Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 18

Складається таке враження, що другий етап посвячення — це марудне очікування в темному коридорі з іншими неофітами і здогадки, що ж відбувається за зачиненими дверима.

Навпроти мене сидить Юрая, ліворуч од нього — Марлін, праворуч — Лінн. На першому етапі неофітів-безстрашних і перекинчиків розділили, та віднині ми тренуємося разом. Оце і все, що сказав Чотири, перш ніж зникнути за дверима.

— То що? — Лінн буцає в підлогу черевиком.— Хто з вас перший за рейтингом?

Спочатку на її питання ніхто не відповідає, та згодом Пітер прочищає горло.

— Я, — відповідає він.

— Закладаємось, я тебе поб’ю, — недбало кидає вона, кінчиками пальців повертаючи кільце в брові. — Я друга, але закладаємося, що будь-хто з нас поб’є тебе, перекинчику.

Насилу стримую сміх. Якби я залишилась альтруїсткою, то її слова мені здались би грубими і недоречними, та, вочевидь, безстрашні звикли кидати виклики, і мені це вже подобається.

— На твоєму місці я б не був такий упевнений, — Пітерові очі лиховісно зблискують. — Хто у вас перший?

— Юрая, — відповідає вона. — І в ньому я цілком упевнена. Знаєш, скільки років ми готувалися до цього?

Якщо вона хоче нас залякати, їй це вдається. У мене вже пробіг холодок по спині.

Не встигає Пітер відповісти, як відчиняє двері Чотири і гукає:

— Ліни!

Підзиває її жестом, вона йде до дверей; лиса голова блищить у блакитному світлі, яке горить у кінці коридору.

— То значить, ти перший, — Вілл звертається до Юраї.

— Ну, — знизує плечима Юрая. — А що?

— Як ти гадаєш, чи чесно, що ви готувалися все життя, а ми мусимо навчитися за кілька тижнів? — мружиться Вілл.

— Чому ні? Певна річ, на першому етапі важлива підготовка, та до другого етапу підготуватися неможливо, — відповідає він. — Принаймні так мені розповідали.

Западає мовчанка. Ми сидимо вже двадцять хвилин — я стежу за годинником. Потім двері знову відчиняються, і Чотири оголошує нове ім’я:

— Пітер.

Кожна хвилина наче тре шкіру наждаком. Натовп дедалі рідшає, аж залишаємося тільки ми з Юраєю і Дрю. Дрю притупує ногою, Юрая барабанить пальцями по коліну, а я намагаюся сидіти й не ворушитися. Чую лише бурмотіння з кімнати в кінці коридору і підозрюю, що це також частина гри, яку з нами затіяли. Нас залякують за будь-якої нагоди.

Двері відчиняються, Чотири зве мене.

— Ходімо, Трис.

Я підводжуся — спина ниє, я тривалий час підпирала стіну; йду повз інших неофітів. Дрю простягає ногу, щоб я перечепилася, та в останню мить я перестрибую.

Чотири торкається мого плеча, спрямовуючи мене в кімнату, і зачиняє двері.

Коли я бачу, що в ній, відсахуюся, врізаючись йому в груди.

У кімнаті стоїть відкидне металеве крісло, таке ж, як на тесті на схильність. Коло нього — знайома машина. У кімнаті немає дзеркал і зовсім мало світла. На столі в кутку — монітор комп’ютера.

— Сідай, — каже Чотири. Він, стискаючи мене за плечі, штовхає мене вперед.

— Що це ще за симуляція? — намагаюсь говорити рівним голосом, але не дуже виходить.

— Чула колись вираз «стрінути свій страх» ? — запитує він. — Ми розуміємо його буквально. Симуляція навчить тебе контролювати емоції під час страшної ситуації.

