Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 24

— Трис!

У сні мене кличе мама. Йду до неї через кухню. Мама вказує на каструлю на плиті; піднімаю покришку, щоб зазирнути досередини. На мене зирить вороняче око-ґудзик, до стінок каструлі прилипло пташине пір’я, жирна тушка залита окропом.

— Час вечеряти, — каже мама...

— Трис! — чую знов і розплющую очі.

Коло мого ліжка стоїть Христина, на її щоках — патьоки туші та сліз.

— Там Ал, — каже вона. — Ходімо.

Хтось із неофітів уже прокинувся, хтось іще спить. Христина хапає мене за руку і тягне з дортуару. Біжу босоніж кам’яною долівкою, кліпаю, щоб зникла пелена з очей, руки й ноги ще важкі зі сну. Сталося щось жахливе. Я відчуваю це з кожним ударом серця. «Там Ал».

Ми біжимо через Яму, і Христина зупиняється. На уступі зібрався натовп, але люди стоять за декілька футів одне від одного, тож мені вдається прослизнути повз Христину, обігнути високого чоловіка середніх років і стати попереду.

Двоє чоловіків стоять біля Прірви і щось піднімають на мотузках. Обидва крекчуть од натуги, відхиляються назад — мотузки ковзають поруччям — і нахиляються вперед, щоб перехопити мотузки далі. Над уступом з’являється щось велике і темне, кілька безстрашних підскакують вперед, щоб допомогти його витягнути.

Щось із гуркотом падає на дно Ями. Бліда рука, роздута від води, гепається об камінь. Труп. Христина притискається до мене, повисаючи на руці. Вона тицяється обличчям у моє плече і схлипує, але я не можу відвести погляду. Чоловіки перевертають труп, і його голова падає набік.

Розплющені порожні очі. Темні. Лялькові. Горбатий ніс, вузьке перенісся, округлий кінчик. Сині губи. То не людське обличчя — то напівмрець, напівзвір. У грудях горить, вдихаю з хрипами повітря. Ал.

— Один з неофітів, — каже хтось за моєю спиною. — Що сталося?

— Як і щороку, — відповідає інший голос. — Стрибнув у Прірву.

— Не нагнітай! Можливо, це просто нещасний випадок.

— Його знайшли на середині Прірви. Гадаєш, він наступив на шнурок і... гаплик, перечепившись, пролетів п’ятнадцять футів?

Христинині пальці дужче впиваються в мою руку. Треба сказати їй — мені вже боляче. Хтось опускається навколішки біля Ала та стуляє йому повіки. Напевно, щоб здавалося, ніби він спить. Дурість! Чому люди вдають, що смерть — це сон? Це не сон. Не сон.

У мене всередині все перевертається. Груди розпирає, душить, бракне повітря. Я опускаюся долі й тягну за собою Христину. Камінь під колінами твердий. Я щось чую — тінь звуку. Ридання Ала, його нічні схлипування. Треба було здогадатися. І досі ще не можу дихати. Притискаю обидві долоні до грудей і розхитуюся вперед-назад, щоб послабити напругу.

Кліпаю — бачу маківку Ала, який несе мене на спині в їдальню. Підскакую в такт його крокам. Він великий, теплий і незграбний. Був великим, теплим і незграбним. Ось що таке смерть — перехід у минулий час.

Важко сапаю. Хтось приніс великий чорний мішок для тіла. Відразу видно, що Ал у нього не поміститься. До горла підкочується смішок і вилітає з рота придушеним клекотом. Ал не поміститься в мішок для трупа — трагедія. Затуляю рота рукою, і смішок перетворюється на стогін. Висмикую руку і встаю, покинувши Христину. Тікаю.

— Тримай, — каже Торі. Вона простягає мені паруючу кружку. Пахне м’ятою. Тримаю кружку обіруч, тепло поколює пальці.

