Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 28

Щільніше горнусь у куртку. Давно вже не була надворі. Обличчя осяває бліде сонце, я дивлюсь, як з рота вихоплюються хмарки пари.

Принаймні мені вдалося одне: я переконала Пітера і його друзів, що більше не становлю для них загрози. Залишилося тільки, щоб завтра, коли я пройду через свою власну панораму страху, вони побачили, як помилялися. Вчора провал здавався неможливим. Сьогодні я не впевнена в цьому.

Пропускаю волосся крізь пальці. Вже не хочеться плакати. Я скручую коси у вузол і перехоплюю гумкою, яку носила на зап’ястку. Тепер я більше схожа на себе. От і все, що мені потрібно: пам’ятати, хто я така. А саме дівчина, яка не дозволить себе зупинити якимсь там дрібницям на кшталт хлопців і смертельно небезпечних подій.

Сміюся, хитаючи головою. Невже?

Лунає гудок потяга. Рейки огинають табір Безстрашності й тонуть ген за видноколом. Де вони починаються? Де закінчуються? Що за світ далі? Йду до колії.

Хочу повернутися додому, але не можу. Ерик рекомендував нам не надто виявляти любов до батьків у День провідин, тож візит додому розцінювався б як зрада Безстрашності, а я не можу собі цього дозволити. Та Ерик не казав, що ми не можемо відвідувати членів інших фракцій, а мама просила зазирнути до Калеба.

Я знаю, що мені не можна йти без супроводу, та не можу втриматися. Прискорюю крок, аж поки не починаю бігти. Активно працюючи ліктями, біжу на рівні останнього вагона, хапаюся за бильце і підважуюся всередину. Кривлюсь од болю, що пронизує моє змучене тіло.

У вагоні лягаю горічерева поруч з дверима і дивлюся, як зникає з поля зору табір Безстрашності. Я не хочу повертатися, але зважитися піти, стати позафракційною означало б здійснити найсміливіший вчинок у моєму житті, а сьогодні я почуваюсь боягузкою.

Тіло мені обдуває повітря, вихриться навколо пальців. Моя долоня вистромлюється з вагона, і в неї вдаряється вітер. Я не можу повернутися додому, але можу частково його віднайти. Калеб є в кожному моєму дитячому спогаді, він — частина мене.

Поїзд доїжджає до центру міста і сповільнює хід. Я сідаю, спостерігаючи, як поступово зникають низькі будівлі, а на зміну їм з’являються високі. Ерудити живуть у високих кам’яницях з краєвидом на болото. Тримаючись за бильце, я вистромлююся, щоб добре бачити, куди ведуть колії. Вони пірнають униз до вулиці й одразу збочують на схід. Вдихаю запах вогкого асфальту і болотистого повітря.

Поїзд скидає швидкість, і я зістрибую. Ноги підгинаються від зіткнення з землею, я пробігаю кілька кроків, щоб відновити рівновагу. Йду посеред вулиці на південь, у бік болота. Довкола, скільки сягає око, коричнева порожня рівнина, що врізається в обрій.

Повертаю ліворуч. Темні й незнайомі будівлі Ерудиції тиснуть на мене. Як тут знайти Калеба?

Ерудити ведуть нотатки — таке вже їхнє єство. Тож повинні вести записи про своїх неофітів. Хтось має доступ до цих записів, залишилося тільки їх знайти. Вивчаю будівлі. Якщо поміркувати логічно, центральна будівля має бути найважливіша. Почнімо з неї.

Скрізь нипають члени фракції. Стандарти Ерудиції диктують членам фракції надягати щонайменше один предмет одягу блакитного кольору, оскільки блакитний колір змушує тіло виділяти заспокійливі хімічні речовини, а «спокійний розум — ясний розум». Цей колір також позначає їхню фракцію. Тепер він здається мені неймовірно яскравим. Я звикла до сірого і темного одягу.

Я гадала, що доведеться пробиратися крізь натовп, штовхатися ліктями й повсякчас перепрошувати, та в цьому немає потреби. Ставши безстрашною, я стала помітною. Натовп розступається переді мною і проводжає мене поглядами. Зриваю гумку з волосся і струшую ним, перш ніж зайти в парадні двері.

Зупиняюся біля входу і захиляю голову. Зала величезна, тиха і пахне запорошеними сторінками. Під ногами рипить дерев’яна підлога. Обабіч стін вишикувалися довжелезні книжкові шафи, та оскільки столи посередині кімнати займають комп’ютери й ніхто не читає книжок, вони більше скидаються на декоративні. Усі напружено й зосереджено зирять у монітори.

Могла б і здогадатися, що головна будівля ерудитів — бібліотека. Мою увагу привертає портрет на протилежній стіні. Він удвічі вищий за мене, вчетверо ширший, на ньому зображена приваблива сіроока жінка в окулярах — Джанін. Але у мене при погляді на неї аж горить у горлі. Вона — представник Ерудиції, а це означає, що саме вона випустила той звіт про мого батька. Вона не подобалася мені відтоді, як батько став згадувати її під час вечері, а тепер я її ненавиджу.

Під портретом — велика табличка з написом: «Знання ведуть до процвітання».

