Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 34

Я важко спираюся на Тобіаса. Дуло пістолета, приставлене до спини, підштовхує мене вперед, у парадні двері штаб-квартири Альтруїзму, непоказної сірої двоповерхової будівлі. По моєму боці стікає кров. Я не боюся майбутнього — мені надто боляче, щоб думати про це.

Дуло пістолета підштовхує мене до дверей, що їх охороняють двоє солдатів-безстрашних. Переступаємо з Тобіасом поріг і опиняємося в простому кабінеті, в якому немає нічого, крім стола, комп’ютера і двох порожніх стільців. За столом сидить Джанін з телефоном біля вуха.

— Гаразд, тоді нехай хтось повернеться поїздом, — наказує вона. — Її не можна залишати без нагляду, це найголовніше... я не... мені вже час.

Вона кидає слухавку і переводить на мене сірі очі. Вони як розплавлена криця.

— Заколотники-дивергенти, — рапортує один з безстрашних.

Мабуть, він з лідерів Безстрашних чи з новобранців, яких звільнили від цієї симуляції.

— Так, я бачу.

Вона знімає окуляри і кладе їх на стіл. Напевно, вона носить окуляри з пихи, а не з потреби, бо вважає, що виглядає в них розумнішою... принаймні так мій тато думає.

— Ти, — вона тицяє в мене пальцем. — Я так і гадала. Я з самого початку підозрювала тебе через проблеми з результатами твого тесту на схильність. Але ти...

Вона хитає головою і переводить погляд на Тобіаса.

— Ти, Тобіасс — чи краще Чотири? — зумів од мене вислизнути, — тихо мовить вона. — Всі факти свідчили на твою користь: тести, симуляції — все. А все-таки результат очевидний, — вона сплітає руки і спирається на них підборіддям. — Можливо, ти зумієш пояснити, як так вийшло?

— Це ви геній, — холодно відповідає він. — Ось ви і поясніть.

Вона кривить губи в посмішці.

— Моя гіпотеза полягає в тому, що насправді ти — альтруїст. Твоя дивергенція слабкіша.

Вона посміхається ширше, наче її це тішить. Я зціплюю зуби і подумую кинутися через стіл і придушити її. Можливо, я б так і вчинила, якби не куля в плечі.

— Неймовірний хист до дедуктивного мислення, — зауважує Тобіас. — Вважайте, що я в захваті.

Скошую погляд на нього. Я геть забула про цей бік його характеру, про цю його частину, що краще вибухне, ніж ляже й помре.

— Тепер, коли не залишилося сумнівів у ваших розумових здібностях, можете продовжити нас убивати, — Тобіас заплющує очі. — Зрештою, у вас довга черга на розстріл з лідерів .Альтруїзму.

Якщо Тобі асові слова й дратують Джанін, то вона цього не виказує. Граційно, з незмінною усмішкою підводиться. На ній блакитна сукня до колін, яка обтягує широку талію. Коли я намагаюся зосередитися на обличчі Джанін, кімната ходором ходить перед очима, і я навалююсь на Тобіаса, шукаючи опори. Він обнімає мене рукою, підтримуючи за пояс.

— Не верзи дурниць. Поспішати нема куди, — безжурно відповідає Джанін. — Ви обоє потрібні мені для дуже важливої справи. Бачте, мене дуже спантеличило, що дивергенти несприйнятливі до винайденої мною сироватки, тому я працюю над змінами. Я гадала, що досягла успіху в останній партії, та, як ви вже зрозуміли, помилялася. На щастя, у мене є ще одна партія для перевірки.

— Для чого себе обтяжувати?

Раніше вони з лідерами Безстрашності з легкістю вбивали дивергентів, то що відтоді змінилося?

Вона всміхається до мене.

— Від початку проекту з безстрашними мене цікавить одне питання, а саме, — вона обходить стіл, проводячи по його поверхні пальцями, — чому більшість дивергентів — слабовольні, боягузливі нікчеми з Альтруїзму, а не з якої іншої фракції?

Я не знала, що більшість дивергентів — вихідці з Альтруїзму, досі не знаю, чому це так, та й навряд чи мені вдасться прожити досить довго, щоб це з’ясувати.

— Слабовольні, — усміхається Тобіас. — Остання перевірка потребувала неймовірної сили волі, щоб маніпулювати симуляцією. Слабаки беруть під контроль чужу армію, бо створити власну армію їм не до снаги.

