Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 36

Мене переслідують троє солдатів-безстрашних. Вони біжать в унісон, їхні кроки луною розкочуються провулком. Один з них стріляє, і я падаю, обдираючи руки об асфальт. Куля застрягає в цегляній стіні праворуч од мене, й навсібіч розлітаються уламки цегли. Я пірнаю за ріг і зводжу зброю.

«Вони вбили мою матір». Я цілюсь у бік провулку і стріляю наосліп. Насправді це були не вони, та це нічого не означає, не може означати і, як і сама смерть, зараз не може бути реальністю.

Залишився тільки один ворог. Я тримаю пістолет обіруч і, стоячи в кінці провулка, цілюся в солдата-безстрашного. Пальцем тисну на гачок, та недосить сильно, щоб вистрілити. До мене біжить не чоловік, а хлопчик. Розпатланий хлопчик зі складкою між бровами.

Вілл! З порожнім і бездумним поглядом, однак це Вілл. Він зупиняється і також розставляє ноги та прицілюється. В ту ж мить я бачу його палець, готовий спустити гачок, і стріляю, заплющивши очі. Я задихаюся.

Куля влучає йому в голову. Я знаю це, бо цілилася саме туди.

Розвертаюся з заплющеними очима і, спотикаючись, біжу геть. Норт і Ферфілд. Дивлюся на адресну табличку, щоб зорієнтуватися, та не можу її прочитати: перед очима все розпливається. Кліпаю. Всього лишень кілька ярдів до будівлі, до моєї родини, точніше, до тих, хто лишився.

Падаю навколішки перед дверима. Тобіас би зараз мене застеріг не наробити галасу, бо можуть почути солдати.

Але я притуляюся чолом до стіни і кричу. За кілька секунд затискаю рота долонею, щоб заглуши ти звук, і знов кричу, аж крик переходить у ридання. Пістолет з гуркотом падає на землю. Перед очима бачу Вілла.

У моїх спогадах він усміхається: піднята губа, рівні зуби, променисті очі. Він сміється, під’юджує, постає в моїй пам’яті живішим за мене в реальності. Або я, або він. Я вибрала себе. Але померла разом з ним.

Стукаю в двері: двічі, тричі, потім шість разів, як учила мати.

Змахую з обличчя сльози. Ми вперше зустрінемося з батьком, відколи я його покинула, і я не хочу, щоб він бачив мене в сльозах, напівпритомну.

Двері відчиняє Калеб. Коли бачу брата, ціпенію. Він кілька секунд дивиться на мене, а потім хапає в обійми, зачепивши рану на плечі. Прикушую губу, щоб не закричати, та не можу стримати стогін, і Калеб сахається.

— Беатрис! О Бсже, тебе поранили?

— Зайдімо до будинку, — тихо відповідаю я.

Великим пальцем він проводить під очима, змахуючи вологу. За нами зачиняються двері.

В кімнаті тьмяне освітлення, та я бачу знайомі обличчя колишніх сусідів і однокласників, а також батькових колег. І тата, який дивиться так, немов у мене виросла друга голова. Маркуса. Коли бачу його, мене пронизує біль... Тобіас...

Ні. Я цього не робитиму — я не думатиму про нього.

— Звідки ти знаєш про наш сховок? — запитує Калеб. — Мама тебе знайшла?

Киваю. Думати про маму теж не хочеться.

— Плече, — кажу я.

Тепер, коли небезпека позаду, адреналін, завдяки якому я дісталася сюди, вивітрюється, і біль посилюється. Я опускаюся навколішки. Вода стікає з мого одягу на бетонну долівку. З грудей вихоплюється розпачливе схлипування, я давлюсь, але ковтаю його.

Жінка на ім’я Тесса, що жила на нашій вулиці, розгортає матрац. Вона була дружиною члена ради, та його я не бачу. Ймовірно, він загинув.

