Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 20

Дихаю носом. Вдих, видих. Вдих.

— Це просто симуляція, Трис, — тихо каже Чотири.

Але він помиляється. Попередня симуляція просочилася в моє життя — і в яву, і в сон. Мене переслідують кошмари, пов’язані не лише з воронами, а й з почуттями, які я пережила під час симуляції, — жахом і безпорадністю, які, я підозрюю, і є моїми справжніми страхами. Раптові напади паніки у ванній, за сніданком, по дорозі... Нігті вже обгризені до крові. І я не єдина, хто погано почувається, це очевидно.

Та я киваю і заплющую очі.

Я в темряві. Останнє, що я пам’ятаю, — металеве крісло і голка в руці. Цього разу ні поля, ні ворон. Серце калатає в очікуванні. Які чудовиська виповзуть з мороку, відбираючи здоровий глузд? Чи довго доведеться на них чекати?

За декілька футів попереду спалахує блакитна куля, потім ще одна, наповнюючи залу світлом. Я стою на дні Ями, біля Прірви, в оточенні неофітів. Їхні руки складені на грудях, обличчя порожні. Шукаю очима Христину — й бачу її серед присутніх. Ніхто не рухається. Від їхньої нерухомості в мене грудка у горлі.

Бачу щось перед собою — своє власне тьмяне віддзеркалення. Я торкаюся його, і пальці натикаються на скло, прохолодне і гладке. Зводжу погляд. Наді мною шибка — я в скляній коробці. Тисну на скло над головою, щоб перевірити, чи можна відчинити. Воно не піддається. Я замурована.

Серце прискорено калатає. Мені не подобається в цій пастці! Хтось стукає у стінку переді мною. Чотири. Він показує на мої ступні, всміхається.

Кілька секунд тому мої ноги були сухі, а зараз вода піднялася на півдюйма, шкарпетки змокли. Я присідаю, щоб подивитися, звідки вона набирається, але вода наче прибуває нізвідки, піднімаючись зі скляного дна. Я дивлюся на Чотири, і він знизує плечима. Тоді приєднується до натовпу неофітів.

Вода піднімається швидко. Вона доходить вже до кісточок. Я знову б’ю по склу кулаком.

— Агов! — кричу я. — Випустіть мене звідси!

Вода ковзає по оголених литках, прохолодна і м’яка. Я дужче вдаряю в шибку.

— Випустіть мене звідси!

Дивлюся на Христину. Вона схиляється до Пітера, який стоїть поруч з нею, і щось шепоче йому на вухо. Вони сміються.

Вода вже сягає стегон. Я молочу кулаками по склу. Більше не намагаюся привернути увагу, просто хочу вирватися на свободу. Я щосили гамселю в шибку. Відступаю на крок і вдаряю у скло плечем — раз, удруге, втретє, вчетверте. Б’юся об шибку, аж болить плече, кличу на допомогу, бачу, як вода піднімається до пояса, ребер, грудей.

— Рятуйте! — верещу я. — Будь ласка! Будь ласка, допоможіть!

Знову гачу по склу. Я помру в цьому акваріумі! Тремтячими руками пригладжую коси.

У натовпі неофітів бачу Вілла, і в моїй підсвідомості щось спалахує. Якісь його слова. «Ну ж, думай». Я зупиняюсь. Важко дихати, але я повинна спробувати. Треба набрати побільше повітря, скільки вдасться за кілька секунд.

Моє тіло спливає, невагоме у воді. Я підпливаю до стелі й захиляю голову, а вода тим часом заливає підборіддя. Задихаючись, притискаю обличчя до шибки, втягуючи якнайбільше повітря. Потім вода накриває мене з головою, замуровуючи в акваріумі.

«Не панікуй». Та однак серце калатає, думки плутаються. Я борсаюсь у воді, б’юсь об стінки. Щосили штовхаю скло, та вода приглушує удар. «Симуляція відбувається виключно в голові».

