Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 37

Усі сили Ерудиції та Безстрашності сконцентровані в секторі Альтруїзму, тож, якщо ми звідси втечемо, шанси наразитися на перешкоду мінімальні.

Мені не довелося вирішувати, хто піде зі мною: Калеб підходив для цього найліпше, адже йому найбільше відомо про плани ерудитів. Попри мої заперечення, Маркус наполіг на тому, щоб іти з нами, бо тямить у комп’ютерах. Батько ж від самого початку поводився так, наче його участь не обговорюється.

Якусь мить я дивлюся, як інші біжать у протилежний бік — до Злагоди, де безпека, — а потім повертаюся до міста, до війни. Ми стоїмо біля колії, що приведе нас туди, де небезпека.

— Котра година? — запитую в Калеба.

— Дванадцять по третій, — дивиться він на годинник.

— Поїзд ось-ось буде.

— Він зупиниться?

Я хитаю головою.

— Містом він рухається повільно. Пробіжимо трохи поряд з вагоном і застрибнемо досередини.

Для мене заплигнути в поїзд — то вже звична й природна справа. Для них це буде непросто, але пізно зупинятися. Я обертаюся через ліве плече і бачу фари, що на тлі сірих будівель і доріг випромінюють золоте сяйво. Підскакую навшпиньках, поки вогні наближаються, а коли ніс поїзда пропливає повз, починаю бігти підтюпцем. Побачивши відкритий вагон, прискорююся, щоб порівнятися з ним, хапаюся за бильце ліворуч і заскакую.

Калеб застрибує сам, важко надає, перекочується набік і допомагає Маркусу. Батько надає на живіт, а потім затягує ноги. Всі відходять од дверей, тільки я стою на краю, однією рукою тримаючись за бильце, і спостерігаю, як місто залишається позаду.

На місці Джанін я б залишила більшу частину солдат біля входу в табір Безстрашності її поставила б на варті над Ямою, біля скляного будинку. Нам варто йти до чорйого ходу, куди стрибають з даху.

— Гадаю, тепер ти шкодуєш, що вибрала Безстрашність, — зауважує Маркус.

Дивуюся, що мій тато не поставив цього питання, натомість він, як і я, роздивляється місто. Поїзд проходить повз темний табір Ерудиції. Здалеку він здається спокійним, наче там, усередині, панує мир.

Хитаю головою: ні, не шкодую.

— Навіть після того, як лідери твоєї фракції приєдналися до заколотників? — шипить Маркус.

— Мені треба було дечого навчитися.

— Хоробрості? — тихо запитує батько.

— Самовідданості, — уточнюю я. — Часто це одне й те саме.

— Тому ти витатуювала символ Альтруїзму на плечі? — запитує Калеб.

Я майже впевнена, що в батькових очах бачу усміх. Ледь всміхаюся у відповідь і киваю.

— І символ Безстрашності на другому.

Скляна будівля над Ямою відбиває сонячне світло просто в очі. Я стою біля дверей, тримаючись за бильце, щоб не впасти. Майже приїхали.

— Коли я скажу стрибати — стрибайте якнайдалі.

— Стрибати? — перепитує Калеб. — Трис, до землі — сім поверхів.

— Ми будемо стрибати на дах, — уточнюю я. Побачивши його здивоване обличчя, пояснюю: —Чому це й називається тестом на хоробрість.

Усе залежить од свідомості. Спершу для мене це був один з найважчих учинків у моєму житті. Тепер немає нічого простішого як стрибнути з потяга, бо за останні кілька тижнів мені довелося робити дещо складніше — більшості людей такого не перепадало за все життя. Та ніякі випробування не зрівняються з тим, що мені належить зробити в таборі Безстрашності. Якщо я виживу, то, безсумнівно, буду вже здатна на ще складніші вчинки — наприклад, навчуся жити поза фракцією, що завжди здавалося мені неможливим.

— Тату, час, — я відходжу вбік, щоб пропустити його до краю.

Якщо вони з Маркусом стрибнуть перші, я зможу так розрахувати час, щоб їм випала найкоротша відстань. Сподіваюся, ми з Калебом зможемо стрибнути далі, адже ми молодші. Я повинна піти на цей ризик.

Колія повертає; тут вона тягнеться поздовж даху.

— Стрибай! — кричу я.

Батько групується і стрибає. Я не чекаю на результат, а просто штовхаю Маркуса і кричу:

— Стрибайте!