Тремтячою рукою торкаюся чола. Симуляції несправжні, вони не несуть реальної небезпеки, тож, якщо логічно мислити, боятися нема чого, однак це інстинктивна реакція. Доводиться зібрати всі сили, щоб підійти до крісла і знову сісти в нього, опустивши потилицю на підголівник. Крізь одяг відчуваю холод металу.

— Ти коли-небудь займався тестуванням схильностей? — запитую я.

Чотири здається досвідченим.

— Ні. Я намагаюся уникати зануд.

Не уявляю, навіщо комусь уникати альтруїстів. Безстрашних і правдолюбів — зрозуміло, адже відвага і чесність змушують людей поводитися дивно, а от альтруїстів?

— Чому?

— Ти справді гадаєш, що я відповім?

— А чому ти уникаєш прямої відповіді, коли не хочеш, щоб тебе розпитували?

Він торкається пальцями моєї шиї. Я напружуюся. Це прояв ніжності? Ні... йому треба прибрати моє волосся. Лунає постукування, і я захиляю голову, щоб поглянути. Чотири тримає шприц з довгою голкою, поклавши великий палець на поршень. Рідина в шприці жовтогаряча.

— Укол?

У мене пересихає в роті. Взагалі я не боюся уколів, але цей шприц такий величезний!

— Ми використовуємо вдосконалену версію симуляції, — пояснює Чотири. — Інша сироватка, ніяких дротів чи електродів.

— Але як вона працює без дротів?

— Ну, в мене є дроти, тож я бачитиму, що відбувається, — відповідає він. — А от у тебе є тільки крихітний передавач у сироватці, що посилає дані на комп’ютер.

Притримуючи мою руку, він вводить голку в ніжну шкіру збоку на шиї. Горлом розливається пекучий біль. Я морщусь, але силкуюся зосередитись на спокійному обличчі Чотири.

— Сироватка подіє за шістдесят секунд. Ця симуляція відрізняється від тестування схильностей, — каже він. — Сироватка не лише містить передавач; вона стимулює мигдалеподібне тіло — частину мозку, що бере участь в обробці негативних емоцій, наприклад страху, і тим самим викликає галюцинацію. Електрична активність мозку потім передається на наш комп’ютер, який переводить галюцинацію в образ, який я можу побачити і відстежити. Запис я надсилаю керівництву Безстрашності. Ти галюцинуватимеш, доки не заспокоїшся, тобто поки не нормалізуються серцебиття і дихання.

Намагаюсь осягнути його слова, але думки плутаються. Відчуваю фірмові ознаки страху: мокрі долоні, прискорене серцебиття, важкість у грудях, сухість у роті, грудку в горлі, брак повітря. Чотири бере мою голову в долоні та схиляється наді мною.

— Будь хоробра, Трис, — шепоче він. — Уперше завжди складніше.

Його очі — останнє, що я бачу.

Я стою серед поля, в сухій траві до пояса. Повітря пахне димом і обпікає ніздрі. Небо над головою — кольору жовчі, дивлюсь на нього — і відчуваю непоясненну тривогу, аж хочеться скулитися.

Чую шурхіт, наче вітер гортає сторінки книги, але вітру немає. Повітря нерухоме й тихе, якби не шурхіт, не гаряче й не холодне — взагалі не схоже на повітря, але я можу дихати. Вгорі пролітає тінь.

Щось опускається мені на плече. Важкість і гострі кігті... я викидаю руку вперед, судомно стискаючи пальці, щоб струсити незваного гостя. Відчуваю щось гладеньке. Перо. Я прикушую губу й обертаю голову вбік. Чорний птах, великий, мені по лікоть, дивиться на мене оком-ґудзичком.

Зціплюю зуби і ляскаю ворона долонею. Він запускає пазурі глибше і не ворушиться. Кричу, не так од болю, як од злості, й молочу ворона обіруч, але він сидить і не злітає, тільки зиркає на мене одним оком, у жовтавому світлі мерехтить пір’я. Гуркоче грім, на землю падають краплі, але дощу немає.

