Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 10

Уночі я бачу сон, в якому Христина знову звисає з поруччя, цього разу тримаючись пальцями ніг, і хтось кричить, що тільки дивергент може їй допомогти. Тому я мчу щодуху, біжу вперед, щоб витягнути її, але хтось пхає мене до краю, я от-от розіб’юсь об скелі — і прокидаюся.

Мокра від поту, я, хитаючись зі сну, прямую до ванної для дівчат, щоб прийняти душ і перевдягнутися.

Коли я повертаюся, поперек мого матраца червоною фарбою з балончика написано «Зануда». Те ж саме написано меншими буквами на рамі ліжка й на подушці. Роззираюсь довкола, від гніву калатає серце. За мною стоїть Пітер і, насвистуючи, збиває свою подушку. Важко повірити, що я можу ненавидіти когось, хто виглядає таким добрим: у нього брови дашком і широка білозуба посмішка.

— Класно, правда? — зауважує він.

— Я тебе випадково чимось образила? — запитую я, хапаю простирадло за кутик і зриваю з ліжка. — Може, ти не помітив, але тепер ми в одній фракції.

— Гадки не маю, про що ти, — відмахується він і дивиться на мене. — До того ж ми з тобою ніколи не будемо в одній фракції.

Хитаю головою, знімаючи пошивку з подушки. «Не дратуйся». Він хоче вивести мене з себе; йому це не вдасться. Та щоразу, коли він бухкає по своїй подушці, мені хочеться врізати йому в живіт. Заходить Ал, і мені навіть не доводиться просити його про допомогу; він просто підходить і допомагає мені зняти постільну білизну. Ліжко відшкрібатиму потім. Ал кидає білизну до кошика, й разом ми йдемо в тренувальну залу.

— Не зважай на нього, — радить Ал. — Він ідіот, і якщо ти вдаватимеш, що тобі начхати на його витівки, рано чи пізно він припинить.

— Гаразд, — торкаюсь я щік. На них ще пломеніє рум’янець злості. Треба розвіятися. — Ти розмовляв з Віллом? — запитую тихо. — Ну, після... сам знаєш.

— Так. З ним усе гаразд. Він не сердиться, — Ал зітхає. — Тепер мене запам’ятають як хлопця, який перший вирубав іншого. Чи не найгірший спосіб стати знаменитим. Принаймні, перш ніж оголосити війну, вони як слід подумають, — він з усмішкою підштовхує мене ліктем. — От ти перша стрибнула.

Може, я й перша стрибнула, та підозрюю, що на цьому моя слава серед безстрашних згасне.

Я прокашлююся.

— Сам знаєш, що один з вас повинен був знепритомніти. Як не він, то ти.

— Однак більше я не хочу такого робити, — Ал хитає головою — надто довго, надто швидко, і шморгає носом. — Правда не хочу.

Ми підходимо до дверей тренувальної зали, і я відповідаю:

— І все-таки тобі доведеться.

У нього лагідне обличчя. Можливо, він надто добрий для Безстрашності. Я заходжу, дивлюся на класну дошку. Вчора я не билася, але сьогодні доведеться. Бачу своє ім’я — і завмираю на місці. Мій супротивник — Пітер.

— О ні! — вигукує Христина, яка, шкутильгаючи, входить за нами. Її обличчя в синцях. Здається, вона силкується не кульгати. Вона дивиться на дошку і зіжмакує папірець від кексу, якого тримала в руці.

— Вони що, серйозно? Вони правда хочуть змусити тебе битися з ним?

Пітер майже на фут вищий за мене, і вчора він переміг Дрю менш ніж за п’ять хвилин. Сьогодні обличчя в Дрю не рожеве, а чорно-синє.

— Може, тобі проґавити кілька ударів і вдати непритомність? — пропонує Ал. — Ніхто тебе не звинувачуватиме.

— Еге ж, — відповідаю я, — може.

Дивлюся на своє ім’я на дошці. Щоки мої палають. Ал і Христина просто намагаються допомогти, але ж і прикро, що вони навіть у глибині душі не вірять, ніби у мене є шанс проти Пітера!

