Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 30

Готова. Заходжу до зали, не маючи при собі ні пістолета, ні ножа, натомість приготувала план, що над ним мізкувала уночі. Тобіас говорив, що ідея третього етапу — інтелектуальна підготовка... розробка стратегії з подолання страхів.

Шкода, я не знаю черговості страхів. Розхитуюсь на п’ятах в очікуванні першого страху. Мені вже бракує повітря.

Долівка під ногами змінюється — з бетону проростає трава й колишеться на вітрі, якого я не відчуваю. Замість голих труб над головою з’являється зелене небо. Дослухаюся до голосу птахів і відчуваю страх; серцебиття прискорене і повітря бракує, та це все якесь далеке, примарне, це не моя свідомість. Тобіас казав, що я повинна зрозуміти сенс цієї симуляції. Він мав рацію: справа не в птахах. Справа у володінні собою.

Над моїм вухом лопотять крила, і воронячі кігті впиваються в плече.

Та цього разу я не б’ю пташку, а присідаю, слухаючи, як лопочуть крила за спиною, і веду рукою по траві, над самісінькою землею. Що можна протиставити безсилості? Силу. Вперше я відчула себе сильною в таборі Безстрашності, коли тримала пістолет.

Горло стискається, і дуже хочеться, щоб кігті зникли. Птах пронизливо крякає, аж у мене судомить у животі, та враз у траві я намацую щось тверде й металеве. Пістолет!

Наставляю пістолет на пташку, що впивається у моє плече, і вона у вибусі крові й пір’я злітає з футболки. Розвертаюсь на п’ятах і цілюся в небо, з якого на мене спускається темна зграя. Натискаю на гачок, знову і знову стріляю в морс птахів над головою, і на моїх очах їхні темні тушки падають на траву.

Доки цілюсь і стріляю, відчуваю той самий приплив сил, що і вперше, коли тримала пістолет. Серце вже не калатає, тому поле, пістолет і птахи щезають. Я знову стою в темряві.

Переминаюся з ноги на ногу — аж тут чую рипіння. Присівши, веду рукою по холодній гладкій поверхні: це скло. Зусібіч мої долоні намацують скло. Знову акваріум. Я не боюся потонути. Не у воді річ, а в неможливості порятуватися з акваріума. Це слабкість, а тому я мушу просто упевнити себе, що в мене вистачить сили розбити скло.

Спалахують голубуваті вогні, під ногами з’являється вода, та я не дозволю симуляції зайти надто далеко. Долонею вдаряю скло перед собою, сподіваючись, що воно розколеться.

Долоня відскакує, а скло не тріскає.

У мене прискорюється пульс. Що як прийом, котрий спрацював у першій симуляції, тут не працює? Що як розбити скло можна тільки в критичній ситуації? Вода вже вкрила щиколотки, з кожною секундою її дедалі більшає. Треба заспокоїтися. Заспокоїтися і зосередитися. Я притуляюся до стінки і щосили буцаю ногою. І ще раз. Пальці болять, однак нічого не відбувається.

Є й інша можливість. Можна почекати, поки вода наповнить акваріум... вона вже досягла колін... і, поки я тонутиму, спробувати вгамувати серцебиття. Спираюся на стіну, щоб не впасти, й хитаю головою. Ні. Я не можу дозволити собі потонути. Не можу.

Стиснувши кулаки, гамселю по стіні. Я сильніша за скло. Скло тонке, як свіжа кірка льоду. Моя підсвідомість зробить це реальністю. Я заплющую очі. Скло — це лід. Скло — це лід. Скло — це...

Скло тріскається під рукою, і вода виливається на підлогу. Знову темрява.

Я струшую руками. Ця перешкода мала датися мені без зусиль, адже я вже стикалася з нею в симуляціях. Не можна більше от так гаяти час.

Збоку в мене щось вдаряється, наче я на стіну налітаю. Це хвиля вибиває з мене дух, і я падаю навзнак, задихаючись. Плавати я не вмію, а такий обшир води бачила тільки на малюнках. Піді мною — гостре каміння, слизьке від води. Вода тягне мене за ноги, і я чіпляюся за скелю, відчуваючи смак солі на губах. Боковим зором бачу темне небо і кривавий місяць.

