Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 8

— Перше, що ви сьогодні маєте опанувати, — це стрільба з пістолета. Друге — перемагати в сутичці, — Чотири машинально вкладає пістолет у мою долоню і йде далі. — На щастя, оскільки ви тут, ви вже знаєте, як сідати на рухомий потяг і зістрибувати з нього, тож мені не потрібно вчити вас ще й цьому.

Не дивно, що безстрашні вимагають на повну, але шістьох годин відпочинку перед забігом мені явно недосить. Тіло ще важке од сну.

— Посвячення складається з трьох етапів. Ми визначатимемо ваш прогрес і оцінюватимемо вас за успіхами на кожному етапі. Етапи оцінюються по-різному, тому з часом можливо, хоч і складно, кардинально поліпшити оцінку.

Я дивлюся на зброю в своїй руці. Ніколи б не подумала, що мені доведеться тримати пістолет, поминаючи вже стріляти з нього. Він здається небезпечним, як ніби я можу завдати комусь шкоди, навіть просто доторкнувшись до нього.

— Ми віримо, що підготовка викорінює боягузтво, яке ми визначаємо як нездатність діяти всупереч страху, — відчеканює Чотири. — Отже, етапи посвячення потрібні для всебічної підготовки. Перший етап — фізична підготовка, другий — емоційна, третій — інтелектуальна.

— Але що... — позіхає Пітер, — що спільного між стріляниною з пістолета і... відвагою?

Чотири прокручує пістолет на пальці, притискає дуло до Пітерового чола і зводить курок. Пітер завмирає з роззявленим ротом, так і не позіхнувши.

— Прокинься! — гаркає Чотири. — У тебе в руках заряджений пістолет, ідіоте. Поводься відповідно.

Він опускає пістолет. Щойно минає загроза, зелені Пітерові очі стають крижані. Я здивована, що він спроможний змовчати, адже він правдолюб і завжди висловлював усе, що спадало йому на гадку, однак він буряковіє і мовчить.

— Що ж до твого питання... якщо ви навчитеся захищатися, то значно зменшується імовірність того, що ви понакладаєте в штани й кликатимете матусю, — Чотири зупиняється в кінці шереги й розвертається на каблуках. — Також ці навички можуть знадобитися вам у кінці першого етапу. Отже, дивіться уважно.

Він повертається до стіни з мішенями з клеєної фанери — по одному квадрату з трьома червоними кружалами для кожного з нас. Стає, розставивши ноги, стискає пістолет обіруч і стріляє. Від гуркоту боляче закладає вуха. Я витягую шию, щоб роздивитися мішень. Куля пройшла крізь середній кружок.

Я повертаюся до своєї мішені. Рідні б ніколи не схвалили стрілянини. Сказали б, що зброя використовується для самозахисту, ба й насильства, а це корислива мета.

Жену геть думки про сім’ю, широко розставляю ноги й обережно обхоплюю обіруч руків’я пістолета. Пістолет важкий, і відвести його від тіла нелегко, але я хочу, щоб він був якнайдалі від обличчя. Натискаю на курок — спершу нерішуче, потім твердіше, і вся скулююся. Від звуку пострілу закладає вуха, віддача така, що руки опиняються аж біля носа. Я спотикаюся і, щоб не впасти, спираюся рукою на стіну. Не знаю, куди полетіла куля, та стовідсотково не в бік мішені.

Я стріляю знову, і знову, і знову, але жодна куля не досягає цілі.

— З точки зору статистики, — усміхається сусіда-ерудит на ім’я Вілл, — ти повинна була поцілити бодай раз, чисто випадково.

У нього білява кошлата чуприна і складка між бровами.

— Та ну, — кажу спокійно.

— Так-так, — підтверджує він. — Як на мене, ти кидаєш виклик природі.

Рипнувши зубами, я повертаюся до мішені, вирішивши принаймні стояти нерухомо. Якщо я не можу впоратися з першим же завданням, яке нам дали, як мені взагалі подолати перший етап?