— Я не дурепа, — заперечує Джанін. — Фракція інтелектуалів — це не армія. Ми втомилися від зверхності купки самовдоволених бовдурів, які зневажають багатство і прогрес, та самостійно не могли цього змінити. А ваші лідери охоче підкорилися мені в обмін на гарантоване місце в нашому новому, поліпшеному уряді.

— Поліпшеному, — пирхає Тобіас.

— Атож, поліпшеному, — повторює Джанін. — Поліпшеному і мирному, в якому люди житимуть в багатстві, комфорті та процвітанні.

— За чий рахунок? — хрипко цікавлюсь я. — Все це багатство... воно не візьметься з повітря.

— Зараз наші ресурси вимотують позафракційні, — відповідає Джанін. — А ще Альтруїзм. Упевнена, тільки-но рештки вашої колишньої фракції ввіллються до армії безстрашних, правдолюби погодяться співпрацювати і ми нарешті все вирішимо.

«Ввіллються до армії безстрашних». Я знаю, що це означає: вона і їх хоче контролювати. Вона хоче, щоб усі піддавались керуванню.

— «Все вирішимо», — скрушно мовить Тобіас і підвищує голос. — Не обманюйтеся: ви сконаєте ще до вечора, ви...

— Можливо, якби ти контролював свій норов, — впевнено перебиває його Джанін, — то не опинився б у такому становищі.

— В такому становищі я перебуваю з вашої милості! — кричить він. — Не треба було нападати на невинних людей.

— Невинних людей, — сміється Джанін. — Хіба не кумедно, що це кажеш саме ти? Я вважала, син Маркуса повинен розуміти, що не всі ці люди невинні.

Вона сідає на край столу, її спідниця задирається вище колін, оголюючи стегна в розтяжках.

— Скажи відверто, хіба ти не зрадієш, коли дізнаєшся, що твого батька вбили під час першої атаки?

— Можливо, — відповідає Тобіас крізь зуби. — Та його злочини не стосувались масштабного маніпулювання фракцією і системного вбивства всіх політичних лідерів.

Вони дивляться одне на одного так довго, що я напружуюся всім тілом. Потім Джанін прокашлюється.

— Власне, я збиралася сказати, що невдовзі мені доведеться керувати десятками альтруїстів і їхніх дітей, і мене аж ніяк не тішить, що поміж них може виявитися чимало дивергентів, якими неможливо управляти за допомогою симуляцій.

Вона підводиться і ступає кілька кроків ліворуч, схрестивши руки на грудях. Її нігті обгризені до крові, як і в мене.

— Тому слід розробити нову форму симуляції, до якої вони будуть чутливі. Мені потрібно перевірити свої припущення. І саме тут вступаєте в гру ви, — вона відходить праворуч. — Погоджуся з тим, що ви маєте сильну волю, що я не здатна її придушити. Та я здатна на дещо інше.

Вона зупиняється і розвертається до нас. Я схиляю голову Тобіасу на плече. Кров заюшила мені спину. Останні кілька хвилин біль не вщухає, і я вже навіть звикла до нього, як людина звикає до безнастанного виття сирени.

Джанін стуляє долоні разом. В її очах не читається зловтіха, немає там і натяку на садизм. Вона радше скидається на механізм, аніж на маніяка. Вона бачить проблеми і рішення знаходить на підставі зібраних нею ж даних. Альтруїзм перепиняв їй шлях до цілковитої влади, от вона і знайшла спосіб його усунути. Вона не мала армії — і вона знайшла її в Безстрашності. Вона знала, що в неї виникне потреба контролювати велику кількість людей, щоб гарантувати власну безпеку, тому розробила спосіб робити це за допомогою сироваток і передавачів. Дивергенція — всього лише чергова проблема, яку їй потрібно вирішити, і саме тому Джанін така страшна — бо в неї вистане клепки, щоб вирішити що завгодно, навіть проблему нашого існування.

— Я здатна керувати тим, що ви бачите й чуєте, — вимовляє вона. — От і створила нову сироватку, яка змінює ваше оточення, і таким чином маніпулюватиму вашою волею. Всі, хто відмовляється визнати наше лідерство, потребують пильної уваги.

«Потребують пильної уваги»... тобто позбавляються свободи вибору. Вона вміє оперувати словами.