Небо таке темне, наче хмара затуляє сонце. Я й далі відбиваюсь від ворона, зводжу погляд угору — на мене мчить вороняча зграя, наближається армія розчепірених кігтів. Ворони пронизливо крякають, широко роззявляючи дзьоби, це крякання затоплює весь простір. Ворони наступають суцільним фронтом, падають на мене, виблискують сотнями чорних очей-ґудзичків.

Хочу бігти, та ноги наче вросли в землю і відмовляються рухатися, як і ворон на моєму плечі. Я кричу, коли птахи оточують мене, ляпання крил ріже слух, в плечі мені впиваються дзьоби, кігті роздирають одяг. Знову кричу, з очей бризкають сльози, щосили розмахую руками. Кулаками гамселю міцні пташині тіла, та марно — їх надто багато. А я одна. Ворони дзьобають мене за пальці, торкаються тіла, крилами б’ють по потилиці, кігтями впиваються у волосся.

Я вивертаюсь і падаю на землю, затуляючи голову руками. Ворони кричать наді мною. Відчуваю, як у траві хтось ворушиться — то ворон пробирається мені під руку. Розплющую очі, а він шарпає мене за обличчя, дзьобає в ніс. На траву крапає кров, і я схлипую, утираючись долонею, та ще один ворон протискується мені під другу руку і кігтями впивається спереду в сорочку.

Верещу, схлипуючи.

— Рятуйте! — кричу я. — Пробі!

Ворони дужче б’ють крилами, у вухах стугонить. Моє тіло палає, вони всюди, я не можу думати, не можу дихати. Розтуляю рота, щоб хапнути повітря, і в нього набивається пір’я, пір’я забиває горло, потрапляє в легені, кров застигає...

— Допоможіть! — ридаю і голошу, отупіло, безглуздо.

Я помираю, помираю, помираю...

Шкіра горить вогнем, я спливаю кров’ю, а ворони так голосно крякають, що дзвенить у вухах, але я не помираю, а натомість згадую, що все це не насправді, хоч і здається реальним, здається таким реальним! «Будь смілива», — звучить у голові голос Чотири. Я кличу його, вдихаю пір’я і видихаю:

— Допоможи!

Та допомоги не буде, тут тільки я.

«Ти галюцинуватимеш, поки не заспокоїшся», — лунає його голос, і я кашляю; моє обличчя мокре від сліз, і ще одна ворона пробралася мені під руки, гострим дзьобом лізе мені в рота. Її дзьоб розтуляє мені губи і довбе зуби. Ворона застромлює голову мені до рота, і я зціплюю зуби, відчуваючи огидний смак. Спльовую і зціплюю зуби, щоб не пустити її далі, але четверта ворона уже штовхає мене в підошви, а п’ята шарпає за ребра.

«Заспокойся». Я не можу, не можу. Голова пульсує від болю.

«Дихай». Не розтуляючи рота, втягую повітря через ніс. Враження, наче спливло вже багато годин відтоді, як я опинилася сама в полі, наче спливло вже кілька днів. Я видихаю через ніс. Серце шалено калатає в грудях. Я повинна сповільнити його ритм. Я знову вдихаю, моє обличчя мокре від сліз.

Схлипнувши, змушую себе повернутися обличчям у траву; трава коле шкіру. Розкинувши руки, дихаю. Ворони штовхаються і дзьобаються з боків, прогризаючи собі шлях крізь мене, та я не зважаю на них. Поступово розслабляючись, м’яз по м’язу, я дозволяю їм плескати крилами, верещати, щипатися і штовхатися. Нехай мене обгризуть до кісток.

Мене переповнює біль.

Розплющую очі — й опиняюсь у металевому кріслі.

Верещу, починаю трусити руками, головою і ногами, щоб зігнати птахів, але вони зникли, хоч я досі відчуваю їхнє пір’я на потилиці, кігті в плечі, а шкіра палає. Застогнавши, притискаю коліна до грудей, зариваючись у них обличчям.

