Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 17

Полудень. Час обідати.

Сиджу в незнайомому коридорі. Я прийшла сюди, бо хотілось утекти якнайдалі від дортуару. Може, принести сюди постіль і більше взагалі туди не повертатися? Або в мене надто бурхлива уява, або там і справді досі пахне кров’ю — попри те, що я віддраювала підлогу, мало долоні не постирала, та ще й хтось уранці поналивав відбілювача.

Двома пальцями стискаю перенісся. Драїти підлогу за відсутності інших охочих — вчинок у дусі моєї матері. Якщо я не можу бути з нею, принаймні можу інколи поводитись, як вона.

Хтось наближається: кроки луною розкочуються по кам’яній підлозі. Я роздивляюся власне взуття. Тиждень тому я змінила сірі кеди на чорні, але сірі й досі лежать на дні однієї з моїх шухляд. У мене бракує снаги їх викинути, хоча знаю, що це дурість — любити кеди, наче вони здатні перенести мене додому.

— Трис?

Зводжу очі. Переді мною стоїть Юрая. Він махає неофітам-безстрашним, з якими йшов: мовляв, не зупиняйтеся. Вони здивовані, однак ідуть далі.

— Все гаразд? — запитує він.

— У мене була важка ніч.

— Так, я чув про того хлопця, Едварда.

Поглядом проводжає своїх товаришів, коли ж неофіти-безстрашні зникають за рогом, Юрая всміхається.

— Хочеш утекти ненадовго?

— Що? — перепитую я. — Куди ви зібралися?

— На скромний ритуал посвячення, — відповідає він. — Ходімо, нам слід поквапитися.

Бігом метикую. Залишатися тут — чи втекти з табору безстрашних?

Рвучко підводжусь і бігом біжу за Юраєю, щоб наздогнати неофітів-безстрашних.

— Зазвичай на цей захід дозволено приходити тільки тим неофітам, котрі мають старших братів і сестер з-поміж безстрашних, — додає він. — Але тебе можуть не помітити. Просто поводься невимушено.

— І що ми маємо робити?

— Щось небезпечне.

В його очах з’являється маніакальний безстрашний блиск, та замість відсахнутися з переляку, що я б обов’язково зробила ще кілька тижнів тому, заражаюся від нього, наче інфекцію підхоплюю. Важкість у грудях змінюється збудженням. Наздогнавши неофітів-безстрашних, ми стишуємо ходу.

— А що тут робить зануда? — запитує хлопець з металевим кільцем у носі.

— У неї на очах тому хлопцю викололи око, Гейбе, — відповідає Юрая. — Тому полегше з нею, гаразд?

Гейб, знизавши плечима, відвертається. Більше ніхто нічого не говорить, хоча я ловлю на собі кілька косих оцінювальних поглядів. У одній книжці я читала про собак, зокрема про собачі зграї. Неофіти-безстрашні — як собача зграя. Якщо я поводитимуся неправильно, вони мене виженуть. Та поки що я в безпеці.

Ми знов завертаємо, і в кінці наступного коридору стоїть гурт: це члени фракції. Їх забагато, щоб усі були родичами неофітів-безстрашних, але на деяких обличчях я бачу схожість.

— Ходімо, — каже один з безстрашних.

Він розвертається і пірнає в темний проріз дверей. Решта членів фракції прямують за ним, а ми — за ними. Я тримаюся за Юраю, ступаю в темряву — і ногою вдаряюсь об сходинку. Мені вдається не впасти, і я починаю підійматися.

— Чорні сходи, — майже шепоче Юрая, — вони зазвичай замкнені.

Я киваю, хоч він мене й не бачить, і піднімаюся сходами. Коли східці закінчуються, бачу відчинені двері, крізь які ллється денне світло. Ми виходимо з-під землі за кількасот ярдів од скляної будівлі над Ямою, неподалік залізничної колії.