Я стою біля стіни, не звертаючи уваги на патякання Ала і Христини, і спостерігаю за боєм між Моллі й Едвардом. Він значно спритніший, тож сьогодні його Моллі не здолає. З плином бійки моє роздратування вщухає, і я починаю нервувати. Вчора Чотири радив зважати на слабкі сторони суперника, але, крім цілковитої відсутності привабливих рис, у Пітера немає недоліків. Він досить високий, щоб бути сильним, але не настільки кремезний, щоб бути повільним; у нього нюх на чужі вразливі місця; він злий і не жалітиме мене. Хотілося б сказати, що він мене недооцінює, але це не так. Я й справді така незграба, якою він мене вважає. Можливо, Ал має рацію, і мені слід проґавити кілька ударів і вдати, ніби я відключилася. Але я не маю права навіть пробувати це. Моє ім’я не має бути останнє в списку. Коли Моллі підводиться, явно приголомшена ударами Едварда, моє серце так калатає, що пульсують навіть кінчики пальців. Я забула потрібну позу. Забула всі удари. Виходжу на середину арени, й у мене зводить живіт, коли Пітер прямує до мене. Він вищий, ніж здавалося, і м’язи в нього на руках напружені. Він посміхається до мене. Цікаво, якщо мене виверне просто на нього, це допоможе? Сумніваюся.

— Все нормально, занудо? — запитує він. — У тебе такий вигляд, ніби ти от-от заплачеш. Можливо, я не буду особливо старатися, якщо ти поплачеш.

Через Пітерове плече бачу біля дверей Чотири зі згорнутими на грудях руками. Він так скривився, наче квасне щось проковтнув. Поруч стоїть Ерик і притупує ногою — швидше, ніж б’ється моє серце. Тільки-но ми стояли з Пітером і дивилися одне на одного, й от уже Пітер зводить руки перед собою, зігнувши лікті. Його коліна теж зігнуті, начебто він готується до стрибка.

— Ну ж бо, занудо, — його очі зловісно зблискують, — вистане й однієї сльозинки. Попроси-но пощади.

На саму думку про це в мене гірчить у роті, і я на автоматі кóпаю його в бік. Тобто копнула б, якби він не вхопив мою ступню і не смикнув на себе, аж я втратила рівновагу. Гепаюсь горілиць, висмикую ногу і незграбно підводжуся. Я повинна стояти на ногах, щоб він не буцнув мене в голову. Це єдине, про що я можу думати.

— Годі вже гратися з нею! — гаркає Ерик. — Я не збираюся день тут стирчати.

Пітерова лукава гримаса скресла. Він смикає рукою, і біль пронизує мою щелепу та розливається по обличчю, затим темніє в очах і дзвенить у вухах. Я швидко кліпаю очима та схиляюсь набік, а кімната кудись провалюється й хитається. Не пам’ятаю, як він ударив мене кулаком. Я надто ошелешена, щоб якось реагувати, окрім як задкувати від нього, наскільки дозволяє арена. Він стрибає і щосили б’є мене в живіт. Його нога вибиває повітря з легенів, і мені боляче, так боляче, що неможливо дихати, а може, це через удар, не знаю, я просто падаю. «Не падати». Це єдине, про що я думаю. Я змушую себе підвестися, але Пітер уже тут. Він хапає мене за волосся і б’є в ніс. Цей біль інший, менше схожий на укол, більше на хрускіт — хрустить у голові, і перед очима миготять різнокольорові плями — сині, зелені, червоні. Я намагаюся відштовхнути Пітера, молочу по руках, і він знову мене б’є, цього разу по ребрах. Обличчя в мене мокре. Чортів ніс! Напевно, це кров, та надто вже паморочиться в голові, щоб подивитися вниз. Пітер штовхає мене, і я знову падаю, шкребу руками по долівці й кліпаю. Рухи уповільнені, в тілі млявість, все пашить.

Кашляю і насилу підводжуся. Краще б полежати, адже все так і скаче перед очима. І Пітер скаче. Я ж — центр обертання, єдина нерухома точка. Удар у бік, я знову мало не падаю.

