Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 12

Залажу на матрац і зітхаю. Спливло вже два дні після сутички з Пітером, і синці набувають фіолетово-синього відтінку. Я призвичаїлась до болю при кожному русі, тож рухаюся значно впевненіше, але до цілковитого одужання ще далеко.

Попри те, що я досі квола, сьогодні мені довелося битися. На щастя, цього разу мене поставили з Майрою, яка не здатна нікого вдарити, якщо не спрямовувати її руку. Я добряче їй вмазала у перші ж дві хвилини. Вона впала, у неї запаморочилося в голові, й вона так і не змогла підвестися. Мені слід би почуватись переможницею, та небагато честі в тому, щоб побити таку дівчину як Майра.

Тільки-но голова торкається подушки, як двері дортуару розчахуються, і до кімнати вривається натовп з ліхтариками. Я сідаю, ледь не вдарившись об каркас ліжка над головою, і намагаюсь розгледіти, що відбувається.

— Усім підйом! — репетує хтось.

За його спиною сяє ліхтарик, підсвічуючи кульчики у вухах. Ерик. Його оточують безстрашні, декого я бачила в Ямі, декого взагалі вперше бачу. Серед них є й Чотири.

Він дивиться мені в очі, не відводячи погляду. Я дивлюся на нього — і геть забуваю, що перекинчики квапливо зістрибують з ліжок.

— Тобі що, заклало, занудо? — гаркає Ерик.

Вийшовши з заціпеніння, я вислизаю з-під ковдри.

Добре, що я сплю вдягнена, бо Христина стоїть біля нашого двоярусного ліжка в самій футболці, її довгі ноги оголені. Згорнувши руки на грудях, вона дивиться на Ерика. І мені враз стає дуже шкода, що я не можу так само зухвало дивитися на інших, стоячи напівгола, але я ніколи цього не навчуся.

— У вас п'ять хвилин на те, щоб одягнутися і зустрітися з нами біля колії, — кричить Ерик. — Вирушаємо на чергову екскурсію.

Я пхаю ноги в черевики і, зігнута, біжу за Христиною до поїзда. Піт стікає ззаду по шиї, коли ми мчимо стежкою вздовж стін Ями, штовхаючи інших членів фракції. Здається, їм невдивовижу бачити таке. Напевно, щотижня спостерігають за сполоханими бігунами.

Ми підбігаємо до колії відразу після неофітів-безстрашних. Біля колії — чорне громаддя. Розрізняю тільки довгі цівки і спускові гачки.

— Нас що, змусять стріляти? — шипить Христина мені на вухо.

Бачу коробки, судячи з усього, з патронами. Наближаюся, щоб прочитати напис на коробці. «Пейнтбольні кульки з фарбою».

Ніколи про такі раніше не чула, але назва досить промовиста. Я сміюся.

— Розбираємо маркери! — наказує Ерик.

Ми кидаємося до купи. Я стою ближче від усіх, тому хапаю першу-ліпшу рушницю-маркер, досить важку, і коробку кульок. Коробку я запихаю до кишені, а маркер перекидаю за спину.

— Час? — запитує Ерик у Чотири.

Той дивиться на годинник.

— Ось-ось. Коли ти вже запам’ятаєш розклад поїздів?

— Для чого, коли ти завжди під рукою? — Ерик тусає Чотири в плече.

Ліворуч помічаю пучок світла, далеко-далеко. З наближенням він більшає, освітлюючи обличчя Чотири тільки з одного боку, підкидаючи тінь у легку западину під вилицею.

Чотири перший сідає на потяг, і я кидаюся слідом, не чекаю на Христину, Вілла чи Ала. Чотири обертається, коли я біжу поруч з вагоном, і простягає руку. Я хапаюся за неї, і він піднімає мене нагору. М’язи його передпліччя напружені, чітко окреслені.

Я швидко відступаю, не дивлячись на нього, і сідаю у протилежному кінці вагона.

Коли всі на місці, Чотири починає інструктаж.

— Ми поділимося на дві команди для гри «Захоплення прапора». У кожній команді буде рівна кількість членів фракції, неофітів-безстрашних і перекинчиків. Одна команда зійде з поїзда перша і підшукає сховок для свого прапора. Потім друга команда виконає те ж саме... — Вагон хитає, і Чотири хапається за край дверей, щоб не впасти. — Це традиція Безстрашності, тож раджу вам поставитися до неї серйозно.

— Що ми отримаємо, якщо виграємо? — запитує хтось.