Я кричу, і вода заливає рот. Якщо це відбувається лише в моїй голові, я здатна контролювати ситуацію. Вода пече очі. На мене дивляться порожні обличчя неофітів. Усім до мене байдуже.

Кричу і далі штовхаю шибку долонею. Тут наче щось чується. Тріск. Коли я прибираю долоню, на склі залишається тріщина. Я вдаряю другою рукою, і по склу довгими кривими доріжками розбігаються нові тріщини. У грудях пече, наче я проковтнула вогонь. Я буцаю стінку акваріума. Пальці на нозі гудуть від удару, і тут я чую протяжний низький рев.

Скло розлітається на друзки, і вода виносить мене вперед. Повітря!

...Засапано сідаю в кріслі. Ковтаю повітря і струшую руками. Праворуч стоїть Чотири, але не допомагає мені підвестися, а тільки дивиться на мене.

— Що таке? — запитую я.

— Як ти це зробила?

— Що зробила?

— Розбила скло.

— Не знаю.

Чотири нарешті простягає мені руку. Я спускаю ноги з крісла, вже почуваючись упевнено. Спокійно.

Він зітхає, хапає мене під руку і не то виводить, не то виштурхує з кімнати. Ми швидко прямуємо коридором, але я зупиняюся, висмикуючи руку. Він мовчки дивиться на мене. Якщо я не запитаю, він так нічого і не скаже.

— Що таке? — ще раз питаю я.

— Ти — дивергент, — відповідає він.

Я витріщаюся на нього, і мене паралізує страх. Чотири знає! Звідки? Напевно, я припустилася помилки. Вибовкала.

Слід поводитися невимушено. Я притуляюся до стіни і питаю:

— Який ще дивергент?

— Не вдавай із себе дурепу! — гаркає він. — Я ще минулого разу це запідозрив, але зараз навіть не сумніваюся. Ти керувала симуляцією. Ти — дивергент. Я видалю запис, але якщо ти не хочеш лежати мертва на дні Прірви, вигадай, як приховувати це під час симуляцій! А тепер перепрошую.

Він повертається до симуляційної і захряцує двері. У мене калатає серце. Я керувала симуляцією, я розбила скло. Я не знала, що це ознака дивергенції.

Як він зрозумів?

Відриваю долоні від стіни та йду коридором. Мені потрібні відповіді, і я знаю, в кого вони є.

Прямую до тату-студії, де востаннє бачила Торі.

Людей довкола небагато, бо серед білого дня майже всі на роботі або в школі. В тату-студії троє людей: майстер малює лева на плечі клієнта, а Торі розбирає стос паперів на стійці. Коли я входжу, вона зводить очі.

— Привіт, Трис, — вона зиркає на другого майстра, який надто зосереджений на своєму занятті, щоб помітити нас. — Ходімо до іншої кімнати.

Йду за нею за фіранку, що розділяє дві кімнати. У тій кімнаті стоять кілька стільців, лежать запасні голки, фарби і нотатники, на стінах висять малюнки в рамках. Торі засмикує фіранку і сідає на стілець. Всідаюся поруч і постукую ногою, щоб чимось зайнятися.

— Як справи? — запитує вона. — Як симуляції?

— Непогано, — киваю кілька разів. — Дуже навіть непогано, принаймні так кажуть.

— Он воно як.

— Будь ласка, допоможіть мені зрозуміти, — тихо прошу я. — Що це значить — бути... — я затинаюсь. Ліпше не вимовляти тут слова «дивергент». — Хто я в біса така? Як це пов’язано з симуляціями?

Поведінка Торі змінюється. Вона відкидається на спинку стільця і згортає руки на грудях. Її обличчя набуває настороженого виразу.

— Серед іншого, ти... здатна усвідомлювати, що перебуваєш у симуляції, що все те нереальне, — відповідає вона. — Ти здатна керувати симуляцією, ба навіть припинити її. І ще... — вона нахиляється і зазирає мені в очі. — Ти до всього ще й безстрашна, а отже, на тебе чигає смерть.