Батько приземляється на дах так близько до краю, що я ахаю. Він сидить на гравії, і я виштовхую Калеба вперед. Він з краю вагона стрибає, не чекаючи мого наказу. Я відходжу на кілька кроків, щоб розігнатися, і вистрибую з вагона тієї миті, коли потяг досягає кінця даху.

Спершу я наче зависаю в повітрі, а потім мої ноги врізаються в бетон, і я перекочуюся набік, подалі від краю. Коліна болять, удар струшує все тіло, від чого плече починає пульсувати. Важко дихаючи, сідаю і дивлюся на той кінець даху. Калеб з батьком стоять на краю, тримаючи Маркуса за руки. Він не впорався, але її не впав.

Десь усередині мене злісний голосок повторює: «Падай, падай, падай».

Але Маркус не падає. Батько з Калебом затягують його на дах. Я підводжуся, змахую зі штанів гравій. Мене обсідають думки про подальші дії. Одне діло попросити зістрибнути з поїзда, але з даху?

— Зараз ви зрозумієте, чому я просила собі людей, які не бояться висоти.

Сказавши це, я підходжу до краю даху. Чую за спиною човгання ніг і ступаю на бортик. Знизу дме вітер, задираючи футболку. Я дивлюся на діру в землі, за сім поверхів піді мною, і заплющую очі, підставляючи обличчя вітру.

— Внизу натягнута сітка.

Через плече бачу їхні спантеличені обличчя. Вони так і не втямили, що я прошу зробити.

— Не думайте, — додаю я. — Просто стрибайте.

Я відвертаюся і тієї ж таки миті відхиляюся назад, втрачаючи рівновагу. Я падаю як камінь, із заплющеними очима, розкинувши руки, щоб відчувати вітер. Розслаблюю м язи, наскільки можливо, перш ніж вдаритися об сітку, що врізається в моє поранене плече, наче бетонна плита. Зціплюю зуби, перекочуюся набік, хапаючись за стовп, який підтримує сітку, і перекидаю ногу через край. Приземляюся навколішки на платформу, перед очима все пливе від сліз.

Калеб верещить, але сітка приймає його тіло, і він випростується. Я насилу підводжуся.

— Калебе! кличу сиплим голосом. — Сюди!

Засапаний Калеб повзе до краю сітки, перевалюється через неї, гепає на платформу. Зі скривленим обличчям він стає на ноги і дивиться на мене з роззявленим ротом.

— Скільки разів... ти... це проробляла? — запитує він, хапаючи ротом повітря.

— Тепер — двічі.

Він хитає головою.

Батько падає в сітку, і Калеб допомагає йому вибратися. Опинившись на платформі, батько нахиляється, і його вивертає. Спускаюся сходами й, опинившись унизу, чую, як у сітку зі стогоном падає Маркус.

У печері порожньо, коридори ведуть у темряву.

Судячи зі слів Джанін, у таборі Безстрашності нікого не залишилося, крім солдатів, яких вона послала назад охороняти комп’ютери. Якщо ми знайдемо солдатів-безстрашних, то знайдемо і комп’ютери. Я обертаюся. Маркус стоїть на платформі, білий як крейда, але неушкоджений.

— То он він який, табір Безстрашності, — зауважує Маркус.

— Так, — підтверджую я. — То й що?

— Не думав, що колись тут побуваю, — він проводить рукою по стіні. — Не треба бути такою колючою, Беатрис.

Досі я не помічала його крижаних очей.

— Ти маєш план, Беатрис? — запитує батько.

— Так.

Це правда. Я вже маю план, хоч і не знаю, коли встигла його скласти. А ще я не впевнена, чи спрацює він. Можна розраховувати на кілька моментів: в таборі мало безстрашних. Безстрашні не мають слави людей підступних, тож я докладу всіх зусиль, щоб їх зупинити.

Ми йдемо коридором, який веде до Ями. Що десять футів коридор перетинають смуги світла. Коли ми входимо в першу смугу, чую постріл і падаю. Мабуть, нас помітили. Я повзу до наступної темної ділянки. Іскра пострілу спалахнула по тон бік кімнати, біля дверей, що ведуть у Яму.

— Всі цілі? — запитую я.

— Так, — відповідає батько.

— Тоді залишайтеся тут.

Біжу до стіни. На стіні висять ліхтарі, тож під кожним тягнеться вузька смуга тіні. Я досить маленька, щоб сховатися в ній, якщо стану боком. Прослизнувши вздовж стіни, зможу заскочити зненацька охоронця, який стріляє по нас, перш ніж він устигне всадити кулю мені в голову. Можливо.

Я вдячна Безстрашності за те, що позбавила мене страху.

