Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 5

На Церемонію вибору дістаємося автобусом, ущерть повним людей у сірих сорочках і штанях. Бліде кружало сонця пропікає хмари, немов кінчик запаленої цигарки. Я ніколи не куритиму, бо курці більше за інших мають схильність до марнославства, та коли ми виходимо з автобуса, натовп правдолюбів масово смалить перед будівлею.

Щоб побачити маківку Центру, мушу захилити голову, та навіть тоді частина будівлі потопає в хмарах. Це найвища споруда в місті. З вікна моєї спальні мені видно вогні на двох її шпилях.

Виходжу з автобуса вслід за батьками. Калеб спокійний на вигляд, могла б і я так виглядати, коли б знаття, що робити. Натомість у мене якесь незрозуміле відчуття, ніби серце от-от вистрибне з грудей, і я хапаю брата за руку, щоб не впасти, коли піднімаюся головними сходами.

Ліфт ущерть забитий, тому нашим місцем батько поступається своїм товаришам. Ми піднімаємося сходами, підкоряючись батькові. Показуємо приклад членам своєї фракції, і незабаром сірі бетонні сходи затоплюють люди в сірому одязі. Я підлаштовуюся під їхню ходу. Розмірений тупіт і однорідність натовпу змушують повірити, що я можу це вибрати. Влитися в суспільну свідомість Альтруїзму, повсякчас звернену назовні.

Та згодом у мене починають нити ноги, бракне повітря, я знову відволікаюся на власну персону. Щоб потрапити на Церемонію вибору, слід піднятися на двадцять прольотів.

Батько притримує двері на двадцятому поверсі і стоїть як вартовий, поки проходять альтруїсти — усі до останнього. Я б його почекала, але натовп штовхає мене вперед, геть від сходів, до зали, де я обиратиму власне майбутнє.

Зала влаштована концентричними колами. По самому краю стоять шістнадцятирічні підлітки зі всіх фракцій. Поки що ми не є членами фракції; сьогоднішні рішення зроблять нас неофітами, й по завершенні посвячення кожен з нас стане членом фракції.

Ми шикуємося за алфавітом відповідно до прізвищ, яких сьогодні можемо позбутися. Я стою між Калебом і Даніель Пйолер, рожевощокою злагідною в жовтій сукні.

У наступному колі стоять ряди стільців для наших сімей. Вони розділені на п’ять секцій, за числом фракцій. Не всі члени фракцій прийшли на Церемонію вибору, та їх досить, щоб натовп здавався величезним.

Щороку відповідальність за проведення церемонії переходить від однієї фракції до іншої. Сьогодні черга Альтруїзму. Маркус прочитає вступне слово і назве імена у зворотному алфавітному порядку. Калеб зробить вибір переді мною.

В останньому колі — п’ять велетенських металевих чаш. Якби я згорнулася клубком, то напевне помістилася в одній з них. У чашах — символи фракцій: сіре каміння Альтруїзму, вода Ерудиції, земля Злагоди, жар Безстрашності та скло Правдолюбства.

Коли Маркус оголосить моє ім’я, я стану в центрі трьох кіл і мовчатиму. Він простягне мені ніж. Я вріжу собі руку і бризну кров’ю в чашу вибраної фракції.

Моя кров стигне на камінні... Моя кров шкварчить на жару...

Перш ніж сісти, батьки підходять до нас із Калебом. Батько цілує мене в чоло і з усмішкою плескає Калеба по плечу.

— Скоро побачимося, — каже він без тіні сумніву.

Мати обіймає мене, і я ледь не гублю рештки рішучості. Зціплюю зуби і дивлюся в стелю, де висять круглі світильники, що розливають по залі голубувате сяйво. Мати тримає мене надто довго — тримає ще тоді, як я вже опускаю руки. Перш ніж відійти, вона повертає голову і шепоче мені на вухо:

— Я люблю тебе. Попри все.

Коли вона відходить, я понуро дивлюсь їй услід. Вона знає, що я можу зробити. Не може не знати, інакше б не сказала цього.

Калеб хапає мене за руку і стискає з такою силою, що аж боляче, та я не пручаюся. Востаннє ми трималися за руки на дядьковому похороні. Тоді батько плакав. Ми потребуємо підтримки одне одного, як і тоді.