— Не схоже на питання безстрашних, — вигинає Чотири брову. — Перемога — то вже нагорода.

— Ми з Чотири будемо капітанами ваших команд, — продовжує Ерик і дивиться на Чотири. — Спершу поділимо перекинчиків.

Я захиляю голову. Якщо вони нас вибирають, мене виберуть останньою; я відчуваю це.

— Ти перший, — каже Чотири.

Ерик знизує плечима.

— Едвард.

Чотири тулиться до одвірка і киває. Його очі виблискують в місячному світлі. Він озирає гурт перекинчиків байдужим поглядом і каже:

— Зануда.

У вагоні чується здавлений смішок. Мої щоки спалахують. Що мені робити: злитися на тих, хто сміється з мене, чи радіти, що він вибрав мене першою?

— Хочеш щось довести? — запитує Ерик зі своєю фірмовою посмішкою. — Або просто вибираєш слабаків, щоб було кого звинувачувати в разі поразки?

— Щось типу того, — знизує Чотири плечима.

Злість. Я повинна відчувати злість. Суплюся, втупившись у власні руки. Хай би в чому полягала стратегія Чотири, вона ґрунтується на тому, що я слабша за решту неофітів. У роті з’являється гіркий присмак. Я мушу довести, що він помиляється... мушу!

— Твоя черга, — каже Чотири.

— Пітер.

— Христина.

Новий поворот у його стратегії. Христина — не з найслабших. Що він замислив?

— Моллі.

— Вілл, — Чотири покусує ніготь.

— Дрю.

— Остання — Майра. Це означає, що вона зі мною, — каже Ерик. — Наступні — неофіти-безстрашні.

Я перестаю слухати, щойно з нами покінчено. Якщо Чотири не намагається нічого довести, вибираючи найслабших, то для чого він це робить? Дивлюсь на тих, кого він обирає. Що між нами спільного?

Десь на середині списку неофітів-безстрашних мені спадає на думку, що, за винятком Вілла і ще кількох людей, ми всі однакові за статурою: вузькі в плечах, з тонким кістяком. Усі члени команди Ерика — кремезні й дужі. Тільки-но вчора Чотири казав, що я прудка. Всі разом ми будемо явно швидші за Ерикову команду, що, певна річ, зіграє нам на руку під час захоплення прапора. Раніше я й не чула про такі ігри, але розумію, що це більше гра на швидкість, ніж на грубу силу. Приховую посмішку долонею. Ерик жорстокіший за Чотири, зате Чотири розумніший.

По завершенні формування команд Ерик сміється.

— Може, другою зійде твоя команда? — пропонує Ерик.

— Обійдуся без твоїх милостей, — відповідає Чотири з ледь вловимою посмішкою. — Ти ж знаєш, я й без них виграю.

— А це вже ні. Я знаю, що ти однаково програєш, хай коли б зійшов, — Ерик прикушує одне з кілець у губі. — Що ж, забирай своїх здихликів і злазь перший.

Ми підводимося. Ал сумно дивиться на мене, а я всміхаюсь у відповідь, стараючись, щоб це виглядало як підбадьорення. Коли вже комусь із нашої четвірки довелося опинитися в одній команді з Ериком, Пітером і Моллі, то я рада, що це саме він. Зазвичай вони його не чіпають.

Готуємося до вилазки з поїзда. Я сповнена рішучості приземлитися на ноги.

Перед самісіньким стрибком відчуваю такий потужний стусан у плече, що ледь не вивалююсь із вагона. Навіть не обертаюся, щоб подивитися, хто це — Моллі, Дрю чи Пітер. Хіба не байдуже? Поки не отримала другого стусана, стрибаю. Цього разу я готова до інерції, що її надає поїзд, і пробігаю кілька кроків. Я втримуюсь на ногах. Мене враз обдає жаркою хвилею задоволення, і я посміхаюся. Це скромне досягнення, але воно дозволяє мені почуватися справжньою безстрашною.

Неофітка-безстрашна, торкнувшись плеча Чотири, запитує:

— Коли ваша команда виграла, куди ви сховали прапор?

— Якщо я тобі скажу, це буде проти правил, Марлін, — холодно відповідає він.

— Ну Чотири, — скімлить Марлін.

Вона кокетливо всміхається йому. Він скидає її руку з плеча, і чомусь я розпливаюсь у посмішці.

