Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 21

Позаду зачиняються двері в Яму, і я залишаюся сама. Цим тунелем я не ходила з самої Церемонії вибору. Пригадую, як невпевнено увійшла тоді, озираючись у пошуках світла. Зараз мої кроки тверді. Я більше не потребую світла.

Після розмови з Торі спливло чотири дні. За цей час Ерудиція видала дві статті про Альтруїзм. У першій статті Альтруїзм звинувачують у приховуванні від інших фракцій предметів розкоші — автомобілів і свіжих фруктів — заради нав’язування їм своєї віри в самозречення. Прочитавши це, я згадала, як Віллова сестра Кара звинувачувала мою матір в тому, що ми начебто запасаємося товарами.

У другій статті обговорювалися недоліки системи відбору державних службовців на підставі їхньої фракційної належності та ставилося питання, чому в уряді повинні бути тільки ті, хто називає себе безкорисливим. Пропагувалося повернення до демократичних політичних систем минулого. Стаття дуже навіть раціоналістична, тож я зразу запідозрила в ній заклик до революції в обгортці здорового глузду.

Доходжу до кінця тунелю. Над зяючою дірою натягнута сітка, достоту як минулого разу. Піднімаюся сходами на дерев’яну платформу, де Чотири поставив мене на ноги, і хапаюся за брус, до якого прив’язана сітка. Коли я вперше потрапила сюди, то нізащо б не підтягнулася на ньому, та зараз я роблю це майже машинально і перекочуюся на середину сітки.

Наді мною — порожні будівлі на краю Ями і темно-синє беззоряне небо. Місяця немає.

Статті, звісно, непокоять мене, та я маю друзів, які завжди готові мене підтримати, а це вже щось. Коли вийшла перша стаття, Христина причарувала одного з кухарів-безстрашних, і той дав нам скуштувати тісто на торт. Після другої статті Юрая і Марлін навчили мене картярської гри, і ми дві години різались у карти в їдальні.

Та сьогодні ввечері я хочу побути сама. Ба більше, хочу пригадати, чому прийшла сюди і чому так хотіла залишитися, аж стрибнула з даху ще до того, як довідалася, що значить бути безстрашною. Занурюю пальці в сітку під собою.

Я хотіла бути як безстрашні, яких бачила в школі. Хотіла бути галасливою, сміливою і вільною, як вони. Але вони ще не були членами фракції; вони тільки грали в безстрашних. Як і я, коли стрибнула з даху. Я ще не знала, що таке страх.

За останні чотири дні я стрілася з чотирма своїми страхами. В одному мареві я була прив’язана до стовпа, і Пітер підпалював дрова у мене під ногами. Потім знову тонула, цього разу посеред океану, і навколо вирували хвилі. У третьому я дивилася, як мої рідні повільно спливають кров’ю до смерті. А в четвертому мене під дулом пістолета змусили в них стріляти. Тепер я знаю, що таке страх.

Вітер задуває в дірки, пронизує мене, і я заплющую очі. Подумки знову стою на краю даху. Розстібаю ґудзики своєї сірої сорочки альтруїста, оголюючи руки, відкриваючи більше тіла, ніж хтось колись бачив. Бгаю сорочку і шпурляю Пітеру в груди.

Розплющую очі. Ні, я помилилася — я стрибнула з даху не тому, що хотіла скидатися на безстрашних. Я стрибнула тому, що вже була такою, як вони, і хотіла це продемонструвати. Хотіла визнати ту частину себе, яку Альтруїзм вимагав ховати.

Я підношу руки над головою і знову хапаюся за сітку. Витягую ноги, чіпляюся пальцями за сітку. Нічне небо порожнє й тихе, так само, як моя голова — вперше за чотири дні.

Обхопивши голову руками, глибоко дихаю. Сьогодні така сама симуляція, що й учора: хтось тримає мене під дулом пістолета і наказує стріляти в рідних. Підводжу голову і бачу, що за мною спостерігає Чотири.

— Я знаю, що симуляція нереальна, — кажу я.

— Можеш не пояснювати, — відгукується він. — Ти любиш своїх рідних. Ти не хочеш в них стріляти — це цілком природно.

— Я бачу їх тільки під час симуляції.

Хоча він каже, що пояснювати необов’язково, однак я відчуваю потребу пояснити, чому мені так важко зустрітися з цим страхом. Сплітаю пальці, розплітаю. Нігті обкусані до м’яса — я гризу їх уві сні. Вранці руки в мене закривавлені.

