Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 16

По обіді, поки інші спілкуються з рідними, повертаюсь у дортуар і бачу там Ала. Він сидить на своєму ліжку, витріщаючись на порожнє місце на стіні, де раніше висіла дошка. Вчора її зняв Чотири, щоб порахувати наші оцінки на першому етапі.

— Ось ти де! — вигукую я. — Тебе шукали батьки. Знайшли?

Він хитає головою.

Сідаю поруч на ліжко. Нога в мене як мінімум вполовину тонша, ніж у нього, — навіть тепер, коли зміцніли м’язи. На ньому чорні шорти. Коліно фіолетове, пошрамоване.

— Не хотів їх бачити?

— Не хотів, щоб вони цікавились, як у мене справи, — пояснює він. — Довелось би брехати, а вони одразу б це відчули.

— Ну... — намагаюся якось викрутитися, — а що не так з твоїми справами?

— Я програв усі бої, — гірко всміхається Ал, — крім першого з Віллом. Я не впораюся.

— Але ж ти навмисно їх програв! От і сказав би про це.

Він хитає головою.

— Тато завжди хотів, щоб я сюди потрапив. Тобто батьки казали, що мені краще залишитися правдолюбом, але тільки тому, що мали так казати. Тато й мама завжди захоплювалися безстрашними. Вони не зрозуміли б моїх пояснень.

— О! — барабаню пальцями по коліну і зводжу погляд на Ала. — То он чому ти вибрав Безстрашність? Через батьків?

— Ні, — хитає Ал головою. — Напевно, я вибрав це тому... Мені здається, дуже важливо оберігати людей. Захищати їх. Як от ти захистила мене, — він усміхається мені. — Хіба не так повинні поводитися безстрашні? Хіба не в цьому суть відваги? А не в тому... щоб дубасити людей просто так.

Мені згадуються слова Чотири про те, що колись командна робота була в пошані у безстрашних. Якою тоді була ця фракція? Чому я навчилася б тут, коли моя мама ще була безстрашною? Можливо, я не зламала б носа Моллі. І не погрожувала б Вілловій сестрі.

Відчуваю укол провини.

— Можливо, після посвячення стане легше.

— На жаль, я можу виявитися останнім у рейтингу, — відповідає Ал. — Сьогодні ввечері й побачимо.

Якийсь час ми просто сидимо поруч. Ліпше сидіти тут і мовчати, ніж спостерігати в Ямі, як усі веселяться зі своїми родинами.

Батько казав, що часом найкращий спосіб комусь допомогти — просто побути поруч. Приємно робити вчинки, якими він міг би пишатися, це наче спокутувати всі ті вчинки, яких би він соромився.

— Знаєш, коли ти поруч, то я почуваюся хоробрішим, — заговорює Ал. — Наче і справді я можу тут прижитися, як ти.

Збираюся відповісти, однак раптом він обнімає мене за плечі. Я завмираю, мої щоки спалахують.

Я сподівалася, що неправильно зрозуміла Алові почуття. На жаль, правильно.

Я не прихиляюся до нього. Навпаки, відхиляюся вперед, і його рука падає. Потім стискаю руки на колінах.

— Трис, я... — починає він. Голос напружений. Я дивлюся на нього. Ного обличчя таке ж червоне, як і моє (принаймні я так відчуваю), але пін не плаче — просто збентежений. — Гм... вибач, — каже він. — Я не намагався... Гм... Вибач.

Я хотіла б запевнити його, що в цьому немає нічого особистого. Могла б розповісти, що мої батьки рідко тримаються за руки навіть удома, тож я не звикла до проявів ніжності, оскільки мене привчили сприймати їх серйозно. Можливо, якби я це сказала, то за його зніяковінням не ховався би біль.

Певна річ, у цьому є дещо особисте. Він мій друг — і все. Що може бути більш особистим?

Глибоко вдихаю і на видиху силкуюсь усміхнутися.

— За що вибачити? — кажу байдуже. Змахую з джинсів неіснуючі порошинки і підводжуся. — Мені вже час.

Ал киває, не дивлячись на мене.