Процвітання. Для мене це слово має негативний відтінок. Альтруїзм використовує його як приклад потурання своїм примхам.

Як міг Калеб захотіти стати одним з них? Те, що вони роблять, те, чого вони прагнуть, неправильно. Та, мабуть, те саме він думає про безстрашних.

Йду до столу під самісіньким портретом Джанін. За ним сидить юнак. Він запитує, не підводячи очей:

— Чим можу прислужитися?

— Я шукаю одного хлопця. Його звати Калеб. Ви не знаєте, де він зараз?

— Я не маю права видавати особисту інформацію, — байдуже відповідає юнак, тицяючи пальцем у монітор перед собою.

— Він мій брат.

— Я не ма...

Ляскаю долонею по столу перед ним, і він спамятову-ється, дивиться на мене поверх окулярів. Усі повертають голови в мій бік.

— Я сказала, що шукаю хлопця. Він неофіт. Можете принаймні сказати, де зараз неофіти?

— Беатрис? — чую за спиною голос. Обернувшись, бачу Калеба з книжкою в руці. Волосся в нього відросло так, що аж прикриває вуха, на ньому блакитна футболка й окуляри в прямокутній оправі. Хоч він якийсь інакший і мені не дозволено любити його, щодуху мчу до нього й обнімаю за плечі.

— У тебе татуювання, — приглушено мовить він.

— У тебе окуляри, — я відходжу і придивляюсь до нього. — У тебе чудовий зір, Калебе, що ти робиш?

— Гм... — він скоса позирає на столи. — Ходімо звідси.

Ми виходимо з будівлі й перетинаємо вулицю. Щоб устигнути за братом, мені доводиться бігти підтюпцем. Навпроти штаб-квартири ерудитів — колишній парк. Тепер ми називаємо його просто Міленіум[3], і це смуга голої землі з парою іржавих скульптур — одна у вигляді абстрактного, обшитого металевими листами мамонта, друга нагадує жахливу квасолину, поряд з якою я скидаюсь на карлика.

Ми зупиняємося на бетонному майданчику, що оточує металеву квасолину, де з газетами й книжками групками сидять ерудити. Калеб знімає окуляри і засовує їх до кишені, потім проводить рукою по волоссю, нервово відводячи погляд. Неначе йому соромно. Можливо, мені також має бути соромно. У мене татуювання, розпущені коси й тісний одяг. Та мені не соромно.

— Що ти тут робиш? — запитує він.

— Хотіла побувати вдома, — відповідаю я, — і нічого кращого не могла вигадати.

Він стискає губи.

— Дивлюся, — додаю я, — ти «радий» мене бачити.

— Слухай, — кладе він руки мені на плечі. — Я дуже радий тебе бачити, зрозуміла? Просто це заборонено. Існують правила.

— Мені плювати, — відповідаю я. — Плювати, зрозумів?

— Можливо, даремно, — м’яко каже він і дивиться з докором. — На твоєму місці я не хотів би проблем із фракцією.

— Що ти маєш на увазі?

Та я чудово знаю, що він має на увазі. Він вважає мою фракцію найжорстокішою з п’ятьох, от і все тут.

— Я просто не хочу, щоб ти постраждала. Не треба на мене сердитися, — він нахиляє голову набік. — Що сталося ?

— Нічого. Нічого зі мною не сталося.

Заплющивши очі, потираю долонею потилицю. Навіть якби я зуміла все йому пояснити, мені не хочеться цього робити. Мені бракує сил, аби просто про це подумати.

— Ти гадаєш... — він дивиться собі під ноги. — Ти гадаєш, що зробила правильний вибір?

— Не думаю, що у мене був вибір. А ти?

Він озирається. На нас дивляться перехожі. Його погляд ковзає по обличчях. Він як і раніше нервує, та, здається, справа не в його зовнішньому вигляді й не в мені. Здається, справа в них. Хапаю його за руку і тягну під арку металевої квасолини. Повсюди бачу своє відображення, викривлене покорченими стінами, в плямах іржі й кіптяви.

— Що відбувається? — схрещую руки на грудях. Тільки зараз помічаю темні кола у брата під очима. — Що сталося?

Калеб притискає долоню до металевої стінки. Крихітна голова його віддзеркалення схилена набік, а рука наче вигнута назад. Моє відображення, навпаки, здається низеньким і присадкуватим.

— Відбувається щось серйозне, Беатрис. Щось негаразд, — його розширені очі мов скляні. — Я не знаю, в чому справа, але всі бігають туди-сюди, перешіптуються, а Джанін не стомлюється щодня штовхати промови про те, який зіпсований Альтруїзм.

— Ти їй віриш?

— Ні. Можливо. Я не... — він хитає головою. — Я не знаю, чому вірити.

— Ні, знаєш, — жорстко заперечую я. — Ти знаєш, хто наші батьки. Знаєш, хто наші друзі. Як ти гадаєш, батько Сюзан зіпсутий?

— Що я знаю? Що мені дозволили знати? Нам не дозволяли ставити запитання, Беатрис, нас позбавляли знань! А тут...