— Я сумую за ними. Ти хоч трішки... сумуєш за свою родиною?

Чотири опускає погляд.

— Ні, — нарешті відповідає він. — Не сумую. Дивна річ.

Це таки дивно, настільки дивно, що я бодай зараз не згадую, як тримала пістолет біля Калебових грудей. Якою була родина Чотири, що йому більше немає до неї діла?

Беруся за дверну ручку і обертаюсь до Чотири.

«Ти такий самий, як я? — запитую без слів. — Ти дивергент?»

Навіть промовлене подумки слово здається небезпечним. Чотири витримує мій погляд і з кожною мовчазною секундою видається вже не таким суворим. Я чую, як калатає моє серце. Я дивлюся на Чотири довгим поглядом, але ж і він дивиться на мене, і мені здається, що ми обоє подумки намагаємося сказати те, чого інший не може почути... хоча, можливо, це в мене просто розігралася уява. Дивлюся на нього надто довго... ще довше, серце калатає ще гучніше, і спокійний погляд Чотири поглинає мене цілком.

Штовхаю двері та швидко йду коридором.

Не можна мені так легко відволікатися на Чотири. Я не повинна думати ні про що, крім посвячення. Надто вже мало мене турбують симуляції, а вони-бо повинні були ламати мою свідомість, як це трапилося з більшістю неофітів. Дрю не спить — тупо дивиться в стіну, згорнувшись калачиком. Ал щоночі кричить од кошмарів і ридає в подушку. Мої жахіття й обгризені нігті ніщо порівняно з цим.

Алові крики щоразу будять мене, і я дивлюся на пружини над головою, міркуючи, що зі мною, чорт забирай, не так, чому я відчуваю в собі силу, коли решта ламаються. Я спокійна, бо я дивергент, чи не в цьому річ?

Повертаючись у дортуар, сподіваюся побачити те саме, що вчора: кілька неофітів лежать на ліжках або витріщаються в нікуди. Натомість усі скупчилися в дальньому кінці кімнати. Ерик тримає в руках класну дошку, я не бачу, що на ній написано, бо вона до мене зворотнім боком. Стаю коло Вілла.

— Що відбувається? — запитую пошепки. Сподіваюся, це не чергова стаття, бо навряд чи я витримаю ще одну порцію ворожості.

— Рейтинги другого етапу, — відповідає він.

— Я гадала, після другого етапу нікого не виключають, — глухо мовлю я.

— Не виключають. Це просто щось на зразок проміжйого оцінювання.

Я киваю.

Коли бачу дошку, ніяковію, неначе в животі щось булькає. Ерик піднімає дошку над головою і вішає на цвях. Коли він відходить, у кімнаті запановує тиша, і я витягаю шию — подивитися, що там написано.

Моє ім’я на першому місці.

Голови обертаються в мій бік. Читаю список згори вниз. Христина й Вілл на сьомому і дев’ятому місцях. Пітер другий, та коли бачу його час, то розумію, що різниця між нами суттєва.

Середній час Пітерової симуляції — вісім хвилин. Мій — дві хвилини сорок п’ять секунд.

— Чудова робота, Трис, — стиха мовить Вілл.

Я киваю, не зводячи з дошки очей. Варто було б радіти, що я на першому місці, та я знаю, що це означає. Якщо раніше Пітер і його друзі мене недолюблювали, то тепер просто зненавидять. Тепер я — Едвард. Тепер це я можу лишитися без ока. Ба й гірше.

Шукаю ім’я Ала — він останній. Поступово неофіти розсіюються, і залишаємося тільки ми з Пітером, Віллом і Алом. Мені хочеться втішити Ала. Сказати йому, що єдина причина мого успіху — якась відмінність у мозку.

Пітер повільно розвертається, його руки і ноги напружені до краю. Він кидає на мене нищівний погляд — його очі палахкотять лютою ненавистю. Він прямує до свого ліжка, та в останню мить вихором розвертається і припечатує мене до стіни, схопивши руками за плечі.

— Не дозволю якійсь зануді мене переплюнути, — шипить він. Його обличчя так близько, що я відчуваю несвіже дихання. — Як це тобі вдалося? Як це, чорт забирай, тобі вдалося?

Він підтягує мене до себе на пару дюймів — і знову припечатує в стіну. Зціплюю зуби, щоб не скрикнути, хоча біль від удару пронизує хребет. Аж тут Вілл хапає Пітера за комір сорочки і відтягує від мене.