Таке відчуття, ніби я вже тисячу разів це робила. Чую гудок потяга. Відчуваю, як двигтить земля. На першому вагоні бачу ліхтар.

Гуртом ми біжимо поряд з вагоном, члени фракції і неофіти нарівні один по одному заскакують до вагона. Юрая застрибує вперед мене, ззаду напирають люди. Я не можу дозволити собі схибити; стрибаю вбік, чіпляюся за бильце вагона і підтягуюся всередину. Юрая хапає мене за плече, щоб підтримати.

Поїзд набирає швидкість. Ми з Юраєю сидимо під стіною.

— Куди ми їдемо? — перекрикую я вітер.

— Зік мені не сказав, — знизує плечима Юрая.

— Зік?

— Мій старший брат, — він вказує на хлопця у вагоні, котрий сидить, звісивши ноги, у дверях. Худенький і невисокий, він зовсім не схожий на Юраю, хіба кольором шкіри.

— Ви не повинні знати. Це зіпсує сюрприз! — кричить дівчина ліворуч і простягає руку. — Мене звати Шона.

Я тисну її долоню, однак недосить міцно і випускаю надто рано. Сумніваюся, що колись зумію навчитися правильно тиснути руку. Це так неприродно — тримати незнайомців за руки!

— Я... — хочу представитися.

— Я знаю, хто ти, — перебиває вона. — Ти — зануда. Чотири говорив про тебе.

Сподіваюсь, ніхто не помічає, як спалахують у мене щоки.

— Справді? І що він казав?

— Казав, — усміхається вона, — що ти була з зануд. А чому тебе це так цікавить?

— Якщо мій інструктор говорить про мене, — якомога твердіше відповідаю я, — хотілось би знати, що саме.

Сподіваюся, мені вдається збрехати переконливо.

— До речі, він тут буде?

— Ні. Він більше тут не буває, — відповідає вона. — Напевно, йому нецікаво. Ти ж знаєш, його важко чимось злякати.

Його не буде. Повітряна кулька всередині мене здувається. Я киваю. Знаю, що Чотири не боягуз, однак знаю і те, що він боїться принаймні одного — висоти. Ймовірно, ми поліземо на верхотуру, якщо він вирішив уникнути. Вочевидь, Шона про його страх не знає, коли говорить про нього з такою шанобливістю в голосі.

— Ти добре його знаєш? — запитую я. Завжди була надто цікава.

— Усі знають Чотири, — відповідає вона. — Ми разом були неофітами. Я погано билася, і ночами, коли всі засинали, він учив мене, — вона чухає потилицю й рантом додає дуже серйозно: — Було мило з його боку.

Вона підводиться і стає за членами фракції, що сидять у дверях. За мить серйозний вираз зникає з її обличчя, але я досі схвильована її словами й дещо збентежена думкою про те, що Чотири може бути «милим», а ще без жодного приводу в мене виникає бажання їй зацідити.

— Вже час! — кричить Шона.

Поїзд не сповільнює ходу, але вона вистрибує з вагона. Решта членів фракції — за нею; лине потік одягнених у чорне, помережаних пірсингом людей, трохи старших за мене. Я стою в дверях біля Юраї. Поїзд мчить значно швидше, з такого мені стрибати ще не траплялося, але я не можу злякатися зараз, перед членами фракції. Я стрибаю, боляче вдарившись об землю, і пробігаю кілька кроків, заки відновлюю рівновагу.

Ми з Юраєю наздоганяємо членів фракції, як і решта неофітів, які майже не звертають на мене уваги.

Йду й роззираюсь. Будівля Центру лишається позаду — чорний страхітливий силует на тлі хмар, а навколишні споруди — темні та притихлі. Це означає, що ми зараз на північ від мосту, в безлюдній частині міста.

Повертаємо за ріг і розсипаємося по Мічиган-авеню. На південь від мосту це вулиця з пожвавленим рухом, зазвичай тут завізно, та на цьому боці вона порожня.

