Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 22

Розплющую очі й бачу напис на чистій білій стіні: «Бійся Бога самого». До мене знову долинає плюскіт води, та цього разу з крана, а не з Прірви. За якийсь час починаю розрізняти контури навколишніх предметів, дверний проріз, стільницю, стелю.

Голова, щока й ребра пульсують од ненастанного болю. Ліпше не ворушитися, щоб не стало на гірше. Бачу блакитну клаптеву ковдру в себе під щокою і морщуся, коли підводжу голову, щоб подивитися, звідки біжить вода.

Чотири стоїть у ванній, опустивши руки в раковину. Кров з кісточок його пальців забарвлює воду в рожевий колір. У нього поріз у куточку рота, та загалом він, здається, не ушкоджений. Він байдуже оглядає свої подряпини, закручує кран і витирає руки рушником.

У мене всього один спогад про те, як я потрапила сюди, та й то лише образ: завитки чорного чорнила на шиї Чотири — краєчок татуювання, і приємне похитування, що могло означати тільки те, що він несе мене на руках.

Він вимикає світло у ванній і з холодильника в кутку кімнати виймає пакет з льодом. Коли він прямує до мене, я збираюся заплющити очі й удати, що сплю, та наші погляди зустрічаються, і заплющувати очі вже запізно.

— Твої руки, — хриплю я.

— Мої руки — не твій клопіт, — відповідає він. Спирається коліном на матрац і схиляється наді мною, підсовуючи пакет з льодом мені під голову. Не встигає він ухилитись, як я простягаю руку до порізу в кутику його рота, але нерішуче завмираю.

«А що тобі втрачати?» — подумки запитую себе і легенько торкаюся кінчиками пальців його вуст.

— Трис, — каже він крізь мої пальці, — зі мною все гаразд.

— Як ти там опинився? — прибираю я руку.

— Повертався з диспетчерської. Почув крик.

— Що ти з ними зробив?

— Півгодини тому здав Дрю в лазарет. Пітер і Ал втекли. Дрю заявив, що вони просто хотіли тебе налякати. Принаймні мені здалося, що саме це він намагався сказати.

— Йому дуже дісталося?

— Житиме, — каже він. А потім в’їдливо додає: — А от як — судити не беруся.

Неправильно бажати болю іншим тільки тому, що вони перші завдали болю тобі. Та однак, коли думаю, що Дрю в лазареті, моїм тілом розливається переможний пал, і я стискаю руку Чотири.

— Добре, — кажу я. Мій голос злий і напружений. Злоба накопичується всередині, заміщаючи кров гіркою рідиною, вона переповнює, поглинає всю мене. Мені хочеться щось зламати, щось вдарити, але я боюся поворухнутися і тому починаю плакати.

Чотири сідає навпочіпки біля ліжка і спостерігає за мною. Я не бачу в його очах жалості. От і добре — він не розчарував мене. Він забирає в мене руку і, на диво, кладе долоню на мою щоку, торкаючись великим пальцем вилиці. Пальці в нього ніжні.

— Я можу про це повідомити керівництву, — каже він.

— Не треба. Я не хочу, щоб вони думали, ніби налякали мене.

Він киває і машинально водить пальцем по моїй вилиці — туди-сюди.

— Я знав, що ти так вирішиш.

— Як гадаєш, мені краще не сідати?

— Я допоможу.

Поки я сідаю, однією рукою Чотири бере мене за плече, голову притримує другою. Біль пронизує моє тіло, та я намагаюся не зважати на біль, тамую стогін.

Чотири простягає пакет з льодом.

— Необов’язково заперечувати біль, — каже він. — Тут крім мене нікого немає.

Я прикушую губу. На моєму обличчі сльози, але ні він, ні я наче не помічаємо їх.

— Раджу шукати захисту у твоїх друзів-перекинчиків, — каже він.

— Я гадала, що вже знайшла його, — кажу я. Знову відчуваю долоню Ала на губах — і згинаюсь навпіл, судомно схлипуючи. Притиснувши руку до чола, повільно хитаюся вперед-назад. — Але Ал...

— Він хотів, щоб ти була маленькою тихою дівчинкою з Альтруїзму, — м’яко каже Чотири. — Він завдав тобі болю, бо твоя сила змусила його відчути свою слабкість. Інших причин немає.

Я киваю, намагаючись йому повірити.

— Всі менше заздритимуть, якщо ти покажеш свою вразливість. Нехай навіть уявну.

— Ти вважаєш, мені слід вдавати з себе вразливу? — дивуюсь я.

— Так.

Він, мимохідь торкнувшись моїх пальців, забирає пакет з льодом і сам притискає його мені до голови. Я опускаю руку, мені занадто хочеться розслабитися, не маю сил опиратися. Чотири підводиться. Не відводжу погляду від подолу його футболки.

Часом він скидається на звичайну людину, а часом погляну на нього — і десь глибоко всередині в мене млоїть.

— Уранці тобі краще з’явитися на сніданок і продемонструвати нападникам, що вони нічого не домоглися, — додає він, — але треба виставити синець на щоці напоказ і нижче схилити голову.

Нудить уже на саму думку про це.

— Не думаю, що зможу, — глухо кажу я і зводжу на нього очі.

— Доведеться.

— Мені здається, ти не зрозумів, — у мене спалахує обличчя. — Вони мене лапали.

Все його тіло напружується, рука стискає пакет з льодом.

— Лапали, — повторює він. Його темні очі крижаніють.

— Не... зовсім так, як ти гадаєш, — я прочищаю горло. Я й гадки не мала, що так соромно буде про це сказати. — Майже...

Я відвертаюся.

Він мовчить і не рухається так довго, що зрештою я мушу щось сказати.

— Що таке?

— Не хотів би такого казати, — мовить він, — але доведеться. На теперішній момент безпека для тебе важливіша, ніж справедливість. Розумієш?

Його прямі брови нависають над очима. У мене зводить живіт, почасти тому, що я відчуваю: він має рацію, але не хочу цього визнавати, а почасти тому, що мені хочеться такого, чого неможливо висловити словами. Хочеться скорочувати відстань між нами, поки вона не зникне зовсім.

Я киваю.

— І дуже прошу тебе, за першої ж нагоди... — він притискає до моєї щоки прохолодну і сильну долоню, підводить мою голову, щоб я подивилася на нього. Його очі хижо зблискують. — Знищ їх.

— Ти лякаєш мене, Чотири, — нервово сміюсь я.

— Будь ласка, не називай мене так.

— Як же мені тебе звати ?

— Ніяк, — він прибирає долоню з мого обличчя. — Поки що ніяк.