Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 39

А постріл усе не лунає. Тобіас так само з люттю дивиться на мене, але не ворушиться. Чому він не стріляє в мене? Його серце стукає мені в долоню, і в мені зроджується надія. Він — дивергент. Він здатен побороти цю симуляцію. Будь-яку симуляцію.

— Тобіасе, це я.

Ступаю крок уперед і пригортаю його. Він стоїть нерухомо, але його пульс прискорюється. Я відчуваю це щокою. Чую грюкіт пістолета об підлогу. Тобіас хапає мене за плечі... надто міцно, його пальці впиваються в те місце, звідки витягли кулю. Я зойкаю, і він відриває мене від себе. Можливо, він збирається вбити мене в інакший, жорстокіший спосіб.

— Трис, — вимовляє він, знову ставши собою. Наші губи зливаються.

Він пригортає і піднімає мене, притискає до себе. Його обличчя й потилиця слизькі від поту, його тіло тремтить, моє плече палає від болю, та мені байдуже, байдуже, байдуже!

Він опускає мене на підлогу і дивиться на мене, пестить пальцями чоло, брови, щоки, вуста.

Чи то схлипує, чи то зі стогоном видихає і знову цілує мене. Його очі блищать од сліз. Ніколи не думала, що побачу Тобіаса сумним. Це завдає мені болю.

Пригортаюся до його грудей і плачу йому у футболку. Знов відчуваю пульсуючий біль у голові, біль у плечі, моє тіло наче наливається свинцем. Сповзаю додолу, і Тобіас підхоплює мене.

— Як тобі це вдалося? — запитую я.

— Не знаю, — відповідає він. — Просто почув твій голос.

За кілька секунд я згадую, навіщо прийшла. Витираю щоки зворотом долонь і знову повертаюся до екранів. На одному з них — питний фонтанчик. Тобіас страшенно нервував, коли я в цьому місці лаяла Безстрашність, і повсякчас позирав на стіну над фонтанчиком. Тепер розумію причину.

Якийсь час ми мовчки стоїмо, і я, мабуть, знаю, про що він думає, бо я думаю про те ж саме: як така дрібниця може керувати такою величезною кількістю людей?

— І це я керував симуляцією? — запитує Тобіас.

— Швидше стежив, — відповідаю я. — Вона вже самодостатня. Не уявляю як, але Джанін змусила її працювати автономно.

— Це... неймовірно, — хитає він головою. — Жахливо, погано... але неймовірно.

Я помічаю рух на одному з екранів і бачу на першому поверсі будівлі свого брата, Маркуса і Пітера. Їх оточують солдати-безстрашні, всі в чорному, озброєні.

— Тобіасе, — коротко наказую. — Пора!

Він підбігає до екрана комп’ютера і кілька разів торкається його пальцем. Я не бачу, що він робить, бо перед очима стоїть тільки брат. У витягнутій руці він тримає пістолет, приготувавшись стріляти. Я закушую губу. «Не стріляй». Тобіас іще кілька разів торкається екрана, друкуючи букви, які нічого для мене не означають. «Не стріляй».

Я бачу спалах світла — іскру пострілу — і ахаю. Брат, Маркус і Пітер падають на підлогу, затуляючи голови руками. За мить вони починають ворушитися, і я розумію, що всі живі, але солдати-безстрашні наближаються. Брата затуляють чорні спини.

— Тобіасе! — молю я.

Він знову торкається екрана, і всі на першому поверсі завмирають.

Спершу безстрашні опускають руки по швах. А потім починають безладно рухатися. Крутять навсібіч головами, кидають пістолети, безгучно роззявляють роти, штовхають один одного, дехто падає навколішки, тримаючись за голову й розхитуючись, мов божевільний.

Я відчуваю неймовірне полегшення і, видихнувши, сідаю на підлогу.

Тобіас присідає навпочіпки біля комп’ютера і знімає бічну частину корпуса.

— Маю забрати дані, — пояснює він, — інакше симуляцію можна перезавантажити.

Я спостерігаю за хаосом на екрані. Скоріше за все, такий самий хаос коїться на вулицях. Я вивчаю екрани, один по одному, у пошуках того, який показує сектор Альтруїзму. Моя увага прикута до одного — в дальньому кінці кімнати, в нижньому ряду. На цьому екрані безстрашні стріляють одне в одного, штовхаються, волають... суцільний хаос. Чоловіки і жінки в чорному падають на землю. Люди біжать хто куди.