Він зводить погляд, у пласкому дзеркальному кружалі над головами я бачу дві крихітні фігурки завбільшки з ніготь. «Ось наше справжнє віддзеркалення, — думаю я. — Насправді ми такі ж маленькі».

— Тут інформація вільна, вона завжди доступна, — провадить він.

— Ерудити — не правдолюби. Тут купа брехунів, Калебе. Є настільки люди розумні, що здатні тобою маніпулювати.

— Як ти гадаєш, я б зрозумів, якби мною маніпулювали?

— Якщо вони такі розумні, як ти вважаєш, то не зрозумів би. Думаю, ти б нічого й не знав.

— Ти гадки не маєш, про що говориш, — хитає він головою.

— Еге ж, звідкіля я можу знати, як виглядає зіпсута фракція? Я всього лише навчаюся на безстрашну, Боже праведний, — пирхаю я. — Принаймні я знаю, де моє місце, Калебе. А ти вирішив знехтувати тим, що ми знали все життя... Ці люди зарозумілі й жадібні, і вони нікуди тебе не приведуть.

— Мабуть, — голос його стає жорсткіший, — тобі вже час іти, Беатрис.

— Залюбки. Так, і навряд чи для тебе це важливо, та мама просила передати, щоб ти досліджував симуляційну сироватку.

— Ти з нею бачилася? — здається, це його зачепило за живе. — Чому вона не...

— Тому що! — рявкаю у відповідь. — Ерудити заборонили альтруїстам відвідувати свій табір. А ти не знав?

Іду від нього, іду геть од дзеркальної печери та скульптури, ступаю на тротуар. Не варто було приходити. Тепер моя домівка — табір безстрашних: принаймні там я точно знаю, на чому стою, — а стою я на хисткому ґрунті.

Натовп на тротуарі розступається, і я зводжу погляд, щоб дізнатися причину. За кілька ярдів од мене стоять два ерудити зі згорнутими на грудях руками.

— Перепрошую, — каже один з них. — Вам доведеться пройти з нами.

Один з. чоловіків насідає мені на п’яти, аж я потилицею відчуваю його подих. Другий веде мене до бібліотеки й далі через три коридори до ліфта. За бібліотекою дерев’яну підлогу змінюють білі кахлі, а стіни мерехтять, як стеля в кімнаті, де нас тестували на схильність. Це мерехтіння відбивається від сріблястих дверей ліфта, і мені доводиться мружитися, аби щось розгледіти.

Я намагаюся залишатися спокійною. Ставлю собі питання з навчального курсу Безстрашності. «Що робити, коли нападають ззаду?» Уявляю, як б’ю ліктем назад, у живіт або пах. Уявляю, як тікаю. Шкода, що не маю при собі пістолета. Це думки безстрашного, і вони стали моїми.

«Що робити, коли нападають одразу двоє?» Порожнім мерехтливим коридором прямую за чоловіком до кабінету. Стіни скляні... Тепер я здогадуюсь, яка фракція розробила проект моєї школи.

За металевим столом сидить жінка. Дивлюсь їй в обличчя. Це обличчя я бачила в бібліотеці ерудиції, воно супроводжує кожну видану ними статтю. Як давно я ненавиджу це обличчя? Не пам’ятаю.

— Сідай, — каже Джанін. Її голос здається знайомим, надто коли вона роздратована. Її сірі очі зупиняються на мені.

— Я постою.

— Сідай, — повторює вона.

Я стовідсотково вже чула її голос.

Чула його в коридорі: це вона розмовляла з Ериком перед тим, як на мене напали. Вона згадувала дивергентів. Але я чула його й раніше... чула в...

— Це був ваш голос у симуляції, — кажу я. — Тобто під час тесту на схильність.

Вона — та загроза, про яку мене попереджали Торі й мама, загроза для дивергента. І зараз вона сидить просто переді мною.

— Правильно. Тест на схильність на теперішній момент — моє найбільше досягнення як ученого, — відповідає вона. — Я переглянула результати твого тесту, Беатрис. Очевидячки, з ним виникли проблеми. Він не був записаний, і твій результат довелося вводити вручну. Тобі відомо про це?

— Ні.

— Тобі відомо, що за весь час тільки двоє людей отримали результат «Альтруїзм», але перейшли в Безстрашність, і ти — одна з них?

— Ні.

Я намагаюся приховати приголомшення. Крім нас із Тобіасом — нікого? Але його результат був справжній, а мій — підроблений. Значить, насправді він єдиний.

На саму думку про нього мені аж у животі колькає. Наразі мені плювати, наскільки він унікальний. Він вважає мене нікчемною.

— Що змусило тебе вибрати Безстрашність? — запитує Джанін.

— Яке це має значення? — намагаюсь говорити м’якше, та виходить кепсько. — Хіба ви не збираєтеся покарати мене за те, що я покинула свою фракцію і вирушила на пошуки брата? «Фракція понад кров», правильно? — роблю паузу. — До речі, як взагалі я опинилась у вашому кабінеті? Хіба ви не велике цабе?

Можливо, це трохи її осадить.

На мить вона кривить рота.

— Нехай тебе карають безстрашні, — вона відкидається в кріслі.

