Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 9

— Оскільки вас непарна кількість, один з вас сьогодні не битиметься, — оголошує Чотири, відходячи від дошки в тренувальній залі. Кидає на мене погляд. Навпроти мого імені — порожньо.

Вузол в животі слабшає. Відстрочка.

— Щось мені це не подобається! — Христина пхає мене ліктем, просто в запалений м’яз — цього ранку ниє майже все тіло, — і я морщуся.

— Ой!

— Даруй, — перепрошує вона. — Але ти тільки поглянь! Мене поставили проти Танка.

Ми з Христиною разом сиділи за сніданком, а до того вона прикривала мене в дортуарі, коли я перевдягалася. У мене раніше не було таких друзів. Сюзан більше ладнала з Калебом, ніж зі мною, а Роберт у всьому наслідував Сюзан.

Напевно, просто раніше я не мала друзів. Неможливо зав’язати справжню дружбу, якщо ніхто не готовий прийняти допомогу чи бодай розповісти про себе. Тут це виключено. Я вже знаю про Христину більше, ніж за все життя дізналася про Сюзан, а спливло лише два дні.

— Проти Танка?

Я знаходжу на дошці Христинине ім’я. Навпроти нього написано «Моллі».

— Так, Пітерова копія, тільки трохи жіночніша на вигляд, — вона киває на купку хлопців у протилежному кінці кімнати. Моллі висока, як і Христина, але на цьому їхня подібність закінчується. У неї широкі плечі, бронзова шкіра і кирпатий ніс.

— Ці троє, — Христина по черзі вказує на Пітера, Дрю і Моллі, — нерозлийвода чи не з народження. Я їх ненавиджу.

На арені стоять Вілл і Ал. Для захисту вони тримають руки біля обличчя, як навчав Чотири, і тупцяють по колу. Ал на півфута вищий за Вілла і вдвічі ширший. Дивлячись на нього, я усвідомлюю, що у нього навіть риси обличчя великі — великий ніс, великі губи, великі очі. Ця сутичка триватиме недовго.

Я дивлюся на Пітера і його друзів. Дрю нижчий за Пітера і Моллі, але статурою нагадує скелю і весь час горбиться. Волосся в нього жовтогаряче, кольору старої моркви.

— А що з ними не так? — запитую я.

— Пітер — справжній диявол. Змалечку він затівав бійки з хлопцями з інших фракцій, а коли дорослі їх розбороняли, плакав і вигадував, ніби це інша дитина почала. Певна річ, йому вірили, ми ж бо були правдолюби й не могли брехати. Ха-ха!

Христина морщить ніс і додає:

— Дрю — його посіпака. Сумніваюся, що в його баняку є бодай одна самостійна думка. А Моллі... вона з тих, хто підпалює мурах через збільшувальне скло, тільки щоб подивитися, як їх скрутить.

Ал тим часом завдає Віллу потужного удару в щелепу. Я аж кривлюся. На протилежному боці кімнати Ерик посміхається Алу і повертає сережку в брові.

Вілла вже хитає, одну руку він притискає до обличчя, другою блокує наступний удар. Судячи з його гримаси, блокувати удар так само боляче, як його проґавити. Ал повільний, зате дужий.

Пітер, Дрю і Моллі крадькома позирають у наш бік, перешіптуються.

— Мабуть, вони здогадалися, що ми говорили про них, — зауважую я.

— То й що? Вони й так знають, що я їх ненавиджу.

— Знають? Звідки?

Хрнстина удавано посміхається і махає рукою. Я з палаючими щоками втуплюю погляд у підлогу. В будь-якому разі мені не слід було пліткувати. Плітки — потурання власним примхам.

Вілл зачепив Алову ногу своєю і підсікає, перекидаючи Ала на землю. Ал незграбно зводиться.

— Тому що я їм сказала, — цідить Христина крізь зуби, й далі собі посміхаючись. У неї прямі верхні зуби і криві нижні. Вона переводить погляд на мене. — В Правдолюбстві всі намагаються щиро проявляти свої почуття. Не один мені казав відверто, що терпіти мене не може. Та було багато й таких, хто не казав такого. То й що?

— Просто ми... не повинні ображати інших, — відповідаю я.

— Сподіваюся, що моя ненависть їм тільки на користь, — заперечує вона. — Я нагадую їм, що вони аж ніяк не божий дар людству.