«Не падати, не падати». Я бачу перед собою тверду масу, чиєсь тіло. Завдаю удару, мій кулак потрапляє в щось м’яке. Пітер удавано стогне і ляскає мене по вуху долонею, кепкуючи. У мене дзвенить у вухах, і я намагаюся прокліпатися, щоб з-перед очей зникли чорні плями. Що ж мені потрапило в очі? Краєм ока бачу, як Чотири відчиняє двері й виходить. Очевидно, ця сутичка йому не дуже цікава. Чи він збирається з’ясувати, чому все тут ходить ходором? Як же ж я його розумію! Мені також хотілося б це знати. Коліна підкошуються, щока торкається прохолодної підлоги. Щось б’є мене в бік, і я вперше кричу. А от пронизливий вереск належить комусь іншому, не мені. Ще удар в бік, і я більше нічого не бачу, навіть того, що під самим носом, світло гасне. Хтось гаркає: «Досить!» І я думаю: «Аж забагато» і «Нічого».

Отямившись, майже нічого не відчуваю, в голові гуде, наче її набили ватними кульками. Я знаю, що програла. Не відчуваю болю, думки плутаються.

— Око вже почорніло? — запитує хтось.

Розплющую одне око, а друге наче склеїли. Праворуч од мене сидять Вілл з Алом, Христина сидить ліворуч на ліжку, приставивши до щоки пакет з льодом.

— Що з твоїм обличчям? — запитую я. Губи в мене набрякли і не слухаються. Вона сміється.

— Краще на себе подивись! Може, роздобути тобі пов’язку на око?

— Що з моїм обличчям, я й так знаю, — відповідаю. — Я при цьому була присутня. В певному сенсі.

— Та ти ще й жартуєш, Трис? — усміхається Вілл. — Мабуть, тобі слід частіше давати знеболювальне, бо після нього ти жартуєш. До речі, я її побив.

— Повірити не можу, що ти програла Віллу, — хитає головою Ал.

— Він хороший, — Христина знизує плечима. — До того ж, здається, я нарешті зрозуміла, як більше не програвати. Просто не треба підставляти щелепу.

— Довго ж до тебе доходило! — Вілл підморгує їй. — Певна річ, тому ти й не ерудитка — не микитиш!

— Як почуваєшся, Трис? — запитує Ал. У нього карі очі, майже такого ж кольору, як шкіра у Христини. На щоках щетина, і якби він не голився, то, скоріше за все, обріс би густою бородою. Навіть не віриться, що йому лише шістнадцять років.

— Угу, — відповідаю я. — Шкода тільки, що не можна залишитися тут назавжди і більше не бачити Пітера.

Але я не знаю, де це — «тут». Я лежу в довгій вузькій кімнаті з двома рядами ліжок. Між деякими ліжками — фіранки. З правого боку — пост медсестри. Напевно, безстрашні лежать тут, коли хворіють чи після поранень. Жінка на посту спостерігає за нами поверх планшета. Я ніколи ще не бачила медсестер з такою великою кількістю сережок у вусі. Деякі безстрашні, мабуть, добровільно виконують роботу, якою традиційно займаються інші фракції. Зрештою, для безстрашних немає сенсу йти до міської лікарні через якісь дрібнички.

Вперше я потрапила в лікарню у шість років. Мама впала на тротуарі перед нашим будинком і зламала руку. Почувши її крик, я розридалася, але Калеб просто мовчки побіг до батька. У лікарні злагідна в жовтій блузці, з чистими нігтями, з усмішкою виміряла мамі кров’яний тиск і вправила кістку на місце. Пам’ятаю, Калеб сказав матері, що рука загоїться за місяць, бо це всього лише тріщина. Я думала, він її заспокоював, оскільки саме так чинять самовіддані люди, але що як він просто повторив те, що йому сказали? Що як усі його альтруїстичні схильності були насправді замаскованими рисами ерудита?

— За Пітера можеш не хвилюватися, — каже Вілл. — Його поколошматив Едвард, який з десятьох років просто для задоволення навчався рукопашного бою.

— Що ж, — Христина дивиться на годинник. — Здається, ми запізнюємося на вечерю. Чи, якщо хочеш, ми посидимо з тобою, Трис.

— Усе гаразд, — хитаю я головою.

Христина з Віллом підводяться, однак Ал жестом відсилає їх вперед. Від нього приємно пахне — свіжий аромат шавлії і меліси. Коли вночі він повертається, я відчуваю цей його запах.

— Я хотів попередити, що ти проґавила Ерикове оголошення. Завтра ми вирушаємо на екскурсію до паркана, щоб дізнатися про обов’язки безстрашних. Ми повинні сісти на поїзд о чверть на дев’яту.

