуватися тиші, однак ніхто й так не розмовляє.

Ерик зупиняється перед дерев’яними дверима і складає руки на грудях. Ми збираємося навколо нього.

— Якщо хтось не в курсі, мене звати Ерик, — повідомляє він. — Я — один з п’яти лідерів Безстрашності. Ми тут дуже серйозно ставимося до посвячення, тому я зголосився простежити за більшою частиною вашого навчання.

Від почутого мене починає нудити. Те, що лідер Безстрашності наглядатиме за нашим посвяченням, уже погано, але від того, що це Ерик, мені реально стає зле.

— Кілька головних правил, — провадить він. — У навчальному класі ви мусите з’являтися щодня на восьму ранку. Навчання проводиться без вихідних з восьмої до шостої з перервою на обід. По шостій можете робити все, що заманеться. Також матимете трохи вільного часу між етапами посвячення.

Слова «робити все, що заманеться» зав’язають у моїй голові. Вдома я жодного вечора не могла робити те, що хотіла. Спершу я мусила подбати про потреби інших. Та я навіть не знаю, що мені подобається робити!

— Виходити з табору дозволяється тільки в супроводі безстрашних, — додає Ерик. — За цими дверима — дортуар, де ви спатимете наступні кілька тижнів. Зверніть увагу, що ліжок десять, а вас усього дев’ять. Ми сподівалися на більшу кількість перекинчиків.

— Але спершу нас було дванадцятеро, — заперечує Христина.

Заплющую очі й чекаю на зауваження. Їй слід би навчитися тримати язика за зубами.

— Завжди знайдеться бодай один перекинчик, який не дістається табору, — відповідає Ерик, колупаючи під нігтями, і знизує плечима. — Хай там як, а на першому етапі посвячення ми тримаємо перекинчиків і неофітів-безстрашних порізно, проте це не означає, що вас оцінюватимуть по-різному. Наприкінці посвячення ваші оцінки визначатимуть, зіставляючи з оцінками неофітів-безстрашних. А вони вже вищі за ваші. Тож гадаю...

— Оцінки? — перепитує ерудитка з волоссям мишачого кольору, яка стоїть праворуч од мене. — Але навіщо нас оцінювати?

Ерик посміхається, і в блакитнуватому світлі його посмішка здається лиховісною, наче її прорізали ножем.

— Оцінювання має дві мети, — пояснює він. — Перша — визначення порядку, в якому ви обиратимете роботу по завершенні посвячення. Є всього лише кілька реально непоганих місць.

У мене болить під грудьми. Я спостерігаю за його посмішкою і розумію — як зрозуміла в ту ж таки мить, коли увійшла до тестової кімнати, — що зараз станеться щось паскудне.

— Друга мета, — провадить він, — це відбір, оскільки тільки найкращу десятку неофітів буде зараховано до членів фракції.

Мій живіт пронизує біль. Ми стоїмо нерухомо, як статуї. А потім Христина перепитує:

— Що?!

— Неофітів-безстрашних — одинадцятеро, вас — дев’ятеро, — пояснює Ерик. — Чотирьох неофітів відсіють наприкінці першого етапу. Решту — по заключному випробуванню.

Це означає, що навіть як ми пройдемо всі етапи посвячення, шестеро неофітів не стануть членами фракції. Краєчком ока я ловлю погляд Христини, але не можу відповісти їй тим самим. Я не зводжу очей з Ерика.

Мої шанси як найменшого неофіта, як єдиного перекинчика-альтруїста — досить невеликі.

— Що ми робитимемо, якщо нас відсіють? — запитує Пітер.

— Полишите табір Безстрашності, — байдуже відповідає Ерик, — і станете позафракційними.

Дівчина з волоссям мишачого кольору притискає долоню до рота і притлумляє схлип. Мені пригадується сірозубий позафракційний, який вихопив пакетик яблучних чипсів з моїх рук. Пригадується його пильний погляд. Але замість заплакати, як ерудитка, я стаю мов крига. Жорсткіша.