Поволі зала вгамовується. Мені варто було би поспостерігати за безстрашними; треба було б набратися якнайбільше інформації, та я здатна тільки дивитися на світильники. Намагаюсь розчинитися в голубуватому сяйві.

Маркус стає на примостці між Ерудицією і Безстрашністю та прочищає горло в мікрофон.

— Ласкаво просимо, — мовить він. — Ласкаво просимо на Церемонію вибору. Настав день, коли ми вшановуємо демократичну філософію своїх пращурів, що велить нам: кожна людина має право обрати свій шлях у цьому світі.

«Або, — спадає мені на думку, — один з п’ятьох визначених шляхів». Я стискаю Калебові пальці з такою ж силою, з якою він стискає мої.

— От і виповнилося нашим дітям шістнадцять. Вони стоять край порога дорослого життя, тож прийшла пора вирішити, якими людьми вони стануть, — голос Маркуса звучить урочисто, додаючи ваги кожному слову. — Десятки років тому наші пращури усвідомили, що у нескінченних війнах винні не ідеологія, не релігія, раса чи націоналізм. Вони постановили, що виною всьому є людська сутність — схильність людства до зла у будь-яких його проявах. Вони розділилися на фракції у прагненні викоріннти якості, які — вони вірили — винні у всесвітньому хаосі.

Я кидаю погляд на чаші в центрі кімнати. У що вірю я? Я не знаю, не знаю, не знаю!

— Ті, хто засуджував агресію, об’єднались у Злагоду.

Злагідні усміхаються одне до одного. Вони вдягнені у зручний одяг червоного або жовтого кольорів. Завжди, як бачу їх, вони здаються добрими, люблячими, розкутими. Та мені ніколи не хотілося приєднатися до них.

— Ті, хто засуджував невігластво, вступили до Ерудиції.

Виключити Ерудицію — найлегше в моєму виборі.

— Ті, хто засуджував лукавство, створили Правдолюбство.

О, до цього в мене ніколи не було охоти.

— Ті, хто засуджував егоїзм, створили Альтруїзм.

Я засуджую егоїзм; стовідсотково засуджую.

— А ті, хто засуджував боягузтво, утворили Безстрашність.

Та я недосить самовіддана. Шістнадцять років старалася, та й тепер недосить.

У мене німіють ноги, наче з них викачали всю кров. І як мені йти, коли назвуть моє ім’я?

— Працюючи пліч-о-пліч, ці п’ять фракцій живуть у мирі уже багато років, і кожна робить внесок у свій сектор суспільства. Альтруїзм задовольняє потребу в безкорисливих лідерах в уряді; Правдолюбство забезпечує надійними і чесними лідерами в юриспруденції; Ерудиція постачає освічених вчителів і науковців; Злагода дає турботливих вихователів і доглядальниць; Безстрашність гарантує захист від внутрішніх і зовнішніх загроз. Одначе вплив кожної фракції не обмежується цими галузями. Ми даємо одне одному набагато більше, ніж можна описати словами. У своїх фракціях ми знаходимо сенс, знаходимо мету, знаходимо життя.

Мені пригадується гасло, що його я прочитала в підручнику історії фракцій: «Фракція понад кров». Ми належимо своїм фракціям більше, ніж сім’ям. Чи правильно це?

— Без них ми не виживемо, — додає Маркус.

Голос його стихає, і повисає тиша, гнітюча тиша. Вона вгинається під вагою нашого найгіршого страху, що перевершує навіть страх смерті: стати позафракційними.

Маркус провадить:

— І тому сьогоднішній день — це свято; день, коли в наші ряди вливаються нові члени, які трудитимуться пліч-о-пліч з нами заради кращого суспільства і кращого світу.

Вибухають оплески. Вони здаються приглушеними. Я намагаюся не ворушитися, бо з онімілими колінами і закляклим тілом мене вже навіть не трусить. Маркус читає перші імена, але я навіть не розрізняю складів. Як я знатиму, що він називає моє ім’я?

Шістнадцятилітки одне по одному залишають коло і виходять на середину зали. Перша дівчинка вибирає Злагоду — фракцію, в якій вона народилася. Я спостерігаю, як скапують краплі її крові й вона стає за стільцями товаришів.

У кімнаті безперервний рух: чергове ім’я і черговий підліток, черговий ніж і черговий вибір. Я знаю більшість присутніх, однак сумніваюся, що вони знають мене.

