Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 38

Тобіас обертає голову і дивиться на мене порожніми темними очима. Супить брови. Піднімається і наводить на мене пістолет.

— Кинь зброю, — наказує він.

— Тобіасе, — кажу я, — ти в симуляції.

— Кинь зброю, — повторює він. — Бо я стрілятиму.

Джанін казала, що він мене не впізнає. Джанін також казала, що симуляція перетворила всіх Тобіасових друзів на ворогів. У разі потреби він вистрілить у мене.

Кладу пістолет біля своїх ніг.

— Кинь зброю! — кричить Тобіас.

— Я кинула, — відповідаю я. Щось мені наче нашіптує, що він не чує мене, не бачить, не знає. Перед очима витанцьовують язики полум’я. Я не можу так просто дозволити Тобіасу застрелити мене!

Підбігаю до нього, хапаю за зап’ястя. Відчуваю під пальцями рух його м’язів, коли він натискає на гачок, і вельми вчасно відхиляю голову. Куля влучає в стіну за моєю спиною. Задихаючись, я штурхаю Тобіаса в ребра і щосили вивертаю йому зап’ястя. Він впускає пістолет.

Я чудово розумію, що ніколи не переможу Тобіаса у двобої, та я повинна знищити комп’ютер. Рвучко нахиляюся, щоб підняти пістолет, та не встигаю його торкнутися, як Тобіас хапає мене.

Якусь мить я вдивляюсь у його темні ворожі очі, аж він замахується просто мені в щелепу. Встигаю до удару відвернути голову. Підношу руки, щоб захистити обличчя. Головне — не впасти, бо Тобіас заб’є мене ногами, і це буде гірше, набагато гірше. П'ятою підштовхую пістолет назад, щоб він не зміг його схопити, і щосили б’ю Тобіаса в живіт.

Він хапає мою ногу і жбурляє мене на підлогу так, що я всім тілом падаю на плече. Від болю перед очима все чорніє. Переводжу погляд на нього. Він замахується ногою, наче збирається мене штовхнути, і я перекочуюся навколішки, простягаючи руку по пістолет. Я не знаю, що з ним робитиму. Я не можу застрелити свого хлопця, не можу його застрелити, не можу! Бо десь там, у цьому тілі, ховається справжній Тобіас.

Він хапає мене за волосся і перекидає набік. Я тягнуся до нього і стискаю за руку, та він надто сильний, і мій лоб врізається в стіну.

Десь там, у цьому тілі, ховається справжній Тобіас.

— Тобіасе, — благаю я. Мені здається — чи на мить він послаблює хватку? Я вивертаюся і б’ю ногою, поціляючи п’яткою в литку. Коли він пропускає моє волосся крізь пальці, я пірнаю по пістолет і стискаю холодний метал. Перевертаюся на спину і наставляю пістолет на нього.

— Тобіасе, — кажу я, — я знаю, ти десь там є, у цьому тілі.

Вочевидь, він і справді зараз далеко, інакше не кинувся б на мене з явним наміром прикінчити.

Я підводжуся.

— Тобіасе, будь ласка, — благаю я. Яка я жалюгідна! Обличчя пече від сліз. — Будь ласка, побач мене!

Він підходить до мене, його рухи небезпечні, швидкі, владні. Пістолет тремтить у моїх руках.

Будь ласка, побач мене, Тобіасе, будь ласка!

Навіть попри те, що він супиться, здається, в його очах з являється осмисленість, і я чомусь пригадую, як вигиналися його губи в усмішці.

Я не можу його вбити. Я не впевнена, що кохаю його, не впевнена, чи причина в цьому, але я точно знаю, як він вчинив би на моєму місці. Я впевнена, що ніщо на світі не варте його смерті.

Я вже стикалася з цим раніше... у своїй панорамі страху, з пістолетом у руці, коли голос наказував застрелити тих, кого я люблю. Того разу я добровільно вибрала смерть, але не уявляю, чим це допоможе тепер. Та знаю, просто знаю, що це буде правильний вчинок.

Батько каже... казав... що в самопожертві — сила.

Я перевертаю пістолет дулом до себе і вкладаю його в руку Тобіаса.

Він притискає дуло мені до чола. Сльози висохли, і повітря холодить мені щоки. Я кладу руку Тобіасові на груди, щоб відчувати калатання його серце. Принаймні серцебиття у нього не відняли.

Клацає зведений курок. Можливо, дозволити себе застрелити буде легко, як у панорамі страху, як у моїх снах. Можливо, просто пролунає постріл, згаснуть вогні — і я прокинуся в іншому світі. Стою нерухомо і чекаю.

Чи проститься мені все, що я накоїла, щоб потрапити сюди?

Я не знаю. Я не знаю.

«Будь ласка».