Хтось переносить з кутка лампу, щоб у нас було світло. Калеб дістає аптечку, а Сюзан приносить пляшку води. Вщерть набита альтруїстами кімната — годі шукати кращого місце для допомоги. Я дивлюся на Калеба. Він знову в сірому. Наша зустріч у таборі Ерудиції тепер скидається на сон.

До мене підходить батько, кладе мою руку собі на плечі й допомагає перетнути кімнату.

— Чому ти мокра? — запитує Калеб.

— Мене хотіли втопити. Як ти тут опинився?

— Я зробив, як ти веліла... як мама веліла. Досліджував симуляційну сироватку і виявив, що Джанін працювала над дистанційними передавачами, щоб сигнал поширювався на велику відстань, а потім я наштовхнувся на інформацію про Ерудицію і Безстрашність... коротше, коли довідався, що коїться, провалив посвячення. Я б і тебе попередив, та вже було запізно. Тепер я позафракційний.

— Це не так, — різко мовить батько. — Ти з нами.

Я опускаюся навколішки на матрац, і Калеб медичними ножицями зрізує клапоть сорочки з мого плеча. Відліплює клапоть тканини, оголюючи спершу татуювання Альтруїзму на моєму правому плечі, потім трьох птахів на ключиці. Калеб з батьком дивляться на мої татуювання водночас із захопленням і з обуренням, але не коментують.

Я лежу долілиць. Калеб стискає мою долоню, поки батько знаходить в аптечці антисептик.

— Ти колись виймав кулю з живої людини? — запитую з нервовим смішком.

— Ти багато чого ще не знаєш про мене, — відповідає він.

Я багато чого ще не знаю про обох своїх батьках. Згадую мамине татуювання і прикушую губу.

— Буде боляче, — попереджає тато.

Я не бачу, як входить ніж, однак відчуваю його. Біль розливається по тілу, і я зойкаю, зціпивши зуби і щосили стиснувши Калебову руку. Крізь зойк я чую, як батько просить мене розслабити спину. З куточків очей течуть сльози, але я підкоряюся. Знову біль, я відчуваю, як ніж ходить під шкірою, і не перестаю кричати.

— Є, — каже тато і з дзенькотом жбурляє щось на підлогу.

Калеб, звівши брови, дивиться на батька, переводить погляд на мене — і сміється. Я так довго не чула його сміху, що на очі навертаються сльози.

— Що смішного? — хлюпаю носом.

— От уже не думав, що знову побачу нас разом, — відповідає він.

Батько протирає шкіру навколо рани чимось холодним.

— Треба зашивати, — каже він.

Я киваю. Він засиляє нитку в голку з такою вправністю, наче робив це тисячу разів.

— Один, — починається відлік, — два, три...

Цього разу я зціплюю зуби і мовчу. З усього болю, що випав мені сьогодні, — болю від того, що мене підстрелили, від того, що я мало не потонула, від того, що з мене витягли кулю, болю від втрати матері й Тобіаса, — цей найлегший.

Батько закінчує зашивати рану, перерізає нитку і замотує шов бинтом. Калеб допомагає мені сісти, знімає з себе одну з двох своїх футболок і віддає мені.

Батько допомагає потрапити правою рукою в рукав футболки, і я вдягаю її. Вона мішкувата й пахне свіжістю, пахне Калебом.

— Отже, — тихо починає батько. — Де мама?

Опускаю очі. Мені не хочеться повідомляти цю новину. Не хочеться взагалі визнавати цю новину.

— Мами більше немає, — відповідаю я. — Вона врятувала мене.

Калеб заплющує очі й робить глибокий вдих.

Батькове обличчя набуває стражденного виразу, та він швидко опановує себе, відводить вологі очі й киває.

— Добре, — вичавлює він. — Це гарна смерть.

Якщо я зараз заговорю, то розклеюся, а я не можу собі цього дозволити. Тож просто киваю.