— Ти не дуже засмутився? — запитую я. — Тобто... через батьків. А не через...

Запинаюсь. Бо казна-що могла б ще ляпнути.

— А! Ні, — він мотає головою. — Побачимося, Трис.

Намагаюся спокійно вийти з кімнати. Коли двері за мною зачиняються, прикладаю долоню до чола і всміхаюся. Якщо відкинути зніяковілість, то доволі приємно комусь подобатися.

Обговорення візитів рідних — тема надто болісна, тому вечірні розмови крутяться навколо наших остаточних оцінок на першому етапі. Щоразу, коли хтось заговорює про це біля мене, відвертаюся в інший бік і ні на кого не зважаю.

Після перемоги над Моллі мій рейтинг має трохи підвищитися, але однаково цього може не вистачити, щоб потрапити до десятки найкращих наприкінці посвячення, після того як до таблиці включать неофітів-безстрашних.

Під час вечері сиджу за столом у кутку з Христиною, Віллом і Алом. За сусіднім столом — Пітер, Дрю і Моллі, що дуже неприємно. Ми мовчимо, і я чую кожне їхнє слово. Вони обговорюють оцінки. Хто б міг подумати!

— Вам не дозволяли тримати хатніх тварин? — Хрис-тина барабанить долонею по столу. — Чому?

— Бо це недоцільно, — сухо пояснює Вілл. — Який сенс надавати притулок і їжу тварині, яка псує меблі, гидить в оселі й рано чи пізно помирає?

Ми з Алом перезираємося, а втім, як і завжди, коли Вілл і Христина заводять сварку. Та цього разу наші погляди схрещуються — й одразу ж розходяться. Сподіваюся, недовго триватиме поміж нами така ніяковість. Я хочу повернути собі друга.

— Сенс у тому... — Христина замовкає і нахиляє голову. — Ну, вони такі кумедні! У мене був бульдог на прізвисько Опецьок. Якось ми залишили на кухонному столі смажену курку, щоб охолола, і поки мама ходила в туалет, він поцупив її і зжер, цілком, з кістками і шкурою. Ми так сміялися!

— О, це все змінює. Звісно, я марю жити з твариною, яка цупить мою їжу і влаштовує погром на кухні, — Вілл хитає головою. — Можеш завести собаку після посвячення, коли ти так сумуєш за хатніми тваринами...

— Не можу, — Христина вже не усміхається. Вона копирсає виделкою картоплю. — З собаками для мене покінчено. Після... ну, знаєш, після тесту на схильність.

Ми обмінюємося поглядами. Всім відомо, що ми не повинні говорити про тести, навіть тепер, коли зробили вибір, але для них це правило не повинно бути таким непорушним, як для мене. Серце бухає в грудях. Для мене це правило — захист. Воно дозволяє мені не брехати друзям про свої результати. Щоразу, коли згадую слово «дивергент», чую попередження Торі... а тепер і материне попередження. «Нікому не кажи. Небезпечно».

— Маєш на увазі... вбивство собаки? — запитує Вілл.

Я мало не забула! Схильні до Безстрашності на симуляції брали ніж і вбивали агресивного пса. Не дивно, що Христина більше не хоче тримати собаку. Я натягую рукава на зап’ястя і переплітаю пальці.

— Ага, — відповідає вона. — Саме так, адже нам усім довелося це зробити?

Вона дивиться спершу на Ала, потім на мене. Її темні очі звужуються, і вона каже:

— Тобі — ні.

— Тобто?

— Ти щось приховуєш, — звинувачувальним тоном каже вона. — Викручуєшся.

— Що?

— Правдолюбів, — штовхає мене плечем Ал (нарешті! ми помирилися!), — навчають розуміти мову тіла, — пояснює він, — щоб ми знали, коли хтось бреше або намагається щось приховати.

— Он воно як, — чухаю потилицю. — Ну...

— Глянь, знову! — Христина вказує на мою руку.

Серце бемкає аж у горлі. Як я можу брехати про свої результати, якщо вони знають, коли я брешу? Доведеться контролювати мову тіла. Опускаю руку, кладу долоні на коліна. Хіба не так роблять чесні люди?