Накочує друга хвиля, б’є в спину. Вдарившись, підборіддям об камінь, я морщуся. Море холодне, а кров, що тече по шиї, гаряча. Простягаю руку і намацую край скелі. Вода тягне за ноги з непереборною силою. Намагаюся зачепитися руками, та в мене бракує сил... вода мене тягне, а хвиля відкидає тіло назад. Підкидає мої ноги вище голови, розпластує руки в боки, я спиною налітаю на камінь. Вода заливає обличчя. Легені розриває від нестачі повітря. Крутнувшись, хапаюся за край скелі, вистромлююся над водою. Ловлю повітря ротом, мене вдаряє чергова хвиля, цього разу сильніше, та я вже міцно тримаюся.

Насправді я не повинна боятися води. Боятися слід власної слабкості. Щоби стрітися зі своїм страхом, я повинна відновити контроль над подіями.

З відчайдушним криком викидаю руку вперед і знаходжу щілину в скелі. Мої руки ходять ходором, та я підтягуюсь і згруповую тіло, перш ніж накочується чергова хвиля. Нарешті я спинаюся на ноги і біжу по камінню, спритно перебираючи ногами; попереду світить червоний місяць, океан зникає.

Потім зникає все, і моє тіло стає нерухомим. Занадто нерухомим.

Я намагаюся здвигнути руками, та вони міцно зв’язані по швах. Бачу мотузяні пута на грудях, руках і ногах. Внизу складені дрова, за спиною — стовп. Я високо над землею.

З темряви виринають люди, я знаю їх — це неофіти з факелами, і перший іде Пітер. Замість очей у нього чорні діри, і він шкіриться так широко, що на щоках з’являються зморшки. Десь у натовпі лунає сміх, він дедалі голоснішає — до нього приєднуються голос по голосу інші. Я чую тільки цей регіт.

Регіт гучнішає, Пітер підносить смолоскип до стовпа, і ближче до землі спалахують язики полум’я. Вони танцюють на дровах і скрадаються вгору. Я не намагаюся розірвати пута, як за першої зустрічі з цим страхом. Натомість заплющую очі та вдихаю якнайбільше повітря. Це симуляція. Вона не може мені нашкодити. Відчуваю довкола себе жар полум’я. Хитаю головою.

— Відчуваєш сморід, занудо? — Пітерів голос заглушує регіт.

— Ні.

Язики полум’я ростуть.

Він принюхується.

— Це запах твого горілого м’яса.

Коли я розплющую очі, все розпливається від сліз.

— Знаєш, який сморід я відчуваю? — напружую голос, щоб перекричати сміх довкола — сміх, який дошкуляє не менше за спеку. Сіпаю руками, кортить звільнитися від пут, але я не робитиму цього, не витрачатиму сил надарма, не панікуватиму.

Дивлюся крізь вогонь на Пітера, від полум’я кров приливає до щік, вогонь уже охоплює мене, плавить носаки черевиків.

— Запах дощу, — вигукую я.

Над головою гуркотить грім, а полум’я вже торкається кінчиків пальців, біль шириться тілом, і я кричу. Тоді зводжу погляд і зосереджуюсь на хмарах, які скупчились на небі, — важких од дощу, олив’яних. Небо розтинає блискавка, і перша крапля падає мені на чоло. «Швидше, швидше!» Крапля скочується по носі, друга падає на плече — така велика, що здається, ніби це льодинка чи камінчик, а не вода.

Дощ ллє стіною, і крізь сміх я чую сичання. Полегшено всміхаюсь, коли дощ гасить вогонь і охолоджує опіки на долонях. Пута розриваються, і я запускаю пальці собі у волосся.

Було б добре, якби в мене було всього чотири страхи, як у Тобіаса, але я не така безстрашна.

Я розпрямляю футболку, а коли підводжу голову, то виявляю, що стою в своїй спальні в секторі Альтруїзму. Цей страх мені не знайомий. Світло погашене, та з вікна струменить місячне сяйво. Одна зі стін вся в дзеркалах. Я збентежено повертаюся до неї. Це неправильно. Мені не дозволено мати дзеркала.

