Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 11

Уранці я не чую ні будильника, ні човгання ніг, ні розмов, коли неофіти збираються. Прокидаюся від того, що однією рукою Христина торсає мене за плече, а другою поплескує по щоці. Вона вже встигла надіти чорну куртку й застебнути під горло на блискавку. Якщо в неї і залишилися синці після вчорашньої бійки, то на темній шкірі їх важко розгледіти.

— Прокидайся, — каже вона. — Підйом.

Мені наснилося, що Пітер прив’язав мене до стільця і випитував, чи я не дивергент. Я відповідала, що ні, і він бив мене, поки я не сказала «так». Я прокинулася мокра від сліз.

Я збираюся щось сказати, але виходить лише застогнати. Тіло болить так сильно, що важко дихати. До того ж у мене розпухли очі від учорашніх сліз. Христина простягає мені руку.

На годиннику восьма. О чверть на дев’яту ми повинні бути біля колії.

— Я збігаю роздобуду щось на сніданок. А ти просто... зберися. Схоже, на це потрібен час, — каже вона.

Бурчу щось нерозбірливо у відповідь. Намагаючись не згинатися в попереку, намацую у шухляді під ліжком чисту сорочку. На щастя, Пітера тут немає, і він не бачить, як мені важко. Коли Христина йде, в дортуарі більше нікого не залишається.

Розстебнувши сорочку, я оглядаю свій голий бік, укритий синцями. Якусь мить роздивляюся кольори: яскраво-зелений, темно-синій, коричневий. Стараюсь якнайшвидше переодягтися, не зв’язую волосся, оскільки не маю сили піднести руки. Дивлюся на своє віддзеркалення в маленькому люстрі на стіні — й бачу незнайомку. У неї такі ж біляві коси і вузьке обличчя, як у мене, але більше я не бачу подібності. У мене позапливали очі, губи розбиті, синці на щелепі. Я вже не біла як крейда. Ця дівчина не може бути мною, хоч і повторює мої рухи.

Коли Христина повертається, тримаючи в кожній руці по кексу, я сиджу на краю ліжка, втупившись у черевики на своїх ногах. Доведеться нахилитися, щоб зав’язати шнурки. Буде боляче.

Але Христина просто передає мені кекс і присідає навпочіпки, щоб зав’язати мені черевики. Мої груди сповнюються вдячності, палкої і трохи болючої. Можливо, в кожному є крапелька альтруїста, навіть якщо він про це не знає.

Гаразд, у кожному, крім Пітера.

— Дякую, — кажу я.

— Ну, ми б нізащо не встигли вчасно, якби тобі довелося зав’язувати шнурки самій, — відповідає вона. — Ходімо. Ти ж можеш їсти на ходу?

Ми швидко йдемо до Ями. Мені дістався банановий кекс із волоськими горіхами. Якось мама пекла такі для позафракційних, але я їх навіть не скуштувала. Я вже була надто доросла, щоб мені потурати. У грудях колькає щоразу, коли згадую про матір, але жену ті думки геть і майже біжу за Христиною, яка, мабуть, забуває, що в неї ноги довші за мої.

З Ями ми піднімаємося у скляну будівлю і біжимо до виходу. Кожен крок пронизує груди болем, але я терплю. Ми підбігаємо до поїзда; він оглушливо гуде.

— Чого ви так довго? — запитує Вілл, перекрикуючи гудок.

— За ніч малá перетворилася на стару, — відповідає Христина.

— Стули пельку, — кидаю я, і я не жартую.

Чотири стоїть перед нашим гуртом — так близько до рейок, що ще дюйм, і поїзд відітне йому носа. Він відступає вбік, щоб пропустити кількох хлопців уперед. Вілл досить незграбно застрибує у вагон: гепається на живіт і вже тільки потім підтягує ноги. Чотири хапається за бильце на стінці вагона і спритно підважується, наче його тіло невагоме.

Біжачи паралельно до вагона, я зціплюю зуби і чіпляюся за бильце. Буде боляче.