Обхоплюю руками спинку крісла, в яке відмовилася сісти, і переплітаю пальці. За спиною Джанін — вікно з краєвидом на місто, ліниво суне поїзд.

— Мене цікавить причина твоєї присутності тут... у моїй фракції, — провадить вона, — і, вивчаючи твої записи, я виявила ще одну помилку з симуляцією. Її також не вдалося записати. А про це ти знаєш?

— Як ви отримали доступ до записів? Він є тільки у безстрашних.

— Оскільки симуляції розробила Ерудиція, у нас певна... співпраця з безстрашними, Беатрис, — вона нахиляє голову набік і всміхається до мене. — Мене тільки хвилює якість нашої технології. Якщо на тобі вона діє неправильно, то я мушу це переробити, розумієш?

Я розумію тільки одне: вона бреше. Її не хвилює технологія... вона підозрює, що з моїми результатами щось негаразд. Як і лідери безстрашних, вона винюхує дивергентів. І якщо мама хоче, щоб Калеб досліджував симуляційну сироватку, то тільки тому, що її розробила Джанін.

Цікаво, що страшного в моїй здатності маніпулювати симуляціями? Яке це має значення для представника Ерудиції?

Я не можу відповісти на жодне з цих питань. Та її погляд нагадує мені погляд бійцівського пса в тесті на схильність — зловісний, хижий. Вона хоче роздерти мене на шматки. Я ж не можу їй підкоритися. Я сама повинна стати бійцівським псом.

Серце пульсує в горлі.

— Я не знаю, що там сталося, — починаю я, — але від рідини, яку мені вкололи, мене занудило. Можливо, розпорядник симуляції переймався, що я от-от виблюю, і забув записати. Після тесту на схильність мені теж стало зле.

— Тебе так часто нудить, Беатрис? — питає Джанін; її голос гострий, як лезо бритви. Підстриженими нігтями вона барабанить по скляній стільниці.

— Змалечку, — стараюся відповідати спокійно. Відпускаю спинку крісла й обходжу його, щоб сісти. Не можна здаватися напруженою, нехай навіть у нутрі — тугий клубок.

— Ти неймовірно успішна в симуляціях, — каже Джанін. — Чим ти поясниш легкість, з якою вправляєшся з ними?

— Просто я хоробра, — відповідаю я, дивлячись їй просто в очі. В інших фракцій склався цілком певний образ безстрашних. Зухвалих, агресивних, імпульсивних. Нахабних. Я повинна відповідати її сподіванням. Я посміхаюсь до неї. — Я — найкращий неофіт з-поміж усіх.

Нахиляюся вперед, поставивши лікті на коліна. Треба розвинути тему, щоб вона мені повірила.

— Хочете знати, чому я вибрала Безстрашність? Бо геть знудилася... — (Ще, ще. Брехня має бути переконливою). — Я втомилася бути чемною дівчинкою і хотіла вирватися на свободу.

— То ти не сумуєш за батьками? — м’яко запитує вона.

— Хочете знати, чи сумую за докорами через те, що дивилась у люстро? Чи сумую за тим, що під час вечері не мала права й слова мовити? — хитаю головою. — Ні. Ні за ким я не сумую. Вони мені більше не родина.

Ця брехня гарячою смолою обпікає мені горло... чи, може, то сльози, які я намагаюсь погамувати? Бачу картинку, як мама стоїть позаду мене з гребінцем і ножицями і всміхається, підстригаючи мені коси, і мені хочеться кричати, а не ображати її, як я оце зараз роблю.

— Чи означає це... — Джанін покусує губи і якийсь час мовчить, перш ніж завершити фразу, — що ти згодна зі звітами, які випускаються про політичних лідерів нашого міста?

Зі звітами, які називають моїх рідних зіпсутими, жадібними до влади, диктаторами? Звітами, в яких містяться погрози і натяки на революцію? Мене нудить від них. Від того, що вона їх випустила, мені хочеться її задушити.

Я посміхаюся.

— Всім серцем, — відповідаю я.

Один з посіпак Джанін, чоловік у блакитній сорочці й темних окулярах, відвозить мене до табору безстрашних на блискучій сріблястій автівці — такої я в житті не бачила. Мотор працює майже безшумно. Я запитую чоловіка про це, і він відповідає, що автівка працює на сонячній енергії, і давай докладно пояснювати, як панелі на даху перетворюють сонячне світло на струм. За хвилину я перестаю слухати і визираю у вікно.

Не знаю, що мені скажуть, коли я повернуся. Напевно, нічого доброго. Я уявляю, як мої ноги теліпаються над Прірвою, і закушую губу.

Водій гальмує біля скляного будинку над табором безстрашних. Біля дверей на мене вже чекає Ерик. Він бере мене за руку і тягне в будівлю, навіть не подякувавши водієві. Ерик так сильно стиснув пальці, що в мене, напевне, залишаться синці.

Усередині він загороджує мені вихід. Починає хрустіти кісточками. А так загалом він цілком спокійний.

Я мимоволі здригаюся.

Тихий хрускіт його кісточок — от що я чую, ну хіба ще власне дихання, яке дедалі прискорюється. Потім Ерик сплітає перед собою пальці.

