Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 3

Прокидаюся зі спітнілими долонями й почуттям провини. Лежу в кріслі у дзеркальній кімнаті. Відкинувши голову, бачу за спиною Торі. Вона, стиснувши губи, знімає електроди з наших голів. Я чекаю бодай кілька слів про тест — що все закінчилося або що я добре впоралася, та й хіба можна погано впоратися з таким тестом? Однак вона мовчки знімає дроти з мого чола.

Я сідаю і витираю долоні об штани. Напевно, я зробила щось неправильно, нехай все і відбувалося лише в моєму мозку. У Торі таке дивне обличчя, бо вона не знає, як сказати мені, яка я жахлива людина? Нехай би вона не тягнула з відповіддю!

— Вельми несподівано, — каже вона. — Перепрошую, я на мить.

Несподівано?

Я притискаю коліна до грудей. Шкода, що мені не хочеться плакати, сльози могли ж бо принести полегкість. Як можна провалити тест, до якого не дають підготуватися?

Час спливає, я нервую дедалі більше. Мені доводиться витирати долоні що кілька секунд, бо на них проступає піт... а може, просто тому, що це хоч трохи заспокоює. А раптом мені скажуть, що я не пасую до жодної фракції? Тоді мені доведеться жити на вулицях, з позафракційними. Але це неможливо. Жити без фракції означає не просто жити в злигоднях і убозтві, це означає опинитися поза суспільством, без найголовнішого в житті — колективу.

Якось мама сказала, що ми не можемо вижити самі, та навіть якби могли, то не захотіли б. Без фракції у нас немає мети і сенсу життя.

Я трушу головою. Не можна про це думати. Слід зберігати спокій.

Нарешті двері відчиняються, входить Торі. Я прилипаю руками до підлокітників крісла.

— Вибач, що змусила хвилюватися, — мовить Торі. Вона стоїть у ногах крісла, запхавши руки в кишені, бліда і напружена. — Беатрис, твої результати не остаточні, — каже вона. — Зазвичай кожен етап симуляції виключає одну або більше фракцій, але в твоєму випадку були викреслені всього дві.

Я дивлюся на неї.

— Дві? — повторюю я. Горло стискає так, що важко говорити.

— Якби ти відчула рефлекторну відразу до ножа і вибрала сир, симуляція пішла б за іншим сценарієм, що підтвердив би твою схильність до Злагоди. Цього не сталося, й це означає, що Злагода виключається, — Торі чухає потилицю. — Зазвичай симуляція розвивається лінійно і виділяє одну фракцію, відкидаючи решту. Прийняті тобою рішення не дозволили відкинути наступний варіант, Правдолюбство, і мені довелося змінити симуляцію і закинути тебе в автобус. І там твоя схильність до брехні виключила Правдолюбство.

Вона криво посміхається.

— Не переживай. У цьому випадку тільки правдолюби кажуть правду.

Один з вузлів у моїх грудях слабшає. Можливо, не така я вже й жахлива людина.

— Хоча на ділі все складніше. Правду кажуть правдолюби... й альтруїсти, — провадить вона. — А значить, у нас проблема.

У мене відвисає щелепа.

— З іншого боку, ти кинулася на пса, щоб захистити від нього маленьку дівчинку, а це альтруїстична реакція... Та коли чоловік сказав тобі, що правда його врятує, ти продовжувала упиратися в своїй брехні. Це не альтруїстична реакція, — вона зітхає. — Ти не втекла від пса — так чинять безстрашні, однак безстрашні беруть ніж, а ти не взяла.

Вона прочищає горло і продовжує:

— Твоя здорова реакція на пса означає неабиякий хист до ерудиції. Гадки не маю, як тлумачити твою нерішучість на першому етапі, але...

— Стривайте, — перебиваю я. — Виходить, ви зовсім не знаєте, до чого я схильна?

— І так, і ні. Мій висновок, — пояснює вона, — ти виявила однаково себе в альтруїзмі, безстрашності й ерудиції. Люди, які отримують подібний результат... — вона озирається, ніби боїться присутності чужого, — називаються... дивергентами.

Останнє слово вона вимовляє так тихо, що його майже не чуть, і знову на її обличчі читається збентеження й напруження. Вона обходить крісло і нахиляється до мене.

— Беатрис, — каже вона, — в жодному разі не розповідай про це. Це дуже важливо.

— Ми не повинні ділитися результатами, — киваю я. — Знаю.

— Правильно.

Торі опускається навколішки поруч із кріслом і кладе руки на підлокітник. Між нашими обличчями всього лишень кілька дюймів.

— Це інше. Я не про те, що ти не повинна ними ділитися зараз; я про те, що ти в жодному разі не повинна ними ділитися ні з ким і ніколи. Дивергенція — вкрай небезпечна. Ти розумієш?

Я не розумію, як можуть неостаточні результати тесту бути небезпечні, але киваю. Мені однаково не хочеться ні з ким ділитися результатами.

— Гаразд.