Торі сідає навпроти. Коли справа стосується похорону, безстрашні не гають часу дарма. Торі сказала, що вони стараються приймати смерть одразу, щойно вона приходить. У тату-студії нікого немає, а от Яма натоптана людьми, більшість із них п’яні. Не знаю, чому це мене дивує.

Вдома у нас на похороні всі тужать. Збираються разом, щоб підтримати родину покійного, ніхто не сидить згорнувши руки, однак немає ні сміху, ні криків, ні жартів. Альтруїсти не вживають алкоголю, тож усі тверезі. Цілком природно, що тут похорон геть не такий.

— Попий, — каже Торі. — Тобі стане ліпше, обіцяю.

— Навряд чи чай допоможе, — повільно промовляю я. Та однак роблю ковток. Чай зігріває рот і горло, тонкою цівкою тече у шлунок. Я не розуміла, як сильно замерзла, поки не зігрілася.

— Я сказала «ліпше», а не «добре», — вона всміхається, але в куточках її очей не збираються звичні зморшки. — Гадаю, «добре» тепер довго не буде.

Я кусаю губу.

— Скільки часу... — судомно добираю потрібні слова, — скільки часу вам знадобилося, щоб повернутися до нормального життя, коли ваш брат...

— Не знаю, — хитає вона головою. — Часом мені здається, що я так і не отямилася. Часом почуваюся добре. Навіть щаслива. Та спливло декілька років, перш ніж: я облишила думку про помсту.

— Чому ви більше про це зовсім не думаєте?

Порожнім поглядом вона витріщається на стіну за моєю спиною. Кілька секунд тарабанить пальцями по нозі й відповідає:

— Не скажу, що зовсім. Скоріше за все... чекаю слушної нагоди.

Вона виходить із заціпеніння і дивиться на годинник.

— Час іти, — каже вона.

Залишки чаю виливаю в раковину. Поставивши горнятко, усвідомлюю, що тремчу. Кепські справи. Зазвичай руки тремтять перед тим, як ринуть сльози, та я не можу розридатися перед усіма.

Виходжу вслід за Торі з тату-студії і стежкою спускаюся в Яму. Натовп юрмиться біля Прірви, в повітрі висить густий запах алкоголю. Жінка переді мною хилиться праворуч, втрачає рівновагу і вибухає сміхом, падаючи на сусіда. Торі хапає мене за руку і волочить звідсіля геть.

Серед неофітів бачу Юраю, Вілла і Христину. Христина аж опухла від сліз. Юрая тримає срібну фляжку. Простягає її мені. Заперечно хитаю головою.

— Це ж треба, — шипить Моллі за спиною і штовхає ліктем Пітера. — Занудою народишся, занудою помреш.

Я не повинна звертати на неї уваги. Її слова нічого для мене не значать.

— Я прочитала сьогодні цікаву статтю, — нахиляється вона до мого вуха. — Дещо про твого татка і справжні причини, з яких ти покинула свою фракцію.

Самозахист — не головне для мене, та це найлегше рішення.

Я розвертаюсь і замантулюю Моллі кулаком у щелепу. Кісточки пальців болять від удару. Не пам’ятаю, як вирішила вдарити її. Не пам’ятаю, як стискала кулак.

Вона кидається на мене, простягнувши руки, та марно — Вілл хапає її за комір і відтягує. Він переводить погляд з неї на мене і наказує:

— Припиніть. Обидві.

Почасти я шкодую, що він її зупинив. Бійка допомогла б розвіятися, надто тепер, коли Ерик залазить на ящик біля поруччя. Дивлюся на нього, схрестивши руки, щоб не впасти. Цікаво, що він скаже.

В Альтруїзмі на моїй пам’яті ніхто не накладав на себе рук, але думка фракції з цього питання одностайна: самогубство — егоїстичний вчинок. Справді безкорислива людина не думає про себе аж так багато, щоб хотіти померти. Ніхто не сказав би цього вголос за подібних обставин, та кожен саме так і подумав би.

