Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 2

Тести починаються по обіді. Ми сидимо за довгими столами в їдальні, і розпорядники називають по десять імен — по одному на кожну тестову кімнату. Я сиджу поряд з Калебом, навпроти нашої сусідки Сюзан.

Батько Сюзан їздить на роботу через усе місто, тому він має автомобіль і щодня підвозить дочку до школи. Він пропонував підвозити і нас, але, як каже Калеб, ми звикли пізніше виходити з дому, та й не хочемо завдавати йому клопоту.

Певна річ, не хочемо.

Розпорядники — переважно волонтери-альтруїсти, однак у двох тестових кімнатах сидять ерудит і безстрашна: це щоб тестувати альтруїстів, бо за правилами заборонено тестувати членів власної фракції. У правилах також ідеться про неможливість підготуватися до тесту, тому я не знаю, чого чекати.

Я переводжу погляд з Сюзан на столи безстрашних у дальньому кінці кімнати. Безстрашні регочуть, верещать і грають у карти. За третьою групою столів ерудити у вічному пошуку знань сліпають над книжками й газетами.

Декілька подружок у жовтому і червоному сидять кружком на підлозі та грають у дивну гру: під пісеньку плескають у долоні. Що кілька хвилин лунає вибух сміху, коли одна з них вибуває і має сісти в центрі кола. За столом поруч з ними розмахують руками правдолюби. Здається, вони сперечаються про щось, та навряд чи всерйоз, адже деякі з них от-от пирснуть од сміху.

Ми тихо сидимо за столом Альтруїзму і чекаємо. Правила фракцій диктують поведінку навіть коли байдикуєш, таким чином пригнічуючи особисті бажання. Не певна, що всі ерудити прагнуть навчатися без передиху чи всім правдолюбам до снаги палка суперечка, однак вони не більше за мене мають право знехтувати правилами своїх фракцій.

Ім’я Калеба лунає в наступній групі. Він впевнено рушає до виходу. Немає потреби бажати йому удачі або запевняти, що все буде гаразд. Він знає своє призначення і, здається, завжди знав. Пам’ятаю, коли нам було по чотири роки, він насварив мене за те, що я на дитячому майданчику не віддала свою скакалку маленькій дівчинці, якій нічим було гратися. Зараз він рідко мене повчає, та мені на все життя закарбувався його вираз обличчя: то був осуд.

Весь час намагаюся пояснити йому, що в мене інші інстинкти — мені навіть не спало на думку поступитися місцем правдолюбові в автобусі, — однак він не розуміє.

«Просто роби, що належить», — це його догма. Для нього все так просто! Та не для мене.

В мене стискається шлунок. Я заплющую очі й розплющую тільки за десять хвилин, коли Калеб сідає на місце.

Білий як крейда. Він притискає долоні до колін — я так роблю, коли хочу стерти з них піт, — потім відриває їх — пальці тремтять. Розтуляю рота — про щось запитати, та слова застрягають в горлянці. Я не маю права запитувати його про результати, а йому не дозволяється мені відповідати.

Доброволець-альтруїст називає наступну десятку. По двоє безстрашних, злагідних, правдолюбів і, нарешті, альтруїстів: «Сюзан Блек і Беатрис Прайор».

Я підводжуся, бо мушу, та, була б моя воля, лишилася б на місці до кінця тестів. У грудях немов надувається міхур, який щосекунди розростається, погрожуючи розірвати мене зсередини. Я йду за Сюзан до виходу. Люди, повз яких я проходжу, напевно, не розрізняють нас. Ми носимо однаковий одяг і однаково зачісуємо біляві коси. Між нами може бути тільки одна відмінність: мабуть, Сюзан не нудить і, наскільки я можу судити, її руки не ходять ходором так, що доводиться чіплятися за поділ сорочки.

За дверима їдальні вишикувалися в ряд десять кімнат. Їх використовують тільки для тесту схильностей, тож досі я жодного разу там не була. На відміну від інших кімнат у школі, вони відокремлені не простим склом, а дзеркалами. Я дивлюся на себе, бліду і перелякану, ідучи до дверей. Сюзан нервово всміхається мені й заходить до п’ятої кімнати, я ж заходжу до шостої, де на мене чекає безстрашна.