Ал хапає мене попід пахви і легко піднімає у вагон. Біль пронизує бік, але всього лише на секунду. За спиною в Ала я бачу Пітера, і мої щоки спалахують. Ал хотів мене підбадьорити, тож я йому всміхаюся, та було б ліпше, якби нікому не кортіло мене підбадьорювати. У Пітера і без цього не бракує зброї проти мене.

— Ти як, нормально? — з удаваним співчуттям запитує Пітер; куточки його вуст опущені, брови зійшлися на переніссі. — Тебе не... занудить?

Він регоче з власного жарту, і Моллі з Дрю приєднуються до нього. Моллі сміється негарно, вся трясеться й пирхає, а Дрю — тихо, і здається, ніби його судомить од болю.

— Ми в захваті від твоїх дотепів, — зронює Вілл.

— До речі, Пітере, ти точно не з ерудитів? — докидає Христина. — Подейкують, вони полюбляють маминих синочків.

Не встигає Пітер огризнутися, як Чотири каже з дверей:

— І оце я всю дорогу мушу слухати ваше гиркання?

Всі замовкають, і Чотири знову повертається до виходу з вагона. Він обіруч тримається за бильця, прогнувшись уперед, так що його тіло вихиляється з вагона, і тільки ступні твердо стоять усередині. Вітер прибиває його сорочку до грудей. Я намагаюся дивитися повз нього на навколишній пейзаж — на армаду занедбаних напівзруйнованих будівель, які дедалі більше притискаються до землі.

Однак що кілька секунд мій погляд ковзає на Чотири. Не знаю, що я сподіваюся, що я хочу побачити, якщо взагалі хочу. Я роблю це мимоволі.

— Як ти гадаєш, що там? — запитую в Христини, киваючи на двері. — Я маю на увазі за парканом.

Вона знизує плечима.

— Напевно, ферми...

— Так, але я мала на увазі... за фермами. Від чого ми стережемо місто?

— Від чудовиськ! — робить вона пальцями «козу».

Я закочую очі.

— Паркан стережуть усього п’ять років, — зауважує Вілл. — Хіба ви не пам’ятаєте, як патрулі безстрашних слідкували за позафракційним сектором?

— Точно, — погоджуюсь я.

Ще я пам’ятаю, що мій батько в числі інших голосував за те, щоб вивести патрулі безстрашних із сектора позафракційних. Він сказав, що за бідняками не потрібно наглядати, а їм потрібна допомога, і ми здатні їм допомогти. Але краще не згадувати про це тут і зараз. Це один з безлічі випадків, що їх ерудити наводять на доказ некомпетентності Альтруїзму.

— Ну звісно, — каже Вілл. — І ти постійно їх бачила?

— З чого ти взяв? — слабко огризаюсь у відповідь.

Не хочу, щоб мене бодай якось пов’язували з поза-фракційними.

— Бо тобі доводилося проїжджати сектор позафракційних дорогою до школи, хіба ні?

— Ти що, для розваги запам’ятав карту міста? — запитує його Христина.

— Взагалі-то, так, — Вілл спантеличений. — А ти хіба ні?

Вищать гальма поїзда, і коли вагон сповільнює хід, ми всі нахиляємося вперед. Я втримуюся на ногах завдяки інерції. Напівзруйновані будівлі закінчилися, їх змінили жовті лани і колія. Поїзд зупиняється під дашком. Щоб не впасти, хапаюся за бильце і стрибаю на траву.

Поперед мене огорожа з сітки з колючим дротом угорі. Я підходжу ближче і помічаю, що вона простягається скільки сягає око, перпендикулярно обрію. За парканом — невеличкий гайок мертвих дерев. По той бік паркана ходять вартові-безстрашні з рушницями.

— За мною, — наказує Чотири.

Тримаюся Христини. Мені не хочеться цього визнавати, навіть перед собою, але поруч з нею мені затишніше. Якщо Пітер почне з мене кепкувати, вона заступиться за мене.