— З поверненням, Трис.

— Ерику...

Він наближається до мене, акуратно переставляючи ноги.

— Про що ти взагалі думала? — його голос, спершу тихий, до кінця фрази переростає в істеричний вереск.

— Я... — починаю я; він стоїть так близько, що я бачу проколи в нього на шкірі. — Я не знаю.

— Так і кортить назвати тебе зрадницею, Трис. Хіба ти не чула, що фракція понад кров?

На моїх очах Ерик робив жахливі речі. Казав жахливі речі, та досі я ще не бачила його таким. Він більше не шаленець — він чудово себе контролює, він урівноважений. Обережний і спокійний.

Уперше переді мною відкривається істинний Ерик: ерудит, перевдягнений безстрашним, геній, так само як і садист, мисливець на дивергентів.

Мені хочеться втекти.

— Ти була незадоволена життям у цих стінах? Можливо, ти шкодуєш про свій вибір?

Унизані металом Ерикові брови повзуть угору, на чолі залягають зморшки.

— Я хотів би почути пояснення, чому ти зрадила Безстрашність, себе і мене... — він стукає себе в груди, — коли поперлася до штаб-квартири іншої фракції.

— Я...

Роблю глибокий вдих. Він вб’є мене, коли дізнається, хто я така, я це відчуваю. Його долоні стискаються в кулаки. Я тут сама, тож коли зі мною щось станеться, ніхто не дізнається й ніхто не побачить.

— Якщо ти не можеш пояснити, — тихо мовить він, — можливо, мені доведеться переглянути твою оцінку. Або, оскільки ти так прив’язана до своєї колишньої фракції... можливо, мені доведеться переглянути оцінки твоїх друзів. Можливо, маленька альтруїстка всередині тебе поставиться до цього серйозніше.

Спершу здається, що він не може такого зробити, бо це нечесно. Та потім я розумію, що може і навіть секунди не роздумуватиме. І він має рацію... коли каже, що через мій необачний вчинок хтось може вилетіти з фракції; від страху млоїть у грудях.

Пробую ще раз пояснити.

— Я...

Та мені бракне повітря.

А потім відчиняються двері й заходить Тобіас.

— Що ти робиш? — запитує він Ерика.

— Вийди з кімнати.

Ерик підвищує голос, говорить уже не так монотонно. Тепер це вже знайомий мені Ерик. Та й обличчя його змінюється, з’являється міміка, воно оживає. Вибалушую на нього від подиву очі: я приголомшена, з якою легкістю він надягає і знімає машкару. Ніяк не допетраю, що за стратегія криється за цим.

— Вона — просто дурне дівчисько, й нема потреби її тут допитувати, — заперечує Тобіас.

— Просто дурне дівчисько, — пирхає Ерик. — Коли б вона була просто дурним дівчиськом, то хіба б отримала перше місце?

Двома пальцями тримаючись за перенісся, Тобіас дивиться на мене. Він намагається мені щось сказати. Я швидко метикую. Яку пораду давав мені Чотири останнім часом?

Єдине, що спадає на думку: «Вдавай вразливу».

Одного разу це вже спрацювало.

— Я... я просто була збентежена і не знала, що діяти.

Засовую руки в кишені й потуплюю погляд у підлогу. Потім з такою силою щипаю себе за ногу, що сльози навертаються на очі, і зводжу погляд на Ерика, шморгаючи носом.

— Я хотіла... але... — хитаю головою.

— Хотіла що? — запитує Ерик.

— Поцілувати мене, — відповідає Тобіас. — Та я нагримав на неї, і вона втекла, як п’ятирічне дівчатко. Її направду нема в чому звинувачувати, крім дурості.

Ми обоє чекаємо.

Ерик переводить погляд з мене на Тобіаса — і регоче, надто голосно і надто довго... його сміх загрозливий і шкребе, як наждачний папір.

— Чи не зарано для тебе, Трис? — він знову сміється.

Витираю щоку, наче змахую сльозу.

— Можна мені йти?

— Йди, — дозволяє Ерик, — та надалі не смій залишати табір без супроводу, ясно?

Він повертається до Тобіаса.

— А ти... ліпше подбай, щоб перекинчики більше не виходили з табору. І щоб не лізли до тебе з поцілунками.

Тобіас закочує очі.

— Домовилися.

Виходжу з кімнати надвір, струшую долонями, щоб зняти тремтіння. Сідаю на асфальт, обхопивши руками коліна.

Не знаю, як довго сиджу тут зі схиленою головою і заплющеними очима, перш ніж двері знову відчиняються. Можливо, спливає хвилин двадцять, можливо, година. До мене йде Тобіас.

Підводжуся і схрещую руки на грудях в очікуванні прочухана. Я вдарила його, а потім потрапила в халепу з безстрашними — прочухана таки не уникнути.

— Що? — запитую я.

— З тобою все гаразд?

Між його бровами з’являється складка, і він ніжно торкається моєї щоки. Я відхиляю його руку.

— Ну, — починаю, — спершу я при всіх вислухала нотацію, потім довелося теревенити з жінкою, яка намагається знищити мою колишню фракцію, і нарешті Ерик мало не викинув моїх друзів з Безстрашності — приємна днина, Чотири.