— Гаразд, — відповідаю я. — Дякую.

— І не слухай, що каже Христина. Не такий вже й кепський у тебе вигляд, — він усміхається. — Я маю на увазі, що ти добре виглядаєш. Як і завжди. Тобто... ти виглядаєш сміливою. Як справжня безстрашна.

Він відводить погляд і чухає потилицю. Западає нестерпна тиша. Дуже мило з його боку, але з його поведінки здається, що це не просто слова. Сподіваюсь, я помиляюся. Мене не може тягнути до Ала — він надто слабкий для цього. Я всміхаюся, наскільки дозволяє набрякла від синців щока, в надії, що це розрядить обстановку.

— Гаразд, не заважатиму, — каже Ал. Він підводиться, щоб іти, але я хапаю його за зап’ястя.

— Але, з тобою все гаразд? — запитую я. Він здивовано дивиться на мене, і я додаю: — У сенсі, тобі стало легше?

— Е-е... — він знизує плечима. — Трохи.

Він висмикує руку і засовує в кишеню.

Напевно, моє питання збентежило його, бо я вперше бачу його таким червоним. Якби я ридала ночами в подушку, я б теж трохи зніяковіла. Принаймні, коли я плачу, я знаю, як це приховати.

— Я програв Дрю. Після твоєї сутички з Пітером, — він дивиться на мене. — Пропустив кілька ударів, упав і завмер. Хоча це було необов’язково. Я вирішив... я вирішив, що оскільки я переміг Вілла, то можу програти решті, але й не опинитися останнім у списку. Зате мені більше не доведеться нікого бити.

— Ти справді цього хочеш?

— Я просто не можу, — втуплюється він у підлогу. — Мабуть, це означає, що я боягуз.

— Те, що ти не хочеш завдавати іншим болю, ще не означає, що ти боягуз, — кажу я, оскільки зобов’язана це сказати, нехай навіть не впевнена в своїх словах.

Якусь мить ми, застигнувши, дивимось одне на одного. Можливо, я не збрехала. Якщо він і боягуз, то не тому, що він боїться болю, а тому, що не прагне діяти. У виразі його обличчя читається страждання. Він запитує:

— Як ти гадаєш, наші рідні відвідають нас? Кажуть, сім’ї перекинчиків ніколи не приходять у День провідин.

— Не знаю, — відповідаю я. — І не знаю, добре це чи погано, якщо прийдуть.

— Мабуть, погано, — каже він, — бо нам і так тяжко.

Киває на підтвердження своїх слів і йде.

Менш ніж за тиждень неофіти Альтруїзму зможуть відвідати свої родини вперше після Церемонії вибору. Вони порозходяться по домівках, сядуть у вітальнях і вперше спілкуватимуться з батьками як дорослі. Я не могла дочекатися цього дня. Продумувала, що скажу батькові й матері, коли мені дозволять ставити питання під час вечері. Менш ніж за тиждень неофіти-безстрашні побачать свої родини в Ямі чи в скляній будівлі над табором і робитимуть те, що там зазвичай роблять безстрашні під час зустрічі всього сімейства. Наприклад, по черзі метатимуть ножі одне одному в голову... Для мене й таке було б уже невдивовижу. Неофіти-перекинчики також матимуть змогу побачити батьків, тільки поблажливих. Сумніваюся, що мої батьки такі поблажливі. Надто після того, як на церемонії батько закричав зі злості. Надто після того, як батьків покинули обоє дітей. Можливо, якби я могла зізнатися їм, що я дивергент і не знала, що вибрати, вони зрозуміли б. Можливо, вони допомогли б мені з’ясувати, хто такі дивергенти, що це означає і чому це небезпечно. Але я не довірила їм своєї таємниці, а тому ніколи не дізнаюся, чи могло бути все інакше. На очі навертаються сльози, і я зціплюю зуби. Годі вже з мене! Годі сліз і проявів слабкості. Але як їх зупинити?

Я поринаю в дрімоту, але не засинаю. Увечері я вислизаю з палати і повертаюся в дортуар. Пітер уклав мене в лазарет; це справді кепсько, але ще гірше залишатися там через нього на всю ніч.