— Хто йде? — чую крик. — Кидай зброю, руки вгору!

Розвертаюся і притискаюся спиною до кам’яної стіни. Швидко переміщаюся, переступаючи ногами хрест-навхрест, і мружусь у напівтемряві. Тишу розтинає ще один постріл. Досягаю останнього ліхтаря і мить стою в тіні, звикаючи до тьмяного освітлення.

У двобої я не можу перемогти, та коли рухатимуся швидко, то навряд чи битися взагалі доведеться. Нечутно ступаю до охоронця біля дверей. За кілька ярдів од нього усвідомлюю, що знаю це темне волосся, яке завжди блищить, навіть у напівтемряві, й довгий ніс з вузьким переніссям.

Це Пітер.

По шкірі повзе холодок, охоплює серце, провалюється в шлунок.

Пітерове обличчя напружене — він не сомнамбула. Він озирається, але його очі сканують простір наді мною і довкола мене. Судячи з його мовчання, він не має наміру вести переговори і вб’є нас без зайвих запитань.

Облизую губи, пробігаю кілька останніх кроків і б’ю ребром долоні йому в носа. Він зойкає, затуляючи обличчя обома руками. Тремтячи від нервового напруження, я, поки він скулюється, встигаю вдарити його в пах. Пітер падає навколішки, впускає пістолет. Я підбираю зброю і приставляв дуло йому до голови.

— Як це ти не спиш? — запитую я. Він піднімає голову, і я зводжу курок, вигнувши брову.

— Лідери Безстрашності... вони оцінили мої записи і звільнили мене від симуляції, — відповідає він.

— Бо подумали, що ти й при тямі задосить кровожерливий, щоб запросто вбити кількасот людей, — мовлю я. — Логічно.

— Я не... кровожерливий!

— Вперше бачу такого брехливого правдолюба, — постукую пістолетом по його черепу. — Де комп’ютери, що контролюють симуляцію, Пітере?

— Ти не застрелиш мене.

— Люди часто переоцінюють мою доброту, — тихо кажу я. — Думають, коли я така маленька, до того ж дівчина, до того ж зануда, то не можу бути жорстокою. Але вони помиляються.

Я переводжу пістолет на три дюйми ліворуч і стріляю йому в плече.

Він верещить на весь коридор. З рани фонтанує кров, і Пітер знову верещить, лобом упершись у підлогу. Попри докірливий укол в грудях, знову приставляю пістолет йому до голови.

— Тепер, коли ти зрозумів свою помилку, я дам тобі ще один шанс розповісти те, про що я просила, перш ніж я ще кудись тобі стрельну.

Ще один момент, на який можна розраховувати: Пітер егоїстичний.

Він повертає голову і пильно дивиться на мене. Закусивши нижню губу, він судомно видихає. І вдихає. І видихає.

— Вони все слухають, — випльовує він. — Якщо ти не вб’єш мене, то вб’ють вони. Я скажу, але тільки якщо ти забереш мене звідси.

— Що?

— Забери мене... ох... з собою, — кривиться він.

Я не вірю власним вухам.

— Ти хочеш, щоб я забрала з собою тебе, людину, що намагалася мене вбити?

— Так, — стогне він. — Якщо хочеш дізнатися те, що хочеш.

Здається, ніби я маю вибір, та насправді не маю. Кожної хвилини, що її я гаю, вибалушившись на Пітера і згадуючи нічні кошмари за його участі й ту кривду, якої він мені завдав, черговий десяток альтруїстів гине в лещатах безмозкої армії Безстрашності.

— Гаразд, — мало не давлюся цим словом. — Гаразд.

Чую позаду кроки й обертаюся, міцно тримаючи пістолет. До нас підходять тато, Калеб і Маркус.

Батько знімає сорочку. Під нею надіта сіра футболка. Він присідає навпочіпки біля Пітера й туго перев’язує йому плече. Промокаючи кров, що тече по руці Пітера, він зводить погляд на мене й запитує:

— Хіба не можна було обійтися без стрілянини?

Я не відповідаю.

— Часом біль — на добро, — спокійно зауважує Маркус.

Перед очима спливає картинка: як він стоїть перед Тобіасом з паском у руці, й долинає відлуння його голосу: «Це для твого ж добра». Кілька секунд я не зводжу з нього очей. Він справді в це вірить? Так сказав би хіба безстрашний.

— Час уже йти, — мовлю я. — Вставай, Пітере.

— Ти йому йти пропонуєш? — обурюється Калеб. — З глузду з’їхала?

— Хіба я прострелила йому ногу? Ні. Він іде з нами. Куди нам, Пітере?