Із силою спускаю курок, цього разу я готова до віддачі. В руки знову йде сильний поштовх, але ноги наче вростають у землю. На краю мішені з’являється діра від кулі, я зводжу брову й кидаю погляд на Вілла.

— От бачиш, я маю рацію. Статистика не бреше, — підкусює він.

Я ледь усміхаюся.

Один по одному витрачаю п’ять патронів. Коли ж нарешті мені вдається поцілити у мішень, сповнююся шаленої енергії. Я отямилася, мої очі широко розплющені, руки пашать. Я опускаю пістолет. Яка то влада — контролювати те, що здатне завдати стільки шкоди... та й узагалі щось контролювати.

Можливо, моє місце і справді тут.

До перерви на обід мої руки трусяться від напруження, а пальці ніяк не випростуються. Я масажую їх, коли йду до їдальні. Христина запрошує Ала сісти з нами. Коли дивлюсь на нього, підсвідомо чую ридання, а тому намагаюся відвести від нього погляд.

Виделкою розмазую горох по тарілці, подумки повертаюся до тесту схильностей. Коли Торі попередила, що бути дивергентом небезпечно, мені здалося, ніби на мені стоїть тавро, і варто утнути якусь дурницю, як його хтось помітить. Досі це не було проблемою, та я однаково не почуваюсь у безпеці. Що як я втрачу пильність — і станеться щось жахливе?

— Та ну! Ти мене не пам’ятаєш? — запитує Христина Ала, роблячи собі бутерброд. — Ми разом ходили на математику всього кілька днів тому. І я не тишко.

— Та на математиці я майже весь час спав, — відповідає Ал. — То ж був перший урок!

Що як небезпека на якийсь час зачаїться... що як вона спливе через багато років, і я навіть не помічу її наближення?

— Трис! — Христина клацає пальцями у мене перед носом. — Ти тут?

— Що? Що сталося?

— Я запитала, чи не пам’ятаєш ти, щоб ми спільно ходили на уроки, — повторює вона. — У сенсі, без образ, але я б, напевно, тебе не запам’ятала. Всі альтруїсти здавалися мені однаковими. Тобто вони і зараз здаються мені однаковими, але ти більше не одна з них.

Я дивлюся на неї. Наче мені потрібне її нагадування.

— Вибач, якщо образила, — додає вона. — Я звикла говорити все, що спадає на думку. Мама часто повторює, що ввічливість — це брехня в гарній упаковці.

— Напевно, — гигочу я, — саме тому наші фракції рідко спілкуються.

Правдолюбство й Альтруїзм не такі непримиренні вороги, як Ерудиція й Альтруїзм, однак намагаються уникати одне одного. Проте усі правдолюби терпіти не можуть Злагоди. Правдолюби кажуть, що ті, хто понад усе цінує спокій, доконче обдурять, аби тільки не каламутити воду.

— Можна до вас? — Вілл барабанить пальцями по столу.

— Що, не хочеш тусуватися зі своїми друзяками-ерудитами? — дивується Христина.

— Вони не мої друзяки, — Вілл ставить тарілку на стіл. — Те, що ми були в одній фракції, ще не означає, що ми ладнаємо. До того ж Едвард і Майра зустрічаються, а де двоє, там третій не мішайся.

Едвард і Майра, перекинчики-ерудити, сидять так близько одне до одного, що стукаються ліктями, коли ріжуть їжу. Майра переривається, щоб поцілувати Ед-варда. Я тихцем спостерігаю за ними. Досі я всього лишень кілька разів бачила, як люди цілуються.

Едвард повертає голову і притискається вустами до вуст Майри. Я видихаю крізь зціплені зуби і відвертаюся. Щось у мені прагне, щоб їм зробили зауваження. А щось несамовито прагне відчути дотик чужих губ.

— Обов’язково виставляти себе напоказ? — питаю я.

— Вона просто його поцілувала, — супиться Ал. Коли він супиться, густі брови торкаються його він. — Можна подумати, вони голі.

