Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 35

Отямлююсь у темряві, спиною до чогось твердого. Долівка піді мною холодна і гладка. Торкаюся пульсуючої голови — крізь пальці цебенить рідина. Червона... кров. Коли опускаю руку, то ліктем вдаряюсь об стіну. Де я?

Вгорі спалахує світло. Лампочка горить блакитним тьмяним світлом. Зусібіч мене оточують скляні стінки камери, бачу в них своє розмите віддзеркалення. Крихітна кімнатка без вікон, я в ній сама. Точніше, майже сама, бо на одній зі стін помічаю маленьку відеокамеру.

Під ногами видніється отвір, до якого підведена труба, що виходить з величезної цистерни в кутку.

Дрож починається в кінчиках пальців, шириться по руках, і невдовзі я виявляю, що тремчу всім тілом.

Цього разу я не в симуляції.

В мене геть заклякла права рука. Вибираюсь із кутка й на тому місці, де щойно от сиділа, бачу калюжу крові. Тільки не панікувати! Стаю на ноги, притулившись до стіни, і глибоко дихаю. Найгірше, що зі мною може трапитися, — я потону в цьому акваріумі. Притуляю чоло до скла і сміюся — це найгірша ситуація, яку я можу собі уявити. Сміх переходить у ридання.

Якщо я боротимуся до останнього, той, хто спостерігатиме за мною, вважатиме мене хороброю, та часом справжня хоробрість полягає не в боротьбі, а в гідному прийнятті смерті. Я схлипую в скло. Я не боюся смерті, та воліла б померти в інакший спосіб.

Ліпше кричати, ніж плакати, тому я верещу і п’яткою гачу по стінці за спиною. Нога відскакує, і я б'ю знову, так сильно, що п’ятка пульсує від болю. Буцаю знову, і знову, і знову, потім відхиляюся і штурхаю в стінку лівим плечем. Від удару рана на правому плечі горить, наче її проштрикнули розпеченим залізом.

Дно акваріума заливає вода.

Якщо тут є відсокамера, це означає, що мене обсервують, чи радше вивчають, бо саме цим займаються ерудити. Либонь, зіставляють мою реакцію в реальності з реакцією в симуляції. Щоб довести, що я боягузка.

Я розтискаю кулаки й опускаю руки. Я не боягузка. Підводжу голову й дивлюся в камеру навпроти. Якщо зосереджуся на диханні, то не думатиму, що мушу померти. Дивлюсь у камеру, допоки поле зору не звужується, і вже я не бачу нічого, крім неї. Вода лоскоче кісточки, литки, стегна, торкається кінчиків пальців на руках. Вдих, видих. Вода м’яка, струмує наче шовк.

Вдих. Вода промиє мої рани. Видих. Мати занурила мене немовлятком у воду, віддаючи Богові. Давно я не думала про Бога, але думаю про Нього зараз. Хіба це не природно? Раптом мені стає радісно на душі на думку про те, що я вистрілила Ерику в ногу, а не в голову.

Моє тіло піднімається разом з водою. Замість борсатися і залишатися на поверхні, я видихаю все повітря й опускаюся на дно. Вода приглушує звуки. Я відчуваю її рух на обличчі. Подумую вдихнути воду, щоб скоріше померти, та не можу себе змусити, натомість пускаю ротом бульки.

«Розслабся». Заплющую очі. Легені розриває.

Відчуваю, як мої руки спливають наверх. Віддаюся в оксамитові обійми води.

В дитинстві тато, бувало, піднімав мене над головою й бігав зі мною. Годі мені здавалось, ніби я лечу. Пригадую, як повітря огортало моє тіло, і вже нічого не боюся. Розплющую очі.

Переді мною стоїть темна постать. Очевидячки, я скоро помру, коли бачу таку ману. Біль пронизує легені. Задихнутися — боляче. Долоня притуляється до скла перед моїм обличчям. На мить мені здається, що крізь товщу води я розрізняю розмите мамине обличчя.

Чується удар — і скло тріскається. Вода випорскує з діри вгорі акваріума, і скляна панель розколюється навпіл. Я відвертаюся, коли скло розлітається на друзки, і вода жбурляє мене на підлогу. Жадібно ковтаю повітря з водою, кашляю, знову ловлю повітря. Мамині руки обнімають мене за плечі, я чую її голос.

— Беатрис, — каже вона. — Беатрис, треба бігти.

Вона кладе мою руку собі на плечі й підводить мене. Вона вдягнена, як моя мама, і зовні вона зовсім як моя мама, але тримає револьвер, і її очі сповнені дивної рішучості. Спотикаючись, іду за нею по битому склу й розлитій воді у відчинені двері. За дверима лежать мертві охоронці-безстрашні.

Нетвердими ногами намагаюсь якнайшвидше ковзати по кахлях у коридорі. Коли ми завертаємо за ріг, мама стріляє у двох охоронців у кінці коридору. Вона влучає їм у голови, охоронці падають долі. А вона притискає мене до стіни і знімає свою сіру куртку.

Під курткою — майка. Коли мама підносить руку, я помічаю кінчик татуювання у неї під пахвою. Не дивно, що вона ніколи не перевдягалася в моїй присутності.

— Мамо, — кажу я напруженим голосом. — Ти була безстрашною.

— Так, — усміхається вона. З куртки вона вмить скручує перев’язь для мого плеча, зав’язавши рукави навколо шиї. — І це мені сьогодні стало в пригоді. Тато, Калеб і ще дехто ховаються в підвалі на перехресті Норт і Ферфілд. Ми маємо їх забрати.

