Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 6

Опустивши очі долі, я стаю за народженими в Безстрашності неофітами, які вирішили приєднатися до власної фракції. Всі вищі за мене, ще й настільки, що, навіть захиливши голову, бачу лише обтягнуті чорним плечі. Коли остання дівчина робить свій вибір — Злагода, — вже час іти. Безстрашні виходять із зали перші. Я проминаю чоловіків і жінок у сірому одязі зі своєї колишньої фракції, не зводячи очей з чужої потилиці.

Я повинна ще раз побачити батьків. Перед тим як пройти повз них, в останню мить, я обертаюся через плече — й одразу ж шкодую про це. Батько впивається в мене нищівним поглядом. У мене печуть очі, спершу навіть здається, що він знайшов спосіб спопелити мене, покарати за вчинене... аж ні, це я от-от розрюмсаюся.

Біля нього всміхається мати.

Ззаду налягають, женуть геть від родини, яка вийде з зали останньою. Батьки навіть можуть залишитися, щоб поскладати стільці й очистити чаші. Обертаюся, щоб відшукати в натовпі ерудитів Калеба — вони тут, позаду. Брат стоїть серед неофітів, потискуючи руку іншому перекинчику, колишньому правдолюбові. Його безтурботна усмішка — акт зради. Мені стає зле, і я відвертаюся. Якщо для нього це гак легко, можливо, це має бути легко і для мене.

Зиркаю на хлопця ліворуч, який був ерудитом, а тепер такий само, як я, блідий і стурбований. Я весь час згаяла на роздуми, яку фракцію вибрати, і жодного разу не замислилася, що станеться, як я виберу Безстрашність. Що чекає на мене в штаб-квартирі Безстрашності?

Натовп безстрашних веде нас до сходів замість ліфтів. Я гадала, що лишень альтруїсти користуються сходами.

І раптом усі біжать. Лунають улюлюкання, вигуки та сміх, і десятки ніг тупають у нестройному ритмі. Для безстрашних ходіння сходами — не акт безкорисливості, це сплеск шаленства.

— Що в біса тут коїться? — вигукує хлопець поруч.

Я лише хитаю головою і біжу далі. Ми досягаємо першого поверху, і безстрашні вивалюються на вулицю; я відсапуюся. Повітря надворі морозне та свіже, а небо помаранчеве від призахідного сонця. Воно відбивається в чорному склі Центру.

Безстрашні розсипаються вулицею, перегороджуючи дорогу автобусу, і я наддаю ходи, щоб наздогнати хвіст натовпу. Моє збентеження розсіюється на бігу. Ох і давно ж я не бігала! Альтруїзм не схвалює все, що робиться винятково задля власного задоволення, й ось результат: мої легені палають, м’язи ниють; задоволення він нестримного бігу — скажене. Йду вулицею за безстрашними, повертаю за ріг — і чую знайомий звук: гудок потяга.

— Тільки не це, — бурмоче ерудит. — Ми мусимо стрибати на цю штуковину?

— Так, — мені аж дух забиває.

Добре, що я неодноразово спостерігала за прибуттям безстрашних до школи. Натовп витягується в довгу чергу. Поїзд котить до нас по сталевих рейках, його ліхтар блимає, гудок реве. Двері всіх вагонів відчинені в очікуванні безстрашних, і вони гурт по гурту вантажаться, поки не залишаються самі неофіти. Неофіти, народжені в Безстрашності, звиклі до такого, тож за мить зостаються лише перекинчики.

Я йду разом з іншими. Декілька секунд ми біжимо поряд з вагоном, а потім стрибаємо. Я не така висока й дужа, як дехто з інших, підважитися не можу. Чіпляюся за бильце біля дверей, вдаряючись плечем об вагон. Руки тремтять, аж нарешті мене хапає правдолюбка і затягує досередини. Дякую, відхекуюсь.

Чую крик і обертаюся. Коротун-ерудит з рудим волоссям щосили працює ліктями, намагаючись наздогнати потяг. Ерудитка біля дверей простягає хлопцеві руку, та надто вже він відстав. Коли ми їдемо, він падає навколішки біля колії і обхоплює голову руками.