Мого плеча торкається рука, я відмахуюсь кулаком, поціляю у щось тверде і м’яке водночас.

— Не чіпай мене! — схлипую я.

— Все закінчилося, — каже Чотири.

Рукою несміливо гладить мене по голові, і я згадую, як мене гладив батько, цілуючи на ніч, як мати торкалася мого волосся, коли підстригала його. Проводжу долонями по руках, змахуючи пір’я, хоча знаю, що ніякого пір’я немає.

— Трис!

Гойдаюся на металевому кріслі вперед-назад.

— Трис, я проведу тебе в дортуар, гаразд?

— Ні! — гаркаю у відповідь. Підводжу голову і зблискую очима, хоч нічого й не бачу крізь пелену сліз. — Не хочу, щоб мене бачили... в такому стані...

— Та заспокойся нарешті, — закочує очі Чотири. — Пройдемо через чорний вхід.

— Не треба мені, щоб ти...

Хитаю головою. Тіло тремтить, і я відчуваю таку слабкість, що не знаю, чи зможу триматися на ногах, але я повинна спробувати. Бракувало ще, щоб я виявилася єдиною, кого доведеться проводжати в дортуар. Навіть якщо мене не побачать, однак рано чи пізно довідаються, пліткуватимуть...

— Дурниці! — Чотири хапає мене за руку і висмикує з крісла. Я змахую сльози з очей, витираю щоки зворотом долоні й дозволяю відвести себе до дверей за монітором комп’ютера.

Ми мовчки йдемо коридором. За сотню ярдів од кімнати я вириваю руку і зупиняюся.

— Навіщо зі мною так вчинили? — запитую я. — В чому тут сенс? Я не підозрювала, що прирікаю себе на тижні мук, коли вибирала Безстрашність!

— А ти гадала, що позбутися страху буде легко? — спокійно запитує він.

— Позбавлення од страху тут ні до чого! Страх — це те, як ти поводишся в реальному житті, а в реальному житті ніякі ворони не заклюють мене до смерті, Чотири!

Затуливши обличчя долонями, я ридаю.

Він нічого не говорить, просто стоїть поруч, поки я плачу. Мені потрібно всього кілька секунд, щоб заспокоїтися і знову витерти обличчя.

— Я хочу додому, — ледве ворушу язиком я. Але додому мені вже не потрапити. Або я залишаюся тут, або стаю позафракційною.

В його очах немає співчуття. Він просто дивиться на мене. Його очі здаються чорними в темному коридорі, а губи стиснуті в тонку лінію.

— Раціонально міркувати, незважаючи на страх, — це урок, необхідний кожному, навіть твоїй родині зануд. Ось що ми намагаємося тобі втовкмачити. Якщо ти не здатна цього навчитися, тоді забирайся звідси геть, бо ти нам не потрібна.

— Я намагалася, — у мене тремтить нижня губа. — Але не вийшло. У мене не виходить.

— Як ти гадаєш, — зітхає він, — скільки часу ти провела в галюцинації, Трис?

— Не знаю, — хитаю головою. — Півгодини?

— Три хвилини, — відповідає він. — Ти впоралася втричі швидше за решту неофітів. Це що завгодно, тільки не провал.

Три хвилини?

Він ледь осміхається.

— Завтра в тебе вийде краще. От побачиш.

— Завтра?

Поклавши руку мені на спину, він веде мене в дортуар. Крізь сорочку я відчуваю пучки його пальців. Їхній дбайливий дотик на мить змушує мене забути про птахів.

— Про що була твоя перша галюцинація? — дивлюсь я на нього.

— Не про що, а про кого, — він знизує плечима. — Неважливо.

— І ти подолав цей страх?