— Тихо всі! — кричить Ерик.

Дзвенить щось схоже на гонг, і поступово голоси стихають, натомість чути глухий шепіт.

— Дякую, — каже Ерик. — Як вам відомо, ми зібралися тут, бо минулої ночі Альберт, неофіт, стрибнув у Прірву.

Стихає вже й шепіт, тільки вода реве на дні Прірви.

— Ми не знаємо чому, — провадить Ерик, — і було б легко сьогодні ввечері просто оплакати втрату. Та коли ми обирали Безстрашність, то не шукали легкого життя. Правда в тому... — Ерик посміхається. Якби я його не знала, то вважала б цю посмішку щирою. Але я знаю його. — Правда в тому, що Альберт зараз досліджує туманне, невідоме місце. Він стрибнув у бурхливий потік, щоб потрапити туди. Кому з нас вистане сміливості ступити в пітьму, не знаючи, що лежить за нею? Альберт ще не став членом фракції, але можна не сумніватися: він був серед найхоробріших з нас!

У натовпі вибухають оглушливі вигуки. Безстрашні схвально кричать на різні лади високими і низькими, дзвінкими і глибокими голосами. Їхній рев схожий на рев потоку. Христина забирає в Юраї фляжку і відпиває. Вілл обнімає її за плечі, пригортаючи до себе. У моїх вухах дзвенять голоси.

— Ми прославимо його сьогодні й пам’ятатимемо вічно! — верещить Ерик.

Хтось простягає йому темну пляшку, і він підносить її догори.

— За Альберта Хороброго!

— За Альберта! — реве натовп.

Навколо мене підносяться руки, і безстрашні речитативом повторюють його ім’я.

— Альберт! Аль-берт! Аль-берт!

Вони повторюють його ім’я, поки воно не втрачає будь-яку подобу імені й не перетворюється на примітивний клич стародавнього племені.

Я відвертаюся від поруччя. Не можу цього більше витримати!

Не знаю, куди я йду. Напевно, нікуди, просто подалі звідси. Ступаю темним коридором. Питний фонтанчик купається в блакитному мерехтінні ліхтаря на стелі.

Хитаю головою. Ал Хоробрий? Хоробрість — це визнати свою слабкість і, попри ганьбу, полишити Безстрашність. Пиха — от що згубило Ала, і ця вада сидить у серці кожного безстрашного. І в моєму теж.

— Трис!

Здригнувшись, обертаюсь па голос. У сяєві блакитйого світла стоїть Чотири, від того вигляд він має досить моторошний.

— Що ти тут робиш? — запитую я. — Хіба ти не повинен зараз віддавати шану?

Слова такі бридкі на смак, що я вимовляю, наче випльовую їх.

— А ти? — парирує він. Підходить до мене, і я знову бачу його очі. За цього освітлення вони здаються чорними.

— Важко віддавати шану тому, кого не поважаєш, — відповідаю я, та одразу ж відчуваю провину і хитаю головою. — Я не те хотіла сказати.

— А! — в його погляді читається недовіра. Цілком природно.

— Це ж просто смішно, — кажу я, і щоки спалахують. — Він кидається у Прірву, й Ерик називає це хоробрим вчинком? Ерик, який примушував тебе метати ножі Алові в голову?

Відчуваю присмак жовчі в роті. Фальшиві Ерикові посмішки, його нещирі слова, збочені ідеали... Від усього цього мене нудить.

— Ал не був хоробрий! Він був пригнічений, він був боягуз, він мало не вбив мене! Хіба таке тут поважають?

— А чого ти чекала? — запитує Чотири. — Осуду? Ал уже мертвий. Він нічого не чує, уже запізно.