— Є! — Тобіас піднімає жорсткий диск комп’ютера. Це шматок металу завбільшки з мою долоню. Тобіас простягає його мені, і я пхаю його в кишеню.

— Час забиратися звідси, — стаю на ноги і показую на екран праворуч.

— Так, ходімо, — він обнімає мене за плечі. — Ходімо.

Разом ми йдемо коридором і повергаємо за ріг. Ліфт нагадує мені про батька. Я просто зобов’язана знайти його тіло.

Тато лежить на підлозі біля ліфта, в оточенні тіл охоронців. Скрикнувши, я відвертаюся. До горла підступає жовч, і мене вивертає на стіну.

Мені здається, що все всередині розривається, і я припадаю до землі біля батькового тіла, дихаючи ротом, аби не відчувати запаху крові. Затискаю рот долонею, щоб стримати схлипування. Ще п’ять секунд. П’ять секунд дозволю собі побути слабкою, і підведуся. Один, два, три, чотири.

П’ять.

Не зовсім розумію, де я. Ліфт, скляна кімната, порив крижаного вітру. Галас натовпу солдатів-безстрашних у чорному. Я шукаю Калеба, та ніде його не бачу, поки ми не виходимо зі скляної будівлі на світло.

Калеб біжить до мене, коли я виходжу з дверей, і я падаю на нього. Він міцно тримає мене.

— Тато? — запитує він.

Мовчки хитаю головою.

— Гаразд, — він мало не давиться цим словом, — саме такої смерті він і хотів.

Понад Калебовим плечем бачу, як Тобіас спотикається на ходу. Він не зводить очей з Маркуса — і застигає на місці. Я так хотіла вимкнути симуляцію, що забула його попередити.

Маркус підходить до Тобіаса й обнімає сина. Той стоїть нерухомо, опустивши руки, з пригніченим виразом обличчя. Я спостерігаю, як рухається його кадик, як він зводить очі до неба.

— Синку, — зітхає Маркус.

Тобіас здригається.

— Гей!

Я звільняюсь од Калебовпх обіймів, бо мені пригадується, як пасок ужалив мого зап’ястка в Тобіасовій панорамі страху. Стаю поміж ними, відштовхуючи Маркуса.

— Облиште його!

Відчуваю, як Тобіас дихає мені в шию — судомно, нерівно дихає.

— Тримайтеся від нього подалі, — сичу я.

— Беатрис, що ти робиш? — здивовано запитує Калеб.

— Трис, — мовить Тобіас.

Маркус кидає на мене обурений погляд, який здається фальшивим, — очі вибалушені, рот широко роззявлений. Якби я могла, то залюбки стерла б цей вираз з його обличчя кулаком.

— Не всі статті ерудитів були брехливі, — відповідаю я, примруживши очі.

— Ти про що? — тихо запитує Маркус. — Не знаю, що тобі наговорили, Беатрис, але...

— Я досі не пристрелила вас тільки тому, що це право належить йому! — гаркаю я у відповідь. — Тримайтеся від нього подалі, інакше мене ніхто не стримає.

Тобіас кладе руки мені на плечі і стискає пальці. Якийсь час Маркус не зводить з мене погляду, мимоволі замість його очей бачу чорні діри, як у Тобіасовій панорамі страху.

— Нам уже час іти, — голос Тобіаса тремтить. — От-от буде поїзд.

Утоптаною стежкою йдемо до колії. Тобіас, зціпивши зуби, дивиться поперед себе. Я відчуваю докір сумління. Можливо, варто було дати йому самому з’ясувати стосунки з батьком?

— Вибач, — бурмочу до нього.

— Тобі нема за що вибачатися, — він бере мене за руку. Його пальці ще тремтять.

— Якщо ми сядемо на поїзд, що прямує в протилежному напрямку, тобто з міста, а не в місто, то зможемо потрапити до штаб-квартири Злагоди, — пропоную я. — Всі вирушили саме туди.

— А правдолюби? — запитує брат. — Як ти гадаєш, що робитимуть вони?

Я не знаю, як правдолюби відреагують на напад. Вони не пристануть до ерудитів, бо терпіти не можуть брехні, але правдолюби можуть і відмовитися від боротьби з ерудитами.

Ми кілька хвилин стоїмо біля колії, аж приходить поїзд. Зрештою Тобіас бере мене на руки, бо я падаю з ніг, і я кладу голову йому на плече, глибоко вдихаючи запах його шкіри. Оскільки він урятував мене від нападу, його запах асоціюється в мене з безпекою, тому мені приємно його вдихати.