— Не зачіпай її! — гримає він. — Тільки боягузи залякують маленьких дівчаток.

— Маленьких дівчаток? — фиркає Пітер, скидаючи Віллову руку. — Ти сліпий чи просто дурень? Вона вичавить тебе з Безстрашності, і ти нічого не зможеш вдіяти, а все тому, що вона вміє маніпулювати людьми, а ти — ні. Коли нарешті збагнеш, що вона хоче нас знищити, скажеш.

Пітер вибігає з дортуару. Моллі та Дрю з незадоволеними обличчями прямують за ним.

— Дякую, — киваю я Віллу.

— Він має рацію? — тихо питає Вілл. — Ти намагаєшся нами маніпулювати?

— Яким чином? — суплюсь я. — Як і решта, я просто стараюся добре вчитися.

— Ну, не знаю, — знизує він плечима. — Вдаєш слабку, щоб ми тебе жаліли? А потім показуєш зуби, щоб вибити нас із фракції?

— Вибити вас? — повторюю. — Я ж друг! Я б так ніколи не вчинила.

Він мовчить. Упевнена, що він мені не вірить... не до кінця.

— Не будь ідіотом, Віллє, — зістрибує з ліжка Христина. Вона без співчуття дивиться на мене і додає: — Вона не прикидається.

Христина повертається і йде, не грюкаючи дверима. Вілл рушає за нею. Ми з Алом удвох залишаємося в кімнаті. Перша і останній.

Ал уперше здається маленьким: плечі його опущені, а тіло — мов зібганий аркуш паперу. Він сидить на краю ліжка.

— Все гаразд? — запитую я.

— Звісно, — відповідає він.

Його обличчя бурякове. Я відвертаюся. Спитала чисто з увічливості. Тільки сліпий не побачить, що в Ала не все гаразд.

— Це ще не кінець, — кажу я. — Ти можеш поліпшити свій рейтинг, якщо...

Я замовкаю, коли він зводить очі. Я навіть не знаю, що сказала б йому, якби договорила. Для другого етапу стратегії не існує. Симуляція проникає в саму нашу суть і перевіряє на сміливість і міцність.

— От бачиш? — каже він. — Не все так просто.

— Я розумію.

— Сумніваюся.

Він хитає головою. У нього тремтить підборіддя.

— Для тебе це просто. Все це просто.

— Неправда.

— Правда, — він заплющує очі. — Ти не допоможеш, вдаючи, ніби це не так. Я не... ти взагалі не зможеш мені допомогти.

У мене таке відчуття, ніби я потрапила під зливу і змокла до рубця; відчуваю важкість, зніяковіння і власну марноту. Не знаю, чи має він на увазі, що йому не може допомогти ніхто, чи каже конкретно про мене, та мені не до вподоби обидва варіанти. Я хочу йому допомогти. Але нездатна це зробити.

— Я...

Збираюсь вибачитися, але за що? За те, що сміливіша за нього? За те, що не знаю, що сказати?

— Просто я... — на очі йому набігають сльози, скрапують на щоки, — хочу залишитися на самоті.

Я киваю і відвертаюсь. Залишити його — не найкраща думка, але я нічого не можу з собою вдіяти. Зачинивши по собі двері, я йду.

Проходжу повз питний фонтанчик, прямую тунелями, які першого дня здавалися нескінченними, але тепер я їх не помічаю. Я не вперше підвела своїх рідних відтоді, як потрапила сюди, але чомусь здається, що це вперше. Раніше я знала, що робити, але вибирала інший шлях. Цього разу я не знаю, що робити. Може, я втратила здатність бачити, що потрібно людям? Я втратила частину себе?

Не вповільнюю ходи.

Ноги ведуть мене до коридору, де я сиділа того дня, коли забрали Едварда. Я не хочу зоставатися на самоті, але не бачу іншого вибору. Заплющую очі, відчуваючи холодний камінь під собою, вдихаю задавнене повітря підземелля.

— Трис! — гукає хтось у кінці коридору.

До мене біжить Юрая. За ним Лінн і Марлін. Лінн тримає кекс.

— Я так і думав, що ти тут, — сідає він навпочіпки біля моїх ніг. — Чув, ти перша в списку.

— Виходить, ти хотів мене привітати? — нещиро всміхаюсь я. — Що ж, дякую.