— Справа не в Алові, — пирхаю від обурення. — Справа в тих, хто на це дивиться! В тих, хто тепер вважає, ніби кинутися в Прірву — не така й погана ідея. Тобто чом би не накласти на себе руки, коли потім тебе оголосять героєм? Чом би й ні, коли всі запам’ятають твоє ім’я? Це... Не можу...

Хитаю головою. Обличчя палахкотить, серце калатає, і я намагаюся стриматися, але не можу.

— В Альтруїзмі такого б ніколи не сталося! — мало не кричу я. — Ніколи! Це місце покалічило та знищило його, і плювати, якщо я кажу як зануда, мені на це плювати, плювати!

Чотири переводить погляд на стіну над фонтанчиком.

— Обережніше, Трис, — він не зводить погляду зі стіни.

— Це все, що ти можеш сказати? — суплюсь я. — Застерегти мене? І все?

— Ти в курсі, що ти не краща за правдолюбів? — він хапає мене за руку і тягне подалі від фонтанчика. Рука болить, але мені бракує сил, щоб вирватися.

Його обличчя так близько, що я бачу декілька веснянок у нього на носі.

— Я більше не повторюватиму цього, тож слухай уважно, — він кладе руки мені на плечі та стискає пальці. Я почуваюсь маленькою. — Вони стежать за вами. А надто за тобою.

— Відпусти, — тихо кажу я.

Він розтискає пальці й випростується. Трохи легше дихати, коли він мене не торкається. Я боюся змін його настрою. Це свідчення його внутрішньої неврівноваженості, а неврівноваженість небезпечна.

— За тобою вони теж спостерігають? — запитую так тихо, що він не почув би, коли б не стояв так близько.

Він не відповідає.

— Я намагаюся тобі допомогти, — каже він, — але ти відмовляєшся від допомоги.

— О, звісно, допомогти! Протикаючи мені вухо ножем, насміхаючись, горлаючи на мене більше, ніж на інших, — цим ти дуже допомагаєш.

— Насміхаючнсь? Ти про топ випадок з ножами? Я не насміхався з тебе, — кричить він. — Я нагадував, що як ти програєш, дехто займе твоє місце.

Поклавши долоню на потилицю, пригадую випадок з ножами. Чотири говорив зі мною, щоб нагадати: якщо я здамся, Ал займе моє місце перед мішенню.

— Чому? — запитую я.

— Бо ти з Альтруїзму, — відповідає він, — і стаєш дуже хороброю, коли чиниш самовіддано.

Нарешті я все розумію. Він не просив мене здатися. Він нагадував, чому я не можу цього зробити — тому що маю захистити Ала. Тепер ця думка завдає мені болю. Захистити Ала! Мого друга. Мого ворога.

Я не можу ненавидіти Ала так, як хотілося б.

Але й пробачити теж не можу.

— Я б на твоєму місці трохи краще вдавав, що альтруїстичні пориви в минулому, — каже він, — бо як це виявлять не ті люди... тобі буде непереливки.

— Чому? Яке їм діло до моїх поривань?

— Це єдине, що їх турбує. Вони намагаються переконати, ніби їх хвилюють твої вчинки, але це не так. Їм не потрібно, щоб ти поводилась певним чином. Їм потрібно, щоб ти певним чином думала. Бо так вони можуть тебе легко розуміти. Так ти не становиш для них загрози.

Поклавши долоню на стіну поряд з моєю головою, він спирається на неї. Футболка обтягує тіло саме настільки, що я бачу ключиці й легку впадинку між м’язом плеча і біцепсом.

Шкода, що я невисока на зріст. Якби я була висока, моє худорляве тіло вважалось би струнким, а не дитячим, і він, можливо, не дивився б на мене, як на молодшу сестру, яку слід захищати.

Не хочу бути йому за сестру.

— Я не розумію, чому їм не байдуже до моїх думок, коли я поводжуся саме так, як їм треба.

— Це зараз ти поводишся так, як їм треба, — відповідає він, — та що як твій схильний до альтруїзму мозок велить вчинити інакше, не так, як вони того хочуть?

