Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 4

Я підходжу до своєї вулиці на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай, якщо вірити наручному годиннику — єдиній прикрасі, дозволеній альтруїстам, і то лише тому, що це практично. Годинник із сірим ремінцем і скляним циферблатом. Якщо нахилити його під правильним кутом, то можна хоч якось роздивитися своє віддзеркалення над стрілками.

Всі будинки на моїй вулиці однакові за розміром і формою. Зведені вони з сірого бетону, з нечисленними вікнами — економні кубики без зайвих дрібничок. Газони поросли росичкою, а поштові скриньки виготовлені з тьмяного металу. Комусь такий краєвид видасться понурим, та особисто мене простота заспокоює.

Причина простоти — не презирство до унікальності, як часом тлумачать інші фракції. Геть усе, що ми маємо, — будинки, одяг, зачіски, — допомагає нам забувати про себе і захищає нас від марнославства, жадібності й заздрості — елементів егоїзму. Якщо ми мало маємо і мало хочемо, якщо ми всі однакові, ми нікому не заздримо.

Я силкуюся полюбити це.

Сідаю на ґанку, чекаючи на Калеба. Довго чекати не доводиться. За хвилину я бачу на вулиці силуети в сірих балахонах. Чую сміх. У школі ми намагаємося не привертати до себе уваги, та щойно опиняємося вдома, починаються ігри й жарти. Втім, моя природна схильність до сарказму однак не заохочується. Сарказм — це кепкування з інших. Можливо, правильно, що Альтруїзм хоче, щоб я його не виявляла. Можливо, мені не слід залишати свою родину. Можливо, якщо я постараюся влитися в ряди альтруїстів, усе вийде.

— Беатрис! — гукає Калсб. — Що сталося? В тебе все гаразд?

— Цілком.

Біля нього стоїть Сюзан з братом Робертом. Сюзан кидає на мене дивний погляд, наче я вже не та людина, якою була сьогодні вранці. Я знизую плечима.

— Коли тести закінчилися, мені стало зле. Напевно, від тієї бридоти, яку нам дали випити. Але зараз уже ліпше.

Намагаюся щиро всміхнутися. Здається, Сюзан і Роберт купилися і більше не переймаються моїм емоційним станом, однак Калеб звужує очі, як завжди, коли підозрює когось у лукавстві.

— Ви їхали сьогодні на автобусі?

Мені байдуже до того, як Сюзан з Робертом повернулися зі школи, просто треба змінити тему.

— Батько працює допізна, — пояснює Сюзан, — і сказав, що нам потрібен час подумати перед завтрашньою церемонією.

На саму згадку про церемонію у мене калатає серце.

— Як захочете, заходьте пізніше, — ввічливо пропонує Калеб.

— Дякую, — Сюзан всміхається Калебу.

Роберт зводить брову. Останній рік ми з ним ось так перезиркуємося, тоді як Сюзан і Калеб несміливо фліртують у властивій лише альтруїстам манері. Калеб дивиться вслід Сюзан. Мені доводиться схопити його за руку, щоб він очутів. Я веду його до будинку і зачиняю двері.

В хаті він розвертається до мене. Його темні прямі брови зсуваються так, що між ними з’являється складка. Коли Калеб супиться, то більше скидається на матір, ніж на батька. На мить, перед моїм внутрішнім зором пролітає його майбутнє життя, таке ж, як у батька: він залишиться в Альтруїзмі, вивчиться ремеслу, побереться зі Сюзан і заведе дітлахів. Це буде чудово.

Можливо, я цього не побачу.

— То ти скажеш мені правду? — тихо питає він.

— Правда в тому, — відповідаю я, — що мені не можна нічого обговорювати. А ти не повинен запитувати.

— Ти так часто нехтувала правилами, а зараз не можеш? Навіть у такій важливій справі?

Його брови виструнчились у суцільну лінію, він покусує губу. Хоча в його словах звучить докір, здається, наче він зондує ґрунт... наче йому конче потрібна моя відповідь.

— А ти? — примружую я очі. — Що було під час твого тесту, Калебе?

Наші погляди зустрічаються. Я чую гудок потяга, зовсім тихий, схожий на свист вітру в провулку. Та я нараз упізнаю його. Наче безстрашні кличуть мене.

— Просто... не кажи батькам, що сталося, гаразд? — прошу я.

Калеб декілька секунд не зводить з мене очей — і нарешті киває.