Він хитає головою і переводить погляд на півзруйновану будівлю праворуч; вона цегляна і дуже відрізняється від гладенької скляної потвори у мене за спиною. Напевно, вона дуже стара. Ніхто більше не будує з цегли.

— Та й узагалі, тобі яке діло? Ти або суворий інструктор, або турботливий бойфренд, кажу я і сама напружуюсь при слові «бойфренд». Я не збиралася ним розкидатися, та вже запізно. — Не можна грати обидві ролі водночас.

— Я не жорстокий, — супиться він. — Я захищав тебе сьогодні вранці. Як ти гадаєш, що зробив би Пітер зі своїми придуркуватими дружками, коли б дізнався, що ми з тобою... — він зітхає. — В такому разі ти б нізащо не перемогла. Вони б одразу ж оголосили твій рейтинг результатом мого покровительства, а не твоєї майстерності.

Хочу заперечити, але не можу. На думку спадає кілька гідних відповідей, та я їх відкидаю, бо він має рацію. Мої щоки палахкотять, і я пробую охолодити їх долонями.

— Не треба було мене ображати, аби щось їм довести, — нарешті кажу я.

— А тобі не треба було тікати до брата тільки тому, що я тебе образив, — він чухає потилицю. — До того ж... хіба це не спрацювало?

— За мій рахунок.

— Я не думав, що ти це так сприймеш, — він опускає погляд і знизує плечима. — Часом я забуваю, що можу завдати тобі болю. Що тобі взагалі можна завдати болю.

Засунувши руки в кишені, похитуюсь на п’ятах. Мене пронизує дивне відчуття — приємна млість. Чотири зробив те, що зробив, бо вірив у мою силу.

Вдома сильним був Калеб, бо вмів забувати про себе, бо всі якості, які цінували мої батьки, йому давалися легко. Ніхто і ніколи не був настільки впевнений у моїй силі.

Я встаю навшпиньки, захиляю голову і цілую Чотири. Наші губи ледь торкаються.

— Ти знаєш, що ти неймовірний? — хитаю головою. — Завжди знаєш, що робити.

— Тільки тому, що довго міркував про це, — він швидко цілує мене у відповідь. — Про те, що б робив, якби ми з тобою...

Відхилившись, він посміхається.

— Мені почулося, чи ти назвала мене своїм бойфрендом, Трис?

— Не зовсім, — знизую я плечима. — А що? Хочеш, щоб називала?

Долонями він бере мене за шию, великими пальцями легенько натискає під підборіддям, захиляючи мою голову, щоб своїм чолом торкнутися мого. Мить він просто стоїть із заплющеними очима і дихає одним повітрям зі мною. Відчуваю пульс у кінчиках його пальців, відчуваю його прискорене дихання. Здається, він нервує.

— Так, — нарешті відповідає він. Потім його усмішка гасне. — Як ти гадаєш, він повірив, що ти просто дурне дівчисько?

— Сподіваюся. Часом корисно бути маленькою. Та я не впевнена, що змогла переконати ерудитку.

Куточки його рота опускаються, і він похмуро дивиться на мене.

— Я повинен дещо тобі сказати.

— Що саме?

— Не зараз, — він озирається. — Зустрінемося тут о пів на дванадцяту. Нікому не кажи, куди йдеш.

Киваю; він іде так само швидко, як і прийшов.

— Де ти була цілий день? — цікавиться Христина, коли я повертаюся в дортуар. У кімнаті порожньо, мабуть, усі вечеряють. — Я й надворі тебе шукала і не знайшла. Все гаразд? Тебе покарали за те, що ти вдарила Чотири?

Хитаю головою. На саму думку про те, щоб розповісти їй, де я насправді була, на мене навалюється втома. Як я зможу пояснити порив заскочити в поїзд і навідати брата? Або розповісти про моторошний спокій у голосі Ерика під час допиту? Та спершу навіть про причину, з якої я розізлилась і стусонула Тобіаса?

— Просто мені треба було вийти. Я довго намотувала кола по табору. І зовсім мене не покарали, — відповідаю я. — Він накричав на мене, я вибачилася... от і все.

Стараюся дивитись їй в очі й не забуваю тримати руки по швах.

— Гаразд, — каже вона. — Бо мені дуже треба тобі дещо розповісти, — вона весь час зиркає поверх моєї голови на двері, навіть зводиться навшпиньки, щоб оглянути всі ліжка — перевіряючи, чи порожні вони. Потім кладе долоні мені на плечі. — Ти можеш бодай кілька секунд побути дівчиною?

— Я і є дівчина, — суплюсь у відповідь.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Дурненькою, манірною дівчиною.

— Звісно, — накручую на палець пасмо волосся.

— Вілл поцілував мене! — всміхається вона на всі зуби.

— Що? Коли? Як? Що сталося?

— Ти й справді можеш бути дівчиною! — вона випростується, прибираючи руки з моїх плечей. — Коротше, одразу після того, як ти скипіла, ми обідали, а потім гуляли біля залізниці. Просто розмовляли про... Та я навіть не пам’ятаю про що. А потім він просто зупинився, нахилився і... поцілував мене.