— Воєнно-морський причал! — гукає до неї неофіт-безстрашний. Високий, з брунатною шкірою і темними очима. Вродливець. — Мій брат був у команді переможців. Вони сховали прапор у каруселі.

— То ходімо туди, — пропонує Вілл.

Ніхто не заперечує, і ми йдемо на схід, до болота, яке колись було озером. У дитинстві я намагалася уявити, яке воно було тоді, без паркана, втицьнутого в багнюку для оборони міста. Але дуже важко уявити стільки води в одному місці.

— Здається, ми поблизу штаб-квартири Ерудиції? — Христина штовхає Вілла плечем.

— Так. Вона звідси на південь, — відповідає Вілл.

Він відвертається, й на мить на його обличчі читається тута. Та це лише на мить.

Я менш як за милю від свого брата. Минув тиждень відтоді, як ми востаннє були так близько одне до одного. Струшую головою, щоб викинути з неї цю думку. Не можна думати про брата сьогодні, коли я повинна зосередитися на тому, щоб подолати перший етап. Мені взагалі не можна поки що про нього думати.

Переходимо через міст. Мости ще й досі потрібні, бо під ними ще надто грузька багнюка. Цікаво, скільки років минуло відтоді, як висохла річка?

За мостом місто змінюється. За нашими спинами більшість будівель обжиті, а як і ні, то не видаються занедбаними. Попереду бачу суцільний килим покришейого бетону і битого скла. Тиша в цій частині міста стоїть моторошна, немов у нічному кошмарі. Важко розгледіти, куди я йду, оскільки вже далеко за полуніч і місто вже не освітлюється.

Марлін виймає ліхтарика й освітлює вулицю.

— Що, боїшся темряви, Мар? — глузує з неї темноокий неофіт-безстрашний.

— Юраю, хочеш наскочити на бите скло — будь ласка, — відрубує вона, однак вимикає ліхтарик.

Я вже зрозуміла, що кредо переважної більшості безстрашних — ускладнювати собі життя задля відчуття незалежності. Нипати темними вулицями без ліхтарика — не така вже й мужність, але безстрашні не потребують допомоги, навіть допомоги ліхтарика. Ми повинні здолати все.

Мені це подобається. Адже може настати день, коли не буде ліхтарика, не знайдеться пістолета чи кудись зникне керівник. І я хочу бути готова до цього.

Вже перед болотом будівлі закінчуються. Смужка землі врізається в болото, і з нього виростає гігантське біле колесо з десятками червоних кабінок, що висять через рівні проміжки. Чортове колесо.

— Подумати лишень! Люди каталися на цій штуці. Задля розваги, — хитає головою Вілл.

— Напевно, вони були безстрашні, — кажу я.

— Так, але якісь карикатурні безстрашні, — сміється Христина. — На чортовому колесі безстрашних не повинно бути кабінок. Тримайся міцніше, і попутного вітру!

Ми йдемо краєм пірсу. Ліворуч будівлі стоять пустками, на них повиривані вивіски, позаболочувані вікна, однак ці пустки видаються охайними. Звідсіля люди йшли з власної волі, ніхто їх не гнав. Чого не скажеш в інших районах міста.

— Закладаюся, що ти не стрибнеш в болото, — під’юджує Христина Вілла.

— Тільки після тебе.

Ми підходимо до каруселі. Конячки подряпані й пошарпані негодою, хвости відламані, сідла потріскалися. Чотири дістає з кишені прапор.

— Уже за десять хвилин друга команда вибере місце, — каже він. — Раджу витратити цей час на розробку стратегії. Може, ми й не ерудити, але інтелектуальна підготовка — один з аспектів вашого навчання. Можливо, найважливіший аспект.

І він має рацію. Який зиск з тренованих тіл, коли в голові — тирса?

Вілл бере прапор у Чотири.

— Частина людей повинна залишитися тут і охороняти прапор, частина вирушить на розвідку і знайде сховок іншої команди, — пропонує Вілл.

— Та ну? Ти впевнений? — Марлін забирає прапор у Вілла. — Невже тебе поставили командувати, перекинчику?

— Ні, — визнає Вілл. — Але хтось же мусить.

— Можливо, нам варто розробити оборонну стратегію. Дочекатися їх і знищити, — пропонує Христина.

— Це дії слабаків, — заперечує Юрая. — Пропоную піти звідси всім, надійно сховавши прапор, та так, щоб його не знайшли.