Хихикнувши, я знову зосереджуюся на арені. Вілл і Ал кілька секунд стоять один проти одного, в їхніх рухах з’являється невпевненість. Вілл змахує біляву чуприну з очей. Противники позирають на Чотири, начебто чекають, що він зупинить сутичку, але той стоїть, схрестивши руки на грудях, і не реагує. За декілька футів од нього Ерик дивиться на годинник.

Ще за кілька секунд тупцювання на місці Ерик гукає:

— Ви що, розважатися сюди прийшли? Чи дрімати? Бийтеся, чорти б вас ухопили!

— Але...

Ал випростується, опускає руки і питає:

— Нам нараховуються очки чи як? Коли закінчиться сутичка?

— Коли один з вас не зможе продовжувати, — відповідає Ерик.

— За правилами Безстрашності, — додає Чотири, — один з вас може здатися.

Ерик дивиться на Чотири, примружившись.

— За старими правилами, — уточнює він. — За новими правилами здаватися не можна.

— Хоробрий визнає чужу силу, — заперечує Чотири.

— Хоробрий не здається.

Чотири й Ерик ще кілька секунд дивляться один на одного. Переді мною немов два типи безстрашних: великодушний і безжальний. Але навіть я знаю, що в цій залі владу має Ерик, наймолодший лідер Безстрашності.

Краплі поту виступають на Аловому чолі; він витирає їх зворотом долоні.

— Це безглуздо, — хитає головою Ал. — Який сенс мені віддубасити його? Ми в одній фракції!

— Невже ти думаєш, це так просто? — посміхається Вілл. — Давай, вперед. Спробуй мене вдарити, вайло.

Вілл знову підносить руки. В його очах з’являється рішучість. Він правда вірить, що може перемогти? Один хороший удар у голову, і Ал його вирубає.

Якщо, звісно, зможе дотягнутися. Ал намагається завдати удару, Вілл ухиляється. Його шия лисниться від поту. Він ухиляється від чергового удару, спритно обходить Ала і щосили б’є в спину. Ал летить уперед і розвертається.

В дитинстві я чи гала книжку про гризлі. Пам’ятаю картинку, на якій ведмідь стояв на задніх лапах, витягнувши передні, і ревів. Саме такий вигляд зараз має Ал. Він кидається на Вілла, хапає його за плече, щоб не дати вислизнути, і з розмаху б’є в щелепу.

Бачу, як світло гасне у Віллових очах, ясно-зелених, як селера. Очі закочуються, тіло обм’якає. Він вислизає з Алових рук і мішком гепає на долівку. Мені стає моторошно.

Очі в Ала вибалушені, він нахиляється над Віллом, поплескуючи його по щоці. У залі тиша, всі чекають, чи отямиться Вілл. Кілька секунд він не подає ознак життя, лежить на зігнутій руці. Потім кліпає, явно приголомшений.

— Підніми його, — наказує Ерик.

Він з такою жадобою дивиться на розпластане Віллове тіло, як голодний — на щедрий обід. Його губи спотворює жорстока посмішка.

Чотири повертається до дошки і обводить ім’я Ала. Перемога.

— Наступні — Моллі та Христина! — вигукує Ерик.

Ал кладе Відлову руку собі на плече й витягує хлопця з арени.

Христина хрускає кісточками. Я побажала б їй удачі, але то все порожні звуки. Христина не слабка, але значно тендітніша за Моллі. Сподіваюся, на її користь зіграє її зріст.

Чотири, підтримуючи Вілла за пояс, виводить його з кімнати. Ал на мить затримується біля дверей і дивиться їм услід.

Я дуже хвилююся, коли йде Чотири. Залишити нас з Ериком — однаково що довірити дітей доглядальниці, яка на дозвіллі гострить ножі.

Христина заправляє волосся за вуха. Воно в неї чорне, до підборіддя, зібране ззаду срібними шпильками. Вона знову хрускає кісточками. Здається, вона нервує. А хто б не нервував, побачивши, як Вілл гепнув на долівку, мов ганчір’яна лялька?

Якщо всі конфлікти в Безстрашності вирішуються бійкою до переможного кінця, що на мене чекає на цьому етапі посвячення? Чи стоятиму я над поваленим суперником, усвідомлюючи, що це я його побила, як Ал, чи лежатиму ганчір’яною лялькою, як Вілл? Жага до перемоги — егоїзм чи хоробрість? Я витираю спітнілі долоні об штани.

Повертаюся до реальності, коли Христина б’є Моллі в бік. Моллі ахає і скрегоче зубами, наче збирається загарчати. Тонке пасмо чорного волосся падає їй на очі, та вона його не поправляє.

