Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 13

Наступного ранку, коли я, позіхаючи, заповзаю до тренувальної зали, в кінці кімнати бачу велику мішень, а біля дверей — завалений ножами стіл. Вчитимемося метати ножі. Принаймні це не боляче.

В напруженій позі посеред кімнати стоїть Ерик — таке враження, наче замість хребта зараз у нього металевий стрижень. З його присутністю в приміщенні повітря ніби важчає й тисне на мене. Принаймні, поки Ерик стояв біля стіни, я могла вдавати, наче його тут немає. Сьогодні не маю змоги це вдавати.

— Завтра — останній день першого етапу, — оголошує Ерик. — Поновляться двобої. Сьогодні ж ви навчитеся цілитися. Візьміть по три ножі, — голос його звучить тихше, ніж зазвичай. — Пильнуйте, коли Чотири демонструватиме правильну техніку кидка.

Спершу ніхто не ворушиться.

— Хутко!

Ми швиденько розбираємо ножі. Вони не такі важкі, як пістолети, але однаково відчуття таке, наче я не маю права їх тримати.

— Щось він сьогодні в кепському гуморі, — бубнить Христина.

— А хіба він буває в ліпшому? — шепочу у відповідь.

Та я розумію, про що вона. Судячи з нищівних поглядів, які Ерик кидає на Чотири, коли той не дивиться, нічна поразка зачепила його за живе значно більше, ніж він показує. Захоплення прапора — справа честі, а честь важлива для безстрашних. Важливіша за глузд.

Спостерігаю за рукою Чотири, який метає ніж. Під час наступного кидка стежу за його позою. Він щоразу поціляє в мішень, а відпускаючи ножа, видихає.

— Шикуйсь! — командує Ерик.

«Тут не варто квапитися», — думаю собі. Так мені наказувала мама, коли навчала мене плести. Мені слід сприймати це як розумову, а не фізичну вправу. Тому перші кілька хвилин я тренуюся без ножа, шукаю потрібну позу, розучую потрібний рух руки.

Ерик нервово проходжає за нашими спинами.

— Здається, зануду надто вже часто били по голові! — зауважує Пітер, який стоїть неподалік мене. — Агов, занудо! Забула, який зовні ніж?

Не зважаю на нього, знову тренуюся, однак уже з ножем у руці, але не відпускаючи його. Забуваю про Ерикове походжання, Пітерові шпильки і постійне відчуття, ніби Чотири дивиться на мене, і нарешті кидаю ніж. Він перевертається на льоту і врізається в дошку. Ніж відскакує, однак я перша, хто влучив у ціль.

Коли Пітер знов дає маху, я посміхаюся. Не можу стриматися.

— Агов, Пітере, — гукаю я. — Забув, яка зовні мішень?

Христина пирскає зо сміху. Її ніж влучає в ціль.

За півгодини Ал — єдиний неофіт, який ще не вразив мішень. Його ножі з брязкотом падають на підлогу або відскакують від стіни. Поки інші ходять по ножі до дошки, він повзає по підлозі в пошуках своїх.

Коли він знову дає маху, Ерик підходить до нього і гаркає:

— Як можна так гальмувати, правдолюбе? Тобі потрібні окуляри? Чи посунути мішень ближче?

Ал паленіє. Метає черговий ніж — і промахується на кілька футів праворуч. Ніж, крутнувшись, ударяється об стіну.

— Що це було, неофіте? — тихо запитує Ерик, нахиляючись до Ала.

Кусаю губу. Кепські справи.

— Він... він вислизнув, — відповідає Ал.

— Що ж, гадаю, тобі слід сходити по нього, — наказує Ерик.

Він вивчає обличчя решти неофітів — уже ніхто не метає ножів — і запитує:

— Чи я дозволяв зупинятися?

Ножі знову летять у мішень. Усі ми вже бачили Ерика розлюченим, але не таким, як сьогодні. В його очах скаженість.

— Сходити по нього? — розширює очі Ал. — Але ж решта метають ножі!

— То й що?