Я відліплюю руки від підлокітників і встаю. Мене водить.

— Раджу тобі йти додому, — каже Торі. — Тобі треба все як слід обмізкувати, а як чекатимеш зі всіма, то це лишень буде на шкоду.

— Я мушу попередити брата.

— Я сама йому скажу.

Виходжу з кімнати, тримаючись за чоло і втупившись у підлогу. Я не маю сили дивитися Торі в очі, не маю сили думати про завтрашню Церемонію вибору.

Тепер це мій вибір, хай що там показав тест.

Альтруїстка? Безстрашна?. Ерудитка?

Дивергент.

Я вирішую не сідати на автобус. Якщо рано повернуся додому, батько помітить це, перевіряючи ввечері домашній журнал, тоді мені доведеться пояснювати, що сталося. Натомість іду пішки. Мені потрібно перехопити Калеба, перш ніж він бодай слово скаже при батьках. Калеб уміє зберігати секрети.

Я йду посередині дороги. Автобуси завжди тримаються узбіччя, тому тут безпечніше. То там, то там на вулицях біля будинків бачу сліди жовтих ліній. Вони більше не потрібні, адже у нас зовсім мало машин. Світлофори теж більше не потрібні, але подекуди вони ще висять над дорогою, погрожуючи щомиті гепнути долу.

Реконструкція дуже повільно просувається містом, яке нагадує шахову дошку з нових чистеньких будівель і старих розвалюх. Переважно нові будівлі виросли поблизу болота, що колись було озером. Добровільна організація Альтруїзму, в якій працює мати, відповідає за більшість цих новобудов.

Коли я дивлюся на спосіб життя альтруїстів очима чужака, він здається мені чудовим. Коли я спостерігаю за досконалим ладом у нашій родині, коли ми ходимо на вечірки, де всі прибирають за собою без прохань і нагадувань, коли я бачу, як Калеб допомагає незнайомцям тягати торби з харчами, я наче знову закохуюся в таке життя. І лише коли намагаюся жити ним, виникають проблеми. Я відчуваю фальш.

Але вибрати іншу фракцію означає відректися від своєї родини. Назавжди.

Відразу за сектором Альтруїзму починається смута розвалених будівель і розбитих тротуарів, якою наразі й іду. Подекуди дорога геть провалена, аж оголилися каналізаційні системи і тунелі, які слід обережно обходити; місцями так смердить нечистотами і сміттям, що доводиться затискати носа.

Тут живуть позафракційні. Вони не змогли пройти посвячення і вступити до фракції, яку вибрали, і тому живуть у злиднях, виконуючи роботу, яку більше ніхто не згодиться робити. Вони працюють двірниками, будівельниками та збирачами сміття, тчуть матерію, водять поїзди й автобуси. В обмін на свою працю вони отримують їжу й одяг, але, як каже мама, ні того, ні того їм не вистачає.

Попереду на розі я бачу такого позафракційного. На ньому поношений коричневий костюм, і шкіра складками звисає з підборіддя. Він дивиться на мене, а я дивлюся на нього, не в змозі відвести очей.

— Перепрошую, — каже він деренчливим голосом. — Чи немає в тебе попоїсти?

У мене клубок застрягає в горлі. Суворий голос у голові наказує: «Схили голову і забирайся звідсіля».

Ні! Трушу головою. Я не повинна боятися цього чоловіка. Йому потрібна допомога, і я мушу йому допомогти.

— М-м-м... так.

Я лізу в сумку. Батько велить завжди носити в сумці їжу, якраз на такий випадок. Я простягаю чоловікові пакетик сушених яблучних чипсів.

Він тягнеться до них, але його пальці змикаються не на пакетику, а на моєму зап’ястку. Чоловік посміхається мені. У нього щілина між передніми зубами.

— Які гарні оченята, — каже він. — Шкода, решта підкачало.

Моє серце калатає. Я смикаю рукою, але він посилює хватку. Відчуваю в його подиху бридку кислятину.

— Чи не надто ти мала, щоб розгулювати на самоті, кицю? — питає чоловік.

Я вже не висмикую руку, натомість розпростую плечі. Я знаю, що на вигляд мала, й нема чого мені про це нагадувати.

— Я старша, ніж здаюся, — заперечую я. — Мені шістнадцять.

Він широко розтягує губи, оголюючи сірий кутній зуб з чорною дірою. Я не можу зрозуміти, посміхається він чи кривляється.

— Виходить, сьогодні у тебе особливий день? День перед вибором?

— Відпустіть, — вимагаю я.

У вухах аж лящить. Мій голос дзвінкий і суворий... зовсім не такий, як я очікувала. Він ніби належить не мені.

Я готова. Я знаю, що робити. Уявляю, як б’ю чоловіка ліктем у живіт. Бачу, як пакетик яблук відлітає вбік. Чую, як сама біжу геть... Я готова діяти.

Але чоловік відпускає мою руку, бере яблука і каже:

— Не помились із вибором, мала.