Зводжу погляд, щоб роздивитися будівлі, й розумію, куди ми прямуємо: до хмарочоса Генкока[2], чорної колони з перехрещеними балками, найвищої будівлі на північ від мосту.

Але що ми робитимемо? Поліземо нагору?

Що ближче до будівлі, то швидше біжать члени фракції, і ми з Юраєю мчимо за ними. Усі штурхають одне одного ліктями, тільки щоб протиснутися у двері, що ведуть до будівлі. Шибка в одних дверях розбита, лишилася сама рама. Проходжу крізь неї, не відчиняючи, і прямую за членами фракції через зловісний темний хол. Під ногами хрустить бите скло.

Я гадала, ми піднімемося сходами, та ми зупиняємося біля шереги ліфтів.

— Ліфти працюють? — пошепки запитую в Юраї.

— Ну звісно! — Зік закочує очі. — Невже я такий довбень, щоб не прийти заздалегідь й не ввімкнути аварійний генератор?

— Еге ж, — відповідає Юрая. — Трохи є.

Зік сердито зиркає на брата, хапає за шию і кісточками пальців тре йому маківку. Можливо, Зік і менший за Юраю, зате, напевно, дужчий. Або принаймні меткіший. Юрая, копнувши його в бік, викручується.

Я всміхаюся, коли бачу розкуйовджену Юраїну чуприну, і тут двері ліфтів розчахуються. Ми вантажимося: члени фракції в один ліфт, неофіти — в інший. Голомоза дівчина наступає мені на ногу і не вибачається. Я кривлюся, хапаюся за ногу і подумую буцнути капосницю по гомілці. Юрая вивчає своє віддзеркалення в дверях ліфта і пригладжує волосся.

— Який поверх? — запитує голомоза дівчина.

— Сотий, — відповідаю я.

— А ти звідки знаєш?

— Лінн, угамуйся, — каже Юрая. — Ввічливіше.

— Ми тут з безстрашними в стоповерховій покинутій будівлі! — гаркаю я. — То ти й досі не знаєш, який нам потрібен поверх?

Вона не відповідає. Просто вчавлює потрібну кнопку.

Ліфт мчить нагору так швидко, що мене нудить і закладає вуха. Хапаюся за бильце на стінці ліфта, дивлячись, як змінюються номери поверхів. Двадцятий, тридцятий, і волосся Юраї нарешті розгладжується. П’ятдесятий, шістдесятий, і мої пальці вже не болять. Дев’яносто восьмий, дев’яносто дев’ятий, і ліфт завмирає на сотому поверсі. Добре, що ми не пішли сходами.

— Цікаво, як ми виберемося на дах... — Юрая замовкає.

Сильний порив вітру вдаряє мене, відкидаючи коси за спину. У стелі сотого поверху зяє діра. Зік притуляє до її краю алюмінієву драбину і дереться нагору. Драбина рипить і хитається у нього під ногами, але він спокійно піднімається, навіть насвистує. Вибравшись на дах, він розвертається і притримує сходи для наступного.

Я мить вагаюсь, чи не прихована під маскою гри вірна смерть? Це не вперше мені таке спадає на думку від дня Церемонії вибору.

Піднімаюся після Юраї. Це нагадує мені, як я видиралася по щаблях чортового колеса, а за мною піднімався Чотири. Знову згадую його пальці на своєму клубі, коли він мене підтримав, і мало не пропускаю щабель. Дурепа!

Закусивши губу, видираюсь нагору і вже стою на даху хмарочоса Генкока.

Вітер такий сильний, що я більше нічого не чую і не відчуваю. Доводиться тулитися до Юраї, щоб не впасти. Спершу я бачу тільки болото — величезне, коричневе, безкрає, мертвою вологою воно простягається до обрію. В другий бік розташоване місто — воно мало відрізняється від болота, таке ж мертве, з невідомими кордонами.