Ерик назвав самогубство Ала хоробрістю, та він помилявся. Хоробрістю була мамина смерть. Я пам’ятаю, якою спокійною була мама, якою рішучою. Хоробрість полягала не лише в тому, що вона померла заради мене. Вона зробила це без гучних заяв, без зволікання і, вочевидь, не шукаючи інших варіантів.

Батько допомагає мені підвестися. Час зустрітися з іншими. Мати наказала мені їх врятувати, до того ж я — безстрашна, й тепер очолити їх — мій обов’язок. Не уявляю, як упораюся з цим.

Маркус теж підводиться. Дивлюся на нього і згадую, як він ляснув мене паском по руці, і груди стискає від болю.

— Тут безпечно, але не надовго, — нарешті каже Маркус. — Треба вибиратися з міста. Найрозумніше — вирушити до табору Злагоди, сподіваючись, що нас приймуть. Ти щось знаєш про стратегію безстрашних, Беатрис? Вони призупинять війну на ніч?

— Це не стратегія безстрашних. За всім стоять ерудити. І вони не просто віддають накази.

— Не просто віддають накази? — повторює батько. — Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що дев’яносто відсотків безстрашних зараз як сомнамбули. Вони перебувають у симуляції і гадки не мають, що коять. Єдина причина, через яку я не така ж, як вони, — це те, що я... — затинаюсь на цьому слові. — На мене не діє контроль свідомості.

— Контроль свідомості? То вони не усвідомлюють, що вбивають людей? — батькові очі округлюються.

— Ні.

— Це... жахливо, — Маркус хитає головою. Його співчутливий тон здається мені награним. — Прокинутися і зрозуміти, що накоїв...

У кімнаті западає тиша. Напевно, всі альтруїсти уявляють себе на місці солдатів-безстрашних, аж тоді мене осіняє.

— Ми повинні їх збудити!

— Що? — перепитує Маркус.

— Якщо ми збудимо безстрашних, вони, ймовірно, здіймуть бунт, зрозумівши, що відбувається, — пояснюю я. — Ерудити залишаться без армії. Альтруїсти перестануть помирати. Все скінчиться.

— Все не так просто, — заперечує батько. — Навіть без допомоги безстрашних ерудити знайдуть спосіб...

— А як їх збудити? — запитує Маркус.

— Знайти комп’ютери, що контролюють симуляцію, — відповідаю я, — і знищити дані. Програму. Все.

— Легше сказати, ніж зробити, — зауважує Калеб. — Ці комп’ютери можуть бути де завгодно. Не можна так просто заявитися до табору Ерудиції.

— Вони...

Я напружуюся. Джанін. Коли ми з Тобіасом увійшли до її кабінету, Джанін казала щось важливе, надто важливе, щоб кинути слухавку. «Її не можна залишати без нагляду». І потім, коли відсилала Тобіаса: «Відправте його до диспетчерської». Диспетчерська, де працював Тобіас. З моніторами системи безпеки Безстрашності. І комп’ютерами Безстрашності.

— Вони в штаб-квартирі Безстрашності, — кажу. — Все збігається. Там зберігаються всі дані про безстрашних, то чом би їх не контролювати звідти?

Підсвідомо зауважую, що сказала «їх». Формально з учорашнього дня я вважаюся безстрашною, та не почуваюся нею. Одначе я й не альтруїстка.

Напевно, я та, ким була завжди. Не безстрашна, не альтруїстка, не позафракційна. Дивергент.

— Впевнена? — запитує батько.

— Це обґрунтований здогад, — відповідаю я, — і кращої гіпотези я не маю.

— Тоді слід вирішити, хто піде туди, а хто вирушить до Злагоди, — пропонує він. — Яка допомога тобі потрібна, Беатрис?

Питання вражає мене, як і вираз його обличчя. Він дивиться на мене як на рівню. Розмовляє зі мною, як з рівнею. Або він визнав, що я стала дорослою, або визнав, що я більше не його дочка. Останнє більше скидається на правду й завдає болю.

— Потрібен той, хто вміє і готовий стріляти, — відповідаю я, — і не боїться висоти.