Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 15

День провідин. Згадую про це, ледь розплющивши очі. Серце калатає аж у горлі — й падає в п’яти, коли я бачу, як Моллі кульгає дортуаром; між смужками пластиру на носі видно фіолетову шкіру. Моллі йде геть, а я озираюся в пошуках Пітера і Дрю. Нікого з них немає в дортуарі, тож я швидко перевдягаюся. Поки їх немає поруч, мені плювати, хто побачить мене в спідній білизні, — тепер уже плювати.

Всі мовчки вдягаються. Навіть Христина не посміхається. Ми знаємо, що можемо спуститися в Яму, цілий день вдивлятися в обличчя, але так і не побачити рідного.

Заправляю ліжко, туго натягуючи краї, як учив батько. Коли знімаю з подушки волосинки, заходить Ерик.

— Увага! — оголошує він, змахуючи пасмо темного волосся з очей. — Хочу дати вам пораду на сьогодні. Якщо з якогось дива ваші родини вирішать провідати вас... — він вивчає наші обличчя і посміхається, — в чому я сумніваюся... Але менше з тим: якщо вони прийдуть, вам краще не виявляти особливої ніжності. Так буде простіше для всіх. Крім того, у нас прийнято вкрай серйозно ставитися до гасла «Фракція понад кров». Ніжність до сім’ї означає, що ви не цілком задоволені своєю фракцією, а це ганьба. Зрозуміли?

Я зрозуміла. Я почула загрозу в його різкому тоні. Остання фраза його промови — єдина, яку він виголосив усерйоз: ми безстрашні, тож і мусимо поводитися відповідно.

Ерик зупиняє мене біля дверей.

— Можливо, я недооцінив тебе, занудо, — зауважує він. — Вчора ти непогано впоралася.

Дивлюся на нього знизу вгору. Вперше після перемоги над Моллі відчуваю провину.

Якщо Ерик вважає, що я вчинила добре, це, певно, означає, що я вчинила зле.

— Дякую.

Вислизаю з дортуару.

Коли очі звикають до тьмяного освітлення в коридорі, попереду бачу Христину і Вілла; Вілл сміється, напевно, над жартом Христини. Я не намагаюся їх наздогнати. Чомусь здається, що неправильно буде їм заважати.

Десь дівся Ал. Я не бачила його в дортуарі, й він не йде зараз до Ями. Можливо, він уже там.

Прочесавши волосся пальцями, збираю його в гульку. Перевіряю одяг — чи все прикрито? Штани обтягують ноги, ключиці оголені. Батьки не схвалять.

То й що? Випинаю щелепу. Тепер моя фракція — Безстрашність. Я ношу одяг своєї фракції. Зупиняюся в кінці коридору.

Родини стоять на дні Ями, переважно це сім’ї безстрашних з неофітами-безстрашними. Вони досі здаються мені дивними: мати з проколотою бровою, батько з татуюванням на плечі, неофіт з фіолетовим волоссям, — здоровий осередок суспільства. В кінці кімнати помічаю Дрю і Моллі, що стоять на самоті, та притлумлюю посмішку. До них не прийшли.

Зате прийшла Пітерова сім’я. Він стоїть біля високого чоловіка з кущистими бровами і низенької рудокосої жінки з лагідними очима. Він зовсім не схожий на батьків. Вони одягнені в чорні брюки і білі сорочки — типове вбрання правдолюбів. Його батько говорить так голосно, що до мене долинають окремі слова. Чи знають вони, яка насправді людина їхній син?

А як подумати... а я насправді яка людина?

На тому боці кімнати стоїть Вілл з жінкою в блакитній сукні. Вона замолода для його матері, але у неї така сама складка між бровами, як і в нього, і таке саме золотисте волосся. Він якось згадував про сестру; можливо, це вона.

Поруч з ним Христина обіймає темношкіру жінку в чорно-білому вбранні. У Христини за спиною стоїть дівчинка, теж правдолюбка, — молодша сестра.

Чи варто мені шукати серед натовпу своїх батьків? Може, просто повернутися в дортуар?

А потім я бачу її. Мама стоїть сама біля поруччя, притискаючи руки до грудей. Ніколи ще вона не виглядала так недоречно в своїх сірих брюках і сірому піджаку, застебнутому аж до горла, зі скрученими у простий вузол косами й умиротвореним обличчям. Прямую до неї. На очі навертаються сльози. Вона прийшла! Вона прийшла до мене!