— Тобіасе, ти будеш першим піддослідним. А от ти, Беатрис... — вона посміхається. — Ти поранена, а отже з тебе не буде зиску, тож після нашої зустрічі тебе стратять.

Намагаюся приховати дрож, що охоплює мене по слові «стратять»; плече нестерпно болить, і я зводжу погляд на Тобіаса. Дуже важко стримувати сльози, коли в його розширених темних очах я бачу жах.

— Ні, — голос Тобіаса тремтить, але хлопець суворо хитає головою. — Краще померти.

— Боюся, ти не маєш вибору, — безжурно відповідає Джанін.

Тобіас грубо бере моє обличчя в долоні й цілує, розтуляючи губи. Я забуваю про біль і страх смерті й на мить тішуся, що перед смертю в моїй свідомості залишиться пам’ять про цей поцілунок.

Потім Тобіас відпускає мене, і мені доводиться притулитися до стіни, щоб устояти на ногах. Аж раптом, нічим себе не видавши, крім напружених м’язів, Тобіас стрибає через стіл і стискає руки на горлі Джанін. Охоронці-безстрашні біля дверей кидаються на нього з пістолетами, я верещу.

Об’єднавши зусилля, двоє солдатів ледь відривають Тобіаса від Джанін і жбурляють на долівку. Один з них утримує його на підлозі, притискає долілиць до килима, ставши колінами на плечі. Я кидаюся до них, та другий охоронець хапає за плечі мене і відштовхує до стіни. Я слабка від втрати крові й надто маленька.

Джанін біля столу оговтується, хрипить і відсапується. Розтирає горло, яскраво-червоне від Тобіасових пальців. Хоч вона і скидається на робота, а однак залишається людиною. В її очах стоять сльози, коли вона дістає з шухляди столу коробку і виймає голку зі шприцом.

Важко дихаючи, вона йде з цим до Тобіаса. Тобіас, скреготнувши зубами, замантулює ліктем в обличчя одному з охоронців. Той б’є Тобіаса прикладом у скроню, і Джанін встромляє голку в його шию. Хлопець обм’якає.

З мого горла вихоплюється звук — не схлип і не крик, а хрипкий, рипучий стогін, який здається чужим, наче йде від когось іншого.

— Відпустіть його, — скрегоче Джанін.

Охоронець підводиться, Тобіас теж. Він не виглядає, як солдати-сомнамбули, його погляд цілком осмислений. Він кілька секунд роззирається, ніби спантеличений тим, що бачить.

— Тобіасе, — гукаю я. — Тобіасе!

— Він тебе не впізнає, — повідомляє Джанін.

Тобіас обертається. Мружиться і швидко йде до мене. Не встигають охоронці його зупинити, як він стискає рукою мене за горло, здавлюючи трахею пальцями. Я задихаюся, до обличчя приливає кров.

— Ним керує симуляція... — промовляє Джанін. Я ледве чую її голос крізь оглушливий стукіт у вухах. — ...змінюючи те, шо він бачить... змушуючи плутати ворога з другом.

Охоронець відриває Тобіаса від мене. Я хапаю ротом повітря, хрипко втягую його в легені.

Тобіаса більше немає. Тепер він перебуває під владою симуляції, він убиватиме людей, яких називав безневинними ще кілька хвилин тому. Коли б Джанін убила його, то завдала б меншої кривди.

— Перевага цього варіанту симуляції в тому, — очі Джанін сяють, — що він може діяти незалежно, а тому значно ефективніший за безмозкого солдата.

Вона дивиться на охоронців, які утримують Тобіаса. Він бореться з ними, його м’язи напружені, очі втуплені в мене, але не бачать мене — не бачать так, як мають бачити.

— Відправте його до диспетчерської. Нам потрібна тямуща людина, щоб спостерігати за подіями, а я так розумію, він звик там працювати.

Джанін стискає долоні перед собою.

— А її відведіть до тринадцятої кімнати, — велить вона. І жестом відсилає мене. Цей жест означає мою кару, але для неї він усього лише викреслює мене з переліку справ, всього лише логічно продовжує її шлях. Джанін проводжає мене байдужим поглядом, поки двоє солдатів виносять мене з кімнати.

Вони волочать мене коридором. У нутрі все заніміло, та зовні я — уособлення сили волі: репетую, гамселю руками і ногами. Кусаю руку безстрашного праворуч і сміюся, відчувши смак крові. Але він ударяє мене — і все зникає.