Подумки шпечу себе за боягузтво. Мені має бути байдуже до Пітерових кривд. Натомість потрібно зосередитися на тому, щоб навчитись як слід битися, а не на тому, як я схибила вчора. І я повинна як не вміти, то прагнути захищати себе самостійно, а не покладатися на інших.

Чотири веде нас до воріт, широких, як будинок, що виходять на порепану дорогу до міста. Коли в дитинстві я приїздила сюди з родиною, ми їхали на автобусі по цій дорозі аж ген далі, до ферм Злагоди, де в липких од поту сорочках ми цілісінькі дні збирали помідори.

Знову колькає в грудях.

— Якщо за результатами посвячення ви не потрапите до п’ятірки найкращих, то, ймовірно, опинитеся тут, — Чотири підходить до воріт. — Вартові мають змогу трохи просунутися по службі, але не дуже. Отримаєте можливість патрулювати за межами ферм Злагоди, але...

— А навіщо патрулювати? — запитує Вілл.

— Гадаю, — стенає Чотири плечем, — про це ви неодмінно довідаєтеся, якщо опинитеся тут. Повторюся, в переважній більшості випадків ті, хто в юності потрапляє на охорону паркана, так до кінця життя цим і займаються. Якщо вам від цього буде легше, дехто запевняє, ніби це не так уже й погано.

— Еге ж, принаймні нам не доведеться водити автобуси або прибирати за іншими, як позафракційним, — шепоче мені на вухо Христина.

— А яку оцінку отримали ви? — запитує Пітер у Чотири.

Я гадала, що Чотири промовчить, але він спокійно дивиться на Пітера і відповідає:

— Я був перший.

— І ви вибрали це? — очі в Пітера великі, круглі й темно-зелені. Вони могли би здатися безневинними, якби я не знала, що він за почвара. — Чому ви не віддали перевагу роботі в уряді?

— Не захотів, — байдуже відповідає Чотири.

Я згадую, що він сказав першого дня про роботу в диспетчерській, звідки безстрашні контролюють безпеку міста. Мені важко уявити його там, в оточенні комп’ютерів. Для мене він одне ціле з тренувальною залою.

У школі нам розповідали про роботу у фракціях. У безстрашних вибір невеликий. Ми можемо охороняти паркан або стежити за безпекою міста. Можемо працювати в таборі безстрашних — робити татуювання, виготовляти зброю або навіть битися одне з одним на втіху глядачам. Або працювати на лідсрів-безстрашних. Напевне, для мене цей варіант найкращий.

Єдина проблема в тому, що мій рейтинг нижче нікуди. І вже наприкінці першого етапу я можу стати позафракційною.

Ми зупиняємося біля воріт. Кілька вартових-безстрашних дивляться в наш бік, але таких мало. Вони занадто зайняті тим, що тягнуть стулки воріт, удвічі вищі й у кілька разів ширші за себе, щоб пропустити вантажівку.

Водій-бородань у шапці всміхається. Він зупиняється відразу за ворітьми й виходить. Кузов вантажівки відкритий, і на ящиках сидять кілька злагідних. Придивляюся до ящиків — у них лежать яблука.

— Беатрис? — гукає молоденький злагідний.

Обертаюсь на звук свого імені. Мабуть, це отой злагідний у кузові вантажівки. У нього кучеряве світле волосся і знайомий ніс: перенісся вузьке, а кінець широкий. Роберт. Я намагаюся згадати його на Церемонії вибору, але на гадку нічого не спадає, крім калатання серця у вухах. Хто ще перейшов? Може, Сюзан? Чи є в цьому році неофіти-альтруїсти? Якщо Альтруїзм зазнав невдачі, це наша провина — Роберта, Калеба і моя. Моя! Жену геть неприємну думку.

Роберт вистрибує з вантажівки. На ньому сіра футболка і джинси. Якусь мить він ніяковіє, та потім підходить до мене й обнімає. Я завмираю. Тільки злагідні обнімаються при зустрічі. Не ворушу жодним м’язом, поки він мене не відпускає.