Прискорюю крок. Вона бачить мене, і спершу її обличчя не змінюється, як ніби вона мене не впізнає. Потім її очі спалахують, і вона розкриває обійми. Від неї пахне милом і пральним порошком.

— Беатрис, — шепоче вона і гладить мене по голові.

«Не плакати», — наказую собі. Я обіймаю її й часто кліпаю, щоб змахнути з очей зайву вологу, а потім трохи відходжу, щоб іще раз поглянути на матір. Всміхаюся, не розтуляючи вуст, достоту як вона. Мама торкається моєї щоки.

— Треба ж, — зауважує вона. — Ти погладшала, — вона обнімає мене за плечі. — Розкажи, як справи.

— Ти перша.

Старі звички повернулися. Я мушу поступитися їй правом говорити першою. Не можна занадто довго бути в центрі уваги. Я повинна впевнитися, що мамі нічого не бракує.

— Сьогодні особливий випадок, — заперечує вона. — Я прийшла побачитися з тобою, тому пропоную говорити про тебе. Це мій тобі подарунок.

Моя самовіддана мама! Їй не слід робити мені подарунків після мого вчинку. Я йду з нею до поруччя над Прірвою, радіючи з того, що ми разом. Я й не усвідомлювала, як мало любові було в мене останні півтора тижні. Вдома ми нечасто торкалися одне одного, і батьки дозволяли собі хіба що триматися за руки під час вечері, однак вдома ніжності було значно більше, ніж тут.

— Усього лишень одне питання, — серце гупає в горлі. — Де тато? Він відвідує Калеба?

— А! — вона хитає головою. — Батькові конче необхідно було йти на роботу.

Я опускаю очі долі.

— Скажи прямо, що він не захотів прийти.

Вона вивчає моє обличчя.

— Останнім часом твій тато поводиться егоїстично, однак повір, це не означає, що він тебе не любить.

Здивовано дивлюся на неї. Батько поводиться егоїстично? Вражає не так це слово, як те, що вона його вжила. З її вигляду не скажеш, злиться вона чи ні. Не варто й сподіватися визначити це. Але вона напевно злиться, якщо називає батька егоїстичним.

— А Калеб? — запитую я. — Ти навідаєш його пізніше?

— Хотіла б, — відповідає вона, — однак ерудити заборонили альтруїстам заходити до свого табору. Якщо я і піду туди, мене виведуть за ворота.

— Що? Це жахливо. Чому вони гак вирішили?

— Між нашими фракціями ніколи ще не було таких напружених стосунків, — відповідає вона. — Мені це не до вподоби, але вплинути на це я не можу.

Уявляю, як Калеб стоїть серед неофітів-ерудитів і в натовпі шукає маму, і мені стає зле. Я й досі ще трохи ображаюсь на нього через його потаємність, але не хочу, щоб йому було боляче.

— Жахливо, — повторюю я і дивлюся у Прірву.

Біля поруччя стоїть самотою Чотири. Хоч він уже й не неофіт, більшість безстрашних цього дня зустрічаються зі своїми сім’ями. Або його родина не любить збиратися, або він не вроджений безстрашний. З якої фракції він міг перейти?

— Це один з моїх інструкторів, — кажу я, тоді нахиляюся ближче до матері й додаю: — Трохи лякає, так?

— Вродливий, — зауважує мама.

Я машинально киваю. Вона сміється і прибирає руку з моїх плечей. Я хочу відвести її від Чотири, та не встигаю запропонувати їй перейти на інше місце, як він обертається.

Коли він бачить мою матір, очі його круглішають. Вона простягає йому руку.

— Добридень. Мене звати Наталі, — відрекомендовується вона. — Я — мати Беатрис.

Ніколи не бачила, щоб мама бодай з кимсь віталася за руку. Чотири ніяково бере її долоню і двічі струшує. Жест здається неприродним для обох. Так, Чотири не може бути вродженим безстрашним, якщо йому так важко дається рукостискання.

— Чотири, — представляється він. — Приємно познайомитися.

— Чотири, — з усмішкою повторює мати. — Це прізвисько?

— Так.

Він не розвиває теми. І як його звати насправді?

— Ваша дочка молодець. Я наглядаю за її тренуванням.

Відколи це «нагляд» включає метання ножів і картання за першої-ліпшої нагоди?

— Рада це чути, — відповідає вона. — Мені дещо відомо про посвячення безстрашних, і я хвилювалася за доньку.