— Я не хочу, щоб у мене поцілили.

— Гадаю, можна покластися на те, що твої друзі-неофіти ціляться краще за тебе, — посміхається Ерик, але його очі залишаються холодні. — Візьми ножа.

Хай що нам наказують, зазвичай Ал не заперечує. Навряд чи він боїться, просто знає, що марно протестувати. Та цього разу Ал уперто випинає важку щелепу. Він досяг межі своєї поступливості.

— Ні, — твердо мовить він.

— Чому ні? — Ерик не зводить з Алового обличчя очиць-ґудзичків. — Боїшся?

— Що в мене встромиться ніж? — уточнює Ал. — Так, боюся!

Відвертість — його помилка. З відмовою Ерик міг би змиритися.

— Всім зупинитися! — наказує Ерик.

Ножі перестають літати, розмови вщухають. Я міцно тримаю свій маленький ножик.

— Забирайтеся геть з арени! — Ерик переводить погляд на Ала. — Всі, крім тебе.

Кидаю ножа, він із дзенькотом падає на запорошену підлогу. Йду до стіни слідом за іншими неофітами, а вони, стоячи під стіною, переминаються з ноги на ногу, намагаючись розгледіти те, від чого у мене зводить живіт: поєдинок Ала й скаженого Ерика.

— Ставай перед мішенню, — наказує Ерик.

Великі Алові ручиська тремтять. Він повертається до мішені.

— Агов, Чотири, — озирається Ерик. — Допоможеш?

Вістрям ножа Чотири чухає брову і підходить до Ерика. У нього темні кола під очима і напружено стиснуті губи — він утомився не менше за нас.

— Стоятимеш там, поки він метає ножі, — каже Ерик до Ала. — Це навчить тебе не відступати.

— В цьому і справді є потреба? — запитує Чотири.

Говорить він байдужим голосом. Однак вигляд у нього зовсім не байдужий. Обличчя й тіло напружені, нашорошені.

Стискаю руки в кулаки. Неважливо, наскільки недбалим тоном це запитує Чотири, саме питання — це вже виклик. А Чотири рідко кидає Ерику прямий виклик.

Спершу Ерик мовчки дивиться на Чотири. Чотири дивиться на Ерика. Спливає час, мої нігті впиваються в долоні.

— Забув, хто тут головний? — запитує Ерик так тихо, що я ледве вловлюю слова. — І тут, і всюди.

Обличчя Чотири спалахує, однак не змінює виразу. Він міцніше стискає ножі. Кісточки його пальців біліють, коли він повертається до Ала.

Переводжу погляд з розширених темних Алових очей на його тремтячі руки, а потім на випнуту щелепу Чотири. Злість закипає у мене в грудях і вилітає разом зі словами:

— Припиніть!

Чотири крутить ножа в руці, його пальці наче пестять лезо. Він кидає на мене такий важкий погляд, наче прагне обернути мене на камінь. Я знаю чому. Надто вже нерозважливо таке казати в присутності Ерика. Та й узагалі не слід було втручатися.

— Всяк довбень може стати перед мішенню, — кажу далі. — Це нічого не доведе, адже ви нас просто залякуєте. Що, наскільки я пам’ятаю, прирівнюється до боягузтва.

— То он воно що, тобі це буде зовсім неважко, — відповідає Ерик. — Можеш зайняти його місце.

Найменше мені хочеться стояти перед мішенню, та я не можу вже відступити. Я не залишила собі вибору. Я продираюся натовпом неофітів, і хтось штовхає мене в плече.

— Було гарненьке личко — і загуло, — шипить Пітер. — Хоча, стривай, в тебе ж не гарненьке личко.

Відновлюю рівновагу і йду до Ала. Він киває мені. Намагаюсь підбадьорливо усміхнутися, однак не виходить. Я зупиняюся перед дошкою, голова не дістає навіть до середини мішені, але то байдуже. Дивлюся на ножі Чотири: один у правій руці, два в лівій.