Хочеться піднятися нагору і лягти. Тести, прогулянка і сутичка з позафракційним украй виснажили мене. Та брат сьогодні вранці готував сніданок, мати — обід, а батько вчора варив вечерю, тож нині моя черга куховарити. Глибоко зітхнувши, я йду на кухню.

За хвилину до мене приєднується Калеб. Я зціплюю зуби. Він завжди допомагає. Що мене найбільше в ньому дратує, то це його природна доброта, вроджена самовідданість.

Ми з Калебом працюємо мовчки. Я на плиті готую горох. Брат розморожує чотири шматки курки. Їжа в нас здебільшого заморожена або консервована, бо ферми в наші дні далеко. Одного разу мати розповідала, що колись давно деякі люди не купували генетично модифіковані харчі, бо вважали їх ненатуральними. У нас не залишилося вибору.

Коли батьки повертаються додому, вечеря готова і стіл накритий. Батько кидає біля порога сумку і цілує мене в маківку. Всі вважають його твердим — можливо, навіть занадто, — однак він ще й люблячий. Я стараюся бачити в ньому тільки хороше — правда-правда стараюсь.

— Як тести? — запитує він.

Я накладаю горох у миску.

— Добре, — відповідаю. Я точно не з правдолюбів, бо надто вже легко дається мені брехня.

— Чула, з одним із тестів виникли проблеми, — зауважує мати.

Як і батько, вона працює на уряд, тільки завідує проектами міського удосконалення. Вона набирала волонтерів для тесту на схильність. А втім, левову частку часу вона виділяє на організацію робочих для забезпечення поза-фракційних їжею, працею і дахом.

— Невже? — перепитує батько.

Проблеми з тестом на схильність — то неординарний випадок.

— Подробиць не знаю, та моя подруга Ерін розповідала, що один з тестів пішов не так, тож результати довелося повідомити усно.

Мати розкладає біля тарілок серветки.

— Можливо, учневі стало зле, і його відправили додому, — вона стенула плечима. — Сподіваюся, з ним усе гаразд. Ви нічого про це не чули?

— Ні, — відповідає Калеб, усміхаючись матері.

Мій брат теж не з правдолюбів.

Ми сидимо за столом. Страви ми завжди передаємо зліва направо, і всі чекають, поки решта отримають тарілки. Батько простягає руки матері та братові, а вони простягають руки йому і мені, і батько дякує Господу за їжу, роботу, друзів і родину. Не всяка сім’я альтруїстів побожна, та батько каже, що ми повинні намагатися не помічати таких відмінностей, бо вони тільки розділяють нас. Не знаю до пуття, як це розуміти.

— Ну? — звертається мати до батька. — Розповідай.

Вона бере батькову долоню і водить великим пальцем по кісточках його пальців. Я дивлюся на їхні з’єднані руки. Батьки кохають одне одного, та рідко демонструють такі от почуття в нас на очах. Вони вчили нас, що фізичний контакт — потужний інструмент, тому я змалечку остерігаюся його.

— Розкажи мені, що тебе турбує, — додає мама.

Я втуплююся в тарілку. Часом мамина проникливість мене дивує, та наразі мені стає соромно. Чому я так зосередилася на собі й не помітила батькового понурого вигляду і згорбленої пози?

— Важкий день на роботі, — відповідає він. — Точніше, важкий день у Маркуса, я не повинен говорити про себе.

Маркус — батьків колега; обидва вони — політичні лідери. Містом керує рада з п’ятдесятьох осіб, усі — представники Альтруїзму, оскільки наша фракція вважається непідкупною через схильність до безкорисливості. Члени ради висуваються з наших рядів за бездоганний характер, моральну стійкість і лідерські якості. Представники інших фракцій можуть виступати на засіданнях з конкретних питань, однак рішення за радою. І хоча технічно рада виносить рішення спільно, Маркус має особливий вплив.

Так повелося від укладення Великого миру, коли створили фракції. Гадаю, система тримається на нашому страху того, що може статися в разі його краху, — в разі війни.

— Це через той звіт, що його видала Джанін Метьюз? — запитує мати.

Джанін Метьюз — єдиний представник Ерудиції, котру обрали в уряд за великий розум. Батько часто скаржиться на неї.

— Звіт? — зводжу я очі.