Мені аж недобре. Щойно він провалив посвячення в безстрашні. Тепер він позафракційний. Таке може статися коли завгодно.

— Все гаразд? — жваво запитує правдолюбка, яка мені допомогла. Вона висока, чорношкіра, з коротким волоссям. Гарненька.

Я киваю.

— Мене звати Христина, — простягає вона руку.

Я вже давно не віталася за руку. Альтруїсти вітають одне одного кивком — знаком поваги. Я невпевнено беру дівочу долоню і двічі струшую, сподіваючись, що тисну не надто сильно й не надто слабко.

— Беатрис, — відрекомендовуюсь.

— Ти знаєш, куди ми їдемо?

Їй доводиться перекрикувати вітер, що задуває крізь відчинені двері дедалі сильніше. Поїзд набирає швидкість. Я сідаю — на долівці простіше зберігати рівновагу. Дівчина вигинає брову.

— Швидкий поїзд дорівнює вітер, — пояснюю я. — Вітер дорівнює падіння. Сідай.

Христина сідає поруч, спирається на стіну.

— Напевно, ми їдемо до штаб-квартири Безстрашності, — кажу я, — але я не знаю, де це.

— А хіба взагалі хто знає? — вона хитає головою і всміхається. — Складається таке враження, наче безстрашні вискакують з дірки в землі.

Порив вітру пролітає вагоном, і решта перекинчиків падають одне на одного, втративши рівновагу. Бачу, як Христина регочеться, хоч нічого й не чую, і розтягую губи в усмішці.

За моїм лівим плечем помаранчеве світло призахідного сонця відбивається в скляних стінах, і я бачу ряди нечітких сірих будівель, що колись були моєю домівкою.

Сьогодні Калебова черга готувати вечерю. Хто зробить це замість нього — батько чи мати? І що вони знайдуть у його кімнаті, коли прибиратимуть? Уявляю книжки, позапихувані між комодом і стіною, книжки під матрацом. Жага до знань вщерть забила всі сховки в його кімнаті. Чи завжди він знав, що вибере ерудицію? А як знав, то як я цього могла не помітити?

Ох і добрий же він актор! На саму думку про це мене нудить. Хоч я й залишила батьків, та принаймні не надто майстерно прикидалася. І всі знали, що я недосить самовіддана.

Заплющую очі — й бачу, як мама з татом сидять за обіднім столом у цілковитій тиші. На згадку про батьків залишки альтруїзму змушують моє горло стиснутися. А може, це егоїзм, я ж бо знаю, що більше не буду їхньою дочкою?

— Вони стрибають! — кричить хлопець.

Підводжу голову. Болить шия. Я сиджу біля стіни щонайменше півгодини. Дослухаюсь до реву вітру і дивлюсь, як пролітає мимо змазане місто. Подаюся вперед. Ось уже кілька хвилин як поїзд уповільнив хід; упевнююся, що хлопець мав рацію: безстрашні з передніх вагонів вистрибують з потяга на дах. Колія простягається на висоті сьомого поверху.

На думку про те, що доведеться вистрибнути з рухомого потяга на дах, знаючи, що між краєм даху і рейками зяє провалля, мене ледь не вивертає. Пробираюсь уперед і, похитуючись, переходжу на той бік вагона, де решта перекинчиків шикуються в чергу.

— Нам також доведеться стрибати, — каже правдолюбка. У неї великий ніс і криві зуби.

— Чудово, — відповідає правдолюб. — Геніальна ідея, Моллі: стрибати з поїзда на дах.

— Саме на це ми й підписалися, Пітере, — відрубує дівчина.

— Нехай так, але я не буду, — каже злагідний.

У нього оливкова шкіра, на ньому коричнева сорочка — він єдиний перекинчик зі Злагоди. Його щоки блищать од сліз.

— Ти повинен, — каже Христина, — або провалиш посвячення. Ну ж бо, все буде гаразд.

— Ні, не буде! Я краще стану позафракційним, аніж мерцем!

Злагідний хитає головою. У його голосі вчувається паніка. Він і далі хитає головою, дивлячись на дах, що стрімко наближається.

Не можу погодитися з ним. Краще буду мертвою, ніж спустошеною, як позафракційні.