— Негоже цілуватися на людях.

Ал, Вілл і Христина з розумінням усміхаються.

— Що? — запитую я.

— Це в тобі говорить альтруїзм, — пояснює Христина. — Інші ж зовсім не від того, щоб трохи обмінятися ніжностями на людях.

— Он воно як? — я знизую плечима. — Що ж... напевно, мені доведеться з цим змиритися.

— Або можеш залишатися фригідною, — зелені Віллові очі лукаво зблискують. — Ну, якщо хочеш.

Христина жбурляє в нього булочку. Він ловить її і вгризається зубами.

— Не гноби її, — каже вона. — Фригідність у неї від природи. Це так, як тобі дано всезнайство.

— Я не фригідна! — вигукую я.

— Та не переймайся ти, — зауважує Вілл. — Це так мило. Поглянь, ти аж запашіла.

Від його слів я ще більше буряковію. Всі хихикають. Я вичавлюю усмішку — і вже за мить вона стає щирою.

Як добре знову сміятися!

По обіді Чотири веде нас до нової кімнати. Простора, з порепаною і рипучою дерев’яною підлогою і намальованим великим колом посередині. На лівій стіні — зелена дошка для записів крейдою. Вчителька Нижнього рівня користувалася такою самою, але відтоді я такої дошки не бачила. Можливо, це якось пов’язано з пріоритетами Безстрашності: тренування на першому місці, наука — на другому.

Наші імена написані на дошці в алфавітному порядку. Уздовж однієї зі стін через інтервали в три фути висять ви-цвілі чорні боксерські груші.

Ми шикуємося за ними, і Чотири стає посередині, щоб його всі бачили.

— Вранці я казав, — почав Чотири, — що далі вам належить освоїти боротьбу. Мета — навчити вас діяти, навчити ваше тіло відповідати на небезпеки і загрози: це конче необхідно, якщо ви маєте намір жити в Безстрашності.

Геть не уявляю собі життя в Безстрашності. Єдине, про що я можу думати, — як пройти посвячення.

— Сьогодні ми вивчимо техніку, а завтра ви почнете тренувальні двобої, — каже Чотири. — Тому раджу бути уважними. Хто не навчиться швидко, хай готується до синців.

Чотири називає кілька різних ударів, демонструючи спочатку їх у повітрі, потім — з боксерською грушею.

Я встигаю за іншими. Як і з пістолетом, мені потрібно кілька спроб, щоб повторити рухи і позу. Удари даються важче, хоча Чотири навчає нас тільки основам. Груша обпікає руки й ноги, аж червоніє шкіра. Та хай як я тужуся, а зрушити з місця мені її зась. Довкола чути безперервні звуки ударів об цупку тканину.

Чотири пильно спостерігає, як знову і знову неофіти повторюють рухи. Коли він зупиняється біля мене, мої нутрощі так зводить, наче в живіт штрикнули виделкою. Чотири дивиться на мене, змірює поглядом з голови до п’ят, ніде не затримуючись, — практичним, дослідницьким поглядом.

— У тебе замало м’язів, — каже він, — отже, ліпше тобі використовувати коліна й лікті. В них можна вкласти більше сили.

Раптом він притискає руку до мого живота. Пальці в нього такі довгі, що долоня торкається всієї грудної клітки. Моє серце так калатає, що аж болить під грудьми. Я дивлюся на хлопця широко розплющеними очима.

— Не забувай тримати живіт напруженим, — стиха мовить він.

Чотири прибирає руку і йде далі. Я відчуваю тиск його долоні навіть після того, як він іде. Дивно, але я не можу продовжити тренування, поки не зупинюсь і не відсапаюся.

Коли Чотири відпускає нас на вечерю, Христина штовхає мене ліктем.

— Дивно, що він не розірвав тебе навпіл, — каже вона і морщить носа. — Він лякає мене до смерті. Цей його тихий голос...

— Угу. Він...

Я обертаюся через плече. Чотири спокійний і неймовірно стриманий. Але я не боялася, що він завдасть мені болю.

