Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 29

В Альтруїзмі Церемонію посвячення я відвідувала щороку, тільки нині не буду. Це тихий захід. Неофіти, котрі тридцять днів займалися громадськими роботами, перш ніж стати повноцінними членами фракції, зазвичай пліч-о-пліч сидять на лавці. Хтось зі старших читає маніфест Альтруїзму, що складається з куцого абзацу про важливість зречення і про небезпеку самозакоханості. Потім старші члени фракції миють неофітам ноги. Опісля вони разом обідають, прислуговуючи сусідові ліворуч.

Безстрашні діють не так.

День посвячення вривається до табору безумством і хаосом. Більшість напиваються вже до полудня. Я проштовхуюся поміж ними, щоб узяти собі щось на обід і занести в дортуар. Дорогою бачу, як хтось падає зі стежки попід стіною Ями: судячи з зойків і з того, як він хапається за ногу, без переламу не обійшлося.

Принаймні в дортуарі тихо. Дивлюся у свою тарілку з їжею. Я похапала все, що здалося мені смачним, а тепер, придивившись, розумію, що вибрала пісну курячу грудку, ложку гороху і шматок житнього хліба. Їжу Альтруїзму.

Я зітхаю. Альтруїзм у мене в крові. Я альтруїстка, коли не думаю про те, що роблю. Навіть на тестах, навіть коли я намагаюся видаватися сміливою. Невже я вибрала не ту фракцію?

На саму думку про колишню фракцію в мене тремтять руки. Треба попередити рідних про війну, яку замишляють ерудити, та я не знаю як. Я знайду спосіб, але не сьогодні. Сьогодні треба зосередитися на тому, що чекає на мене. Проблеми слід вирішувати крок по кроку.

Їм як робот: поперемінно жую то курку, то горох, то хліб. Байдуже, до якої фракції я насправді схильна. За дві години з рештою неофітів я увійду до зали панорами страху, пройду крізь свою панораму і стану безстрашною. Запізно давати задній хід.

Поївши, тицяюсь обличчям у подушку. Я й не думала спати, та раптом прокидаюсь від того, що мене за плече торсає Христина.

— Вже час іти, — каже вона. Вона страшенно бліда.

Тру очі, щоб зігнати сон. Черевики вже на мені. Інші неофіти ходять дортуаром, зав’язують шнурки, застібають куртки і розсипаються в усмішках. Я скручую волосся в ґульку і вдягаю свою чорну куртку, зашморгую блискавку. Невдовзі закінчаться наші тортури, та чи зможемо ми забути симуляції? Чи зможемо знову міцно спати, не зважати на спогади про пережиті страхи? Чи нарешті сьогодні відкинемо свої страхи?

Ми йдемо до Ями, далі вгору по стежці, що веде до скляної будівлі. Я зводжу очі на скляну стелю. Денного світла не видно, бо кожен дюйм скла покривають підошви черевиків. На мить мені здається, ніби скло тріщить, та це просто розігралася уява. Піднімаюся сходами разом з Христиною, задихаючись у натовпі.

Я занадто низенька, щоб бачити понад чужими головами, і тому, втупившись у Віллову спину, йду за ним. Від незліченної кількості гарячих тіл важко дихати. На чолі проступають краплі поту. Крізь дірку в натовпі видно, навколо чого всі скупчилися: навколо ряду екранів на стіні ліворуч.

Я чую схвальні вигуки і зупиняюся поглянути на екран. На лівому скрапі — одягнена в чорне дівчина в залі панорами страху. Марлін. Я бачу, як вона рухається, її очі широко розплющені, та не розумію, з якою перешкодою вона зіткнулася. Хвалити Бога, ніхто тут не побачить моїх страхів — тільки реакцію на них.

На середньому екрані — пульс Марлін. Він на мить прискорюється, а потім вповільнюється. Коли він досягає норми, екран спалахує зеленим, і безстрашні аплодують. На правому екрані — її час.

Я відриваю очі від екрана і швидко наздоганяю Христину й Вілла. Тобіас стоїть за дверима ліворуч, яких я щось не помітила останнього разу. Двері поруч із залою панорами страху. Я проходжу повз, не дивлячись на Тобіаса.

Приміщення просторе, тут висить іще один екран — такий самий, як зовні. Перед ним на стільцях сидять рядком люди. Серед них Ерик і Макс. Решта також зі старших. Судячи з дротів, приєднаних до їхніх голів, і відсутніх поглядів, вони спостерігають за симуляцією.

За спинами в них — другий ряд стільців. Я заходжу остання, тож залишаюсь без місця.

— Агов, Трис! — гукає Юрая через усе приміщення.

Він сидить з іншими неофітами-безстрашними. Їх залишилося всього четверо, решта вже пройшли через свої панорами страху. Він поплескує себе по нозі.

— Якщо хочеш, можеш вмоститися мені на коліна.

— Спокусливо, — всміхаюсь я. — Та все гаразд. Я постою.

Щось мені не хочеться, аби Тобіас бачив, як я сиджу в когось на колінах.

У залі панорами страху спалахують вогні, освітлюючи Марлін, яка сидить навпочіпки з заплаканим обличчям. Макс, Ерик і ще кілька людей виходять із симуляційного заціпеніння. За кілька секунд бачу їх на екрані, вони вітають Марлін із закінченням випробування.

— Перекинчики, ви підете на фінальний тест у відповідності до поточних оцінок, — оголошує Тобіас. — А отже, Дрю піде перший, Трис — остання.

Це означає, що переді мною п’ятеро.

Я стою в глибині кімнати, за декілька футів од Тобіаса. Коли Ерик робить Дрю укол і відсилає його до зали панорами страху, ми з Тобіасом обмінюємося поглядами. Коли надійде моя черга, я знатиму, як впоралися інші і як мені слід виступити, щоб їх перемогти.

Спостерігати за панорамами страху ззовні нецікаво. Я бачу, що Дрю рухається, та не знаю, на що він реагує. За кілька хвилин я заплющую очі й, замість спостерігати, намагаюся сконцентруватися. Немає сенсу зараз міркувати, з якими страхами мені належить стрітися і скільки їх буде. Просто слід пам’ятати, що я вмію маніпулювати симуляціями і вже це робила.

Наступною йде Моллі. Вона закінчує вдвічі швидше за Дрю, але навіть у Моллі виникають проблеми. Вона засапалася, намагаючись побороти паніку. І навіть верещить на всю горлянку.

Виявляється, так легко відсторонитися від усього... Думки про війну з Альтруїзмом, Тобіас, Калеб, батьки, друзі, нова фракція — все щезає. Мені лишається одне — подолати перешкоду.

Наступна Христина. Потім Вілл. Потім Пітер. Я не спостерігаю за ними. Знаю тільки, скільки часу вони витрачають: дванадцять хвилин, десять хвилин, п’ятнадцять хвилин. І нарешті моє ім’я.

— Трис.

Розплющую очі та ступаю наперед. Ерик чекає зі шприцом, наповненим помаранчевою рідиною. Я майже не відчуваю голки, коли вона встромляється мені в шию, майже не бачу утиканого пірсингом обличчя Ерика, який натискає на поршень. Я уявляю, ніби сироватка — рідкий адреналін, що вирує в моїх венах, надаючи мені сил.

— Готова? — запитує Ерик.