Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 31

Спалахує світло. Я стою сама, тремтячи в порожній кімнаті з бетонними стінами. Падаю навколішки, обхопивши себе руками. Коли я сюди заходила, холодно не було, а от зараз — ще й як. Розтираю руки, які вкрилися сиротами.

Досі ще не відчувала такого полегшення. Всі м’язи тіла розслаблюються водночас, я знов дихаю на повні груди. Навіть не уявляю, щоб я згодилася пройти панораму страху у вільний час, як от Тобіас. Раніше я вважала це сміливістю, а зараз мені це більше скидається на мазохізм.

Двері відчиняються, я підводжуся. Макс, Ерик, Тобіас і ще кілька незнайомих людей по черзі заходять до кімнати і гуртом стають переді мною. Тобіас всміхається до мене.

— Вітаю, Трис, — каже Ерик. — Ти успішно впоралася з останнім випробуванням.

Намагаюся посміхнутися — не виходить. І досі перед очима стоїть пістолет, приставлений до голови. І досі відчуваю його дуло між бровами.

— Дякую, — відповідаю я.

— Поки ти не пішла готуватися до святкового банкету, є ще дещо, — жестом він підзиває до себе одного з незнайомців.

Синьокоса жінка простягає йому маленьку чорну скриньку. Він виймає з неї шприц і довгу голку.

Побачивши таке, я напружуюся. Рудувато-коричнева рідина подібна до тієї, що її нам упорскували перед симуляціями. Але ж із симуляціями наче покінчено.

— Принаймні ти не боїшся уколів, — зауважує Ерик. — Я введу тобі маячок, який активується, щойно тебе вважатимуть зниклою, — це звичайна осторога.

— І часто люди зникають? — суплюсь я.

— Нечасто, — посміхається Ерик. — Це нова розробка, люб'язна послуга Ерудиції. Упродовж дня ми обробили всіх безстрашних, певен, невдовзі решта фракцій наслідують наш приклад.

У мене зводить живіт. Я не можу дозволити йому щось мені упорскувати, а надто як воно розроблене ерудитами... можливо, навіть самою Джанін. Але й відмовитися не можу. Якщо я відмовлюся, він знову засумнівається в моїй лояльності.

— Гаразд, — насилу вичавлюю я.

Ерик підходить до мене з голкою і шприцом у руці. Я прибираю волосся з шиї та нахиляю голову набік. Чекаю, поки Ерик протирає мою шию антисептичною серветкою і вводить голку під шкіру. По шиї розливається біль, різкий, але нетривалий. Ерик ховає голку в скриньку, а на місце уколу наліплює пластир.

— Банкет за дві години, — повідомляє він. — На ньому буде оголошено твій рейтинг серед інших неофітів, у тому числі і вроджених безстрашних. Зичу успіху.

Натовп вивалюється з кімнати, але Тобіас затримується. Він зупиняється біля дверей і подає мені знак іти за ним, я підкоряюся. Скляна зала над Ямою кишить безстрашними, деякі з них ходять по канатах у нас над головами, інші базікають і сміються. Тобіас усміхається до мене. Здається, він нічого не бачив.

— Кажуть, ти стрілася всього з сімома страхами, — зауважує він. — Практично нечувано.

— Ти... ти не спостерігав за симуляцією?

— Тільки на екранах. Лідери Безстрашності — єдині, хто бачить усе, — відповідає він. — Здається, вони вражені.

— Ну, сім страхів — не гак вражаюче порівняно з чотирма, — відповідаю я, — хоча теж непогано.

— Я здивуюся, якщо ти не отримаєш першого місця, — запевняє він.

Ми заходимо до скляної зали. Тут ще досить людно, хоч і не так, відколи останній неофіт, себто я, завершив випробування.

За кілька секунд люди помічають мене. Я тримаюся Тобіаса, поки на мене тицяють пальцями, але не можу йти аж так швидко, щоб уникнути схвальних вигуків, поплескувань по плечу, привітань. Дивлячись на людей довкола, розумію, якими дивними вони здались би батькові та брату і якими нормальними здаються мені, попри кільця в обличчях і татуювання по всьому тілу. Я всміхаюся їм у відповідь.

Ми спускаємося сходами в Яму.

— У мене є питання, — кусаю я губу. — Що тобі розповіли про мої панорами страху?

— Взагалі-то нічого. А що?