— ...і справді лякає, — нарешті кажу я.

Ал, який йшов перед нами, біля Ями розвертається і заявляє:

— Я хочу зробити татуювання.

— Яке саме? — запитує Вілл із-за спини.

— Не знаю, — сміється Ал. — Просто хочу відчути, що і справді покинув стару фракцію. І більше за нею не плакати.

Ми нічого не відповідаємо, і він додає:

— Я ж знаю, що ви всі чули.

— Хочеш навчитися плакати нечутно, га? — Христина штурхає Ала в дебелу руку. — Твоя правда. Зараз ми наполовину тут, наполовину там. Щоб опинитися тут цілком, треба стати схожими на решту.

Вона зиркає на мене.

— Ні. Я не обтинатиму волосся, — кажу я, — і не фарбуватиму його в дивний колір. І не проколюватиму обличчя.

— А як щодо пупка? — запитує вона.

— Чи пипки? — гигоче Вілл.

Я тяжко зітхаю.

На сьогодні навчання завершилося, аж до відбою ми можемо робити все, що нам заманеться. На думку про це в голові паморочиться, хоча, можливо, я сама винна в тому.

В Ямі завізно. Христина пропонує Алу і Віллу зустрітися в тату-студії, мене ж тягне на склад одягу. Ми видираємося стежкою, піднімаємося дедалі вище над дном Ями, і камінчики летять з-під наших черевиків.

— А що не так з моїм одягом? — запитую. — Я більше не ношу сіре.

— Він огидний і великий, — зітхає Христина. — Просто дозволь мені допомогти. Якщо тобі не сподобається те, що виберу я, обіцяю, я не змушуватиму.

За десять хвилин я стою перед дзеркалом на складі одягу в чорній сукні до колін. Спідниця не пишна, але й до стегон не прилипає, на відміну від першої, обраної Христиною, від якої я відмовилася. Голі руки вкриваються сиротами. Христина стягує гумку з мого волосся, і я розплітаю косу. Хвилясті пасма спадають на плечі.

Потім вона показує чорний олівець.

— Підводка для очей, — пояснює вона.

— Май на увазі, у тебе не вийде зробити мене вродливою.

Я заплющую очі й не рухаюся. Вона проводить кінчиком олівця поздовж він. Я уявляю, як з’являюся перед рідними в цьому одязі, й мене мало не нудить.

— І кому вона потрібна, та врода? Я зроблю тебе помітною.

Я розплющую очі й уперше ось так прямо роздивляюся своє віддзеркалення. Серце калатає так, наче я порушую правила і мене от-от покарають. Ох і нелегко ж буде викорінити з себе альтруїстичні думки! Це наче витягнути однісіньку нитку зі складної вишивки. Але я прийму нові звички, нові думки, нові правила. Я стану кимось іншим.

Мої блакитні очі завжди були тьмяні, сірувато-блакитні, та завдяки підводці вони стали яскравіші. В обрамленні волосся риси обличчя здаються м’якшими. Я не стала вродливою — очі в мене завеликі, а ніс задовгий, — однак упевнююся, що Христина має рацію. Моє обличчя важко не помітити.

Мені не здається, що я бачу себе вперше; мені здається, що я вперше бачу когось іншого. Беатрис — дівчина, яку я крадькома роздивлялася в дзеркалі, яка тихо сиділа під час вечері. А це — дівчина, чиї очі притягують і не відпускають мене, — це Трис.

— Бачиш? — радіє Христина. — Ти... приголомшлива.

Враховуючи обставини, кращого компліменту годі й вигадати. Я усміхаюся до неї з дзеркала.

— Тобі подобається? — запитує вона.

— Угу, — киваю. — Я... мов інша людина.

— Це добре чи погано? — сміється вона.

Я знову зазираю в свої очі. І вперше не переймаюся через необхідність відмовитися від своєї колишньої особистості; віддзеркалення дарує мені надію.