Вона не видається такою крутою, як молоді відчайдухи, яких я зустрічала досі. У неї маленькі темні розкосі очі; на ній чорний піджак — як від чоловічого костюма — і джинси. Лише коли вона повертається, щоб зачинити двері, я бачу татуювання у неї на шиї: чорно-білого яструба з червоним оком. Якби у мене в горлі не стояв клубок, я б запитала, що це означає. Це ж напевно щось означає.

Внутрішні стіни кімнати теж у дзеркалах. Я бачу своє відображення з усіх ракурсів: сіра тканина, яка приховує статуру, коса до середини спини, довга шия, вузлуваті почервонілі долоні. Стеля світиться білим. Посередині кімнати стоїть відкидне крісло, як у стоматолога, а поруч із ним — апарат. У таких місцях мають відбуватися жахливі речі.

— Не бійся, — мовить безстрашна, — це не боляче.

У неї чорне пряме волосся, але на світлі я бачу, що в ньому вже майнула сивина.

— Сідай і вмощуйся зручніше, — провадить вона. — Мене звати Торі.

Я незграбно сідаю в крісло і відкидаюся, поклавши голову на підголівник. Світло ріже очі. Торі вовтузиться з апаратом праворуч од мене. Я намагаюся зосередитися на ній, а не на дротах у неї в руках.

— Чому яструб? — випалюю я, коли вона прикріплює електрод мені до чола.

— Вперше бачу цікавого альтруїста, — вона зводить брови.

Я скулююсь, руки мої вкриваються сиротами. Моя цікавість — помилка, зрада цінностей Альтруїзму.

Тихенько наспівуючи, Торі притискає ще один електрод до мого чола й пояснює:

— У деяких краях стародавнього світу яструб символізував сонце. Свого часу я вирішила: якщо на мені завжди буде сонце, я перестану боятися темряви.

Намагаюся втриматися від чергового питання, та марно.

— Ви боїтеся темряви?

— Раніше боялася, — уточнює Торі. Притиснувши наступний електрод до власного чола, вона прикріплює до нього дріт і знизує плечима. — Тепер він нагадує мені про страх, який я подолала.

Вона стає позаду. Я стискаю підлокітники крісла так міцно, аж біліють кісточки пальців. Торі тягне на себе дроти, прикріплює їх до себе, до мене, до апарата в себе за спиною. Потім передає мені пробірку з прозорою рідиною.

— Випий, — велить вона.

— Що це?

Горло моє мов набрякає. Я насилу ковтаю слину.

— Що буде?

— Не можу тобі цього сказати. Просто довірся мені.

Роблю глибокий видих і перехиляю вміст пробірки в рот. Очі заплющуються.

За мить розліплюю повіки — й опиняюся в іншому місці. Я знову стою в шкільній їдальні, але всі довгі столи порожні, за скляними стінами падає сніг. На столі переді мною стоять два кошики. В одному лежить шмат сиру, в другому — довжелезний — на лікоть — ніж.

Жіночий голос за спиною промовляє:

— Обирай.

— Для чого? — запитую я.

— Обирай, — повторює жінка.

Я обертаюся, та позаду нікого немає. Я повертаюся до кошиків.

— Що мені з ними робити?

— Обирай! — кричить вона.

Коли вона кричить на мене, страх зникає, змінюючись упертістю. Я суплюсь і схрещую руки на грудях.

— Як знаєш, — мовить вона.

Кошики зникають. Я обертаюся на рипіння дверей — і бачу за кілька ярдів од себе пса з гострим писком. Він припадає до землі та скрадається до мене, вишкіряючи білі зуби. Глибоко в його горлянці клекоче рик, і я розумію, для чого став би в нагоді сир. Або ніж. Та вже запізно.

Тікати? Однак пес швидший за мене. Я не можу притиснути його до землі. У скронях пульсує кров. Я повинна прийняти рішення. Якби перестрибнути через стіл і відмежуватися ним... ні, я надто маленька, щоб стрибати через столи, і заслабка, щоб перекинути один з них.

Пес гарчить, і я майже відчуваю, як цей звук вібрує у мене в черепі.

В підручнику з біології написано, що собаки чують запах страху — чують хімічні речовини, які людські залози виділяють при загрозі насильства. Таку ж речовину виділяють звірі, на яких собаки полюють. Запах страху спонукає їх нападати. Пес наближається до мене, дряпаючи кігтями по підлозі.

Я не можу втекти. Не можу битися. Натомість чую смердюче дихання пса і намагаюся не думати про те, що він тільки-но з’їв. У його очах не видно білків, тільки чорне мерехтіння.