— Та так, дурниці, — ногою відкидаю камінчик зі стежки.

— Ти збираєшся повернутися в дортуар? — запитує Тобіас. — Бо якщо тобі потрібен мир і спокій, можеш залишитися зі мною до банкету.

У мене зводить живіт.

— Що сталося? — запитує він.

Я не хочу повертатися в дортуар і не хочу боятися Тобіаса.

— Ходімо, — погоджуюсь я.

Зачинивши двері, Тобіас скидає черевики.

— Хочеш води?

— Ні, дякую, — відповідаю я, згорнувши руки на грудях.

— З тобою все гаразд? — він торкається моєї щоки, кладе на неї долоню, довгими пальцями перебирає моє волосся.

Нарешті усміхається і цілує мене, притримуючи за голову. Все тіло вмить охоплює жар. І страх, що пронизує груди, як сигнал тривоги.

Не відпускаючи моїх губ, Тобіас знімає з мене куртку. Я здригаюся, коли вона падає, і відштовхую його, мої очі палають. Не знаю, чому я так почуваюсь. У мене не було таких відчуттів, коли він цілував мене в поїзді. Я притискаю долоні до обличчя, затуляючи очі.

— Що? Що не так?

Хитаю головою.

— Не кажи, ніби нічого не сталося, — голос його холодний. Він хапає мене за руку. — Слухай. Поглянь на мене.

Приймаю долоні від обличчя і зводжу погляд. Його скривджені очі та зціплені од злості зуби просто приголомшують.

— Часом я замислююся, — кажу якомога спокійніше, — який тобі з цього зиск. З цього... хай що це було.

— Який мені з цього зиск, — повторює він і відступає, хитаючи головою. — Ти дурепа, Трис.

— Я не дурепа. І тому реально розумію: дуже дивно, що з усіх дівчат на світі ти обрав саме мене. Наче тобі треба тільки... гм, ну ти знаєш... це...

— Що саме? Секс? — він сердито дивиться на мене. — Знаєш, якби мені було потрібно тільки це, ти б не була першою в моєму списку.

У мене таке відчуття, ніби він ударив мене під дихало. О так, я не перша в його списку... не перша, не найвродливіша... Притискаю долоні до живота і відвертаюсь, тамуючи сльози. Я не з плаксійок. І не з крикунів. Кілька разів кліпаю, опускаю руки і дивлюсь на Тобіаса.

— Я йду, — тихо кажу я і прямую до дверей.

— Ні, Трис.

Він хапає мене за зап’ясток і змушує повернутися. Я щосили відштовхую його, та він хапає мене за другий зап’ясток.

— Вибач за мої слова. Я мав на увазі, що ти не така. І я зрозумів це, коли зустрів тебе.

— Ти був однією з перешкод у моїй панорамі страху, — у мене тремтить нижня губа. — Ти в курсі?

— Що? — він відпускає мої зап’ястки — так його це вразило. — Ти мене боїшся?

— Не тебе, — я прикушую губу, щоб вона перестала тремтіти. — Боюся бути з тобою... з ким завгодно. У мене ніколи раніше не було стосунків, і... ти старший, і я не знаю, на що ти розраховуєш, і...

— Трис, — сухо мовить він, — не знаю, що ти там собі понавигадувала, але й у мене досвіду катма.

— Понавигадувала? — повторюю я. — Ти хочеш сказати, що ніколи... О! О! Я просто думала... — («Що всі в такому ж захваті від тебе, як і я). — Гм. Ну, сам знаєш.

— Що ж, ти помилялася.

Він відводить погляд. Його щоки палають, він видається збентеженим.

— Знаєш, мені можна розповідати геть усе, — він тримає моє обличчя в долонях. Кінчики його пальців холодні, долоні теплі, — Я добріший, ніж здавалося під час навчання. Чесне слово.

Я вірю йому. Та його доброта тут пі до чого.

Він цілує мене між бровами, в кінчик носа, вустами припадає до вуст. Я балансую на межі. У моїх венах замість крові вирує струм. Я хочу, щоб Тобіас цілував мене, хочу. Але боюся того, куди це може завести.

Він кладе руки мені на плечі, його пальці торкаються краю бинта. Він відхиляється, наморщивши лоба.

— Ти поранена? — запитує він.

— Ні. Це нове татуювання. Воно загоїлося, просто... я хотіла його затулити.