Він дивиться на мене, переводить погляд з носа на губи, з губ на підборіддя. Потім каже:

— Вам нема про що хвилюватися.

Мимоволі заливаюся фарбою. Сподіваюся, це не помітно.

Він просто заспокоює її, бо вона — моя мати, чи справді вірить, що я здібна? І що означав цей погляд?

Вона схиляє голову набік.

— Чотири, ви наче мені знайомі...

— Гадки не маю чому, — голос його раптово стає крижаний. — Я не маю звички спілкуватися з альтруїстами.

Мама сміється. У неї легкий сміх, що вирує повітряними бульбашками.

— Не лише ви. Я не сприймаю це як щось особисте.

Здається, він трохи розслабляється.

— Гаразд, не заважатиму вашому возз’єднанню.

Ми з матір’ю дивимося йому вслід. Річка реве у мене у вухах. Можливо, Чотири був ерудитом, — це пояснило б, чому він ненавидить Альтруїзм. Або, може, він вірить статтям, які Ерудиція видає проти нас... проти них, нагадую собі. Та однаково дуже мило з його боку сказати матері, що я молодець, адже я знаю, що насправді він у це не вірить.

— Він завжди такий? — запитує вона.

— Гірший.

— Ти завела друзів?

— Кількох.

Ловлю поглядом Вілла, Христину та їхні родини. Коли Христина перехоплює мій погляд, вона з усмішкою зве мене до себе, і ми з матір’ю йдемо по дну Ями.

Але не встигаємо ми підійти до Вілла і Христини, як невисока кругленька жіночка в чорно-білій смугастій блузці торкається мого плеча. Я здригаюся, силкуючись притлумити бажання скинути її руку.

— Перепрошую, — звертається вона. — Ви не знаєте мого сина Альберта?

— Альберта? — повторюю. — А... ви маєте на увазі Ала? Так, я його знаю.

— Ви не в курсі, де ми можемо його знайти? — запитує вона, вказуючи на чоловіка позаду неї. Він високий і кремезний, як скеля. Вочевидь, батько Ала.

— Даруйте, але я не бачила його сьогодні вранці. Можливо, вам варто пошукати його он там? — вказую на скляну стелю над нами.

— О Боже! — мати Ала відмахується. — Я вже нікуди не підніматимусь. У мене мало істерика не почалася, коли ми спускалися. Чому вздовж цих стежин немає поруччя? Ви що, божевільні?

Я ледве всміхаюся. Кілька тижнів тому, можливо, я б образилась на таке питання, та я провела досить часу з перекинчиками-правдолюбами, щоб дивуватися нетактовності.

— Божевільні — ні, — відповідаю я. — Безстрашні — так. Якщо побачу вашого сина, скажу, що ви його шукаєте.

Я бачу на вустах матері таку ж посмішку, як у мене. Вона поводиться не так, як батьки деяких перекинчиків — крутять навсібіч головою, роздивляючись стіни Ями, стелю, Прірву. Певна річ, цікавість тут ні до чого, адже вона альтруїстка. Вона байдужа до цього.

Я знайомлю матір з Христиною і Віллом, а Христина знайомить мене з матір’ю і сестрою. Та коли Вілл знайомить мене з Карою, своєю старшою сестрою, вона кидає на мене спопеляючий погляд і не простягає руки. Натомість сердито дивиться на мою матір.

— Вілле, я повірити не можу, що ти спілкуєшся з однією з них, — каже вона.

Мати кусає губи, але, певна річ, мовчить.

— Каро, — супиться Вілл, — не треба грубіянити.

— Звісно, не треба. Тобі відомо, хто це? — вона вказує на мою матір. — Це дружина члена ради! Вона керує волонтерською організацією, яка нібито допомагає поза-фракційним. Ви гадаєте, я не знаю, що ви просто запасаєте товари, щоб роздавати членам своєї фракції, тоді як ми не бачили свіжих харчів уже місяць? їжа для позафракційних, авжеж!

— Перепрошую, — спокійно мовить мама. — Гадаю, ви помиляєтеся.

— Помиляюся? Ха! — пирхає Кара. — Впевнена, ви саме те, чим здаєтеся. Фракція безтурботних благодійників без єдиної егоїстичної кісточки. Ну звісно!

— Не смій так говорити з моєю матір’ю, — кажу я, червоніючи, і стискаю кулаки. — Ще одне слово — і, присягаюсь, я тобі носа зламаю.

— Полегше, Трис, — каже Вілл. — Ти не вдариш мою сестру.