— Ти не можеш його змусити, — кажу я, дивлячись на Христину.

Її карі очі широко розплющені, а губи стиснуті так міцно, що змінили колір. Вона простягає мені руку.

— Ось, — мовить вона. Зводжу брову, збираючись сказати, що мені не потрібна допомога, але вона додає: — Я просто... не зможу, якщо мене хтось не потягне.

Беру її за руку, і ми стаємо на край вагона. Коли він пролітає повз дах, я рахую:

— Один... два... три!

На «три» ми вистрибуємо. Мить невагомості — і мої ступні рухаються в тверду землю, а гомілки пронизує біль. Розпластуюсь на даху, притискаючись щокою до гравію. Випускаю Христинину руку. Вона гигоче:

— Було кумедно!

Христина легко увіллється до лав безстрашних — шукачів гострих відчуттів. Змахую камінчики зі щоки. Всі неофіти, крім злагідного, вже на даху. Правдолюбка Моллі з кривими зубами морщиться й тримається за щиколотку, а Пітер, правдолюб з блискучим волоссям, гордо всміхається — певно, приземлився на ноги.

Потім чую вереск і обертаюсь у пошуках джерела звуку. На краю даху стоїть безстрашна, дивиться вниз і реве. Ззаду її обнімає хлопець, щоб не впала.

— Рито, — повторює він. — Рито, заспокойся. Рито...

Підводжуся і теж дивлюся вниз. На тротуарі під нами лежить тіло дівчини: руки й ноги неприродно викривлені, коси віялом розсипалися навколо голови. У мене аж смокче в шлунку, переводжу погляд на колію. Впоралися не всі. Навіть безстрашні від цього не застраховані.

Рита зі схлипуванням падає навколішки. Я відвертаюся. Що більше я дивитимусь на неї, то більша ймовірність, що розревуся сама, а я не маю права плакати перед цими людьми.

Кажу собі якнайсуворіше: тут так заведено. Ми здійснюємо небезпечні вчинки, і люди помирають. Люди помирають, а ми здійснюємо наступний небезпечний вчинок. Що швидше я затямлю урок, то більше маю шансів пережити посвячення.

Та я вже не впевнена, що переживу посвячення.

Я кажу собі, що дорахую до трьох, а коли закінчу, продовжу свій шлях. «Один». Я уявляю тіло дівчини на тротуарі — і здригаюся. «Два». Я чую схлипування Рити і нерозбірливі слова хлопця позаду неї. «Три».

Стиснувши губи, відходжу від Рити, від краю даху.

Болить лікоть. Я закасую рукав. Рука тремтить. Просто здерла шкіру, крові немає.

— Ого! Ото скандал! Зануда оголила шматочок тіла!

Підвожу голову. «Зануда» — прізвисько альтруїстів, а я тут єдина альтруїстка. Пітер тицяє в мене пальцем і шкіриться. Чую сміх. У мене спалахують щоки, і я опускаю рукав.

— Тихо всі! Мене звати Макс! Я — один з лідерів вашої нової фракції! — кричить чоловік аж ген там, на тому боці даху.

Він старший за всіх, з глибокими зморшками на темній шкірі та сивиною на скронях, і він стоїть на бортику даху, наче на тротуарі. Наче ніхто щойно не падав і не розбивався на смерть.

— На кілька поверхів нижче — вхід до нашого табору. Якщо ви не зможете набратися сміливості та стрибнути — вам тут не місце. Неофіти за правом ідуть перші.

— Ви хочете, щоб ми стрибнули? — уточнює ерудитка. Вона на кілька дюймів вища за мене, з волоссям мишачого кольору і пухкими губами. У неї відвисає щелепа.

Не розумію, чому її це шокує.

— Так, — відповідає Макс. Здається, йому весело.

— Там, унизу, вода абощо?

— Хтозна? — зводить він брови.

Натовп перед неофітами розступається, звільняючи для нас широкий прохід. Я озираюся. Ніхто не рветься стрибати з даху — всі дивляться куди завгодно, тільки не на Макса. Хтось вивчає свої подряпини або змахує камінчики з одягу. Я кошу оком на Пітера. Він колупає ніготь — намагається вдавати байдужість.