Юрая кудись указує. До одного зі шпилів на даху вежі прикріплений сталевий трос завтовшки з мій зап’ясток. Під ногами лежить купа чорних стропів з цупкої тканини, що витримають і людину. Зік виймає один і закріплює на шківі, що звисає зі сталевого троса.

Обводжу поглядом трос. Він тягнеться понад будівлями вздовж прибережного шосе. Не знаю, де він закінчується. Зрозуміло одне: довідаюся, коли все це пройду.

Ми збираємося з’їхати на чорних стропах униз по сталевому тросу з висоти тисячі футів.

— О Боже, — лише й каже Юрая.

Тільки й киваю у відповідь.

Шона перша лізе у строп. Заповзає на животі, поки більша частина тіла не опиняється на чорній тканині. Зік закріплює ременем їй плечі, поперек і стегна. Підтягує її до краю будівлі й починає зворотний відлік від п’ятьох. Шона показує великий палець, і він штовхає її вперед, у порожнечу.

Лінн ахає, а Шона мчить до землі сторчголов. Проштовхуюсь уперед, щоб краще її бачити. Шона поступово перетворюється на цятку над шосе, з цього можна зробити висновок, що вона досить надійно закріплена в стропі.

Члени фракції верещать, вимахують кулаками і шикуються в чергу, часом відпихаючи одне одного, щоб якнайшвидше з’їхати. Чомусь я виявляюся першим неофітом у черзі, відразу перед Юраєю. Між мною і швидкісним спуском усього семеро претендентів.

І все-таки в глибині душі лунає голосок: «І це я мушу чекати аж сімох?» Відчуваю досить дивне і досі не знайоме поєднання страху й нетерпіння.

Наступний член фракції, зовсім молоденький хлопчина з волоссям до плечей, лягає у строп горічерева, а не долілиць. Коли Зік штовхає його вниз по сталевому тросу, він широко розкидає руки.

Здається, члени фракції зовсім не бояться. Вони поводяться так, наче робили це сотні разів. Може, воно так і є... Озираюсь через плече і бачу, що більшість неофітів бліді та стривожені, хоч і жваво теревенять одне з одним. Цікаво, що таке відбувається поміж посвяченням і вступом до фракції, від чого паніка обертається на захват? Чи люди просто вчаться приховувати свій страх?

Переді мною троє. Черговий строп; безстрашна пірнає в нього ногами вперед і схрещує руки на грудях. Дві людини. Залізши до стропа, високий кремезний хлопець підстрибує, як дитина, а вже потім летить з пронизливим вереском, і дівчина переді мною сміється. Одна.

Вона застрибує в перев’язь головою вперед і, витягнувши руки, чекає, поки Зік закріплює ремені. Моя черга.

Зік підвішує мій строп на трос, я тремчу. Намагаюся залізти досередини, та нічого не виходить — надто вже тремтять руки.

— Не хвилюйся, — шепоче мені Зік на вухо.

Бере мене за руку і допомагає долілиць залізти у строп.

Пасок стискає мені талію, і Зік штовхає мене вперед, до краю даху. Бачу сталеві балки і чорні вікна будівлі, бачу порепаний тротуар. Ох і дурна ж я, що згодилась на таке! Дурна ще й тому, що мені це подобається, від захвату серце вискакує з грудей і долоні мокрі від поту!

— То що, занудо, готова? — всміхається Зік. — Зізнаюсь, я дуже здивований, що ти не скиглиш і не кличеш на допомогу.

— Таж я казав, — зауважує Юрая, — що вона вроджена безстрашна. А тепер до справи.

— Обережніше, братику, а то забуду затягнути твої ремені як слід, — відбиває Зік, плескаючи себе по коліну. — І тоді — плюсь!

— Еге ж, — відповідає Юрая. — Тоді матуся зварить тебе живцем.