Та я не можу почуватися в цілковитій безпеці, поки з нами Пітер і Маркус. Я намагаюся не дивитися на них, але відчуваю їхню присутність, як відчула б ковдру на обличчі. Доля жорстока: я змушена подорожувати з людьми, яких ненавиджу, тоді як мої найрідніші люди загинули.

Загинули або стали вбивцями. Де зараз Христина і Торі? Тиняються вулицями, охоплені почуттям провини за скоєне? Чи наставили зброю на людей, які змусили їх так учинити? Чи вони теж мертві? Якби знаття!

Водночас я сподіваюся, що ніколи про це не довідаюсь. Якщо Христина ще жива, то знайде Віллове тіло. І коли ми побачимося, то натренованим оком правдолюбки вмить визначить, що це я його вбила. Я знаю це напевне. Знаю це, і провина вивертає мою душу навиворіт, тому я негайно маю забути все, що сталося. Маю змусити себе забути.

Приходить поїзд, Тобіас опускає мене на землю — я мушу стрибати. Пробігаю кілька кроків біля вагона і кидаюся вбік, падаючи на ліве плече. Звиваючись од болю, залажу до вагона і сідаю під стіну. Калеб сидить навпроти мене, а Тобіас — поруч, створюючи бар’єр між мною та Маркусом з Пітером. Моїми ворогами. Своїми ворогами.

Поїзд повертає, і я бачу позаду місто. Воно дедалі зменшується, аж доки не зникають дороги й на зміну їм не з’являються ліси й поля, якими я востаннє милувалася, коли була надто маленька, щоб оцінити їхню красу. Злагідні прихистять нас на якийсь час. Залишитися там назавжди ми не зможемо. Дуже скоро ерудити та продажні лідери-безстрашні вирушать на наші пошуки, і треба буде діяти.

Тобіас пригортає мене до себе. Ми згинаємо коліна і схиляємо голови так, що опиняємося в своєму власному просторі, не помічаючи нікого довкола. Наше дихання змішується.

— Сьогодні, — кажу я, — померли мої батьки.

Хоча я й вимовила це вголос і знаю, що це правда, однак прийняти цього не можу, це здається мені нереальним.

— Вони померли заради мене, — додаю я. Мені здається, що це важливо.

— Вони тебе любили, — відповідає Тобіас. — Це найвищий вияв любові.

Я киваю й поглядом пещу лінію його підборіддя.

— Ти мало сама не померла сьогодні, — каже він. — Я ледь тебе не застрелив. Чому ти не застрелила мене, Трис?

— Не могла. Це було однаково, що застрелити себе.

Біль відбивається на його обличчі, й він нахиляється ближче, аж коли говорить, торкається моїх губ своїми.

— Маю тобі дещо сказати.

Пальцями веду по його долоні та здіймаю на нього очі.

— Здається, я в тебе закоханий, — усміхається він. — Хочу перевірити та сказати вже напевне.

— Вельми розсудливо, — всміхаюсь я у відповідь. — Знайдемо аркуш паперу, і ти складеш реєстр, або графік, абощо.

Відчуваю боком, що він сміється. Його ніс торкається мого підборіддя, губи притуляються за вухом.

— А що як я впевнений, просто не хочу тебе лякати?

— Я гадала, — тихенько сміюсь я, — ти знаєш мене краще.

— Гаразд. Тоді я кохаю тебе.

Я цілую його, а поїзд прямує до невідомих країв. Цілую його, скільки хочу, довше, ніж варто було би, враховуючи, що мій брат сидить усього лишень за три фути од нас.

Лізу в кишеню і дістаю жорсткий диск з даними симуляції. Кручу його в руках, ловлячи і відбиваючи присмеркове світло. Маркус жадібними очима стежить за кожним моїм рухом. «Ми не в безпеці, — думаю я. — Ще ні».

Притуляю жорсткий диск до грудей, кладу голову Тобіасові на плече і намагаюся заснути.

Альтруїзм і Безстрашність розпалися, їхні члени порозбігалися хто куди. Тепер нас можна вважати позафракційними. Гадки не маю, яке воно життя поза фракцією, я почуваюся самотньою, наче листок, що відірвався від гілки. Ми — загублені діти; все, що мали, ми полишили. Тепер я не маю домівки, не маю мети, не маю впевненості. Я вже не самовіддана й не хоробра Трис.

Напевне, віднині я повинна піднятися вище.