Я горда. Колись це не доведе мене до добра, але сьогодні тільки додає хоробрості. Я йду до бортика, хай і чую смішки за спиною.

Макс відступає, звільняючи мені шлях. Підходжу до краю і дивлюся вниз. Вітер продуває одяг наскрізь, шарпає тканину. Будівля, на якій зараз-от я стою, є стороною квадрата, утвореного ще трьома такими ж будівлями. Посередині квадрата — величезна діра в бетоні. Я не бачу, що там, усередині.

Нас залякують. Я щасливо приземлюся. Ці думки допомагають мені ступити на бортик. У мене цокотять зуби. Запізно відступати. Тільки не з цими людьми за спиною, які закладаються, що я все провалю. Мої пальці смикають комір сорочки і намацують ґудзик. Ще кілька спроб — і я розстібаю сорочку від коміра до подолу і стягую її з плечей.

Під сподом сіра футболка. Вона обтягує сильніше, ніж будь-який інший мій одяг, і ніхто мене в ній раніше не бачив. Зібгавши сорочку, озираюся на Пітера. А тоді, зціпивши зуби, щосили шпурляю в нього ту сорочку. Вона летить йому в груди. Пітер витріщається на мене. Чую свист і вигуки за спиною.

Я знову зазираю в діру. Бліді руки вкриваються сиротами, живіт зводить. Якщо я не зроблю цього зараз, не зроблю ніколи. Насилу ковтаю.

Я не вагаюся. Просто присідаю і стрибаю.

Повітря завиває у вухах, коли земля мчить до мене, розростаючись і ширшаючи, або ж я лину до землі. Серце калатає так сильно, що аж боляче, і кожен м’яз у тілі напружується, а од відчуття падіння зводить шлунок. Довкола мене діра, я падаю в темряву.

Сильно об щось ударяюся. Щось прогинається, гойдаючи тіло. Удар вибиває з мене дух, і я з хрипом намагаюся вдихнути. Болять руки й ноги.

Сітка. На дні діри — сітка. Дивлюся вгору, на будівлю, і сміюся: це чи то полегшення, чи то істерика. Мене проймає дрож, затуляю обличчя долонями. Я щойно стрибнула з даху!

Маю знову стати на твердий ґрунт. Бачу руки, простягнуті від краю сітки, хапаю першу долоню, до якої можу дотягнутися, і підважуюся. Перекочуюся — і мало не падаю долілиць на дерев’яну підлогу, але хтось ловить мене.

«Хтось» — це юнак, власник руки, за яку я вхопилася. У нього тонка верхня губа і повна нижня. Очі так глибоко посаджені, що вії торкаються шкіри під бровами; темно-сині очі мрійливого, сонного кольору.

Він хапає мене за плечі й відпускає на мить пізніше, ніж я випростуюсь.

— Дякую, — кажу я.

Ми стоїмо на платформі за десять футів од землі. Навколо нас — відкрита печера.

— Повірити не можу, — вимовляє голос з-за спини хлопця. Він належить чорнявці з трьома срібними кільцями у правій брові. Вона посміхається, дивлячись на мене. — Зануда зістрибнула перша? Нечувано.

— Вона їх кинула небезпідставно, Лорен, — заперечує він низьким голосом. — Як тебе звати?

— Е-е...

Не знаю, чому я запнулася. Але «Беатрис» більше не здається правильним ім’ям.

— Подумай як слід, — він усміхається. — Вдруге вибрати не вдасться.

Нове місце, нове ім’я. Тут я зможу народитися знову.

— Трис, — упевнено відповідаю я.

— Трис, — усміхається Лорен. — Оголошуй, Чотири.

Хлопець — Чотири — озирається і кричить:

— Першою зістрибнула Трис!

Очі потроху звикають, і в темряві матеріалізується натовп. Люди переможно улюлюкають і вимахують кулаками, а потім у сітку падає ще хтось. Це падіння супроводжує крик. Христина! Всі сміються, але знову здіймають страшенний галас.

Чотири кладе руку мені на спину і каже:

— Ласкаво просимо до Безстрашності.