У грудях з’являється важкість, наче кожна фраза Торі каменем падає в нутро. В мені зростає напруга, я вже не контролюю її. Я зараз або заплачу, або закричу, або...

Натомість видаю хрипкий смішок, який майже відразу стихає, і питаю:

— То я помру?

— Необов’язково, — відповідає вона. — Лідери безстрашних поки що не знають про тебе. Я одразу ж стерла результати твого тесту з системи і вручну ввела результат «Альтруїзм». Гляди не нароби дурниць. Якщо вони дізнаються, хто ти, то вб’ють тебе.

Мовчки дивлюся на неї. Вона не здається божевільною. Говорить упевнено, хоч і швидко, і я б ніколи не запідозрила її в неврівноваженості, але ж її слова... З самого мого народження я й випадку не знаю, щоб у нашому місті когось убили. Навіть якщо окремі люди здатні на це, лідери фракції — ніколи.

— У вас параноя, — кажу я. — Лідери Безстрашності не вб’ють мене. Люди не вбивають одне одного. Більше не вбивають. У цьому і сенс усього цього... сенс фракцій.

— Та невже? — вона опускає руки на коліна і дивиться просто на мене, її обличчя спотворює раптовий спалах люті. — Вони прикінчили мого брата, то чом би їм не вбити й тебе? Чи ти вважаєш, що краща за нього?

— Вашого брата? — звужую очі.

— Так. Мого брата. Ми обоє перейшли з Ерудиції, тільки його тест на схильність не дав однозначного результату. В останній день симуляції його тіло знайшли у Прірві. Сказали, що він наклав на себе руки. От тільки брат мій чудово вчився, зустрічався з однією неофіткою, був щасливий! — вона хитає головою. — У тебе ж теж є брат? Як ти гадаєш, чи знала б ти, якби він хотів накласти на себе руки?

Я намагаюся уявити самогубство Калеба. Сама думка здається безглуздою. Навіть якби Калеб був нещасний, він би ніколи не пішов на таке.

Її рукава закасані, і я бачу татуювання річки у неї на правому плечі. Вона зробила цю річку після братової смерті? Річка — це ще один страх, який вона подолала?

Вона стишує голос:

— На другому етапі навчання у Джорджі все виходило дуже добре, дуже швидко. Він казав, що симуляції навіть його не лякають... що це наче гра. Тому інструктори дуже ним зацікавилися. Напросилися в приміщення під час симуляції замість чекати на результати. Весь час перешіптувалися про нього. В останній день симуляції один з лідерів Безстрашності особисто прийшов на нього подивитися. А наступного дня Джорджі не стало.

Я навчуся керувати симуляціями, якщо оволодію невідомою силою, яка допомогла мені розбити скло. І можу стати такою вправною, що це помітять всі інструктори. Можу, та чи стану?

— Це все? — запитую я. — Це просто вміння змінювати симуляції?

— Навряд, та я більше нічого не знаю.

— Скільки людей знає про це? — питаю я, думаючи про Чотири. — Про керування симуляціями?

— Всі, хто бажає тобі смерті. І кому це відомо не з чуток. З перших рук. Або з других, як от мені.

Чотири обіцяв видалити запис того, як я розбиваю скло. Він не бажає мені смерті. Він дивергент? Або дивергентом був хтось у його родині? Друг? Кохана дівчина?

Я відганяю цю думку. Не можна відволікатися на Чотири.

— Я не розумію, — повільно вимовляю я, — чому лідерів Безстрашності хвилює, що я вмію керувати симуляцією.

— Єдине, що спадає мені на думку, — Торі стискає губи, — їх хвилює не сама зміна симуляції, це всього лише ознака чогось іншого. Чогось, що їх бентежить.

Торі стискає мою долоню у своїх.

— Подумай ось про що, — каже вона. — Ці люди навчили тебе стріляти. Навчили битися. Як ти гадаєш, вони зупиняться перед тим, щоб тебе скривдити? Зупиняться перед тим, щоб тебе убити?

Вона відпускає мою руку і підводиться.

— Мені час, а то Бад зацікавиться. Стережися, Трис.