Коли він придивляється до мене пильніше, усмішка щезає з його обличчя.

— Беатрис, що сталося? Що у тебе з обличчям?

— Нічого, — відповідаю я. — Просто тренування. Нічого.

— Беатрис? — перепитує гугнявий голос. Моллі складає руки на грудях і сміється. — Це твоє справжнє ім’я, занудо?

Зиркаю на неї.

— А ти думала, Трис — скорочення від чого?

— Ой, ну не знаю... від «трухлятини»?

Вона торкається підборіддя. Якби її підборіддя було ширше, то могло б урівноважити ніс, але воно якось майже зливається з шиєю.

— Ні, постривай, «трухлятина» починається з не «трис». Я помилилася.

— Не треба з нею сваритися, — м’яко каже Роберт. — Мене звати Роберт, а ти хто?

— Дівчина, якій наплювати, як тебе звати, — відрубує вона. — Повертайся до своєї вантажівки. Ми не повинні спілкуватися з членами інших фракцій.

— Забирайся звідсіля! — гаркаю їй у відповідь.

— А й правда. Не заважатиму вам обніматися, — відповідає вона і з посмішкою йде.

Роберт невесело дивиться на мене.

— Вони не схожі на добрих людей.

— Не всі.

— Знаєш, ти ж можеш повернутися додому. Впевнений, Альтруїзм зробить для тебе виняток.

— А чому ти гадаєш, що я хочу додому? — мої щоки спалахують. — Гадаєш, не впораюся, чи що?

— Не в тім річ, — хитає він головою. — Не тому, що сама не впораєшся, просто не варто. Ти заслуговуєш на краще.

— Я вибрала Безстрашність — от і все.

Здасться, вартові-безстрашні вже завершили перевірку вантажівки. Бородань сідає за кермо, захряцує дверцята кабіни.

— І ще, Роберте... Від життя я прагну не лише щастя.

— Але так було б значно простіше, чи не так? — зауважує він.

Не встигаю я відповісти, як він торкається мого плеча і повертається до вантажівки. У дівчини в кузові на колінах банджо. Вона починає бринькати на ньому, щойно Роберт вмощується всередині. Вантажівка рушає з місця, забираючи від нас звуки банджо і переливчастий голос дівчини.

Роберт махає мені, а я бачу ще один варіант свого життя. Бачу, як сиджу в кузові вантажівки, підспівую дівчині, хоча ніколи досі не співала, сміюся, коли не потрапляю в ноти, видираюсь на дерева по яблука; завжди спокійна і завжди в безпеці.

Вартові-безстрашні замикають ворота, чіпляють зовні замок. Я прикушую губу. Чому вони замикають ворота зовні, а не зсередини? Можна подумати, вони не захищають нас від небезпеки, а не хочуть випускати.

Жену геть цю безглузду думку.

Чотири відходить від паркана, де щойно розмовляв з безстрашною.

— Боюся, у тебе талант приймати нерозважливі рішення, — каже він, стоячи за фут од мене.

— Ми тільки побалакали кілька хвилин, — схрещую я руки на грудях.

— Навряд чи нерозважливість полягає в тривалості розмови.

Він супить чоло і кінчиками пальців торкається куточка мого синця під оком. Я смикаю головою, але він не прибирає руки. Натомість схиляє голову і зітхає.

— Знаєш, тобі ліпше навчитися нападати першою.

— Нападати першою? — перепитую я. — Але чим це допоможе?

— Ти метка. Якщо встигнеш пару разів як слід врізати, перш ніж суперник втямить, що відбувається, зможеш перемогти, — він прибирає руку.

— Дивно, що ти це знаєш, — тихо кажу я, — адже ти пішов на середині мого єдиного двобою.

— Я не хотів цього бачити, — відповідає він.

«І що це має означати?»

Він прочищає горло.

— Прийшов наступний поїзд. Нам уже час, Трис.