Джерело вознесіння

8

Вен рвонула в імлу. Вона злетіла у нічному повітрі, минаючи оповиті мороком будинки та вулиці. Іноді крізь імлу пробивалося ледве помітне джерело світла — чи то вартовий патрулював місто, чи то який гуляка пізно повертався додому.

Почавши помаленьку спускатися, дівчина негайно кинула перед собою монету. Вона «відштовхнулась» від неї, і шматок металу провалився у тихі глибини. Упавши на вулицю внизу, вона «штовхнула» Вен угору, і дівчина знову швидко піднялась у повітря. М’які «відштовхування» — то була важка штука, адже кожна монетка, від якої Вен «відштовхувалась», кожен стрибок, який вона робила, підкидав дівчину вгору з шаленою швидкістю. Стрибки з-імли-народженої — це ж не політ пташки. Це радше стріла, що полетіла рикошетом.

Але було в цих стрибках і щось добре. Підіймаючись над містом, Вен глибоко дихала прохолодним, вологим повітрям. Удень Лютадель пахнув розжареними кузнями, нагрітим на сонці сміттям та попелом. Але вночі завдяки імлі повітря над містом робилося дивовижно свіжим — майже чистим.

Піднявшись на пік траєкторії свого стрибка, Вен на якусь мить зависла. Після цього вона почала падати на місто. Китиці її марево-плаща тріпотіли довкола дівчини, плутаючись із її волоссям. Вона падала, заплющивши очі та пригадуючи свої перші тижні в імлі, коли вона тренувалась під доволі розслабленим, хоча й дуже уважним, керівництвом Келсьє. Він подарував їй це. Свободу. Попри те що вона уже два роки була з-імли-народженою. Вен ніколи не втрачала відчуття п’янкого замилування, ширяючи над містом в імлі.

Не розплющуючи очей, дівчина запалила сталь; моментально з’явилися лінії — ніби плутанина блакитних ниток, добре помітних через темінь повік. Вона обрала дві з них, що вели кудись униз їй за спину, і «відштовхнулась», знову дугою злітаючи в небо.

«Як я взагалі без цього жила?» — подумала Вен, розплющуючи очі та однією рукою огортаючи себе марево-плащем.

Нарешті вона знову почала падати, але цього разу дівчина не стала жбурляти монету. Вона запалила п’ютер, щоб її кінцівки зробилися сильнішими, і з глухим стуком приземлилася на стіну, якою було обнесено замок Венчерів. Її бронза не зафіксувала поруч жодних ознак алломантичної активності, а сталь не вказувала на жодні незвичні металеві візерунки, що рухалися б до палацу.

Вен на кілька секунд присіла на самому краєчку темного муру. Зігнуті пальці ніг відчували холод каменю, а завдяки олову її шкіра зробилася набагато чутливішою, ніж зазвичай. Дівчина подумала, що мур непогано б почистити; у западинах почав пробиватися мох; уночі йому сприяло вологе повітря, удень — тінь від вежі поблизу.

Дівчина мовчки спостерігала, як легенький вітерець куйовдить імлу. Рух з вулиці під нею вона спершу почула, і тільки потім побачила. Дівчина зосередилась, перевірила свої запаси, аж раптом розрізнила у мороку фігуру вовчура.

Вона жбурнула з муру монетку і зіскочила за нею слідом. ОрСеур почекав, поки Вен приземлиться перед ним, уповільнивши свій стрибок завдяки «відштовхуванню» від монети.

— Ти швидко рухаєшся, — похвалила кандру Вен.

— Та мені всього лише потрібно було палац оббігти, пані.

— І все-таки ти тепер не так сильно відстаєш від мене, ніж раніше. Тіло вовчура значно швидше за людське.

— Гадаю, так, — погодився ОрСеур.

— Зможеш зі мною містом пробігтися?

— Можливо, — відповів пес. — Якщо ви мене загубите, я повернусь на це місце, аби вам не довелось мене шукати.

Вен розвернулась і рвонула вулицею. ОрСеур безшумно побіг за нею, не відстаючи ні на крок.

«Зараз подивимося, як він триматиметься під час важчої пробіжки», подумала вона, палячи п’ютер та додаючи кроку.