Всі говорять одночасно, невдовзі здіймається страшний галас. Христина захищає план Вілла, а неофіти-безстрашні голосують за напад; усі сперечаються, хто має ухвалювати рішення. Чотири сідає на край каруселі, притулившись до копита пластмасового коня. Зводить очі до неба, де немає зірок і тільки круглий місяць прозирає крізь тонкий шар хмар. М’язи його рук розслаблені, долоня підпирає потилицю. Він просто зрісся з тою рушницею-маркером на плечі.

На мить заплющую очі. Чому через нього я так легко про все забуваю? Я мушу зосередитися.

Що б я сказала, якби могла заглушити цей пташиний базар? Ми не можемо діяти, поки не дізнаємося, де команда суперників. Вони можуть бути де завгодно в радіусі двох миль, за винятком хіба болота. Найліпший спосіб знайти їх — не сперечатися про те, як це зробити чи скільки розвідників послати, а вилізти якнайвище.

Я обертаюся, щоб упевнитися, що позаду нікого немає. Ніхто не дивиться, тож я прямую до чортового колеса легким, нечутним кроком, притискаючи маркер до спини, щоб не гримів.

Коли я дивлюся на чортове колесо з землі, у мене стискається горло. Воно вище, ніж я гадала, — таке високе, що кабінок наверху майже не видно. Тішить лише солідна конструкція колеса. Якщо я видерусь нагору, то колесо не впаде під моєю вагою.

Серце прискорено калатає. Невже я й справді ризикну життям заради цього — заради перемоги в улюбленій грі безстрашних?

Дивлюся на величезні іржаві опори, які утримують колесо на місці, й насилу розрізняю в темряві щаблі драбини. Кожна щаблина завширшки всього лише з мої плечі, і поруччя немає, але підніматися такою драбиною все-таки краще, ніж видиратися по спицях колеса.

Хапаюся за щаблину. Вона іржава, тонка і хіба тільки не кришиться в руках. Я повисаю на нижній щаблині, потім підстрибую, щоб перевірити, чи витримає вона мою вагу. Цей рух пронизує ребра болем, і я кривлюся.

— Трис, — вимовляє низький голос за спиною.

Не знаю, чому я не здригаюся. Можливо, тому, що стаю безстрашною, а моральна підготовка — важлива частина мого навчання. Можливо, тому, що голос низький, рівний і майже заспокійливий. Хай там як, я обертаюся. За мною стоїть Чотири, перекинувши маркер за спину, як і я.

— Так? — відгукуюсь я.

— От вирішив поцікавитися, що ти надумала.

— Шукаю місце повище, — відповідаю. — Та навряд чи я добре подумала.

Я бачу в темряві його усмішку.

— Гаразд. Я зараз.

На мить зупиняюся. Він не дивиться на мене так, як часом дивляться Вілл, Христина чи Ал, — неначе я замала і заслабка, щоб від мене був якийсь зиск. Вони мене жаліють. Та коли Чотири наполягає на тому, щоб іти зі мною, напевно, це тому, що він у мені сумнівається.

— Я впораюся, — відповідаю я.

— Певна річ, — погоджується він.

У його голосі не звучить іронії, та знаю, що вона там є. Мусить бути.

Видираюсь по драбині, за кілька футів він приєднується до мене. Він пересувається швидше, незабаром уже його руки намацують щаблі, на яких щойно стояли мої ноги.

— Скажи-но мені... — тихо, трохи захекавшись, каже він, поки ми піднімаємося. — Як ти гадаєш, у чому полягає мета цієї вправи? Тобто гри, а не підйому.

Поглядаю на тротуар. Здається, він уже дуже далеко, але я не піднялась і на третину. Наді мною платформа під самим центром колеса. То моя мета. Я навіть не думаю про те, як спускатимуся. Вітерець, який раніше легенько овівав мені щоки, тепер уже дме. Що вище ми піднімаємося, то дужчає вітер. Я повинна бути готова.

— Навчитися стратегічного планування, — відповідаю. — Можливо, командної роботи.

— Командної роботи, — повторює він.

Смішок застрягає у нього в горлі, подібний до розпачливого зітхання.

— Можливо, я помиляюся, — продовжую я. — Навряд чи безстрашні поважають командну роботу.

Вітер дужчає. Притискаюся до білої опори, щоб не впасти, але так значно важче підніматися. Карусель піді мною здається маленькою. Я насилу розрізняю свою команду під тентом. Кількох людей уже не видно — напевно, розвідники пішли.