Калеб кидає на мене застережливий погляд. Ми не повинні розмовляти під час вечері, якщо батьки не поставлять нам пряме запитання, а вони зазвичай не ставлять. Наші насторочені вуха — найкращий подарунок, каже батько. Свої насторочені вуха вони подарують нам по вечері, у вітальні.

— Так, — підтверджує батько, звузивши очі. — Ця зарозуміла, самовдоволена... — не договоривши, він замовкає і відкашлюється. — Перепрошую. Але вона видала звіт, у якому критикує характер Маркуса.

Я зводжу брови.

— Що в ньому написано? — запитую я.

— Беатрис, — тихо докоряє Калеб.

Я схиляю голову і кручу виделку в руках, поки не перестають палахкотіти щоки. Не люблю, коли мене шпетять. А надто вже брат.

— У ньому написано, — каже батько, — що жорстокість і безсердечність Маркуса щодо сина змусили того вибрати Безстрашність замість Альтруїзму.

Народжені в Альтруїзмі рідко наважуються покинути його. Та коли все ж таке стається, то вже запам’ятовується надовго. Два роки тому син Маркуса, Тобіас, залишив нас заради Безстрашності, й Маркус осиротів. Тобіас був його єдиною дитиною і єдиним членом сім’ї, оскільки дружина Маркуса померла під час других пологів. Немовля померло за кілька хвилин по тому.

Я жодного разу не бачила Тобіаса. Він рідко відвідував громадські заходи і ніколи не вечеряв у нас зі своїм батьком. Мій тато часто зауважував, що це вельми дивно, та що тепер з того?

— Жорстокий? Маркус? — мати хитає головою. — Нещасний! Йому ще й нагадують про втрату!

— Ти хотіла сказати, про зраду сина? — крижаним голосом виправляє батько. — Нічого дивного. Ерудити атакують нас своїми звітами вже кілька місяців. І це не кінець. Певен, далі буде.

Я не маю права говорити, але не можу втриматися.

— Навіщо вони це роблять? — випалюю я.

— Чом би тобі не скористатися можливістю послухати батька, Беатрис? — лагідно запитує мати.

Її слова звучать як пропозиція, а не команда. Я дивлюся через стіл на Калеба, на обличчі якого читається докір.

Потуплюю погляд у тарілку. Не певна, що зможу й далі жити таким от впорядкованим життям. Я недосить чемна.

— Ти знаєш навіщо, — відповідає батько. — Адже у нас є те, що їм потрібно. Той, хто понад усе цінує знання, нестримно жадає влади, а за цим криється темна порожнеча. Ми повинні дякувати, що ми інші.

Я киваю. Знаю, що не вибрала б Ерудиції, хоча за результатами тесту могла б. Я дочка свого батька.

Батьки прибирають по вечері. Вони навіть відмовляються від Калебової допомоги, аби сьогодні ввечері ми мали змогу побути на самоті й обміркувати свої результати, а не сидіти у вітальні.

Якби я могла розповісти про свої результати, то напевне б родина допомогла мені зробити вибір. Та я не можу. Щоразу, коли звага тримати язика за зубами слабшає, в голові звучить застережливий шепіт Торі.

Ми з Калебом піднімаємося нагору. Перш ніж нам розійтися по спальнях, він кладе руку мені на плече.

— Беатрис, — суворо дивиться він мені в очі. — Ми мусимо думати про свою сім’ю... — його голос незвично різкий. — Однак повинні подумати і про себе.

Якусь мить я дивлюся на нього. Ніколи не бачила, щоб він думав про себе, ніколи не чула, щоб він наполягав на чомусь, крім безкорисливості.

Він так вразив мене тими словами, що кажу лише те, що належить.

— Тести не повинні вплинути на наш вибір.

— Справді? — всміхається він кутиком губ.

Стискає моє плече і йде в спальню. Зазирнувши до його кімнати, я бачу розібрану постіль і стос книжок на столі. Брат зачиняє двері. Шкода, я не можу сказати йому, що в нас однакові турботи. Шкода, я не можу поговорити з ним, як мені хочеться, а не як належить. Але зізнатися йому в тому, що я потребую допомоги, боюсь навіть подумати. Я відвертаюся.

Заходжу до себе. Зачиняю двері й розумію, що рішення може бути простим. Потрібна велика самовідданість, щоб вибрати Альтруїзм, і велика відвага, щоб вибрати Безстрашність, і можливо, зроблений вибір сам підтвердить, чи маю я рацію. Завтра ці дві якості битимуться в мені, та переможе тільки одна.