— Джеймс Такер, — оголошує Маркус.

Джеймс Такер — із безстрашних — перечепився, коли йшов до чаш. Але він змахує руками, і йому вдається відновити рівновагу. Його обличчя буряковіє, і він швидко виходить на середину зали. Стоїть у центрі й переводить погляд з чаші Безстрашності на чашу Правдолюбства — помаранчеві язики полум’я звиваються дедалі вище, скло відбиває блакитне світло.

Маркус простягає йому ніж. Джеймс глибоко вдихає — я бачу, як здіймаються його груди, — і приймає ніж на видиху. Потім черкає ножем по долоні та відводить руку вбік. Кров крапає на скло — він перший з нас, хто змінив фракцію. Перший перехід між фракціями. З сектора Безстрашності долинає невдоволений гугіт, я потуплюю погляд у підлогу.

Надалі Джеймса вважатимуть зрадником. За півтора тижні, в День провідин, сім’я безстрашних матиме право навідати його в новій фракції, але не робитиме цього, бо він її зрікся. Його бракуватиме в коридорах їхнього будинку, по собі він лишить порожнечу, яку неможливо заповнити. Спливе час, і рана загоїться, як при видаленні органу, коли його місце заповнює рідина. Люди неспроможні довго жити в порожнечі.

— Калеб Прайор, — викликає Маркус.

Калеб востаннє стискає мою руку і йде, кинувши на мене довгий погляд через плече. Я стежу, як його ноги доходять до середини залу і як його руки впевнено приймають ножа у Маркуса; він притискає ножа до тіла. Кров заповнює його долоню, і Калеб прикушує губу.

Видихає. Вдихає. Простягає руку над чашею Ерудиції, і його кров крапає у воду, зафарбовуючи її у насичений червоний колір.

Чую ремствування, що переростає в обурені вигуки. Думки плутаються. Мій брат, мій самовідданий брат, перейшов до іншої фракції? Мій брат, вроджений альтруїст, — ерудит?

Заплющую очі — й бачу стос книжок на Калебовому столі та його тремтячі руки після тесту на схильність. Чому я не дотумкала, що коли вчора він радив мені подумати про себе, він також це радив і собі самому?

Я роздивляюся натовп ерудитів — вони самовдоволено посміхаються і підштовхують одне одного. Зазвичай тихі й безтурботні альтруїсти пошепки напружено перемовляються і зиркають на фракцію, що стала нашим ворогом.

— Прошу уваги, — каже Маркус.

Натовп його не чує.

— Тихо, будь ласка! — вже кричить Маркус.

Западає тиша. Тільки щось дзвенить.

Я чую своє ім’я, і судома виносить мене вперед. На півдорозі до чаш я впевнена, що виберу Альтруїзм. Сумнівів немає. Я бачу, як стаю дорослою жінкою в сірому балахоні, одружуюся з братом Сюзан, Робертом, працюю волонтером у вихідні. Мирна рутина, тихі ночі перед коминком, упевненість у безпеці... Може, я й не стану справжньою альтруїсткою, та принаймні кращою, ніж зараз.

Я усвідомлюю, що це дзвенить у мене у вухах.

Поглядаю на Калеба за спинами ерудитів. Він дивиться на мене й ледве киває, ніби знає, про що я думаю, і погоджується з цим. Я спотикаюся. Якщо Калеб не створений для Альтруїзму, то я й поготів? Але що мені робити тепер, коли він нас покинув і я залишилася сама? Він позбавив мене вибору.

Я зціплюю зуби. Одна дитина має залишитися, і це буду я; я зобов’язана так вчинити заради своїх батьків. Зобов’язана.

Маркус простягає мені ножа. Я дивлюся йому в очі — темно-сині, дивного кольору — і приймаю ніж. Маркус киває, і я повертаюся до чаш. Жар Безстрашності й каміння Альтруїзму — ліворуч од мене, одна чаша попереду, друга позаду. Я тримаю ніж у правій руці й торкаюся лезом долоні. Зціпивши зуби, веду лезо вниз. Боляче, але я майже не помічаю цього. Притискаю обидві руки до грудей і, здригаючись, видихаю.

Розплющую очі та простягаю руку. Кров крапає на килим між двома чашами. Потім, не зумівши стримати зітхання, я переводжу руку вперед, і моя кров шипить на жару.

Я егоїстична. Я безстрашна.