Вдивляюся у відображення в дзеркалі: мої розширені очі, ліжко з туго натягнутими сірими простирадлами, комод з одягом, книжкова шафа, голі стіни. Переводжу погляд на вікно в мене за спиною.

І на чоловіка, який стоїть знадвору.

Холодок стікає по спині, наче крапля поту, і тіло ціпеніє. Я впізнаю його! Це чоловік зі шрамами на обличчі з тесту на схильність. Він одягнений у чорне і стоїть нерухомо як статуя. Я часто кліпаю, обабіч нього з’являються люди, такі ж нерухомі, та їхні обличчя позбавлені рис — обтягну ті шкірою черепи.

Рвучко розвертаюся — вони вже стоять у моїй спальні. Плечима упираюсь у дзеркало.

Якусь мить у кімнаті панує тиша, а потім у вікно молотять кулаки, не два, не чотири, не шість — десятки кулаків з десятками пальців гатять по склу. Звук вібрує в грудній клітці, нестерпно гучний; чоловік зі шрамами і два його товариші йдуть до мене повільними, обережними кроками.

Вони прийшли по мене, як Пітер, Дрю і Ал, прийшли, щоб мене вбити. Я це знаю...

Симуляція. Це симуляція! Серце калатає в грудях; я притискаю долоню до дзеркала за спиною — і скло рухається ліворуч. Це не дзеркало, а двері комірчини. Я кажу собі, де має бути зброя. Вона висить праворуч, всього лише за декілька дюймів од моєї руки. Невідривно дивлюсь на чоловіка зі шрамами й водночас намацую кінчиками пальців пістолет, обхоплюю руків’я.

Прикусивши губу, стріляю в пошрамованого чоловіка.

Я не чекаю, коли він впаде, а одразу ж по черзі цілюсь у чоловіків без облич. Губа пече — з такою силою я її прикусила. Гуркіт у вікні змінює скрегіт, замість кулаків бачу скорчені пальці, які шкребуть скло, намагаються намацати шлях всередину. Скло рипить під напором, тріскається і розбивається.

Я верещу.

В магазині замало патронів.

Бліді тіла — людські тіла, але покручені, з неприродно вигнутими руками, порожніми очницями, широко роззявленими ротами, з яких стирчать зуби-голки, — ввалюються до моєї спальні та повзуть до мене. Я ховаюсь у комірчині й зачиняю по собі двері. Рішення. Я маю прийняти рішення. Опускаюся навпочіпки і боком притискаю холодний пістолет до голови. Я не можу їх перестріляти. Не можу перестріляти, а значить, мушу заспокоїтися. Панорама страху зафіксує вповільнення мого пульсу й рівне дихання, і я перейду до наступної перешкоди.

Сідаю на долівку в комірчині. Стіна за спиною рипить. Я чую гуркіт — кулаки гатять уже у двері, — але я розвертаюся і вдивляюся крізь темряву в панель позаду. Це не стіна, а ще одні двері. Навпомацки відхиляю їх убік і бачу коридор на другому поверсі. Посміхаючись, пролажу крізь отвір, випростуюся. Пахне свіжою випічкою. Я вдома.

Глибоко вдихнувши, спостерігаю, як зникає мій будинок. На мить я забула, що перебуваю в штаб-квартирі Безстрашності.

Бачу перед собою Тобіаса.

Але ж я не боюся Тобіаса. Я обертаюся. Можливо, те, на чому слід зосередитися, — у мене за спиною? Аж ні — позаду тільки ліжко з балдахіном.

Ліжко?

Тобіас повільно наближається до мене.

«Що діється?»

Навіть поворухнутися не можу, наче паралізована, тільки спромагаюся звести на нього погляд. Він усміхається до мене. Усмішка в нього щира. Знайома.

Він цілує мене, я розтуляю губи. Я гадала, що неможливо забути про симуляцію, та я помилялась. Я забуваю про все.

Пальцями він намацує блискавку моєї куртки і повільно розстібає її. Стягує куртку з моїх плечей.

«Ого, — тільки й проскакує в голові, коли він знову мене цілує. — Ого».