Калеб допомагає Пітеру підвестися.

— До скляної будівлі, — кривиться той. — На восьмий поверх.

У двері він проходить перший.

Поринаю в ревисько річки і блакитне мерехтіння Ями, яку досі ще не бачила такою порожньою. Оглядаю стіни в пошуках ознак життя, та не бачу ні руху, ні постатей, що зачаїлися в темряві. З пістолетом у руці я йду до стежки, яка веде до скляної стелі. Від порожнечі мене охоплює дрож. Ця порожнеча нагадує безкрайнє поле в моїх кошмарах з воронами.

— Чому ти вважаєш, що маєш право стріляти в людей? — запитує батько, йдучи за мною стежкою. Ми проходимо повз тату-студію. Де зараз Торі? І Христина?

— Не час обговорювати моє моральне обличчя, — відповідаю я.

— Навпаки, саме час, — заперечує він, — бо скоро тобі випаде можливість вистрілити в когось іще, і якщо ти не розумієш...

— Не розумію чого? — огризаюсь я, не обертаючись. — Що кожна втрачена мною секунда означає смерть чергового альтруїста і перетворення чергового безстрашного на вбивцю? Це я розумію. Тепер твоя черга.

— Завжди можна знайти інший вихід.

— А ти впевнений, що знаєш його?

— Будь ласка, не сваріться, — з докором перебиває Калеб. — Зараз не час.

Я продовжую підніматися, мої щоки палають. Кілька місяців тому я б не наважилася огризатися до батька. Можливо, навіть кілька годин тому. Але щось змінилося, коли застрелили маму. Коли відняли в мене Тобіаса.

Крізь рейнсько води чую, як хекає батько. Я забула, що він старший за мене, що він уже не здатен витримувати таких навантажень.

Перш ніж піднятися металевими сходами, що ведуть до скляної стелі, чекаю в темряві, спостерігаючи за сонячними відблисками на стінах Ями. Дочекавшись, коли по залитій сонцем стіні ковзне тінь, рахую секунди до появи наступної. Що півтори хвилини охоронці роблять обхід, двадцять секунд стоять і рухаються далі.

— Там, нагорі, озброєні люди. Вони мене вб’ють, якщо зможуть, — тихо кажу батькові і зазираю йому в очі, — то я маю їм це дозволити ?

Він кілька секунд дивиться на мене.

— Іди, — відповідає він, — і нехай тобі допоможе Бог.

Обережно піднімаюся сходами і зупиняюся, перш ніж вистромити голову назовні. Чекаю, спостерігаючи за рухом тіней, і коли одна з них зупиняється, ступаю крок нагору, цілюсь і стріляю.

Куля не влучає в охоронця, натомість розносить вікно за ним. Я знову стріляю і пірнаю вниз, а кулі вже з дзвоном відскакують від підлоги навколо мене. Хвалити Бога, скляна стеля куленепробивна, бо якби скло розбилося, я полетіла б униз.

Мінус один охоронець. Глибоко вдихаю і підношу руку над стелею, крізь скло дивлячись на свою ціль. Стріляю в охоронця, який біжить до мене. Куля влучає йому в плече. На щастя, він упускає пістолет, і той ковзає до мене по підлозі.

Тремтячи всім тілом, кидаюся в діру у стелі й хапаю пістолет, поки охоронець не встиг до нього дістатися. Повз голову зі свистом пролітає куля — так близько, що розтріпує мені волосся. З широко розплющеними очима я підношу праву руку, від чого тіло заливає пекучий біль, і тричі стріляю за спину. Одна з куль дивом влучає в охоронця, на очі мимоволі навертаються сльози від болю в плечі. Впевнена, у мене щойно розійшовся шов.

Навпроти мене стоїть іще один охоронець. Розпластавшись на животі, уперши лікті в підлогу, я наставляю на нього обидва пістолети. Дивлюся в чорну точку — дуло його пістолета.

Потім відбувається щось несподіване. Він смикає підборіддям, подаючи знак, що пропускає мене.

Вочевидь, він теж дивергент.

— Усе чисто! — кричу я.

Охоронець пірнає в залу панорами страху і зникає.

Я повільно підводжуся, притискаючи праву руку до грудей. Бачу тільки те, що просто переді мною. Я біжу вперед і не зможу зупинитися, не зможу ні про що думати, поки не досягну кінця.

Простягаю один пістолет Калебу, а другий засовую за пояс.

— Гадаю, вам з Маркусом краще залишитися тут з ним, — киваю я на Пітера. — Він тільки заважатиме. Постарайся, щоб за нами ніхто не пішов.