Дівчина бігла холодною бруківкою босоніж — як і завжди. Звичайна людина з такою швидкістю бігти просто б не змогла. Та навіть і досвідчений бігун швидко втомився б і такого темпу не витримав.

Завдяки п’ютеру, Вен могла бігти з карколомною швидкістю багато годин. Він надавав їй сили, а також забезпечував надприродне відчуття рівноваги — а це геть не зайве, коли босоніж бігаєш темними, огорнутими імлою вулицями у своєму плащі з китицями.

ОрСеур не відставав. Вовчур біг, важко дихаючи та зосередившись на бігові, поруч із Вен.

«Вражає», — подумала Вен і раптом звернула в бічну вуличку.

Дівчина легко перескочила майже двометровий паркан у її кінці й опинилася у саду маєтку якогось дрібного вельможі. Вона розвернулась, ковзнувши вологою травою, та завмерла.

Уже за мить дерев’яну загорожу перестрибнув ОрСеур, темна собача постать виринула з імли та приземлилася у багнюку перед Вен. Кандра зупинився і тихо сів на задні лапи, важко відсапуючись. У його погляді читалася непокора.

«Гаразд, — майнуло в голові Вен, коли вона дістала жменю монет. — Ану, тепер спробуй».

Дівчина жбурнула монету і негайно злетіла в повітря. Розвернувшись в імлі, вона «відштовхнулася» від вентиля криниці, після чого приземлилася на даху і миттю зіскочила з нього, за допомогою ще однієї монети «відштовхнулась» і перелетіла на інший бік вулиці під собою.

Не зупиняючись ні на мить, Вен стрибала з даху на дах, за потреби використовуючи свої монети. Час від часу дівчина озиралась назад, і неодмінно бачила позаду себе темну фігуру, яка намагалась не відставати від своєї пані. Коли ОрСеур був людиною, він не міг угнатися за нею; зазвичай вони домовлялися перетнутися у певних точках. А бігати нічним містом, стрибати й літати крізь імлу… це було доступно лише з-імли-народженим. Чи розумів Еленд, про що саме він просив, наказуючи їй брати з собою ОрСеура? Якщо вона буде рухатися низом, вулицями, її неодмінно розкриють.

Дівчина приземлилася на даху, зупинилася різко та, вхопившись за кам’яний виступ, перехилилась на вулицю на висоті у три поверхи. Вен балансувала на краю, довкола неї клубочилась імла. Було абсолютно тихо.

«Що ж, недовго ти тримав темп, — подумала вона. — Треба пояснити Еленду, що…»

Раптом на даху поруч із нею з’явилася собача фігура. Кандра підбіг до Вен, сів поруч та вичікувально поглянув на дівчину.

Вен нахмурилась. Аби відірватися від пса, вона цілих десять хвилин бігала дахами зі швидкістю, на яку здатен тільки з-імли-народжений.

— Як… як ти тут опинився? — здивувалась вона.

— Я спершу застрибнув на нижчі будівлі, а тоді вже на ці будинки забрався, пані, — промовив ОрСеур. — А потім слідом за вами побіг дахами. Вони так близько одне до одного розташовані, що перестрибувати з одного на інший було зовсім не важко.

Помітивши розгублений вираз на обличчі Вен, ОрСеур вів далі.

— Я, певно, поквапився… нарікаючи на це тіло, пані. Нюху цього пса був справді пречудовий — та й решта органів чуття працюють відмінно. Стежити за вами було на диво легко — навіть у темряві.

— Я… я зрозуміла, — протягнула Вен. — Що ж, гаразд.

— Чи можу я поцікавитися, пані, в чому полягала мета цього забігу?

— Та я так кожної ночі бігаю, — знизала плечима Вен.

— Мені здавалося, що ви навмисне намагаєтеся мене загубити. А мені буде важко вас захистити, якщо ви не дозволятимете мені бути поруч із собою.

— Захистити мене? — перепитала Вен. — Та ти навіть битися не вмієш.

— Контракт забороняє мені вбивати людей, — нагадав ОрСеур. — Але я можу в разі потреби прийти на допомогу.