— Можна подивитися?

З клубком у горлі я киваю. Спускаю рукав і вивільняю плече. Якусь мить Тобіас дивиться на нього, а потім проводить по шкірі пальцями. Вони повторюють контури моїх кісток, які стирчать сильніше, ніж мені того хотілося б. Там, де його пальці торкаються моєї шкіри, все змінюється. Всередині мене все тріпоче. Не лише від страху. Від чогось іще. Від жаги.

Він відхиляє край бинта, охоплює поглядом символ Альтруїзму і всміхається.

— У мене такий самий. На спині.

— Правда? Можна подивитися?

Він затуляє татуювання бинтом і натягує мені футболку на плече.

— Ти просиш мене роздягнутися, Трис?

Нервовий смішок виривається з мого горла.

— Тільки... частково.

Тобіас киває, його усмішка раптом щезає. Він зводить на мене погляд і розстібає спортивну кофту. Вона злітає з його плечей, і він жбурляє її на стілець. Мені більше не хочеться сміятися. Не можу відвести від нього очей.

Він зводить брови, хапається за низ футболки й одним швидким рухом стягує її через голову.

На його правому боці витанцьовує полум’я Безстрашності, але більше на грудях знаків немає. Він відводить очі.

— В чому справа? — суплюсь я. Такс враження, наче йому... ніяково.

— Я рідко виставляю себе напоказ, — відповідає він. — Власне, ніколи.

— Не уявляю чому, — тихо кажу я. — Тобто... ти тільки поглянь на себе!

Я повільно обходжу його. На спині в нього фарби більше, ніж шкіри. Тут намальовані символи всіх фракцій: Безстрашність угорі, нижче Альтруїзм, решта три, менші, ще нижче. Кілька секунд дивлюся на ваги, символ правдолюбів, на очі — символ Ерудиції, на дерево, що символізує Злагоду. Цілком логічно, що він наніс на тіло символ безстрашних, і навіть символ Альтруїзму, своєї рідної фракції, як і я. Але решта три?

— Я вважаю, що ми всі припустилися помилки, — стиха мовить Тобіас. — Ми стали принижувати чесноти інших фракцій, підносячи свої власні. Я не хочу цього робити. Я хочу бути і сміливим, і самовідданим, і розумним, і добрим, і чесним, — він прокашлюється. — Ну, з добротою в мене виникають труднощі.

— Ніхто не ідеальний, — шепочу я. — Нічого не вийде. Один недолік заступає інший.

Я обміняла боягузтво на жорстокість; обміняла слабкість на ярість.

Кінчиками пальців проводжу по символу Альтруїзму.

— Знаєш, треба їх попередити. І якнайшвидше.

— Знаю. Ми попередимо.

Він обертається до мене. Хочу його торкнутися, та боюся його голизни, боюся, що він змусить мене теж оголитися.

— Це тебе лякає, Трис?

— Ні, — хрипко відповідаю я і прочищаю горло. — Просто я... боюся своїх жадань.

— І чого ж ти жадаєш? — на його обличчі з’являється напруженість. — Мене?

Я повільно киваю.

Він теж киває і обережно бере мої долоні, кладе собі на живіт. Опустивши погляд, проводить моїми долонями собі по животу, вгору по грудях, тоді притискає їх до своєї шиї. Мої долоні аж поколює од близькості його шкіри — гладенької, теплої. Обличчя палає, та я однак тремчу. Тобіас дивиться на мене.

— Колись, — каже він, — якщо ти не передумаєш, ми можемо... — не договоривши, він прокашлюється. — Ми можемо...

Усміхнувшись, обнімаю його, поки він не договорив, обличчям притискаюся до його грудей. Відчуваю щокою його серцебиття, таке ж прискорене, як і в мене.

— Ти теж боїшся мене, Тобіасе?

— Страшенно, — всміхається він.

Я повертаю голову і цілую западинку внизу на шиї.

— Можливо, ти більше не з’явишся в моїй панорамі страху, — шепочу я.

Він нахиляє голову і повільно цілує мене.

— Тоді всі називатимуть тебе Шість.

— Чотири і Шість, — смакую я ці слова.

Ми знову цілуємося, і тепер це видається звичним. Я точно знаю, як пасують наші тіла: його рука на моїй талії, мої долоні на його грудях, його вуста на моїх вустах. Закарбовуємо одне одного в пам’яті.