— Хтось же повинен, — заперечує він. — І я подумав, що твої друзі можуть виявитися недосить великодушні, оскільки їхні рейтинги невисокі. Тож годі хнюпитися, ходімо з нами. Я збираюся пострілом збити кекс із голови Марлін.

Ідея настільки безглузда, що я не можу втримати сміху. Підводжуся й рушаю за Юраєю в кінець коридору, де чекають Марлін і Лінн. Лінн мружиться, дивлячись на мене, а Марлін усміхається.

— Чому не радієш? — запитує вона. — В тебе практично гарантоване місце в десятці, якщо не здаси позицій.

— Вона занадто запальна для решти перекинчиків, — пояснює Юрая.

— І занадто альтруїстична, щоб веселитися, — зауважує Лінн. На неї я не зважаю.

— Навіщо тобі збивати кекс із голови Марлін?

— Вона побилася об заклад, що я не зможу як слід прицілитися і влучити в маленький предмет з відстані сотні футів, — пояснює Юрая. — А я заклався, що їй забракне сміливості стояти під прицілом. Скажи, круто?

Тренувальна зала, де я вперше стріляла з пістолета, неподалік мого потайного коридору. Ми доходимо до нього за хвилину, і Юрая клацає вимикачем. З минулого разу приміщення зовсім не змінилося: мішені на одному кінці, стіл з пістолетами — на другому.

— Вони просто так от лежать? — цікавлюсь я.

— Так, але вони не заряджені.

Юрая задирає сорочку. За поясом його штанів, нижче татуювання, застромлений пістолет. Хочу роздивитися татуювання, але Юрая опускає сорочку на місце.

— Гаразд, — каже він до Марлін. — Ставай перед мішенню.

Марлін, на мить загнувшись, іде.

— Ти ж не збираєшся насправді в неї стріляти? — запитую в Юраї.

— Це не справжній пістолет, — тихо каже Лінн. — Кулі пластмасові. У гіршому разі він її подряпає, може, залишиться шрам. А ти гадаєш, що ми вже зовсім звихнуті?

Марлін стає перед мішенню і кладе кекс на голову. Юрая примружує око, цілячись із пістолета.

— Стривай! — гукає Марлін. Вона відламує шматок кексу і кидає до рота. — Гам-гам! — нерозбірливо мугикає вона і показує Юраї великого пальця.

— Наскільки я розумію, оцінки у вас були високі, — звертаюсь я до Ліни.

Вона киває.

— Юрая другий. Я перша. Марлін четверта.

— Ти перша всього на волосок.

Юрая продовжує цілитися. Нарешті натискає на гачок. Кекс падає з голови Марлін. Вона й оком не кліпає.

— Ми обидва виграли! — вигукує вона.

— Ти сумуєш за своєю колишньою фракцією? — запитує Лінн.

— Іноді, — відповідаю я. — Там було спокійніше. Не так утомливо.

Марлін піднімає кекс із долівки і запускає в нього зуби.

— Фе! — кривиться Юрая.

— Посвячення має нас виснажити, щоб виявити справжню сутність. Принаймні так каже Ерик, — вигинає брову Лінн.

— Чотири каже, що посвячення має нас підготувати.

— Вони багато в чому розходяться.

Я киваю. Чотири казав, що Ерик бачить Безстрашність не такою, якою вона має бути. Тільки шкода, він не сказав, якою саме ця фракція має бути на його думку. Час від часу переді мною миготять відблиски істинної Безстрашності — привітальні крики, коли я стрибнула з даху, плетиво рук, що впіймали мене після спуску по тросу, — але цього недосить. Ерик читав маніфест Безстрашності? Чи вірить він у щоденні вияви хоробрості, у відвагу?

Двері до тренувальної зали відчиняються. Шона, Зік і Чотири входять саме тоді, коли Юрая стріляє в чергову мішень. Пластмасова куля відскакує від центру мішені й котиться по підлозі.

— Мені здалося, я щось чув, — каже Чотири.

— Либонь, то мій бевзень-братик, — відповідає Зік. — Вам не можна тут бути після занять. Стережіться, бо Чотири розповість Ерику, а той з вас кишки повипускає.

З появою брата Юрая кривиться й ховає пневматичний пістолет. Марлін перетинає кімнату, гризучи кекс, і Чотири відходить од дверей, щоб випустити нас.

— Ти ж не розкажеш Ерику? — Лінн підозріливо дивиться на Чотири.

— Не розкажу.