Що ще я знаю про собак? Я не повинна дивитися псові в очі. Це ознака агресії. В дитинстві я просила у батька цуценя і тепер, стоячи перед лаписьками пса, не можу пригадати чому. Пес із гарчанням підходить ближче. Якщо дивитися в очі — вияв агресії, то який вияв покірності?

Я дихаю гучно, але рівно. Опускаюся навколішки. Найменше мені хочеться лежати на підлозі перед псом — обличчям на рівні його зубів, — але кращого на думку не спадає. Витягнувши ноги, я спираюся на лікті. Пес підходить ближче, аж обпікає мені обличчя своїм жарким диханням. У мене тремтять руки.

Він гавкає мені у вухо, і я зціплюю зуби, щоб не зойкнути.

Щось шорстке і вологе торкається моєї щоки. Пес припиняє гарчати і, коли я знову зводжу на нього очі, часто хекає. Він облизує мені обличчя. Насупившись, я сідаю на п’яти. Пес кладе лапи мені на коліна й облизує моє підборіддя. Я відсахуюсь, витираючи слину зі шкіри, і сміюся.

— А ти зовсім не страшне чудовисько, правда?

Підводжуся повільно, щоб не налякати пса, але він зовсім не схожий на дикого звіра, який стояв переді мною кілька секунд тому. Я простягаю руку — обережно, готова відсмикнути її в разі потреби. Пес втикається мені в долоню головою. І зненацька я радію, що не вибрала ніж.

Я кліпаю, а коли розплющую очі, на протилежному боці кімнати стоїть дівчинка в білій сукні. Вона простягає руки і верещить:

— Цуценятко!

Біжить до собаки, який стоїть біля мене, і я розтуляю рота, щоб попередити її, та вже запізно. Пес обертається. Він не гарчить, а гавкає, огризається і клацає зубами; м’язи надимаються під його шкурою, наче дроти. От-от він стрибне! І миті не вагаючись, я кидаюся на пса, навалююсь на нього всім тілом, обхопивши руками за грубу шию.

Вдаряюся головою об підлогу. Пес зникає, а з ним і маленька дівчинка. Я лишаюся сама — в перевірочній кімнаті, цього разу порожній. Повільно роззираюся й не бачу себе в жодному дзеркалі. Штовхаю двері й виходжу в коридор, однак це не коридор; це автобус, і всі сидіння зайняті.

Я стою в проході, тримаючись за поруччя. Біля мене сидить чоловік з газетою. Його обличчя затуляє газета, але я бачу його руки. Вони пошрамовані, наче він обгорів, і стискають папір, ніби хочуть його зім’яти.

— Знаєш цього хлопця? — питає він і постукує по фотографії на передовиці.

Заголовок такий: «Нарешті затриманий жорстокий убивця!» Я роздивляюся слово «убивця». Чимало води спливло відтоді, як я востаннє читала це слово, та однак воно навіює мені страх.

На світлині під заголовком — хлопець з простим обличчям і бородою. Як на мене, я його десь бачила, тільки не пам’ятаю де. Та водночас мені здається, що не варто про це казати чоловікові.

— То що? — в голосі його бринить лють. — Знаєш його?

Не варто... ні, в жодному разі не можна! Серце калатає, і я стискаю поруччя, щоб руки не тремтіли, щоб не зрадили мене. Якщо я скажу, що знаю хлопця зі статті, зі мною станеться щось жахливе. Але я можу переконати чоловіка, що нічого не знаю. Можу прокашлятися і знизати плечима... але ж це брехня!

Я прочищаю горло.

— Знаєш? — повторює він.

Я знизую плечима.

— Ну?

Я здригаюся. Мій страх ірраціональний; це всього лише тест, а не реальність.

— Нє-а, — недбало відповідаю я. — Гадки не маю, хто це.

Він підводиться, й нарешті я бачу його обличчя. На чоловікові сонячні окуляри, і рот його кривиться від злості. Щоки пошрамовані, як і руки. Він нахиляється до мого обличчя. Від нього тхне цигарками. «Це не реальність, — повторюю як мантру. — Не реальність».

— Брешеш, — кричить він. — Брешеш!

— Я не брешу.

— Я бачу це по твоїх очах.

— Нічого ви не бачите, — розпростую я плечі.

— Якщо ти його знаєш, — тихо мовить він, — то можеш мене врятувати. Можеш мене врятувати!

Я мружусь.

— На жаль, — кажу я, випинаючи щелепу, — я його не знаю.