Принаймні мені не доведеться брехати про собаку.

— Ні, я не вбивала собаки.

— Але як тоді тебе визнали безстрашною? — мружиться Вілл.

Дивлячись йому в очі, я спокійно кажу:

— Ніяк. Мене визнали альтруїсткою.

Це напівправда. Торі повідомила, що мій результат — Альтруїзм, так записано в системі. Будь-хто, маючи доступ до підсумків, зможе це перевірити. Кілька секунд дивлюся Віллу в очі. Якщо я відведу погляд, це може здатися підозрілим. Потім стенаю плечима і настромлюю на виделку шматочок м’яса. Сподіваюся, друзі мені повірили. Вони мусять мені повірити!

— Але ти однаково вибрала Безстрашність? — не вгаває Христина. — Чому?

— Я ж казала, — всміхаюсь я. — Через їжу.

Вона гигоче.

— Хлопці, ви в курсі, що Трис жодного разу не бачила гамбургера, поки не потрапила сюди?

Вона починає розмову про наш перший день перебування тут, і мої м’язи розслаблюються, хоч мені ще важко. Я не повинна брехати друзям. Це створює перепони між нами, а їх і без того доста: Христина з тим прапором, моя неприємна розмова з Алом...

З їдальні повертаємося в дортуар, і я мало не біжу, коли думаю, що там на нас чекають оцінки. Хочеться якнайшвидше покінчити з цим. Біля дверей дортуару Дрю відпихає мене вбік, щоб пройти першим. Я врізаюся плечем у стіну, але не зупиняюся.

При моєму зрості важко щось розгледіти через голови неофітів, які вже скупчилися в кімнаті, та коли я знаходжу просвіт, то бачу, що класна дошка стоїть на долівці, зворотом до нас, притулена до колін Чотири. Інструктор тримає в руці шматок крейди.

— Для тих, хто щойно прийшов, пояснюю, як визначається рейтинг, — каже він. — Після першого кола боїв ми оцінювали вас за рівнем майстерності. Кількість отриманих балів залежала від вашого рівня майстерності та рівня майстерності поваленого вами суперника. Додаткові очки нараховувалися за зростання майстерності і перемогу над тим, хто дужчий. Я не нагороджую за знущання над слабкими. Це боягузтво.

Здається, при останніх словах його погляд затримується на Пітері, але ненадовго, тож я не впевнена.

— Якщо у вас був високий рейтинг, ви втрачали очки, програючи суперникові з низьким рейтингом.

Моллі незадоволено чи то форкає, чи то бурчить.

— Другий етап навчання вагоміший за перший, пов’язаний з подоланням страхів, — провадить Чотири. — Однак під кінець посвячення важко сильно піднятися, якщо на першому етапі ви стояли десь унизу.

Переминаюся з ноги на ногу, намагаючись розгледіти його як слід. Коли мені це нарешті вдається, відводжу погляд. Він дивиться на мене: мабуть, помітив мій нервовий рух.

— Завтра ми оголосимо імена тих, кого відсіємо, — повідомляє Чотири. — Те, що ви — перекинчики, а неофіти-безстрашні — ні, не має значення. Можливо, позафракційними стануть четверо з вас і жоден з них. Може бути й таке, що позафракційними стануть четверо з них і жоден із вас. Можливий ще якийсь варіант. Ось ваші рейтинги.

Він вішає дошку на гак і відступає вбік, щоб ми самі все побачили.

1. Едвард

2. Пітер

3. Вілл

4. Христина

5. Моллі

6. Трис

Шоста? Я не можу бути шостою. Мабуть, допомогла перемоги над Моллі, й мій рейтинг підвищився. Вона програла мені, тому, скоріше за все, її рейтинг понизився. Дивлюсь нижче.

7. Дрю

8. Ал

9. Майра

Ал не останній, але якщо неофіти-безстрашні не провалили своєї версії першого етапу цілком, то він — поза-фракційний.

Дивлюсь на Христину. Вона схиляє голову й насуплено вивчає рейтинги. Вона не єдина, хто це робить. У кімнаті панує напружена тиша, що наче похитується на краю провалля.