Коли я проходжу повз нього, він підштовхує мене в спину, поклавши долоню між лопатками. Я здригаюся. Сподіваюсь, він не помітив.

Решта йдуть коридором, Зік і Юрая штовхаються, Марлін ділиться кексом з Шоною, Лінн іде попереду. Ступаю крок за ними.

— Стривай, — гукає Чотири.

Я обертаюся. Цікаво, який саме Чотири зараз буде: той, що сварить мене, чи той, що лазить зі мною по чортових колесах? Він ледь усміхається, та усмішка не розтоплює його напружених і тривожних очей.

— Твоє місце тут, ти це знаєш? — запитує він. — Твоє місце поряд з нами. Скоро все закінчиться, тож потерпи трохи, гаразд?

Він чухає за вухом і відводить погляд, наче збентежений своїми словами.

Я дивлюся на нього. Моє серце стугонить по всьому тілу, навіть у пальцях ніг. Мені хочеться зробити щось зухвале, але з тим самим успіхом я можу просто піти. Я не знаю, що розважливіше чи краще. І не впевнена, що мені не плювати.

Я беру Чотири за руку. Наші пальці сплітаються. У мене перехоплює подих.

Дивлюся на нього, а він дивиться на мене. Якусь мить ми не рухаємося. Потім я забираю руку і біжу за Юраєю, Лінн і Марлін. Можливо, тепер Чотири вважатиме мене дурепою або дивачкою. А може, справа була того варта.

В дортуар повертаюся перша, коли всі тільки починають сходитися, лягаю в ліжко і вдаю, що сплю. Мені ніхто не потрібен, якщо вони збираються так реагувати на мої успіхи. Якщо я пройду посвячення, то стану безстрашною і мені більше не доведеться їх бачити.

Вони мені не потрібні... та чи зможу я без них обійтися? Кожне татуювання, яке ми робили разом, — знак їхньої дружби, і майже кожен випадок, коли я сміялася в цьому похмурому підземеллі, — їхня заслуга. Я не хочу їх втрачати. Але мене гризе почуття, ніби я їх уже втратила.

За півгодини нервових роздумів перевертаюся горілиць і розплющую очі. В дортуарі темно — всі полягали спати. «Напевно, втомилися на мене ображатися», — думаю з кривою посмішкою. Мало того, що я виходець із найбільш ненависної фракції, та ще й показала свою перевагу.

Сповзаю з ліжка, щоб попити води. Я не відчуваю спраги, просто хочеться чимось зайнятися. Босі п’яти прилипають до підлоги, рукою я веду по стіні, щоб іти рівно. Над фонтанчиком світиться блакитна лампа.

Я перекидаю волосся через плече і нахиляюся. Ледве торкнувшись води губами, чую в кінці коридору голоси. Скрадаюся до них під захистом темряви.

— Поки що ніяких слідів.

Голос Ерика. Слідів чого?

— Так і має бути, — жіночий голос, холодний і знайомий, але знайомий немов у сні, а не в реальності. — Бойова підготовка нічого не показує. А от симуляції виявляють бунтівних дивергентів, якщо такі є, а тому слід переглянути записи кілька разів.

При слові «дивергент» у мене кров холоне в жилах. Я нахиляюся вперед, притискаючись стегнами до каменя, щоб побачити, кому належить знайомий голос.

— Не забувай, чому я змусила Макса призначити тебе, — провадить жіночий голос. — Твоя головна задача — вишукувати їх. Завжди.

— Не забуду.

Нахиляюся вперед ще на кілька дюймів, сподіваючись, що мене, як і раніше, не видно. Хай кому належить цей голос, ця жінка смикає за ниточки, вона поставила Ерика на чолі Безстрашності, вона бажає мені смерті. Я витягаю шию, напружуюся, щоб побачити співрозмовників, поки вони не сховалися за рогом.

Саме цієї миті хтось хапає мене ззаду.

Хочу заверещати, але рот мені затискає долоня. Вона досить велика — затуляє всю нижню частину мого обличчя, і пахне милом. Я смикаюся, але руки, що мене тримають, надто дужі, тож я впиваюся зубами в палець.

— Ой! — скрикує грубий голос.

— Стули пельку й не відпускай її.

Цей голос вищий і дзвінкіший за середній чоловічий голос. Пітер.