Коли я чую, як він каже про свою матір, моє серце пронизує гострий біль, наче хтось його проштрикнув голкою.

— Тільки якщо дізнається! — Зік тягне за шків, прикріплений до сталевого троса. Хвалити Бога, шків міцний, та якщо він зламається, то тут мені буде й гаплик. Зік дивиться на мене і каже: — На старт, увага, м...

Не доказавши «марш», він відпускає строп, і я забуваю про нього, забуваю про Юраю, про сім’ю і про деталі, здатні зламатися і привести до моєї смерті. Чую тільки ковзання по металу, відчуваю такий скажений вітер, що на очі аж сльози навертаються. Мчу до землі.

Таке відчуття, наче я безплотна, наче зовсім невагома. Болото попереду здається величезним, навіть з такої висоти бура каламуть простягається далі, ніж сягає око. Вітер такий холоднючий, що боляче обличчю. Набираю швидкість, з грудей вихоплюється радісний крик, та його притлумлює вітер, що забиває рот, щойно розтуляю губи.

В надійному коконі ременів я розкидаю руки й уявляю, що лечу. Мчу до потрісканого тротуару, який точно повторює кожен вигин болота. Тут, нагорі, нарешті маю повну картинку, яке то було тут озеро, — в ньому відбивалося небо, перетворюючи воду на розплавлену сталь.

Серце калатає так шалено, що аж боляче, і я не можу кричати, не можу дихати, зате відчуваю все: кожну жилку і кожен м’яз, кожну кістку і кожен нерв; усе ожило і гуде в моєму тілі, наче заряджене струмом. Я — чистий адреналін.

Земля піді мною росте. Я бачу крихітних людей на асфальті внизу. Як і всякій нормальній людині на моєму місці, мені слід було б верещати, та коли я розтуляю рота, то лиш заливаюсь радісним сміхом. Я так голосно регочу, що фігурки з землі махають руками й кричать мені у відповідь, та вони так далеко, що я їх майже не чую.

Дивлюся вниз, і земля розпливається піді мною: сіре, біле й чорне, скло, асфальт і сталь. Повіви вітру, м’які, наче пасма волосся, обдувають мені пальці й тягнуть руки назад. Намагаюся знову притиснути руки до грудей, та мені бракує сил. Земля дедалі більшає.

Ще з хвилину я, не скидаючи швидкості, лечу паралельно до землі, наче птах.

Коли швидкість зменшується, я прочісую пальцями волосся. Вітер геть збив його гаргуном. Зависаю за двадцять футів од землі, та зараз ця висота здається нікчемною. Тягну руки за спину, намагаючись розстебнути ремені. Пальці тремтять, та однак примудряюсь послабити ремені. Члени фракції стоять унизу. Вони сплітають руки, утворюючи піді мною сітку.

Щоб спуститися долі, я повинна їм довіритися. Мушу визнати, що ці люди належать мені, а я їм. Це відчайдушніший вчинок, ніж зісковзнути по канату.

Сповзаю вперед і падаю. Боляче вдаряюсь об руки. Кістки зап’ястків і передпліч впиваються мені в спину, а долоні обхоплюють за плечі й допомагають підвестися. Не знаю, чиї руки тримають мене, а чиї — ні; я бачу посмішки і чую регіт.

— То як? — Шона плескає мене по плечу.

— М-м-м...

Члени фракції дивляться на мене. Вітер зробив з ними те ж саме, що й зі мною; в їхніх очах — адреналінова лихоманка, волосся розпатлане. Я знаю, чому батько називав безстрашних купкою божевільних. Він не розумів... не міг зрозуміти цього відчуття братерства, що раптом з’являється, коли ризикуєш життям разом з іншими.

— А коли можна буде повторити? — запитую я. Мої вуста розпливаються в усмішці. Всі довкола сміються, і я сміюся разом з ними. Пригадую, як піднімалася сходами з альтруїстами, як наші ноги тупотіли в унісон, як ми всі були однакові. Зараз все інакше. Ми не однакові. Але єдині.