— А повинні поважати, — відповідає Чотири. — Колись поважали.

Та я вже не надто дослухаюся, бо від висоти в голові паморочиться. Руки болять від щаблів, а ноги не знати й чому тремтять. Не висота мене лякає — від висоти мене переповнює енергія; кожен орган, судина і мускул у моєму тілі співають в унісон.

Потім я розумію, в чому справа. В Чотири. Щось у ньому таке відчувається, від чого я наче от-от упаду. Або розтану. Або спалахну яскравим полум’ям.

Рукою ледь не проґавлюю щаблину.

— А скажи-но мені ще... — він насилу дихає, — як ти гадаєш, який зв’язок між стратегією і... хоробрістю?

Питання нагадує, що він мій інструктор і я повинна чогось навчитися. Хмара затуляє місяць, і по моїх руках ковзають тіні.

— Це... це готує нас до дії, — нарешті відповідаю я. — Навчившись стратегічного планування, ми навчимося і застосовувати стратегію.

Чую, як він часто й уривчасто дихає за спиною.

— Чотири, з тобою все гаразд?

— Ти взагалі людина, Трис? Так високо... — він хапає ротом повітря. — Невже тобі зовсім не страшно?

Дивлюсь униз. Якщо я зараз упаду, то помру. Та навряд чи я впаду.

Порив вітру вдаряє мені в лівий бік, зносячи праворуч. Охнувши, я чіпляюся за щаблі, ледь не втративши рівновагу. Холодна рука Чотири лягає мені на клуб, палець торкається смужки голої шкіри під краєм футболки. Чотири стискає пальці, щоб я не впала, й обережно підштовхує мене ліворуч, допомагаючи відновити рівновагу.

Тепер уже я не можу дихати. Зупиняюся, втупившись у власні руки, в роті пересохло. На клубі залишився примарний слід його долоні, довгих вузьких пальців.

— Усе гаразд? — тихо запитує він.

— Так, — здавлено відповідаю.

Лізу далі, поки не досягаю платформи. Судячи з затуплених кінців металевих прутів, раніше на ній було поруччя, але тепер його немає. Сідаю і сидячи сунуся до краю, щоб звільнити місце для Чотири. Не роздумуючи, звішую ноги вниз. Та Чотири сідає навпочіпки і з важким сапанням притискається спиною до металевої опори.

— Ти боїшся висоти, — здогадуюсь я. — Як тобі живеться в таборі безстрашних?

— Я не зважаю на страх, — відповідає він. — Вдаю, ніби його не існує, коли приймаю рішення.

Якусь мить дивлюся на нього. Нічого не можу з собою вдіяти. Для мене є відмінність між тим, щоб не боятися, і тим, щоб долати свій страх, як от робить він.

Дивлюся на нього надто довго.

— Що? — тихо питає він.

— Нічого.

Я відвертаюся і дивлюся на місто. Треба зосередитися. Я видерлася сюди не задля розваги.

Місто чорне, вогні не світяться, але я однаково не змогла би побачити, що там, удалині. Хмари затуляють будівлі.

— Ми недосить високо, — кажу я і зводжу голову. Наді мною купа білого пруття — капітальні конструкції колеса. Якщо лізти обережно, то цілком безпечно можна переставляти ноги між опорами й поперечинами. Ну, майже безпечно.

— Я лізу далі.

Я підводжуся, хапаюся за одну з перекладин над головою і підважуюся. Мої вкриті синцями боки щоразу пронизує біль, та мені байдуже до того.

— Занудо, на Бога! — благає Чотири.

— Ти не мусиш іти за мною.

Вивчаю лабіринт прутів над головою. Ставлю ногу на перехресті двох прутів і підтягуюся, водночас хапаючись за третій. Мене трохи гойдає. Серце калатає так сильно, що я майже нічого не відчуваю. Всі думки сфокусувалися в одній точці й пульсують в одному ритмі.

— Мушу, — відповідає Чотири.

Це безумство, і я це знаю. Якщо я схиблю бодай на дюйм, затримаюсь бодай на півсекунди, моє життя обірветься. Жар роздирає мені груди, і я посміхаюся, хапаючи наступний прут. Підважуюся, руки тремтять, я спираюся ногою і стаю на чергову перекладину. Відновивши рівновагу, дивлюся вниз на Чотири. Але бачу не його, а землю.

У мене перехоплює подих.