Я боюся бути з ним. Я все життя остерігалася серйозної прив’язаності, та не відала, наскільки глибоко цей страх укорінився.

Але ця перешкода відчувається не так, як інші. Це інший різновид страху — не сліпий жах, а нервова паніка.

Тобіас пестить мої руки, стискає долонями стегна, пальцями водить по шкірі над паском, аж я здригаюся.

Я обережно відштовхую його і притискаю руки до чола. На мене щойно напали ворони і чоловіки без облич; мене підпалив хлопець, який мало не скинув мене у Прірву; я ледь не потонула, до того ж двічі, — невже тепер я неспроможна впоратися з оцим? То он який він — мій нездоланний страх: симпатичний хлопець, який хоче... зайнятися зі мною сексом?

Симуляційний Тобіас цілує мене в шию.

Намагаюся міркувати. Я віч-на-віч повинна стрітися з цим страхом. Маю контролювати ситуацію і знайти спосіб зробити її не такою страшною.

Дивлюсь на симуляційного Тобіаса і суворо кажу:

— Я не спатиму з тобою в галюцинації. Зрозумів?

Потім хапаю його за плечі й розвертаю, притискаючи до ліжка. Страху вже немає, виникають інші відчуття: поколювання в животі, сміх. Я горнусь до Тобіаса і цілую його, обвиваючи руками. Він такий сильний. Такий... солодкий.

І він зникає.

Я сміюся, аж обличчя палає. Напевно, я — єдиний неофіт з таким страхом.

Клацає курок.

А про цей страх я зовсім забула. Відчуваю в руці важкий пістолет, міцно тримаю його, ковзнувши вказівним пальцем на гачок. Зі стелі падає промінь, його джерело залишається невідомим, а в центрі світляного кола стоять мої рідні: мама, тато і брат.

— Вперед, — сичить голос просто на вухо. Рипучий жіночий голос, наче набитий камінням й уламками скла. Схожий на голос Джанін.

Скронею відчуваю дуло пістолета. Тіло охоплює дрож, волосся на потилиці стає сторч. Я витираю спітнілу долоню об штани і краєчком ока дивлюся иа жінку. Це таки Джанін. Її окуляри скособочилися, в очах нема й натяку на почуття.

Мій найгірший страх — що рідні помруть з моєї вини.

— Вперед, — її голос звучить наполегливіше. — Давай, бо я вб’ю тебе.

Дивлюся на Калеба. Він киває, на обличчі вираз співчуття.

— Не сумнівайся, Трис, — м’яко каже він. — Я все розумію. Нічого не вдієш.

Мої очі печуть.

— Ні.

Горло перехоплює так, що боляче говорити. Я хитаю головою.

— Даю тобі десять секунд! — кричить Джанін. — Десять! Дев’ять!

Переводжу погляд з брата на батька. Востаннє, коли я його бачила, він дивився на мене з презирством, та зараз у нього ласкаві очі. Я ніколи не бачила його таким у реальному житті.

— Трис, — каже він. — Ти не маєш вибору.

— Вісім!

— Трис, — усміхається мама. У неї чудова усмішка. — Ми любимо тебе.

— Сім!

— Стуліть пельку! — піднімаю я пістолет. Я зможу це зробити. Зможу їх застрелити. Вони зрозуміють. Вони самі про це просять. Вони б не захотіли, щоб я принесла себе в жертву. Вони навіть не справжні. Це всього лише симуляція.

— Шість!

Це все нереально. Це нічого не означає... Добрі братові очі наче просвердлюють дві дірки в моїй голові. Від поту пістолет стає слизький.

— П'ять!

У мене немає вибору. Заплющую очі. Подумати. Я повинна подумати. В такій напруженій обстановці на мій пульс впливає тільки одне: загроза моєму життю.

— Чотири! Три!

Як мені говорив Тобіас? «Самовідданість і хоробрість не такі вже й різні речі».

— Два!

Я прибираю палець зі спуску і впускаю пістолет на землю. Поки не втратила залишки мужності, я розвертаюся і лобом впираюся у дуло пістолета.

«Застрель мене замість них».

— Один!

Чую клацання — і вибух.