— Невже? — зводжу я брови. — Певен цього?

— Він має рацію, не вдариш, — мама торкається мого плеча. — Ходімо, Беатрис. Ми ж не хочемо набридати сестрі твого друга.

Її голос спокійний, але рука стискає моє плече так міцно, що я ледь не скрикую від болю, коли вона тягне мене геть. Вона швидко йде зі мною до їдальні. Та перед їдальнею різко повертає ліворуч в один з темних коридорів, які я ще не встигла дослідити.

— Мамо, — скрикую я. — Мамо, звідки ти знаєш, куди йти?

Вона зупиняється біля замкнених дверей, зводиться навшпиньки, вдивляючись у кріплення блакитного ліхтаря, що звисає зі стелі. За кілька секунд вона киває і знову повертається до мене.

— Я ж сказала, ніяких питань про мене. Я серйозно. Як твої справи, Беатрис? Як пройшли двобої? Який у тебе рейтинг?

— Рейтинг? — повторюю я. — Ти знаєш, що я б’юся? Знаєш, як нас оцінюють?

— Механізм посвячення безстрашних — не таємниця за сімома печатками.

Не знаю, наскільки легко довідатися, що чужа фракція робить під час посвячення, але підозрюю, що це не так уже й просто.

— Я майже в кінці списку, мамо, — повільно відповідаю я.

— Добре, — киває вона. — Ніхто надто пильно не придивляється до тих, хто пасе задніх. А тепер, і це дуже важливо, Беатрис: що показав твій тест на схильність?

У мене в голові пульсує попередження Торі. «Не кажи нікому». Я повинна сказати мамі, що мій результат — Альтруїзм, бо саме це Торі записала в системі.

Дивлюся в очі матері, світло-зелені, облямовані темним серпанком він. У неї зморшки навколо рота, але загалом вона виглядає молодшою за свій вік. Ці зморшки стають глибші, коли вона наспівує. Вона любить співати, миючи посуд.

Вона — моя мама.

Я можу їй довіритися.

— Результат був неостаточний, — тихо кажу я.

— Я так і думала, — вона зітхає. — Багато дітей альтруїстів отримують такий результат. Ми не знаємо причини. Але ти повинна бути дуже обережна на наступному етапі посвячення, Беатрис. Залишайся десь посередині, хай що робитимеш. Не привертай до себе уваги. Зрозуміло?

— Мамо, що відбувається?

— Мені байдуже, яку фракцію ти вибрала, — вона торкається долонями моїх щік. — Я твоя мати і хочу, щоб ти була в безпеці.

— Це тому, що я...

Вона затуляє мені рота долонею.

— Не кажи цього слова, — шипить вона. — Ніколи.

Виходить, Торі мала рацію. Бути дивергентом — небезпечно. Але я й досі не знаю чому, не знаю і що насправді це означає.

— Чому?

— Я не можу сказати, — хитає вона головою.

Озирається через плече на ледь помітне світло з дна Ями. Чую крики і голоси, сміх і човгання ніг. Мого носа досягає запах з їдальні — солодкуватий дріжджовий аромат хліба. Мати повертається до мене, її губи стиснуті.

— Ти маєш дещо зробити, — каже вона. — Я не можу навідати твого брата, але по завершенні посвячення зможеш ти. І я хочу, щоб ти знайшла його і веліла досліджувати симуляційну сироватку. Гаразд? Можеш зробити це для мене?

— Тільки якщо ти мені бодай щось поясниш, мамо! — схрещую руки на грудях. — Якщо ти хочеш, щоб я провела день у таборі ерудитів, назви мені причину!

— Пробач, але я не можу, — вона цілує мене в щоку і прибирає за вухо пасмо волосся, яке вибилося з моєї гульки. — Мені вже час. Буде краще, якщо ми не виявлятимемо особливих почуттів.

— Плювати, що там для них краще, — відповідаю я.

— А дарма, — заперечує вона. — Підозрюю, за тобою вже наглядають.

Вона йде, але я занадто ошелешена, щоб іти за нею. В кінці коридору вона обертається і каже:

— З’їж шматочок торта за мене, гаразд? Шоколадного. Пальчики оближеш! — вона всміхається дивною перекошеною посмішкою і додає: — Я люблю тебе, пам’ятай.

І йде.

Я стою сама в блакитному сяйві ліхтаря, що висить над головою, і розумію: вона вже була в нашому таборі. Вона пам’ятає цей коридор. Вона знає процес посвячення.

Моя мати була безстрашною!