Ал стає біля мене, але я надто зосереджена на новому двобої, щоб дивитися на нього або вітати з перемогою, якщо він, звісно, цього хоче. Я не впевнена.

Моллі посміхається Христині й без попередження нахиляється, витягаючи руки. Вона з розмаху вдаряє Христину в живіт, збиваючи з ніг, і притискає до землі. Христина звивається, але Моллі важка, її не зрушити.

Моллі б’є, і Христина смикає головою, ухиляючись від удару, але Моллі б’є знову і знову, поки кулак не влучає Христині у щелепу, ніс, губи. Я машинально хапаю Ала за руку і щосили стискаю. Мені просто потрібно за щось триматися. Кров цебенить Христині по щоці та крапає на долівку. Це вперше в житті я молюся, щоб хтось знепритомнів.

Але Христина не непритомніє. Скрикнувши, вона вивільняє одну руку. Б’є Моллі у вухо, змушуючи її втратити рівновагу, і вивертається. Зводиться навколішки, тримаючись рукою за обличчя. З її носа тече темна тягуча кров, заливаючи пальці. Знову крикнувши, Христина відповзає від Моллі. Її плечі трусяться, стає зрозуміло, що вона ридає, але я насилу щось чую крізь пульсацію крові у вухах.

«Будь ласка, знепритомній».

Моллі лупить Христину в бік, від чого та розпластується на спині. Ал вивільняє руку і міцно притискає мене до себе. Я зціплюю зуби, щоб не розплакатися. Тоді вночі я не шкодувала Ала, але я ще не жорстока; від Христининого вигляду мені хочеться кинутися між нею і Моллі.

— Досить! — кричить Христина, коли Моллі заносить ногу, щоб ударити ще раз.

Вона простягає руку.

— Досить! Я... — вона кашляє. — Я здаюся.

Моллі посміхається, і я полегшено зітхаю. Ал теж зітхає, його груди здіймаються й опускаються просто біля мого плеча.

Ерик виходить на середину арени, зумисне повільно, і стає над Христиною, склавши руки на грудях.

— Перепрошую, що ти сказала? — тихо запитує він. — Ти здаєшся?

Христина насилу підводиться навколішки. Коли вона підносить руку, на підлозі залишається червоний відбиток. Вона морщить носа, щоб зупинити кровотечу, і киває.

— Вставай, — наказує Ерик.

Якби він закричав, мені б не здалося, що мене от-от виверне. Якби він закричав, я зрозуміла б, що крик — найгірше, що він збирається зробити. Але він каже тихо та зважено. Хапає Христину за руку, ривком піднімає з підлоги і тягне до дверей.

— За мною! — наказує він усім.

І ми підкоряємося.

Річка вирує просто в мене у грудях.

Ми стоїмо біля поруччя. В Ямі майже нікого немає; зараз середина дня, хоча здається, що настала нескінченна ніч.

Якби навколо були люди, не думаю, що хтось допоміг би Христині. По-перше, ми з Ериком, а по-друге, у безстрашних інші правила, і в цих правилах є місце жорстокості.

Ерик штовхає Христину до поруччя.

— Перелазь, — наказує він.

— Що?

Вона каже це так, ніби чекає, що він поступиться, але її розширені очі й посіріле обличчя свідчать про інше. Ерик не піде на поступки.

— Перелазь через поруччя, — повторює він, повільно вимовляючи кожне слово. — Якщо зможеш провисіти над Прірвою п’ять хвилин, я пробачу твоє боягузтво. Якщо не зможеш, я не дозволю тобі продовжити посвячення.

Поруччя вузьке й металеве. А ще холодне та слизьке від бризок води. Навіть якщо Христині вистане сміливості провисіти на ньому п’ять хвилин, вона може просто не втриматися. Вона або прийме рішення стати позафрак-ційною, або ризикне життям.

Я заплющую очі, уявляючи, як вона падає на гостре каміння внизу, і здригаюся.

— Гаразд, — її голос тремтить.

Вона досить висока, щоб перекинути ногу через поруччя. Її ступня труситься. Вона ставить носок на виступ і перекидає другу ногу. Дивлячись на нас, вона витирає долоні об штани і хапається за поруччя так міцно, що кісточки пальців біліють. Потім прибирає одну ногу з виступу. І другу. Я бачу між прутів огорожі її обличчя, сповнене рішучості, зі стиснутими губами.

Поруч зі мною Ал засікає час.