— Ти знала, що подобаєшся йому? — запитую я. — Тобто сама розумієш, ну, сама знаєш...

— Ні! — вона сміється. — А найголовніше — нічого не змінилося! Ми просто пішли далі, розмовляючи, ніби нічого не сталося. Аж допоки я не поцілувала його.

— І як давно ти зрозуміла, що він тобі подобається?

— Не знаю. Напевне, спершу він мені не подобався. Та потім те-се... то він обійняв мене на похороні, то відчинив переді мною двері, наче я просто дівчина, а не суперниця, котра щойно побила його мало не до смерті...

Я сміюся. Раптом мені кортить розповісти їй про Тобіаса і про все, що поміж нами сталося. Та мене стримують ті самі причини, з яких Тобіас вирішив вдати, ніби ми не разом. Я не хочу, щоб вона думала, що мій рейтинг якимсь чином пов’язаний з нашими стосунками.

Тож я просто кажу:

— Я щаслива за тебе.

— Дякую, — відповідає вона. — І я щаслива. Хоча думала, що нескоро я зможу знову почуватися щасливою... ну, ти знаєш.

Вона сідає на край мого ліжка й озирається. Дехто з неофітів зібрав свої речі. Скоро ми переберемося в приміщення по той бік табору. Ті, хто отримає роботу в уряді, переїдуть до скляної будівлі над Ямою. І я вже не перейматимусь тим, що Пітер нападе на мене уві сні. Й не доведеться дивитися на порожнє Алове ліжко.

— Повірити не можу, що навчання добігає кінця, — каже вона. — Таке відчуття, наче ми щойно от сюди потрапили. Водночас мені здається... здається, що я вічність не бачила рідної домівки.

— Сумуєш за нею? — я притуляюсь до корпусу ліжка.

— Ще б пак! — знизує вона плечима. — Та дещо зовсім не змінилося. Ну, вдома всі такі самі галасливі, як і тут, і це добре. Але гам простіше. Завжди знаєш, у яких ти стосунках з іншими, бо вони тобі про це говорять. Там немає... маніпуляцій.

Я киваю. Альтруїзм підготував мене до цього боку життя в Безстрашності. Альтруїсти не маніпулюють людьми, однак і відвертими їх не назвеш.

— Утім, навряд чи я змогла б витримати посвячення правдолюбів, — хитає вона головою. — Гам замість симуляцій проходиш перевірку на детекторі брехні. Цілий день, щодня. А останній тест... — вона морщить носа. — Тобі дають якусь бридоту під назвою «сироватка правди», садять перед усіма і ставлять купу реально особистих питань. Теоретично, якщо ти викажеш усі свої секрети, у тебе назавжди має зникнути бажання брехати. Ну, наче найгірше про тебе вже відомо, то чом би просто не бути чесним?

Не знаю, коли я встигла зібрати стільки секретів. Моя дивергенція. Страхи. Справжні почуття до друзів, рідних, Ала, Тобіаса. Посвячення у правдолюби докопалося б до того, чого не виявлять навіть симуляції, — воно б мене знищило.

— Звучить жахливо, — зауважую я.

— Я завжди знала, що не можу бути правдолюбкою. Тобто я намагаюся бути чесною, та існують речі, що їх краще тримати при собі. До того ж мені не подобається, коли контролюють мої думки.

А кому з нас подобається?

— Ну гаразд, — каже вона. Відчиняє шафку ліворуч од нашого двоярусного ліжка. З відсунених дверцят вилітає міль просто Христині в обличчя. Христина верещить так голосно, що я, мало не вистрибнувши зі штанів, ляскаю її по щоках.

— Прибери її! Прибери, прибери, прибери, прибери! — верещить вона.

Міль відлітає.

— Вона полетіла, — сміюсь я. — Ти боїшся... молі?

— Яка бридота! Тонкі крильця, дурна гладка комаха...

Вона здригається.

Я сміюся від щирого серця. Так сміюся, що сідаю і хапаюся за живіт.

— Це не смішно! — кричить Христина. — Ну... гаразд, може й смішно. Трішки.

Пізно ввечері, коли я нарешті знаходжу Тобіаса, без зайвих слів він хапає мене за руку і тягне до залізничних колій.

З неймовірною легкістю він заскакує до вагона й піднімає мене за собою. Я падаю на Тобіаса, щокою притуляюся йому до грудей. Його пальці ковзають з моїх плечей униз, і він тримає мене за лікті, поки вагон підстрибує на сталевих рейках. На моїх очах маліє скляна будівля над табором Безстрашності.

— Що ти збирався мені сказати? — намагаюсь перекричати ревисько вітру.

— Ще не час.

Він вмощується на долівці й мене тягне за собою; він сидить спиною до стіни, а я — лицем до нього. Вітер вибиває пасма з мого волосся і жбурляє мені в очі. Тобіас притискає долоні до мого обличчя, вказівними пальцями пестить за вухами та припадає до вуст.

Чую скрегіт рейок — поїзд уповільнює хід: ми наближаємося до центру міста. Повітря холодне, але Тобіасові губи й руки теплі. Він нахиляє голову і цілує мене в підборіддя. Добре, що рев вітру глушить моє зітхання.