І нарешті падає в те провалля.

— Що? — верещить Моллі, тицяючи пальцем у Христину. — Я перемогла її! Я перемогла її за лічені хвилини, і вона стоїть вище за мене?

— Ага, — Христина схрещує руки на грудях і самовдоволено посміхається. — То й що?

— Якщо ти маєш намір забезпечити собі високий рейтинг, раджу не програвати суперникам з низьким рейтингом, — голос Чотири заглушує перешіптування і бурчання неофітів.

Чотири кладе крейду в кишеню і виходить, не дивлячись на мене. Його слова завдають болю, бо це нагадування, що я і є тим суперником з низьким рейтингом.

Очевидно, Моллі теж про це згадує.

— Ти, — вона пильно дивиться на мене. — Ти за це відповіси.

Я гадала, вона кинеться на мене чи вдарить, та вона лишень розвертається на п’ятах і вилітає з дортуару. Це ще гірше. Якби вона вибухнула, то розплескала б усю свою злість після одного-двох ударів. Те, що вона пішла геть, означає, що вона обмірковуватиме план помсти. І я повинна бути напоготові.

Коли вивісили рейтинги, Пітер мовчав. Якщо враховувати його звичку нарікати на все і всіх, то це просто приголомшливо. Він іде до свого ліжка, сідає і розшнуровує черевики. Мене це дуже тривожить, бо він не може бути задоволений з другого місця. Хто завгодно, тільки не Пітер.

Вілл і Христина явно задоволені. Вілл плескає мене по спині долонею, яка більша за мої лопатки.

— Ви тільки погляньте — номер шість! — усміхається він.

— Однак цього може не вистачити, — нагадую я.

— Не хвилюйся, цього вистачить, — запевняє він. — Ходімо відсвяткуємо.

— Ходімо! — Христина хапає за руки мене й Ала. — Ходімо, Але. Ти ж не знаєш, як упоралися вроджені безстрашні. Ти взагалі нічого напевне не знаєш.

— Я краще полежу, — бурмоче він, висмикуючи руку.

В коридорі легко забути про Ала, помсту Моллі й підозрілий спокій Пітера, вдаючи, ніби між нами немає жодних перепон. Та в глибині душі я пам’ятаю, що Христина й Вілл — мої суперники. Якщо я хочу пробитися до першої десятки, я повинна їх перемогти.

Я лише сподіваюся, що не доведеться їх зраджувати.

Уночі ніяк не можу заснути. Раніше мені здавалося, що в дортуарі дуже шумно від чужого дихання, але зараз тут надто тихо. В цій тиші я думаю про спою родину. Хвалити Бога, в таборі безстрашних зазвичай шумно.

Якщо моя мати була безстрашною, то чому вона обрала Альтруїзм? Їй подобався його спокій, розміреність, доброта — все те, чого бракує мені?

Можливо, в таборі ще залишилися ті, хто знав її замолоду і зможе розповісти, якою вона була? Але навіть якщо такі й залишилися, навряд чи вони захочуть про неї говорити. Перекинчики не повинні обговорювати свої колишні фракції після того, як стають членами інших. Вважається, що так простіше дати обітницю вірності фракції, яка вища за родину, — прийняти принцип «Фракція понад кров».

Зариваюся обличчям у подушку. Мати попросила мене переказати Калебу, щоб він досліджував симуляційну сироватку... Для чого? Це якось пов’язано з тим, що я дивергент, що я в небезпеці, чи справа в іншому? У мене тисяча запитань, а вона пішла, не встигла я поставити бодай одне. Тепер вони мурашаться у мене в голові, й навряд чи мені вдасться заснути, поки не знайдуться відповіді.

По той бік кімнати чую щось підозріле й відриваю голову від подушки. Очі ще не звикли до темряви, і я вдивляюся в чорнильну тьму, немов у виворіт власних повік. Дивне човгання, потім рипіння черевика. Важкий удар.

А потім виття, від якого кров холоне в жилах і волосся стає дибки. Я відкидаю ковдру й опускаю босі ноги на кам’яну долівку. Я погано орієнтуюсь у темряві й не можу зрозуміти, звідкіля долинає крик. 1а за декілька ліжок від мене на підлозі лежить щось темне. Новий зойк пронизує вуха.