Я стану членом фракції. Обов’язково стану.

— Але це... нечесно! — вигукує Моллі, широкоплеча правдолюбка. Попри злість у голосі, вона видається зляканою. — Якби ми знали...

— Хочеш сказати, що якби знала це до Церемонії вибору, то не вибрала би Безстрашність? — гаркає Ерик. — Коли так, забирайся геть негайно. Якщо ти справді одна з нас, тобі має бути по цимбалах, що ти можеш провалитися. А як неоднаково, ти боягузка.

Ерик штовхає двері в дортуар.

— Ви обрали нас, — каже він. — Тепер наша черга обирати.

Лежачи в ліжку, дослухаюся до дихання дев’ятьох осіб.

Досі я ніколи не спала в кімнаті з хлопчиками, але вибору в мене немає, хіба що лягти в коридорі. Решта перевдяглися в одяг, який нам видали безстрашні, та я сплю в одязі Альтруїзму, який ще пахне милом і свіжістю, як удома.

Я звикла до власної кімнати. З вікна я бачила галявину, а за нею — туманний обрій. Я звикла спати в тиші.

На думку про будинок печуть очі, я кліпаю, по щоці скочується сльоза. Я затуляю долонею рота, щоб заглушити схлипування.

Я не можу плакати, тільки не тут! Я повинна заспокоїтися.

Все буде добре. Я можу дивитися на своє віддзеркалення, коли заманеться. Можу подружитися з Христиною, коротко обрізати волосся і не прибирати за іншими.

У мене тремтять руки, і сльози котяться дедалі рясніше, затуманюючи погляд.

І немає значення, що коли наступного разу я побачу батьків, а це станеться в День провідин, вони насилу впізнають мене... якщо взагалі прийдуть. Немає значення, що мені боляче, коли згадую їхні обличчя. Навіть Калебове обличчя, попри те, що його таємниці прикро мене вразили. Я намагаюся вдихати і видихати в унісон з іншими неофітами. Все це не має значення.

Розмірене дихання переривається придушеним звуком, а потім гірким схлипом. Пружини риплять під важким тілом, і подушка приглушує ридання, але не до кінця. Звуки долинають із сусіднього двоярусного ліжка — це плаче плечистий правдолюб Ал, найкремезніший з неофітів. Мені навіть на гадку не спадало, що він зламається.

Його ноги всього лишень за декілька дюймів од моєї голови. Я повинна втішити його... повинна хотіти втішити його, бо мене так виховали. Натомість я відчуваю відразу. Такий дужий хлопець не повинен бути слабаком. Чому він не може плакати мовчки, як решта?

Уявляю, як на мене подивилась би мама, коли б довідалася, про що я думаю. Куточки її рота опущені. Брови нависають над очима — не насуплено, а втомлено. Я проводжу долонею по щоках.

Ал знову схлипує. Я майже відчуваю, як його ридання шкребуть по моєму горлу. До хлопця всього кілька дюймів... я мушу його торкнутися.

Ні. Я опускаю руку і перевертаюся набік, лицем до стіни. Ніхто не зобов’язаний знати, що мені не хочеться йому допомагати. Я можу зберегти це в секреті. Очі злипаються, і я відчуваю наближення сну, але варто мені трохи задрімати, як я знову чую Ала.

Можливо, справа не в тому, що я не можу повернутися додому. Я сумуватиму за мамою, татом і Калебом, за вечірнім коминком і стукотом маминих спиць, але це не єдина причина відчуття порожнечі.

Можливо, справа в тому, що якби я й повернулася додому, то була б чужа серед людей, які віддають, не роздумуючи, і дбають, не питаючи.

На цю думку стискаю зуби до скреготу. Накриваю голову подушкою, щоб не чути ридання Ала, і засинаю, притиснувшись щокою до мокрої плями.