У горлі пересохло. Намагаюся ковтнути й дивлюся на Чотири. Він завжди дуже зібраний. Він не зачепить мене. Все буде гаразд.

Підводжу голову. Нізащо не відступлю. Якщо я відступлю, то Ерпк упевниться, що це не так просто, як я казала; упевниться, що я боягузка.

— Якщо ти відступиш, — повільно відчеканює Чотири, — Ал займе твоє місце. Все зрозуміла?

Киваю.

Чотири, не зводячи з мене очей, підносить руку, відводить лікоть назад і шпурляє ніж. Спалах у повітрі — і стукіт. Ніж устромляється в дошку за півфута від моєї щоки. Заплющую очі. Хвалити Бога!

— Здаєшся, занудо? — запитує Чотири.

Перед внутрішнім зором постають перелякані Алові очі, його тихе схлипування по ночах... Хитаю головою.

— Ні.

— Тоді розплющ очі, — він стукає собі пальцем поміж бровами.

Дивлюся в цю точку, притискаючи руки до боків, щоб ніхто не помітив їхнього тремтіння. Чотири перекидає ніж з лівої руки в праву, і я бачу .лише його очі, коли другий ніж встромляється в мішень. Цей ніж ближче за попередній — я відчуваю, як він вібрує в мене над головою.

— Облиш, занудо, — каже Чотири. — Нехай хтось інший займе твоє місце.

Чому він намагається вмовити мене здатися? Хоче, щоб я зазнала поразки?

— Стули пельку, Чотири!

Тамую подих, поки він крутить останній ніж у долоні. Його очі виблискують, він відводить руку назад і відпускає свою зброю в політ. Ніж летить просто на мене, обертається: миготить то лезо, то руків’я. Завмираю всім тілом. Цього разу, коли ніж встромляється в дошку, моє вухо пронизує біль і кров лоскоче шкіру. Торкаюся вуха. Чотири порізав його!

І, судячи з його погляду, навмисне.

— Я хотів би залишитись і подивитися, чи всі ви такі відчайдухи, як вона, — рівним голосом мовить Ерик, — та на сьогодні, мабуть, досить.

Він стискає моє плече. Його пальці сухі й холодні, а погляд заявляє права на мене, ніби те, що я зробила, його заслуга. Я не всміхаюся у відповідь на Ерикову усмішку. Те, що я зробила, ніяк його не стосується.

— Я стежитиму за тобою, — додає він.

Страх пронизує мене зсередини — груди, голову, руки. Мені здається, ніби слово «Дивергент» випалено у мене на лобі, і якщо Ерик пильно придивиться, то обов’язково його прочитає. Однак він лише прибирає руку з мого плеча і йде.

Ми з Чотири залишаємося. Я чекаю, доки спорожніє кімната і зачиняться двері, й тільки тоді підводжу на нього погляд. Він підходить до мене.

— А як... — починає він.

— Ти зробив це навмисне! — кричу я.

— Так, навмисне, — тихо відповідає він. — І ти повинна дякувати мені за допомогу.

Я скрегочу зубами.

— Дякувати? Ти мало не проткнув мені вухо, ти весь час глузував з мене! Чому я повинна тобі дякувати?

— Знаєш, я трохи втомився чекати, поки ти збагнеш!

Він сердито дивиться на мене, але однак його очі задумливі. Вони нереально сині, аж чорні, з крихітною світлою іскринкою на лівій райдужці, біля самісінького куточка ока.

— Второпаю що? Що ти хотів довести Ерику, який ти крутий? Що ти такий самий садист, як і він?

— Я не садист.

Він не кричить. Ліпше б він кричав! Я б менше злякалася. Він нахиляється до мого обличчя, від чого я згадую, як лежала за кілька дюймів од іклів розлюченого пса під час тесту на схильність, і каже:

— Якби я хотів тобі нашкодити, гадаєш, я б цього ще не зробив?

Він перетинає кімнату і вбиває ножа в стіл з такою силою, що той устряє в стільницю.

— Я... — зриваюсь я на крик, та він уже пішов. Верещу від досади, стираючи кров з вуха.