Сподіваюся, брат не розуміє, що я роблю — залишаю його тут, у безпеці, хоч він з радістю віддав би життя заради нашої справи. Якщо я піднімуся в будівлю, то вже навряд чи повернусь. Максимум, на що я можу сподіватися, що симуляцію буде вимкнено до того, як мене вб’ють. Коли я зважилася на таке? Це ж певна смерть. Чому не було так просто?

— Я не можу тут залишатися, поки ти ризикуєш життям нагорі, — заперечує Калеб.

— Це необхідно.

Пітер опускається навколішки. Його обличчя блищить од поту. Якусь мить я навіть жалію його, та потім згадую Едварда, і як пекли мої очі під пов’язкою, і жаль заступає ненависть. Калеб нарешті киває.

Я підходжу до одного з мертвих охоронців і забираю його пістолет, при цьому стараюся не дивитись на рану, яка стала для нього смертельною. В моїй голові пульсує кров. Я не їла, не спала, не плакала, не кричала й навіть не мала можливості на мить зупинитися. Закусивши губу, змушую себе йти до ліфтів. Восьмий поверх.

Щойно двері ліфта зачиняються, притуляюся чолом до скла і слухаю писк.

Зводжу погляд на батька.

— Дякую... що захистила Калеба, — каже тато. — Беатрис, я...

Ліфт піднімається на восьмий поверх, двері відчиняються. Двоє охоронців стоять напоготові з пістолетами в руках і порожніми обличчями. Під звуки пострілів я падаю на живіт. Чую, як кулі вгризаються у скло. Охоронці сповзають на підлогу; один з них живий і стогне, другий поволі згасає. Батько стоїть над ними з пістолетом у витягнутій руці.

Спотикаючись, я спинаюся на ноги. Охоронці біжать лівим коридором. Судячи з синхронності їхніх кроків, ними управляє симуляція. Я можу втекти праворуч, але якщо охоронці з’явилися ліворуч, комп’ютери саме там. Падаю на долівку між охоронцями, яких щойно застрелив мій батько, і лежу нерухомо.

Батько вистрибує з ліфта і біжить по правому коридору, відвертаючи увагу охоронців-безстрашних. Я затискаю рот рукою, щоб не заволати: по той бік — глухий кут.

Намагаюсь опустити голову, щоб нічого не бачити, та не можу. Визираю з-за спини мертвого охоронця. Розвернувшись упівоберта, батько стріляє в переслідувачів, та недосить швидко. Один з охоронців влучає йому в живіт, і тато так голосно стогне, що цей стогін луною озивається в моїх грудях.

Батько затискає живіт рукою, опирається плечима об стіну і стріляє знову. І знову. Охоронці в симуляції, вони не перестають рухатися, навіть коли в них поціляють кулі, не перестають рухатися до останнього удару серця. Їм не вдається дістатися до батька. По його руці стікає кров, і поволі обличчя його біліє. Ще один постріл, і останній охоронець падає.

— Тату, — хрипко шепочу я, хоч насправді я хотіла крикнути.

Він сповзає на долівку. Наші погляди зустрічаються, наче між нами зовсім мала відстань.

Він розтуляє рота, ніби хоче щось сказати, та опускає підборіддя на груди, його тіло обм’якає.

У мене печуть очі, я не маю сили підвестися. Від запаху поту й крові мене нудить. Хочеться покласти голову на підлогу, і щоб усе закінчилося. Хочеться заснути й ніколи не прокидатися.

Але те, що я казала батькові, було правдою: кожної миті мого зволікання помирає черговий альтруїст. У всьому світі для мене залишилося тільки одне — вимкнути симуляцію, знищити її.

Насилу підводжусь і біжу коридором, повертаю в кінці праворуч. Попереду всього одні двері. Я відчиняю їх.

Протилежна стіна всуціль укрита маленькими квадратними екранами. Десятки екранів, і на кожному відображена певна частина міста. Паркан. Центр. Вулиці сектора Альтруїзму, що мурашаться солдатами-безстрашними. Перший поверх будівлі під нами, де на мене чекають Калеб, Маркус і Пітер. Тут усе, що я бачила в житті, все, що я знаю.

На одному з екранів замість зображення — рядок коду. Він біжить так швидко, що прочитати я не годна. Це симуляція, вже скомпільований код, складний перелік команд, які передбачають і обробляють тисячу різних результатів.

Перед екраном — крісло і стіл. У кріслі сидить солдат-безстрашний.

— Тобіасе, — кличу я його на ім’я.