— Поки що ні, — каже він; ми підходимо до дверей дортуару, й він притуляється до стіни, сховавши руки в кишені. — Можливо, ніколи не подолаю.

— Це означає, що страхи не полишають нас?

— Іноді полишають. Часом їх змінюють нові, — він просмикує великі пальці у петлі для паска. — Але мета полягає не в тому, щоб стати безстрашним. Це неможливо. Треба навчитися тамувати страх, звільнятися від нього.

Я киваю. Я звикла думати, що безстрашні — безстрашні. Принаймні вони здаються такими. Але, можливо, те, що я вважала безстрашністю, — насправді вміння тамувати страх.

— Хай там як, а твої страхи — рідко те, чим здаються на симуляції, — додає він.

— Тобто?

— Ти що, справді боїшся ворон?

Він всміхається до мене краєчком рота. Від посмішки його очі теплішають настільки, що я забуваю, що він — мій інструктор. Звичайний хлопець, який теревенить про дрібниці, проводжаючи мене до дверей.

— Коли ти бачиш ворону, то з криками біжиш геть?

— Ні. Напевно, ні.

Мені хочеться ступити крок до нього, без особливого приводу, просто довідатися, як це — стояти зовсім поруч; просто хочеться, і все.

«От дурепа», — докоряє голос у голові.

Я підходжу до Чотири і теж притуляюся до стіни, обернувши голову набік, щоб бачити його. Як і на чортовому колесі, я точно знаю відстань між нами. Шість дюймів. Я трохи прихиляюся. Менш як шість дюймів. Мені стає тепло, наче він ділиться зі мною невідомою енергією, відчути яку можна, тільки стоячи зовсім близько.

— І чого ж я боюсь насправді? — запитую я.

— Не знаю. Це можеш сказати тільки ти.

Я повільно киваю. Це може бути десяток різних страхів, але я не знаю, який вибрати, ба чи й є серед варіантів правильний.

— Я не знала, що стати безстрашною буде так складно, — кажу я і за мить дивуюся, що сказала це; дивуюся, що зізналася. Прикусивши щоку, уважно стежу за Чотири. Можливо, я даремно це сказала?

— Подейкують, так було не завжди, — він стенає плечем. Мабуть, моє зізнання його не здивувало. — Ну, бути безстрашною.

— Що змінилося?

— Влада, — відповідає він. — Той, хто контролює тренування, визначає стандарти поведінки безстрашних. Шість років тому Макс та інші лідери змінили методи, зробивши тренування брутальнішим — нібито задля перевірки сили людей. І це змінило пріоритети Безстрашності загалом. Закладаюсь, ти не вгадаєш, хто новий улюбленець лідерів.

Відповідь очевидна: Ерик. Його навчили жорстокості, а тепер він навчить жорстокості нас.

Я дивлюся на Чотири. От на нього тренування не вплинуло.

— Якщо ти був перший у своєму класі неофітів, — запитую я, — яким у списку був Ерик?

— Другим.

— То він був другим кандидатом на лідерство, — повільно кажу. — А ти — першим.

— Чому ти так гадаєш?

— Я бачила, як Ерик поводився на першій вечері. Він заздрив, хоч і отримав те, що хотів.

Чотири не заперечує. Вочевидь, я маю рацію. Хочеться запитати, чому він відмовився від місця, яке йому запропонували, чому він так опирається лідерству, хоча здається природженим лідером. Але я знаю, як Чотири реагує на особисті питання.

Шморгаю носом, ще раз витираю обличчя і пригладжую коси.

— Помітно, що я плакала? — запитую я.

— Гм.

Він нахиляється ближче, мружачись, наче вивчає моє обличчя. Розтягує губи в усмішці. Ще ближче, аж ми дихаємо одним повітрям... тільки от я забуваю дихати.

— Ні, Трис, — відповідає він. Його усмішка враз зникає, натомість обличчя стає серйозним. — Ти просто як цівочок.