Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 19

Коли я заходжу, більшість неофітів — і вроджені безстрашні, і перекинчики — скупчилися між рядами двоярусних ліжок, обступивши Пітера. В руках він тримає аркуш паперу.

— «Масове зречення дітей лідерів Альтруїзму неможливо ні ігнорувати, ні вважати випадковим, — читає він. — Перехід Беатрис і Калеба Прайорів, дітей Ендрю Прайора, ставить під сумнів сенс цінностей і доктрин Альтруїзму».

По спині пробігає холодок. Христина, яка стоїть позаду натовпу, обертається і помічає мене. Вона кидає на мене стривожений погляд. Я не маю сили поворухнутися. Мій батько! Ерудити накинулися на мого батька.

— «Інакше чому діти такої високопоставленої особи визнали, що нав’язаний їм спосіб життя недосить привабливий? — продовжує читати Пітер. — Моллі Атвуд, ще один перекинчик, вважає, що причина у спотвореному, жорстокому вихованні. „Одного разу я чула, як вона розмовляє уві сні, — повідомляє Моллі. — Вона просила батька щось припинити. Не знаю, що саме, але через це їй снилися кошмари“...»

То он як Моллі мені помстилася! Напевне, вона поговорила з журналістом-ерудитом, на якого нагиркала Христина.

Моллі посміхається. У неї криві зуби. Мабуть, вибити їх — зробити їй послугу.

— Що? — гаркаю я. Тобто намагаюся гаркнути, та виходить глухе рипіння, тож доводиться прочистити горло і повторити: — Що?

Пітер припиняє читати, обертаються кілька неофітів. Хтось, як Христина, дивиться на мене з жалістю: вони позводили брови, поопускали куточки губ. Та більшість обмінюються посмішками і саркастичними поглядами. Пітер обертається останній і вишкіряється.

— Віддай, — простягаю я руку. Обличчя пашить.

— Але я ще не дочитав, — у голосі його вчувається сміх. Він знову зачитує з аркуша: — «А що як відповідь ховається не в одній аморальній особі, а в спотворених ідеалах всієї фракції? Що як ми довірили своє місто тим, хто вербує прихильників тиранії, тим, хто не здатен привести нас від злиднів до процвітання?»

Я кидаюся до нього, намагаючись вихопити аркуш, та він тримає його високо над головою — потрібно підстрибнути. Я не стрибатиму. Натомість щосили наступаю йому на ногу. Він зціплює зуби, щоб не застогнати.

А я кидаюся на Моллі, сподіваючись заскочити її зненацька і збити з ніг, та не встигаю до неї дотягнутися — мене обхоплюють за талію холодні руки.

— Це мій батько! — верещу я. — Мій батько, жалюгідні боягузи!

Вілл відтягує мене, відірвавши від землі. Я, задихана, досі намагаюся вихопити аркуш, поки його не продовжили читати. Я мушу його спалити, знищити, це мій обов’язок!

Вілл витягає мене з кімнати в коридор, впиваючись нігтями в шкіру. Зачинивши двері, він відпускає мене, і я щосили його відштовхую.

— Ти гадаєш, я не здатна протистояти цій жалюгідній правдолюбці?

— Здатна, — Вілл затуляє собою двері. — Просто я не хотів, щоб ти влаштувала бійку в дортуарі. Заспокойся.

— Заспокоїтися? — з моїх губ зривається смішок. — Заспокоїтися?! Це про мою родину вони патякають, про мою фракцію!

— Ні, не про твою, — під його очима темні кола, він виглядає виснаженим. — Це твоя колишня фракція, і ти не можеш завадити їм говорити, тож мусиш просто не зважати.

— Та ти взагалі слухав? — відчуваю, як кров відливає від обличчя, я дихаю рівніше. — Твоя дурнувата колишня фракція вже не просто ображає Альтруїзм. Вона закликає скинути увесь уряд!

— Аж ніяк, — сміється Вілл. — Ерудити зарозумілі й докучливі, ось чому я від них пішов, але вони не революціонери. Вони хочуть більшого впливу, і вони ображені на Альтруїзм за те, що їх не слухають.

— Вони не хочуть, щоб їх слухали, вони хочуть, щоб з ними погоджувалися, — заперечую я. — Не можна вибивати згоду силою, — я ховаю обличчя в долонях. — Повірити не можу, що мій брат приєднався до них.

— Легше-легше! Вони не такі вже й погані, — різко каже він.

Я киваю, але не вірю йому. Не можу уявити, щоб Ерудиція геть не перепаскудила людини, хоч Вілл здається нормальним.

Двері знову відчиняються, виходять Христина з Алом.

— Моя черга робити татуювання, — каже Христина. — Підеш з нами?

Я пригладжую коси. Не можу повернутися в дортуар. Навіть якщо Вілл відпустить мене, сили будуть нерівні. Єдиний варіант — піти з друзями і постаратися забути про те, що відбувається за стінами табору Безстрашності. Я й без переживань за родину маю чимало клопотів.

Ал іде попереду, всадовивши Христину на ґорґоші. Вона верещить, коли він прорубується крізь натовп. Народ аж відскакує перед ним.

Плече ще болить. Христина і мене вмовила зробити татуювання печатки Безстрашності. Це коло з полум’ям усередині. Мама ніяк не відреагувала на татуювання на ключиці, тож сумнівів щодо татуювань не залишилося. Це спосіб життя безстрашних, така ж невід’ємна частина посвячення, як навчання бою.

Христина ще вмовила мене купити блузку, у викоті якої видно плечі та ключиці, і знову підвести очі чорним олівцем. Я більше не опираюсь її спробам підфарбувати мене. А надто відтоді, як виявила, що мені це подобається.