Я дивлюся на неї. Шістнадцять років поспіль двічі на день я сиділа коло неї за кухонним столом, і мені не спадало на думку, що вона може бути не вродженою альтруїсткою. Чи знала насправді я свою матір?

— Ми ще поговоримо, — вона задирає майку, дістає з-за пояса штанів пістолет і простягає мені. Потім торкається моєї щоки. — Нам час.

Вона біжить у кінець коридору, я за нею.

Ми в підвалі штаб-квартири Альтруїзму. Мама працювала тут, скільки я себе пам’ятаю, тож не дивуюся, коли вона виводить мене темними коридорами і вогкими сходами нагору, на денне світло, дорогою ні на кого не наскочивши. Скільки охоронців-безстрашних вона застрелила, поки знайшла мене?

— Звідки ти знала, де мене шукати?

— З самого початку атаки я спостерігала за потягами, — обертається вона. — Гадки не мала, що робитиму, коли знайду тебе. Але я хотіла тільки одного — врятувати тебе.

У мене стискається горло.

— Але я зрадила тебе. Кинула.

— Ти — моя дочка. І мені начхати на фракції! — хитає вона головою. — Подивися, до чого нас довели. Люди не здатні бути добрими надто довго: зло неминуче просочиться назад і отруїть нас знову.

Вона зупиняється на перехресті провулка з дорогою.

Я знаю, що зараз не час для розмов. Та мені потрібно дещо з’ясувати.

— Мамо, звідки ти знаєш про дивергенцію? — запитую я. — Що це таке? Чому...

Вона відкидає барабан, перевіряючи патрони. Кілька штук виймає з кишені й замінює витрачені патрони. Знайомий вираз обличчя — з таким самим вона засиляє нитку в голку.

— Я знаю про дивергенцію, бо сама — дивергент, — вона вкладає патрон у барабан. — Мене вберегло тільки те, що моя мати була лідером Безстрашності. У День вибору вона веліла мені покинути свою фракцію і перейти в безпечнішу. Я вибрала Альтруїзм.

Зайвий патрон вона ховає до кишені й випростовується.

— Та я хотіла, щоб ти сама зробила вибір.

— Не розумію, чому ми представляємо таку загрозу для лідерів.

— Кожна фракція навчає своїх членів думати і діяти певним чином. І більшість людей це влаштовує. Більшість із легкістю вчиться знаходити підходящий спосіб мислення і сповідувати його, — вона торкається мого здорового плеча і всміхається. — Але в нас інший спосіб мислення, нас не можна змусити думати так чи так, і це лякає наших лідерів. Це означає, що нами не можна керувати. Це означає, що, попри будь-які вжиті заходи, ми завжди будемо для них джерелом неприємностей.

Наче хтось вдихає свіже повітря мені в легені. Я не альтруїстка. І не безстрашна.

Я — дивергент.

І мною не можна керувати.

— Ідуть, — мати визирає за ріг.

Я виглядаю через її плече і бачу кілька озброєних безстрашних, що злагоджено марширують у наш бік. Мама обертається. Далеко позаду ще один гурт безстрашних прямує до нас провулком, одностайно переставляючи ноги.

Мама бере мене за руки і зазирає в очі. Я бачу, як тріпочуть її довгі вії. Шкода, що в моєму маленькому простому обличчі немає нічого від неї. Та принаймні у мене є дещо від неї в голові.

— Іди до батька і брата. Провулок праворуч, вниз у підвал. Постукай двічі, потім тричі, потім шість разів, — вона бере моє обличчя в долоні. Її руки холодні, шкіра шорстка. — Я відверну їхню увагу. Біжи щодуху.

— Ні, — хитаю головою. — Без тебе я нікуди не піду.

Вона всміхається.

— Будь хоробра, Беатрис. Я люблю тебе.

Вона торкається губами мого чола й вибігає на середину вулиці. Підносить револьвер над головою і тричі стріляє в повітря. Безстрашні переходять на біг.

Я мчу через дорогу до провулку. На бігу озираюся перевірити, чи не женуться за мною безстрашні. Та мама стріляє в натовп охоронців, й вони занадто зайняті нею, щоб помітити мене.

Ще раз обертаюся, почувши у відповідь вогонь. Спотикаюсь і зупиняюся.

Мати застигає. Кров струменить з рани в її животі, забарвлює майку червоним. Пляма крові розпливається на плечі. Кліпаю — і червоні плями спалахують перед моїм зором, знову кліпаю — і бачу, як мама всміхається, змітаючи моє стрижене волосся на купку.

Вона падає, спершу навколішки, безвільно звісивши руки, потім на асфальт, набік, як ганчір’яна лялька. Не ворушиться і не дихає.

Затиснувши рота долонею, верещу. Мої щоки гарячі й мокрі від сліз. Моя кров волає, що належить матері, і прагне повернутися до неї, та я біжу, й у голові моїй лунають мамині слова: «Будь хоробра, Беатрис».

Мене пронизує біль, і моє тіло гримає на землю, і весь мій світ на мить розбивається па друзки. Якщо я зараз просто ляжу, все скінчиться. Можливо, Ерик мав рацію, і вибрати смерть — почати досліджувати туманне, невідоме місце.

Відчуваю, як Тобіас прибирає моє волосся з чола перед першою симуляцією. Чую, як він наказує мені бути хороброю. Чую, як моя мати наказує мені бути хороброю.

Солдати-безстрашні йдуть, наче ними керує єдина воля. Не знаю як, та я спромагаюся підвестися й побігти далі.

Я хоробра.