Я уявляю, як моє тіло каменем летить униз, те й діло врізаючись у перекладини, як мої руки і ноги неприродно вивертаються на тротуарі, мов у Ритиної сестри, котра не дострибнула до даху. Чотири хапається за перекладини обіруч і з легкістю підтягується, ніби сідає в ліжку. Але він не спокійний і не безтурботний — кожен м’яз на його руках напружений. Безглуздо думати про це, коли до землі сотня футів.

Хапаюся за чергову перекладину, знаходжу, куди поставити ногу. Коли я знову дивлюся на місто, мені вже ніщо не стоїть на заваді, я бачу до самого обрію. Більшість будівель — чорні силуети на темно-синьому небі, але на маківці Центру палахкотять червоні вогні. Вони блимають значно повільніше, ніж б’ється моє серце.

Вулиці під будівлями подібні до тунелів. Кілька секунд я бачу лише темне запинало на землі піді мною, ледь розрізняю будівлі, небо, вулиці й землю. Тоді помічаю крихітний пульсуючий вогник.

— Бачиш? — вказую на нього.

Чотири вже не видирається нагору, він стоїть у мене за спиною й визирає через моє плече. Його підборіддя біля моєї голови. Його подих торкається мого вуха, і я знову тремчу, як тоді, коли піднімалася сходами.

— Еге ж, — його обличчя розпливається в усмішці.

— Це в парку на кінці причалу, — каже він. — Я так і думав. Довкола відкритий простір, але дерева його трохи маскують. Явно недосить.

— Чудово.

Дивлюся на нього через плече. Ми так близько, що я забуваю, де стою, зате помічаю, що куточки його губ від природи опущені, як і в мене, і в нього шрам на підборідді.

— Гм, — прочищаю я горло. — Спускайся. Я слідом.

Кивнувши, Чотири починає спускатися. У нього такі довгі ноги, що він легко знаходить поперечини і пролазить між арматурою. Навіть у темряві видно, що руки в нього червоні й тремтять.

Я спускаю одну ногу, спираюся на поперечку. Прут тріскається під моєю вагою і відламується, з дзенькотом летить униз, вдаряючись об нижні прути, й нарешті стрибає по асфальту. Повисаю на поперечці, ноги теліпаються в повітрі. З грудей вихоплюється здавлений стогін.

— Чотири!

Намагаюся намацати, куди поставити ногу, але найближча опора на кілька футів нижче, і мені до неї не дотягнутися. Долоні спітніли. Я згадую, як витирала їх об штани перед Церемонією вибору, перед тестом на схильність, перед кожною важливою подією, і ледь притлумлюю скрик. Зісковзну! Зісковзну!

— Тримайся! — кричить Чотири. — Просто тримайся. У мене є ідея.

Він продовжує спускатися. Він рухається не в тому напрямку: він повинен прямувати до мене, а не від мене. Я дивлюся на свої руки, обхопивши вузький прут з такою силою, що кісточки пальців побіліли. Мої пальці темно-червоні, майже багряні. Довго вони не витримають.

Я довго не витримаю.

Заплющую очі. Ліпше не дивитися. Ліпше вдати, що всього цього не існує. Я чую, як кеди Чотири риплять по металу, як він швидко перебирає щаблі драбини.

— Чотири! — кричу я.

Либонь, він просто пішов. Либонь, він мене кинув. Либонь, це перевірка моєї сили, моєї хоробрості. Я вдихаю через ніс і видихаю через рот. Рахую вдихи, щоб заспокоїтися. Один, два. Вдих, видих. «Ну ж бо, Чотири, — калатає єдина думка. — Ну ж бо, зроби що-небудь».

Потім чую, як щось рипить. Перекладина, за яку я тримаюся, здригається, і я кричу крізь зціплені зуби, намагаючись не розтиснути пальців.

Колесо обертається.

Повітря обвіває щиколотки і зап’ястки, вітер б’є, наче гейзер. Розплющую очі. Я рухаюся — до землі. Істерично регочу, голова йде обертом, а земля наближається. Та я набираю швидкість. Якщо я вчасно не стрибну, рухомі кабінки і металева арматура підімнуть моє тіло, і тоді мені стовідсотково гаплик.

Коли я опускаюся вниз, в тілі напружується кожен м’яз. Бачу тріщини на тротуарі, відпускаю руки — і моє тіло каменем падає вниз. Підгинаю ноги, притискаю руки до тіла, намагаючись якнайшвидше перекотитися набік. Бетон дряпає обличчя, і я розвертаюся саме вчасно, щоб побачити, як кабінка мчить на мене, немов гігантський черевик, готовий розчавити. Я знову перекочуюся, і дно кабінки зачіпає тільки плече.