Я не маю відповіді й навіть не знаю, чи має він рацію. До чого я схильна: до альтруїзму чи до безстрашності?

Можливо, ні до того, ні до того. Можливо, я схильна до дивергенції.

— А якщо я не потребую твоєї допомоги? Тобі таке не спадало на думку? — запитую я. — Знаєш, я не така вже й слабка, здатна й сама впоратися.

— Ти гадаєш, — хитає він головою, — що я прагну захистити тебе, бо ти маленька, бо ти дівчина, бо ти зануда? Ти помиляєшся.

Він нахиляється до мого обличчя, стискає мені пальцями підборіддя. Від його долоні пахне металом. Коли він востаннє тримав пістолет або ніж? У точках, де торкаються його пальці, шкіру поколює, начебто він проводить струм.

— Понад усе мені кортить тиснути на тебе, доки ти не зламаєшся, просто щоб подивитися, наскільки сильно слід тиснути, — провадить він, на слові «зламаєшся» здушуючи мені підборіддя. Від його роздратованого голосу я напружуюся, зібгавшись у тугу пружину, і забуваю дихати.

Він дивиться на мене і додає:

— Але я борюся з цим.

— Навіщо... — ледь вичавлюю я, — навіщо тобі це?

— Страх не вирубує, а розбуркує тебе. Я це бачив. Це неймовірне видовище, — він відпускає мене, але не відходить, гладить підборіддя, шию. — Часом мені просто... хочеться побачити це знову. Хочеться побачити тебе розбурканою.

Я кладу долоні йому на пояс. Не пам’ятаю, як вирішила це зробити. Але я теж не можу відсторонитися. Припадаю до його грудей, обхоплюю його руками. Пальці ковзають по м’язах його спини.

За мить він торкається мого попереку, притискає мене тісніше і вільною рукою гладить мені волосся. Я знову почуваюся маленькою, але цього разу не лякаюся. Заплющую очі. Він більше не лякає мене.

— Мені б слід плакати? — кажу я; його сорочка приглушує мій голос. — Зі мною щось не так?

Симуляції проломили в Алі таку пробоїну, що він не зміг її заткати. Чому зі мною все інакше? Чому я не така, як він... і чому на саму думку про це мені так ніяково, наче я сама балансую на краю Прірви?

— Ти гадаєш, я розуміюся на сльозах? — тихо питає він.

Я заплющую очі. Не чекаю від Чотири втішань, а він не намагається мене втішити, та коли він поруч, мені легше, ніж було серед друзів по фракції. Я притискаюся чолом до його плеча.

— Як думаєш, якби я його вибачила, він би не помер?

— Не знаю, — відповідає Чотири. Він кладе долоню мені на щоку, і я повертаюся їй назустріч, не розплющуючи очей.

— Я почуваюся винною.

— Ти не винна, — він притуляється чолом до мого чола.

— Але я мала, я мусила його пробачити.

— Можливо. Можливо, всі ми чогось колись не зробили. Наступного разу почуття провини нагадає нам про це, щоб ми більше старалися.

Насупившись, я відхиляюся. Це урок, який дається членам Альтруїзму: почуття провини — інструмент, а не зброя проти себе. Таке враження, наче він вихопив слова з батькової лекції на наших щотижневих зустрічах.

— Ти з якої фракції, Чотири?

— Це не має значення, — не підводить він погляду. — Тепер я тут. Слід було б і тобі про це пам’ятати.

Він кидає на мене дивний погляд — у ньому борються суперечливі почуття — і торкається вустами мого чола між бровами. Я заплющую очі. Я не розумію, що відбувається. Але я не хочу зруйнувати цю мить, тому мовчу. Чотири не рухається, просто стоїть, притискаючись губами до моєї шкіри, і я також довго стою, обіймаючи його за пояс.