Ми з Віллом прямуємо за Христиною і Алом.

— Повірити не можу, що ти зробила ще одне татуювання, — він хитає головою.

— Чому? — запитую я. — Тому що я зануда?

— Ні. Тому що ти... поміркована, — він усміхається. У нього рівні білі зуби. — То чого ти боялася сьогодні, Трис?

— Море ворон, — відповідаю. — А ти?

— Море кислоти, — сміється він.

Я не запитую, що він має на увазі.

— Просто неймовірно, як це працює, — каже він. — Адже насправді ми маємо боротьбу між таламусом, що породжує страх, і лобовою часткою, що приймає рішення. Симуляція відбувається виключно в голові, тож коли тобі здається, ніби з тобою щось роблять, насправді ти сам це робиш з собою і... — він замовкає. — Вибач. Розбалакався, як ерудит. Дурна звичка.

— Але цікаво, — знизую я плечима.

Ал мало не впускає Христину, і вона хапається за перше-ліпше, що підвертається під руку, а саме його обличчя. Він, смикнувшись, зручніше бере її за ноги. На перший погляд Ал здається щасливим, та його посмішкам бракує безтурботності. Я хвилююся за нього.

Біля Прірви бачу Чотири, оточеного гуртом людей. Він так сміється, що хапається за поруччя, щоб не впасти. Судячи з пляшки в його руці й розчервонілого обличчя, він п’яний, або скоро сп’яніє. Я звикла бачити Чотири суворого, як солдат, і забула, що йому лише вісімнадцять.

— Ой лишенько, — скрикує Вілл. — Тривога: інструктор!

— Принаймні це не Ерик, — озиваюсь я. — Він би нам тут влаштував!

— Воно-то так, але Чотири теж лякає. Пам’ятаєш, як він приставив пістолет Пітеру до голови? Я думав, Пітер штанці намочить.

— Пітер заслужив, — твердо відповідаю я.

Вілл не заперечує. Кілька тижнів тому ще міг би, але ми всі вже бачили, на що здатний Пітер.

— Трис! — гукає Чотири. Ми з Віллом перезираємося — чи то здивовано, чи то з побоюванням. Чотири відлипає від поруччя і підходить до мене. Ал і Христина, котрі йдуть попереду, зупиняються, і Христина зісковзує на землю. Нічого дивного, що вони витріщаються. Нас четверо, але Чотири звертається тільки до мене.

— Ти змінилася, — зазвичай він говорить різко, а зараз мова його вповільнена.

— Ти теж... — (Він і справді здається розслабленим і юним). — Чим займаєшся?

— Фліртую зі смертю, — хихикає він. — Пиячу над Прірвою. Напевно, не найкраща ідея.

— Напевно.

Не впевнена, що Чотири в такому вигляді мені подобається. У ньому відчувається щось тривожне.

— Не знав, що ти зробила татуювання, — він дивиться на мою ключицю.

Сьорбає з пляшки. Від нього тхне. Як він того поза-фракційного.

— Точно. Ворони! — він озирається на друзів, які продовжують розважатися без нього, на відміну від моїх. — Я запропонував би тобі зависнути з нами, але ти не маєш бачити мене таким.

Дуже хочеться запитати, чому він запропонував би мені зависнути з ними, але відповідь, імовірно, якимось чином пов’язана з пляшкою у нього в руці.

— Яким таким? — запитую. — П’яним?

— Так... себто ні, — його голос м’якшає. — Справжнім, напевно.

— Я вдам, що нічого не бачила.

— Дуже мило з твого боку, — він нахиляється до мого вуха і шепоче: — Чудовий маєш вигляд, Трис.

Його слова несподівані, й серце підскакує в грудях. Дарма, адже, судячи з його затуманеного погляду, він гадки не має, про що базікає. Я сміюся.

— Дуже тебе прошу, тримайся подалі від Прірви, гаразд?

— Звісно, — підморгує він мені.

Хоч-не-хоч, а я всміхаюся. Вілл прочищає горло, але я не хочу відвертатися від Чотири, навіть коли він повертається до друзів.

Потім Ал врізається у мене, як скеля, і перекидає мене через плече. Я верещу, обличчя палахкотить.

— Ходімо, мала, — каже він. — Я віднесу тебе на вечерю.

Упираюся ліктями в Алову спину і махаю Чотири, та Ал забирає мене.

— Я гадав, що рятую тебе, — зауважує Ал, коли ми відходимо, і ставить мене на землю. — Що то було?

Він намагається говорити безтурботно, але питання звучить із сумними нотками. Він досі занадто опікується мною.

— Еге ж, нам усім хотілося б це знати, — аж підспівує Христина. — Що він тобі сказав?

— Нічого, — хитаю я головою. — Він був п’яний. Він не тямив, що верзе, — прокашлююсь я. — Ось чому я посміхнулася. Бачити його таким... кумедно.

— Звісно, — погоджується Вілл. — Це зовсім не тому...

Та не встигає він договорити, як я стукаю Вілла ліктем під ребра. Він стояв досить близько, щоб почути, як Чотири зробив мені комплімент. Ще бракувало, щоб він усім про це розпатякав, а надто Алу. Хлопцю й так кепсько.

Вдома я проводила спокійні приємні вечори в родинному колі. Мати плела шарфи сусідським дітлахам. Батько допомагав Калебу робити домашнє завдання. В коминку палахкотів вогонь, і моє серце билося рівно, оскільки я робила те, що мусила, тож довкола мене панували мир і спокій.

Мене ніколи не тягав на плечі здоровань, і я не сміялася за обіднім столом до кольок у животі й не дослухалася до гулу сотень голосів. Якнайменше спокою — оце і є свобода.