Я в безпеці.

Притискаю долоні до обличчя і навіть не намагаюся підвестися. Якщо я підведусь, то напевно відразу впаду. Я чую кроки, і Чотири хапає мене за зап’ястя. Я дозволяю йому відірвати мої руки від очей.

Моя долоня ідеально поміщається поміж його долонями. Тепло його шкіри пересилює біль у пальцях, що так довго чіплялися за пруття.

— Все гаразд? — запитує він, стискаючи мою руку.

— Еге ж.

Він сміється.

За мить я приєднуюся до нього. Вільною рукою допомагаю собі сісти. Я гостро відчуваю, наскільки невелика відстань між нами — не більш як шість дюймів. І всі шість наелектризовані. Але здається, що ми повинні бути ще ближче.

Чотири підводиться, одночасно піднімаючи мене. Колесо й далі крутиться, нагнітаючи вітер, що відкидає мої коси назад.

— Міг би й сказати, що чортове колесо досі працює, — намагаюся вдавати байдужість. — Тоді б не довелося на нього дертися.

— Якби знав, то сказав би, — відповідає він. — Просто не міг тебе так залишити, от і ризикнув. Ходімо, час уже добувати прапор суперників.

Чотири хапає мене за руку, кінчики його пальців торкаються мого ліктя. Якби він був членом іншої фракції, то дав би мені час оговтатися, але він безстрашний, тому всміхається мені й прямує до каруселі, де члени нашої команди охороняють прапор. А я майже біжу, кульгаючи, за ним. Я досі відчуваю слабкість, але мій розум не спить, надто коли Чотири тримає мене за руку.

Христина сидить на одній з конячок, схрестивши довгі ноги й обхопивши рукою жердину, яка підтримує пластмасову тварину вертикально. Наш прапор у неї за спиною — сяйливий трикутник у темряві. Трійко неофітів-безстрашних стоять біля потертих замурзаних конячок. Один з них тримає руку на голові конячки, і подряпане кінське око зирить на мене крізь пальці. На краю каруселі сидить трохи старша безстрашна й великим пальцем чухає проколоту брову.

— Де решта? — запитує Чотири.

Судячи з його вигляду, він збуджений не менше за мене, його очі розширені, сповнені енергії.

— Ви що, повернули колесо? — запитує старша дівчина. — Про що ви думали, чорт забирай? З таким самим успіхом могли б заверещати: «Ми тут! Ходіть до нас!» — вона хитає головою. — Якщо я знову програю, помру з сорому. Три роки поспіль!

— Забудь про колесо, — каже Чотири. — Ми знаємо, де вони.

— Ми? — Христина переводить погляд з Чотири на мене.

— Так, поки ви тут сиділи й мухи били, Трис видерлася на чортове колесо, щоб пошукати команду суперників, — відповідає він.

— І що нам тепер робити? — позіхаючи, запитує неофіт-безстрашний.

Чотири дивиться на мене. Помалу погляди інших неофітів, заразом і Христиии, також спрямовуються на мене. Напружую плечі, готова стенути ними і заявити, що не знаю, та раптом перед моїм внутрішнім зором постає образ причалу під ногами. Ідея!

— Розділимося навпіл, — пропоную я. — Четверо підуть по правому боці причалу, троє — по лівому. Команда суперників — у парку в кінці причалу, тож четверо атакують суперників, а троє увійдуть з тилу і добудуть їхній прапор.

Христина дивиться на мене так, наче не впізнає. Я її розумію.

— Звучить непогано, — плескає в долоні старша дівчина. — Ще до ночі все закінчиться!

Я піду по лівому боці. До мене приєднується Христина, а також Юрая, усмішка якого біло виблискує на тлі бронзової шкіри. Я тільки зараз помічаю, що в нього за вухом татуювання у вигляді змії. Мить споглядаю зміїний хвіст, закручений навколо мочки, але потім Христина біжить, і я за її прикладом мушу робити те саме.

Мені доводиться бігти вдвічі швидше, щоб мої куці кроки встигали за її довгими кроками. На бігу до мене доходить, що тільки один з нас торкнеться прапора, і якщо особисто я його не здобуду, тоді байдуже буде, що то відбулося за моїм планом і моєю інформацією. Наддаю ходи, хоч уже й так бракує повітря. Наздоганяю Христину. Перекидаю маркер на груди, тримаючи палець на гачку.