Зводжу погляд на хмарочос Генкока, до якого так далеко, що я не бачу людей на даху.

— Дивіться! Он він! — хтось тицяє пальцем у мене за плечем. Простежую за пальцем і бачу маленьку темну фігурку, що ковзає сталевим тросом. За кілька секунд чую крик, від якого кров холоне в жилах.

— Закладаюсь, він заплаче!

— Зіків брат заплаче? Та ти що! Його тоді наб’ють.

— Він молотить руками!

— Він верещить, наче придушена кішка, — зауважую я.

Всі знову сміються. Мені трохи соромно, що я позаочі насміхаюся з Юраї, однак я сказала б те саме, коли б він стояв поруч. Сподіваюся.

Коли Юрая нарешті повисає над землею, йду з рештою членів фракції його зустрічати. Ми шикуємося внизу і заповнюємо порожній простір руками. Шона хапає мене за лікоть. Я чіпляюся за чиюсь руку — не знаю, кому саме вона належить, тут забагато переплетених рук, — і зводжу погляд на Шону.

— Присягаюся, ми більше не станемо називати тебе занудою, — каже Шона. — Трис.

Коли ввечері заходжу до їдальні, я ще пахну вітром. Мить стою в натовпі безстрашних, почуваючись однією з них. Потім Шона махає мені, єдиний натовп розсипається на окремих людей, і я йду до столу, де Христина, Ал і Вілл дивляться на мене, роззявивши роти.

Я не думала про них, коли прийняла запрошення Юраї. Мені приємно бачити їхні приголомшені обличчя. Однак засмучувати друзів не хочеться.

— Де ти була? — запитує Христина. — Що ти робила з ними?

— Юрая... ну, пам’ятаєш, вроджений безстрашний, який був у нашій команді у грі «Захоплення прапора»? Разом із членами фракції він виходив з табору і переконав їх взяти з собою і мене. Вони не вельми раді були, а одна дівчина, Лінн, навіть наступила мені на ногу.

— Може, вони й не хотіли спершу тебе брати, — стиха каже Вілл, — та, здається, ти їм сподобалася.

— Так, — я не можу цього заперечувати. — Та я рада повернутися.

Сподіваюся, вони не зможуть розкусити, що я брешу. Чи зможуть? Я бачила своє віддзеркалення у вікні, коли поверталася до табору: мої очі блищали, щоки палахкотіли, а коси геть сплуталися. Вигляд такий, ніби я пережила неймовірну пригоду.

— Ти проґавила, як Христина мало не побила ерудита, — бадьоро каже Ал. Хто як не він здатен розрядити обстановку? — Він проводив опитування про те, чи варто довіряти керівництво Альтруїзму, а Христина сказала йому, щоб зайнявся важливішими речами.

— І мала рацію, — додає Вілл. — А він на неї розсердився. І припустився великої помилки.

— Величезної, — погоджуюсь я. Якщо частіше всміхатися, можливо, вдасться розвіяти їхню заздрість, образу, чи що там приховують Христинині очі.

— Еге ж, — підтакує вона. — Поки ти розважалася, я займалася брудною роботою: захищала твою колишню фракцію, залагоджувала міжфракційний конфлікт...

— Ой, можна подумати, тобі не сподобалося, — Вілл штовхає її ліктем. — Якщо ти не збираєшся розповідати всю історію, я сам розповім. Він стояв...

Вілл розповідає, а я знай киваю, ніби слухаю, а сама тільки й думаю про те, як із хмарочоса Джона Генкока дивилась на болото, уявляючи, що воно наповнене водою, як було колись. Через Віллове плече бачу, як інші члени фракції поглинають їжу, орудуючи виделками. Й оце вперше по-справжньому хочу стати однією з них.

Це означає, що я мушу подолати наступний етап посвячення.