— Увімкніть світло! — верещить хтось.

Йду на звук, повільно, щоб не перечепитися. Я немов у трансі. Мені не хочеться бачити, звідки долинає крик. Такий вереск може означати тільки кров і біль; такий вереск зароджується в глибині живота і поширюється до кожної клітини тіла.

Спалахує світло.

На підлозі біля свого ліжка лежить Едвард, тримаючись за обличчя. Навколо його голови — калюжа крові, а між пальцями стримить срібна рукоять ножа. Кров стугонить у мене у вухах. Впізнаю ніж для масла з їдальні. Лезо встромлене в Едвардове око.

В ногах Едварда стоїть Майра і верещить. Хтось теж кричить, хтось кличе на допомогу, а Едвард лежить на підлозі, звивається і виє. Я опускаюся навколішки біля його голови, стаючи просто в калюжу крові, та кладу долоні йому на плечі.

— Не рухайся, — наказую.

Я цілком спокійна, хоч нічого й не чую, наче голова занурена у воду. Едвард знову звивається в корчах, і я повторюю голосніше й суворіше:

— Я сказала — не рухайся. Дихай.

— Моє око! — волає він.

Відчуваю бридкий запах. Когось знудило.

— Витягніть це! — кричить Едвард. — Витягніть, витягніть з мене, витягніть!

Я хитаю головою — і лише потім розумію, що він мене не бачить. У животі булькає сміх. Істеричний. Якщо я хочу допомогти Едварду, то мушу притлумити істерику. Мушу забути про себе.

— Ні, — кажу я. — Слід дочекатися лікаря. Чуєш? Лікар усе витягне. А зараз просто дихай.

— Боляче, — схлипує він.

— Знаю.

Замість власного голосу чую мамин. Бачу, як вона біля нашого будинку сидить переді мною навпочіпки і втирає мені сльози, адже я розбила коліно. Мені тоді було п’ять років.

— Усе буде гаразд, — намагаюсь я говорити твердо, наче це не порожні слова. Однак це порожні слова. Я не знаю, чи все буде гаразд. Підозрюю, що ні.

Приходить медсестра, вона велить мені відійти, і я корюся. І руки, і коліна мої всі в крові. Озираюсь і бачу, що тут немає лише двох: Дрю і Пітера.

Потому як Едварда забирають, йду до ванної кімнати, прихопивши з собою зміну одягу, і мию руки. Христина прямує зі мною і стає біля дверей, але нічого не говорить. Я навіть рада. Нема про що говорити.

Тру зморшки на долонях, вишкрібаю під нігтями, щоб вичистити кров. Перевдягаюся в чисті штани, викидаю брудні в кошик. Набираю стільки паперових рушників, скільки можу нести. Хтось повинен прибрати в дортуарі. Оскільки мені навряд чи вдасться заснути, чого 6 не попрацювати?

Я тягнуся до дверної ручки, і Христина запитує:

— Ти ж знаєш, хто це зробив?

— Так.

— Ми повинні про це розповісти?

— Ти й справді вважаєш, що безстрашним не байдуже? — питаю я. — Після того, як тебе повісили над Прірвою? Після того, як нас примусили дубасити одне одного до непритомності?

Вона мовчить.

За півгодини я досі стою навколішках і витираю з долівки Едвардову кров. Христина викидає брудні паперові рушники і подає мені нові. Майра пішла: напевно, до Едварда в лікарню.

Уночі спиться нам погано.

— Напевно, це прозвучить дивно, — каже Вілл, — але краще б у нас не було сьогодні вихідного.

Я киваю. Я знаю, що він має на увазі. Тренування дозволило б трохи розвіятися, а розвіятися дуже хочеться.

Я рідко залишаюся з Віллом наодинці, але Христина й Ал дрімають у дортуарі, а нам там сидіти не хочеться. Вілл цього не каже, але я й так знаю.

Колупаю під нігтями. Я ретельно вимила руки після того, як повитирала Едвардову кров, та однак відчуваю її на долонях. Ми з Віллом бредемо, аби кудись брести. Іти нам нема куди.