Перші півтори хвилини у Христини все гаразд. Вона міцно тримається за поруччя, і її руки не тремтять. Я починаю думати, що вона може впоратися і довести Ерику, що не варто було йому в ній сумніватися.

Але раптом об стіну розбивається хвиля, і білі бризки обдають Христині спину. Вона вдаряється обличчям об огорожу і зойкає. Її долоні зісковзують, і тепер вона тримається тільки пальцями. Намагається краще вхопитися. але в неї мокрі руки.

Якщо я їй допоможу, Ерик змусить мене приєднатися до неї. Чи дозволю я їй розбитися на смерть, а чи приречу себе на долю позафракційної? Що гірше: не діяти, коли хтось помирає, або стати вигнанцем, і так нічого й не досягти?

Мої батьки легко відповіли б на це питання.

Але я не мої батьки.

Наскільки мені відомо, Христина не плакала відтоді, як ми тут опинилися, але зараз її обличчя скривлене, вона хлипає так голосно, що заглушує рев річки. Ще одна хвиля розбивається об стіну, і бризки накривають її тіло. Одна з крапель потрапляє мені на щоку. Христинині руки знову зісковзують, цього разу одна відривається від поруччя, і дівчина висить на чотирьох пальцях.

— Давай, Христино! — голосно гукає Ал.

Вона дивиться на нього. Він плескає в долоні.

— Тримайся! Ти можеш. Тримайся за поруччя!

Чи вистачить мені сили втримати її? Чи варто взагалі намагатися, якщо я знаю, що заслабка і не можу їй допомогти?

Я знаю такі питання: це виправдання. «Здоровий глузд здатний виправдати будь-яке зло; ось чому для нас так важливо не спиратися на нього». Це батькові слова.

Христина змахує рукою, намацуючи поруччя. Більше ніхто її не підбадьорює, тільки Ал плескає в свої великі долоні та гукає, не зводячи з неї очей. Шкода, я так не можу. Не можу навіть поворухнутися. Я лише дивлюся на неї і дивуюся, чи давно стала такою жахливою егоїсткою.

Зиркаю на Алів годинник. Минуло чотири хвилини. Ал пхає мене ліктем у плече.

— Ну ж бо, Христино, — кажу я. Майже пошепки. Тоді прочищаю горло. — Залишилася хвилина.

Цього разу в мене виходить голосніше.

Другою рукою Христина намацує поруччя. Її руки так трусяться, що мені здається, ніби земля здригається піді мною й усе перед очима ходить ходором.

— Давай, Христино, — підбадьорюємо ми з Алом, і коли наші голоси зливаються, я починаю вірити, що мені вистане сил їй допомогти.

Я допоможу їй. Якщо вона знову зісковзне, я допоможу.

Чергова хвиля розбивається об Христинину спину, обидві її руки зісковзують з поруччя, і вона кричить. Я теж зойкаю. Цей зойк немов долинає збоку.

Але Христина не падає. Вона хапається за пруття огорожі. Її пальці ковзають вниз по металу, голови вже не видно, бачу тільки пальці.

На годиннику Ала засвічується 5.00.

— П’ять хвилин минуло, — він майже випльовує ці слова в Ерика.

Ерик дивиться на свій годинник. Поволі підводить циферблат до очей, а в мене тим часом зводить живіт, бракує повітря. Кліпнувши, я бачу Ритину сестру на тротуарі біля колії, руки і ноги її неприродно вивернуті. Бачу, як Рита плаче і голосить; бачу, як я відвертаюся.

— Добре, — каже Ерик. — Можеш вилазити, Христино.

Ал прямує до поруччя.

— Ні, — відрізає Ерик. — Вона повинна вилізти сама.

— Ні, не повинна! — гаркає Ал. — Вона зробила, як ви веліли. Вона не боягузка. Вона зробила, як ви веліли.

Ерик не відповідає. Ал перехиляється через поруччя, і йому вистачає зросту, щоб дотягнутися до зап’ястя Христини. Вона хапає його за руку. Ал тягне її нагору, його обличчя червоне від злості. Я кидаюся вперед, щоб допомогти. Як я і підозрювала, я надто маленька, тож толку з мене мало, але я підхоплюю Христину під пахви, коли вона опиняється досить високо, і ми з Алом перетягуємо її через огорожу. Вона падає на землю, її обличчя в плямах крові після бійки, спина наскрізь мокра, тіло тремтить.

Я опускаюся поруч навколішки. Вона зводить погляд на мене, потім на Ала, і ми разом полегшено видихаємо.