Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 32

Поки ми йдемо до їдальні, я уважно вивчаю Тобіасове обличчя, шукаючи на ньому слідів розчарування. Ми провели дві години, лежачи на його ліжку, ми розмовляли і цілувались, і врешті-решт задрімали, поки не почули в коридорі крики — народ посунув на банкет.

Як щось і змінилося, то хіба Тобіас став не такий серйозний. У всякім разі, більше всміхається.

Біля входу ми розділяємося. Я входжу перша й біжу до нашого з Віллом і Христиною столу. За хвилину заходить і Тобіас і сідає біля Зіка, який простягає йому темну пляшку. Тобіас відмахується.

— Ти де заповітрилася? — цікавиться Христина. — Всі повернулися в дортуар.

— Та так, тинялася. Розхвилювалася, не хотіла ні з ким розмовляти.

— В тебе немає підстав хвилюватися, — хитає Христина головою. — Не встигла я на мить відвернутися, щоб побалакати з Віллом, як ти вже зникла.

Завважую в її голосі нотку заздрості та знов шкодую, що не можу пояснити: я була добре підготовлена до симуляції, бо я — це я. Тому у відповідь просто знизую плечима.

— Яку роботу обереш? — запитую я.

— Певне, мені до душі робота, як у Чотири. Навчати неофітів. Та вони в мене світу Божого не побачать! Ото буде веселуха! А ти?

Я так зосередилася на посвяченні, що майже не думала про це. А я б могла працювати на лідерів Безстрашності... та вони просто вб’ють мене, коли дізнаються, хто я. Які ще є варіанти?

— Напевно... я можу бути послом в інших фракціях. Гадаю, мені придасться те, що я перекинчик.

— А я сподівалася, ти скажеш, що вирішила вчитися на лідера Безстрашності, — зітхає Христина. — Бо саме цього хоче Пітер. Він без угаву базікав про це в дортуарі.

— Я теж цього хочу, — втручається Вілл. — Сподіваюся, у мене буде вищий рейтинг, ніж у нього... і у всіх вроджених безстрашних. Зовсім за них забув! — зітхає він. — О Боже! Це нереально.

— А от і ні, — Христина торкається його руки, їхні пальці переплітаються — жест такий природний!

Вілл стискає її долоню.

— Одне питання, — Христина нахиляється вперед. — Лідери, котрі спостерігали за твоєю панорамою страху... вони з чогось сміялися.

— Невже? — до болю прикушую губу. — Приємно, що мій жах їх потішив.

— Як гадаєш, що то була за перешкода?

— Гадки не маю.

— Брешеш! Ти завжди покусуєш щоку зсередини, коли брешеш. Це тебе видає, — викриває мене Христина.

Я перестаю покусувати щоку зсередини.

— Вілл стискає губи, якщо тобі від цього легше, — додає вона.

Вілл одразу ж затуляє рота.

— Гаразд, скажу. Я злякалася... близькості.

— Близькості, — повторює Христина. — Типу... сексу?

Я напружуюся. І змушую себе кивнути. Навіть якби, крім Христини, нікого поруч не було, мені однак захотілося б її зараз придушити. Я обмірковую кілька способів завдати їй максимум шкоди, витративши мінімум зусиль, і намагаюся спопелити її поглядом.

Вілл сміється.

— І як це було? — запитує вона. — Тобто... хтось просто... спробував це зробити? І хто ж?

— Та ніхто. Незнайомий чоловік... без обличчя. А як твоя міль?

— Ти обіцяла нікому не казати! — верещить Христина та ляскає мене по руці.

— Міль, — повторює Вілл. — Ти боїшся молі?

— Не якоїсь там жалюгідної молі, — пояснює вона, — а... величезного рою. Всюди. Всі ці крильця, ніжки і... — вона, здригнувшись, мотає головою.

— Жах, — з удаваною серйозністю погоджується Вілл. — Упізнаю свою дівчинку. Крута як вата.

— Стули пельку!

Десь верещить мікрофон, та так лунко, що я притискаю долоні до вух. Озираюся в пошуках Ерика, котрий стоїть за одним зі столів з мікрофоном у руці й постукує по ньому кінчиками пальців. Дочекавшись, коли натовп безстрашних затихне, Ерик прочищає горло і починає:

— Ми тут не великі оратори. Красномовство — доля ерудитів.

Натовп сміється. Цікаво, вони знають, що колись він був ерудитом і під удаваною тупістю і навіть жорсткістю безстрашного він більший ерудит, ніж будь-хто інший? Не певна, що вони стали б над ним кепкувати, коли б знали.