— Можна його провідати, — пропонує Вілл. — Та що ми скажемо? «Ми не дуже близько знайомі, але мені шкода, що тобі викололи око» ?

Не смішно. Я розумію це відразу, але смішок усе-таки піднімається в горлі, і я не втримуюся. Якусь мить Вілл дивиться на мене — і теж сміється. Іноді плач або сміх — єдине, що нам залишається, і зараз сміх здається кращим вибором.

— Вибач, — кажу я, — але це так безглуздо!

Я не хочу плакати через Едварда.. Принаймні гірко, ридма, як плачеш через кохану людину. Просто кортить розплакатися, бо в мене на очах сталося щось жахливе, а я не уявляю, як усе виправити. Хто прагне покарати за скоєне Пітера, не мають для цього влади, а ті, хто владу має, не робитимуть цього. Безстрашним заборонено так-от підступно калічити інших, проте коли владою наділені такі як Ерик, годі говорити про якісь заборони.

— Це абсурдно, — кажу вже серйозно, — та в будь-якій іншій фракції сказати про те, що сталося, вважалось би за сміливий вчинок. А тут, у Безстрашності, сміливість може тільки нашкодити.

— Ти коли-небудь читала маніфести фракцій? — запитує Вілл.

Маніфести фракцій було складено після їхнього утворення. В школі згадували про них, але я не читала.

— А ти читав? — суплюсь я.

Потім згадую, що Вілл задля розваги запам’ятав карту всього міста.

— О! Певно, що читав. Проїхали.

— Ось один з рядків, які я запам’ятав з маніфесту Безстрашності: «Ми віримо у щоденні вияви хоробрості, у відвагу, що спонукає людину ставати на захист ближнього».

Вілл зітхає.

Більше нема чого й казати. Я знаю, що він має на увазі. Можливо, Безстрашність було створено з добрими замірами, з високими ідеалами і шляхетною метою. Та згодом фракція дуже від них відхилилася. Як я розумію, те саме стосується й Ерудиції. Ерудити завжди прагли отримати знання й досягти успіхів задля добра. Тепер вони прагнуть того ж самого з жадібними серцями. А що як інші фракції також захворіли на ту саму хворобу? Досі мені не спадало цього на думку.

Та попри зіпсутість фракції, я не можу полишити Безстрашність. І не тільки тому, що життя в цілковитій ізоляції, життя позафракційне, мені видається страшнішим за смерть. А й тому, що коли я переживала тут щасливі миті, я бачила фракцію, гідну збереження. Можливо, ми зуміємо знову стати хоробрими і шляхетними.

— Ходімо до їдальні, — пропонує Вілл, — змегелимо по тістечку.

— Гаразд, — усміхаюсь я.

Коли ми йдемо до Ями, я подумки повторюю процитований Віллом рядок, щоб не забути.

«Я вірю у щоденні вияви хоробрості, у відвагу, що спонукає людину ставати на захист ближнього».

Яка чудова думка!

Пізніше, коли я повертаюся в дортуар, Едвардову постіль прибрано, шухляди повисовувані й порожні. Майрине ліжко в протилежному кінці кімнати має такий самий вигляд.

Запитую в Христини, куди вони поділися, і вона відповідає:

— Пішли.

— Навіть Майра?

— Вона сказала, що не хоче залишатися тут без нього. Її однак відсіють, — вона знизує плечима, мовляв: що ще їй робити. Якщо це правда, розумію її почуття.

— Принаймні Ала не відсіяли.

Ал повинен був покинути фракцію, але його врятував випадок з Едвардом. Безстрашні вирішили допустити його до наступного етапу.

— Хто ще відсіявся? — запитую я.

— Двоє уроджених безстрашних, — знову знизує плечима Христина. — Не пам’ятаю їхніх імен.

Киваю і дивлюся на класну дошку. Хтось закреслив імена Едварда і Майри і виправив номери навпроти наших імен. Тепер Пітер перший. Вілл другий. Я п’ята. На першому етапі нас починало дев’ятеро.

Залишилося семеро.