— Добре, — хитаю я головою. — Вибач, просто мені ще ніколи не дозволяли дивитися в дзеркало так довго.

— Серйозно? — Христина теж хитає головою. — Мушу сказати, Альтруїзм — дуже дивна фракція.

— Ходімо подивимося, як Алу роблять татуювання, — пропоную я.

Хоч я й пішла геть зі своєї фракції, та поки що не готова її критикувати.

Приблизно раз на півроку ми з мамою отримували майже однакові стоси одягу. Легко розподіляти ресурси, коли всі дістають одне й те саме, однак у таборі Безстрашності все набагато розмаїтіше. Кожен безстрашний отримує кілька талонів на місяць, і сукня коштує один такий талон.

Ми з Христиною біжимо вузькою стежкою до тату-студії. Коли ми туди дістаємося, Ал уже сидить у кріслі, і невисокий худорлявий чоловік, на якому більше чорнила, ніж чистої шкіри, малює на його плечі павука.

Вілл з Христиною гортають альбоми, штовхаючи одне одного ліктями, коли бачать особливо вдалі малюнки. Коли вони сидять поруч, я помічаю, наскільки вони різні. Христина — темношкіра і худа, Вілл — блідий і кремезний, але їхні безтурботні усмішки дуже схожі.

Я нипаю кімнатою, роздивляючись картини на стінах. За наших днів художники збереглися тільки в Злагоді. Альтруїсти вважають мистецтво непрактичним, а милування ним — змарнованим часом, який можна витратити на службу людям, і тому я бачила твори мистецтва в підручниках, але ніколи не бувала в прикрашених кімнатах. Віл картин кімната здається затишнішою, теплішою, і я могла б не одну годину в ній згаяти, не помічаючи часу. Я проводжу по стіні кінчиками пальців. Зображення яструба на одній зі стін нагадує мені татуювання Торі. Під ним висить ескіз пташки в польоті.

— Це ворон, — долинає голос за спиною. — Правда, гарно?

Обернувшись, бачу Торі. Я немов знову в кімнаті тестування схильностей, в оточенні дзеркал, з дротами на лобі. Не думала, що ще побачу Торі.

— Ну, привіт, — всміхається вона. — Не думала, що знову побачу тебе. Беатрис, правильно?

— Взагалі-то Трис, — відповідаю я. — Ви тут працюєте?

— Так. Просто відлучилася, щоб допомогти з тестами. Більшість часу я тут, — вона постукує пальцем по підборіддю. — Знайоме ім’я. Здається, це ти зістрибнула перша?

— Так.

— Молодець.

— Спасибі, — торкаюсь ескізу пташки. — Слухайте... мені треба з вами поговорити... — кидаю погляд на Вілла і Христину. Зараз я не можу відвести Торі вбік, бо обов’язково це призведе до зайвих запитань. — ...Про дещо. При нагоді.

— Не впевнена, що це мудро, — стиха відповідає вона. — Чим могла — я тобі допомогла, ти мусиш упоратися сама.

Кусаю губи. У неї є відповіді, знаю це напевне. Якщо вона не хоче поділитися ними зараз, я знайду спосіб вивідати в неї це в майбутньому.

— Хочеш зробити татуювання? — запитує вона.

Поглядом прикипаю до ескізу пташки. Коли я йшла сюди, то не збиралася робити пірсинг чи татуювання. Я знаю, що, коли я зроблю татуювання, це увіб’є ще один клин поміж мною і родиною, який я ніколи не зможу витягнути. І якщо моє життя потече в такому ж руслі, то невдовзі татуювання буде лише маніпусіньким клином між нами.

Однак саме зараз я розумію слова Торі про те, що її татуювання символізує страх, який вона подолала... це нагадування про те, ким вона була і ким стала. Можливо, є спосіб вшанувати своє колишнє життя і водночас прийняти нове.

— Так, — відповідаю я. — Три такі пташки.

Я торкаюся ключиці, звідки вони почнуть політ... до мого серця. По одній для кожного члена родини, яку я полишила.