— Коротше кажучи... Прийшов новий рік, і до нашого табору прибула юрба неофітів. І трохи менша юрба нових членів фракції. Вітаємо!

По останньому слові кімната вибухає не оплесками, а стуком кулаків по столах. Звук вібрує в моїх грудях, і я всміхаюся.

— Ми віримо у сміливість. Віримо в дію. Віримо в свободу від страху і в набуття навичок, які виженуть зло з нашого світу, щоб добро могло процвітати і примножуватися. Якщо ви вірите в те ж саме, ласкаво просимо!

Попри те, що Ерик, імовірно, ні в що з переліченого не вірить, я мимоволі всміхаюся, бо я — вірю. Хай як сильно лідери перекрутили ідеали Безстрашності, все-таки ці ідеали можуть стати моїми.

Знову грюкіт кулаків, цього разу під супровід вигуків.

— Взавтра нові члени фракції, найкраща десятка неофітів, виберуть собі професії в порядку завойованих рейтингів, — продовжує Ерик. — Я знаю, що всі нетерпляче очікують саме рейтингів. Вони були визначені за сумою трьох оцінок: перша — за бойовий етап навчання; друга — за симуляційний етап; третя — за останнє випробування, за панораму страху. Рейтинги з’являться на екрані за моєю спиною.

Не встигає він вимовити слово «спиною», як на величезному екрані, що займає чи не всю стіну, спалахують імена. Поруч з номером один — моя світлина й ім’я «Трис».

З моїх плечей падає тягар. Я навіть не помічала його, допоки він не зник разом з необхідністю його тягати. Широко всміхаюся, і моїм тілом розливається поколювання. Перша. Дивергент чи ні, а я — член фракції!

Я забуваю про війну, забуваю про смерть. Вілл міцно обнімає мене. Я чую схвальні вигуки, сміх і крики. Христина вказує на екран, її очі широко розплющені й повні сліз.

1. Трис.

2. Юрая.

3. Ліни.

4. Марлін.

5. Пітер.

Пітер залишається. Я притлумлюю зітхання. Але потім я дочитую решту імен.

6. Вілл.

7. Христина.

Я всміхаюся, і Христина тягнеться через стіл, щоб обійнятися. Я надто збентежена, щоб протестувати проти ніжностей. Вона тихенько хихикає.

Хтось обнімає мене зі спини і гаркає над вухом. Юрая. Я не можу обернутися, тому простягаю руку назад і стискаю його плече.

— Вітаю! — кричу я.

— Ти їх обігнала! — гарчить він у відповідь. Зі сміхом відпускає мене і біжить у натовп вроджених безстрашних.

Я витягую шию, щоб іще раз поглянути на екран. Дочитую список до кінця.

Вісім, дев’ять і десять — вроджені безстрашні, імен яких я не знаю.

Одинадцять і дванадцять — Моллі та Дрю.

Моллі з Дрю вилетіли. Дрю, який спробував утекти, поки Пітер тримав мене за горло над Прірвою, і Моллі, яка годувала ерудитів брехнями про мого батька, — тепер вони позафракційні.

Не про таку перемогу я мріяла, однак це перемога.

Вілл з Христиною цілуються, як на мене, надто вже слиняво. Безстрашні навколо гепають кулаками. Потім хтось плескає мене по плечу, я обертаюся і бачу Тобіаса. Сяючи від щастя, встаю.

— Як гадаєш, якщо я тебе обніму, нас розкриють? — запитує він.

— Знаєш, мені, по правді, плювати.

Стаю навшпиньки і цілую його.

Це найкраща мить мого життя.

За мить Тобіас проводить великим пальцем по ранці на моїй шиї, і шматочки мозаїки раптом складаються в цілісну картинку. Не розумію, як я раніше до цього не допстрала!

Один: кольорова сироватка містить передавачі.

Два: передавачі підключають свідомість до симуля-ційної програми.

Три: сироватку винайшли ерудити.

Чотири: Ерик і Макс працюють з ерудитами.

Я вириваюся з обіймів і дивлюся на Тобіаса божевільними очима.

— Трис? — розгублено запитує він.

— Не зараз, — хитаю я головою. Я маю на увазі «не тут». Не поруч з Віллом і Христиною, які дивляться на нас, роззявивши роти, напевно тому, що я тільки-но поцілувала Тобіаса; не серед галасливих безстрашних. Та він мусить знати, наскільки це важливо.

— Пізніше, — кажу я. — Гаразд?

Він киває. Я не знаю навіть, як поясню це пізніше. Не знаю навіть, як зібратися на думці.

Але я напевне знаю, як Ерудиція змусить нас воювати.