Смуга темної тканини затуляє очі, ще одна пара рук зав’язує її на потилиці. Я задихаюся. Щонайменше дві руки тягнуть мене за плечі вперед, одна лежить на спині, підштовхуючи в тому ж напрямку, й одна затискає рота, не даючи кричати. Троє людей. Груди пече. Мені не впоратися з трьома водночас.

— Цікаво, на що це схоже, коли зануда благає про помилування, — хихикає Пітер. — Покваптеся.

Намагаюся зосередитися на долоні, що затуляє мені рота. В ній повинно бути щось характерне, що допоможе впізнати її власника. Я цілком можу впізнати її власника. Я повинна негайно зробити бодай щось, бо запанікую.

Долоня спітніла і м’яка. Я зціплюю зуби і дихаю через ніс. Запах мила здається знайомим. Меліса і шавлія. Такі самі пахощі стоять над ліжком Ала. У мене зводить живіт.

Я чую рев води, що розбивається об каміння. Ми біля Прірви — і, судячи з шуму, стоїмо над нею. Стискаю губи, щоб не закричати. Якщо ми над Прірвою, я знаю, що зі мною хочуть зробити.

— Піднімай її, ну ж бо.

Я смикаюся, і груба шкіра треться об мою, але я знаю, що це марно. Кричу, добре знаючи, що мене тут ніхто не почує.

Але я доживу до завтра. Доживу!

Руки підштовхують мене вперед і вгору і вмуровують спиною в щось тверде і холодне. Судячи з ширини й вигину, це металеве поруччя. Це те саме поруччя, що огороджує Прірву. Я дихаю з присвистом, моєї потилиці досягають бризки. Чужі руки нахиляють мене над поруччям. Ноги відриваються від землі, і тільки нападники не дають мені впасти у воду.

Важка долоня лапає мені груди.

— Впевнена, що тобі шістнадцять, занудо? На вигляд даси не більш як дванадцять.

Друзяки сміються.

До горла підкочується жовч, ковтаю гіркоту.

— Стривайте, здається, намацав!

Пітерові пальці стискаються. Я прикушую язика, щоб не закричати. Знову регіт.

Ал прибирає руку з мого рота.

— Припини! — кричить він. Я впізнаю його низький специфічний голос.

Коли Ал відпускає мене, я знову смикаюся і зісковзує на землю. Цього разу щосили кусаю першу-ліпшу руку. Чую крик і міцніше стискаю зуби, відчуваючи смак крові. Хтось боляче б’є мене по обличчю. В голові пульсує. Ця пульсація б вибухнула болем, якби адреналін не розтікався по мені кислотою.

Хлопець висмикує руку і жбурляє мене на землю. Я вдаряюся ліктем об камінь і підношу долоні до голови, щоб здерти пов’язку. В плече влітає нога, вибиваючи повітря з легенів. Охнувши й закашлявшись, шкребу пальцями по потилиці. Хтось хапає мене за волосся і б’є головою об тверде. З моїх губ злітає болісний зойк, у голові дзвенить.

Невпевнено намацую край пов’язки. Обважнілою рукою нарешті здираю пов’язку і кліпаю. Картинка перевернута набік, стрибає вгору-вниз. Хтось біжить до нас і хтось тікає геть... хтось великий, Ал. Чіпляюся за поруччя і спинаюся на ноги.

Пітер хапає мене за горло і піднімає, застромивши великого пальця під підборіддя. Його волосся, зазвичай блискуче і гладеньке, скуйовджене і прилипле до чола. Бліде обличчя спотворене жорстокою гримасою, зуби зціплені, він тримає мене над Прірвою; очі мені застилають плями, вони кружляють навколо його обличчя: зелені, рожеві та блакитні. Він нічого не говорить. Намагаюся штовхнути його, але ноги в мене закороткі. Легені от-от луснуть через брак повітря.

Чую крик, і Пітер відпускає мене.

Падаючи, витягую руки і вдаряюся пахвами об поруччя. Застогнавши, чіпляюся за нього ліктями. Бризки сягають щиколоток. Світ довкола ходить ходором, на дні Ями хтось кричить: це Дрю. Чуються удари. Стусани. Стогони.

Кілька разів кліпаю і щосили намагаюся зосередитися на одному обличчі. Воно спотворене люттю. Очі темно-сині.

— Чотири, — хриплю я.

Заплющую очі, й на плечі мені опускаються долоні. Чотири перетягує мене через поруччя і притискає до грудей, підхоплює під коліна. Я тицяюсь обличчям йому в плече, і раптом довкола западає тиша.