Ми вже наприкінці причалу, тож затуляю рота, щоб не так голосно дихати. Ми вповільнюємо біг, скрадаємося вже тихіше, я знову шукаю мерехтливий вогник. Зараз от, з землі, його значно легше розгледіти. Вказую на нього, Христина киває, прямуючи в той бік.

Потім чую такі оглушливі крики, що аж підстрибую. Чую хлопки — з маркерів вилітають кульки, і плюскіт — вони потрапляють у ціль.

То напала наша команда, команда ж суперників біжить навстріч, прапор майже не охороняється. Юрая цілиться і стріляє останньому охоронцю в стегно. Охоронець, невисока дівчина з фіолетовим волоссям, зопалу жбурляє маркер на землю.

Біжу за Христиною. Прапор висить на гілці дерева, високо над моєю головою. Простягаю до нього руки. Христина також.

— Облиш, Трис, — каже вона. — Ти й без того героїня дня. Ти ж знаєш, що не дістанеш його.

Вона поблажливо дивиться на мене, як дорослі часом дивляться на дітей, коли ті надто серйозно поводяться, і зриває прапор з гілки. Не дивлячись на мене, вона підскакує і видає переможний крик. Голос Юраї зливається з її голосом, я вже чую хор криків удалині.

Юрая плескає мене по плечу, і я намагаюся забути Христинин погляд. Можливо, вона має рацію: я й так уже себе показала. Не хочу бути жадібною, не хочу бути як Ерик, боятися чужої сили.

Шал перемоги передається й мені, тож долучаюсь до вигуків команди та кваплюся до неї. Христина тримає над головою прапор, усі юрмляться навколо неї, підпирають її руку, щоб підняти прапор ще вище. Не можу пробитися до неї, тому тримаюся осторонь і всміхаюсь.

Мого плеча торкається чиясь рука.

— Чудова робота, — стиха мовить Чотири.

— От халепа, все прогавив! — скрушно хитає головою Вілл. Вітер, що гуляє по вагону, розмаяв його волосся.

— Ти робив дуже важливу справу: не плутався у нас під ногами, — сяє Христина.

— Ну чому я опинився в іншій команді? — стогне Ал.

— Бо життя несправедливе, Альберте. І всі змовилися проти тебе, — відповідає Вілл. — А можна я ще раз погляну на прапор?

Пітер, Моллі та Дрю сидять навпроти членів фракції, в кутку. Їхні груди і спини забризкані блакитною і рожевою фарбою. Вигляд у них не вельми щасливий. Вони тихо перемовляються, крадькома зиркають на нас, а надто на Христину. В тому, що не я тримаю прапор, є своя перевага — мені ніщо не загрожує. Принаймні не більше, ніж зазвичай.

— То ти видерлася на чортове колесо, — Юрая проходить по вагону і вмощується біля мене.

Марлін, дівчина з кокетливою усмішкою, робить те саме.

— Так, — відповідаю я.

— Кмітливо. Ти наче... ерудит, — зауважує Марлін. — Мене звати Марлін.

— Трис, — відрекомендовуюсь я. Таке порівняння з ерудитом можна було би сприйняти за образу, та з її вуст це звучить як комплімент.

— Я знаю, хто ти, — каже вона. — Першого стрибуна не так просто забути.

Відтоді як я зістрибнула з даху в своїй сірій формі, наче багато минуло років. Наче спливли десятиліття.

Юрая дістає кульку з фарбою і затискає її між великим і вказівним пальцями. Поїзд нахиляється ліворуч, і Юрая падає на мене; його пальці зчавлюють кульку, струмінь смердючої рожевої фарби бризкає мені в обличчя.

Марлін гигоче. Я повільно стираю фарбу з обличчя, а натомість тільки розмазую її щоці. Вагоном розпливається запах риб’ячого жиру.

— Фе! — він знову здавлює кульку, спрямовуючи на мене, однак отвір виявляється не під тим кутом, і фарба бризкає йому в рот. Він кашляє і вдає, наче от-от виблює.

Витираю обличчя рукавом і регочу до кольок у животі.

Якби все моє життя було таким — гучний сміх, зухвалі вчинки і втома, яку відчуваєш після важкого, проте приємного дня, — я була б задоволена. Поки Юрая шкребе язика кінчиками пальців, розумію, що для цілковитого щастя мені треба лише пройти посвячення.