Вагон хитається, я втрачаю рівновагу й опускаю руку, щоб не впасти. За якусь частку секунди усвідомлюю, що моя рука лежить у Тобіаса на стегні. Під долонею відчуваю кістку. Я повинна прибрати руку, та не хочу. Якось Тобіас сказав, що я маю бути хоробра, і хоч я не ворушилася, коли мені в обличчя летіли ножі чи коли стрибала з даху, мені й на думку не спадало, що хоробрість може знадобитися в такі прості миті. Ось і настала та мить.

Міняю позу: закидаю ногу і всідаюсь верхи на Тобіаса. Серце тріпоче в горлі, а я цілую Тобіаса. Він випростується, і я відчуваю його долоні на плечах. Його пальці сповзають по моїй спині, й за ними опускається млість. Він на кілька дюймів розстібає мою куртку, і я притискаю долоні до ніг, щоб вони не тремтіли. Я не повинна ні про що турбуватися, бо це — Тобіас.

Холодне повітря торкається голої шкіри. Тобіас відхиляється й уважно роздивляється татуювання над моєю ключицею. Гладить його пальцями і всміхається.

— Птахи, — каже він. — Це ворони? Все забуваю спитати.

Намагаюсь усміхнутись у відповідь.

— Ворони. По одній для кожного члена моєї родини. Тобі подобається?

Він не відповідає. Натомість притягує мене ближче, притискається губами до кожного птаха по черзі. Я заплющую очі. Його дотики легкі, ніжні. Млосне, тепле відчуття, в’язке наче мед, сповнює моє тіло, вповільнює думки. Тобіас торкається моєї щоки.

— Дуже шкода, та час виходити.

Я киваю і розплющую очі. Ми обоє підводимося, він тягне мене за собою до відчинених дверей вагона. Вітер трохи вщух — поїзд стишив хід. Уже по дванадцятій, ліхтарі згасли, будівлі скидаються на мамонтів, виникаючи з темряви і знову поринаючи в неї. Тобіас підносить руку і вказує на скупчення будівель, таких далеких, що вони здаються завбільшки з ніготь. Це єдина яскрава точка в темному морі навколо нас. Знову пггаб-квартира Ерудиції.

— Очевидячки, їх міські правила не стосуються, — каже він, — бо світло горітиме всю ніч.

— Невже їх не бачать? — суплюсь я.

— Напевне, бачать, та нічого не роблять. Можливо, не хочуть здіймати галас через таку дрібницю, — Тобіас знизує плечима, але його напружене обличчя тривожить мене. — Однак мені дуже кортить знати, навіщо ерудитам світло поночі.

Він розвертається до мене і притуляється до стіни.

— Ти повинна знати про мене дві речі. По-перше, я ставлюся до людей вкрай підозріло. Завжди чекаю від них найгіршого. А по-друге, раптом з’ясувалося, що я чудово тямлю на комп’ютерах.

Я киваю. Він згадував, що його друга робота пов’язана з комп’ютерами, та однак мені важко уявити, як він днями стовбичить перед монітором.

— Кілька тижнів тому, перед початком навчання, я був на роботі та знайшов доступ до секретних файлів Безстрашності. Вочевидь, ми не так добре засекречені, як ерудити. Те, що я виявив, скидалося на військові плани. Не надто завуальовані команди, списки припасів, мапи тощо. Ці файли надіслали ерудити.

— Війна? — змахую волосся з обличчя.

Все життя я слухала, як батько лає ерудитів, і навчилася остерігатися їх, а досвід, отриманий у таборі Безстрашності, навчив мене побоюватися влади та й узагалі людей, тож мене не шокує думка, що якась фракція здатна планувати війну.

А ще ж Калебові слова! «Відбувається щось серйозне, Беатрис». Зводжу погляд на Тобіаса.

— Війна з Альтруїзмом?

Він бере мої руки, переплітає свої пальці з моїми і відповідає:

— З фракцією, що контролює уряд. Так.

У мене кевкає в животі.

— Всі ці звіти мають викликати обурення проти Альтруїзму, — Тобіас не зводить очей з міста по той бік поїзда. — Вочевидь, ерудити хочуть прискорити процес. Гадки не маю, що з цим робити... і що взагалі можна зробити.

— Але чому ерудити вирішили об’єднатися з безстрашними? — запитую я. Аж раптом починаю дещо розуміти, й мені аж дух спирає: ерудити не мають зброї, вони не вміють воювати... а от безстрашні вміють.

Дивлюсь на Тобіаса круглими очима.

— Вони використовують нас, — кажу я.

— Цікаво, як вони змусять нас воювати? — дивується він.

Я ж казала Калебу, що ерудити вміють маніпулювати людьми. Вони можуть змусити нас воювати, вдавшись до дезінформації, або зіграти на людській захланності... способів вистачає. А ще ерудити досить доскіпливі й обов’язково все продумають. Зміцнять усі свої слабкі місця. Але як?

Вітер жбурляє волосся мені в обличчя, заважає дивитися, та я не зважаю.

— Не знаю, — відповідаю я.