«Або кинути мені трохи атію в критичний момент, — подумки погодилась Вен. — Він має рацію — може бути корисним. То чого ж я так прагну його позбутися?»

Дівчина подивилася понад головою ОрСеура — вовчур терпляче сидів на задніх лапах, тільки груди ритмічно здіймались, коли він дихав. Вона навіть не замислювалась до цього, що кандра теж повинен дихати.

«Він зжер Келсьє».

— Ходімо, — сказала Вен і зіскочила з даху, «відштовхнувшись» від монети.

Вона навіть не стала озиратись, аби перевірити, чи ОрСеур пішов за нею.

Падаючи вниз, дівчина потягнулася по ще одну монету, але вирішила її не використовувати, а натомість відштовхнулася від клямри вікна, повз яке пролітала. Як і більшість з-імли-народжених, Вен використовувала для стрибків щіпки — найдрібніші монети. Насправді це було дуже зручно, що місцева економіка забезпечує їх такою кількістю шматків металу ідеального розміру та ваги, завдяки яким можна стріляти та стрибати. Більшості з-імли-народжених було по кишені жбурнути щіпку — або навіть цілий капшук їх.

Але Вен була не така, як більшість з-імли-народжених. Коли вона була молодшою, жменя щіпок здавалася їй справжнім скарбом. Якщо не жирувати, то цих грошей вистачило б на їжу на кілька тижнів. Але також — якщо інші злодії виявлять, що в неї є таке багатство — за них могли добряче відлупцювати або навіть убити.

Вона вже давно не знала голоду. І хоча тримала у своїх кімнатах запас сухарів, робила це радше за звичкою, ніж справді переймаючись, що їй не буде що їсти. Насправді Вен не знала, що думати про ті зміни, які відбулися у ній. Приємно було не перейматися базовими потребами — але на зміну цьому прийшла тривога про речі набагато серйозніші. Тривога про майбутнє всієї держави.

Майбутнє… народу. Вона застрибнула на міський мур — конструкцію набагато вищу та набагато краще укріплену за маленьку стіну довкола замку Венчерів. Протиснувшись між зубців, вона вихилилась уперед і подивилась у бік вогнищ ворожої армії.

Їй ще не доводилося зустрічатися зі Страффом Венчером, але вона достатньо чула про нього від Еленда, аби він її непокоїв.

Зітхнувши, дівчина відштовхнулась від зубця і зістрибнула назад на міський мур. Навалившись спиною на стіну, краєм ока вона побачила, як сходами на мур піднявся ОрСеур. Наблизившись до Вен, він всівся на задні лапи й терпляче поглянув на неї.

Чи то на краще, чи то на гірше, але простого життя Вен, повного побоїв та голоду, уже не було. Над молодим королівством Евенда нависла страшна загроза, а вона спалила залишки його атію, аби врятувати власну шкуру. Через неї він тепер був беззахисний — не тільки перед ворожими військами, але й перед найманцями з числа з-імли-народжених, які намагалися його вбити.

Можливо, убивць на кшталт Наглядача? Тієї самої таємничої постаті, що втрутилась у її бій з тим підісланим Цеттом з-імли-народженим. Чого він хотів? Чому він стежив за нею, а не за Елендом?

Вен зітхнула, полізла до капшука з монетами та дістала звідти дюралюмінієву пластину. До того ж всередині неї ще були залишки того, що вона проковтнула раніше.

Протягом багатьох століть вважалося, що існує всього лише десять алломантичних металів: чотири базових, їхні сплави, а також атій і золото. Але алломантичні метали завжди йшли парами — базовий метал та його сплав. Вен завжди дивувало, що атій і золото вважалися парою, хоча жоден з них не був сплавом іншого. Зрештою виявилося, що ніяка вона не пара, і що кожен з них має свій сплав. Один із цих сплавів — малатій, так званий Одинадцятий Метал — підказав Вен, як перемогти Пана Всевладаря.

Келсьє якимось чином дізнався про малатій. Сейзед так і не знайшов, звідки взялися «легенди», з яких Келсьє, ймовірно, почув про Одинадцятий Метал і те, що він здатен знищити Пана Всевладаря. Вен потерла пальцем слизьку поверхню дюралюмінієвої пластини. Коли вона востаннє бачила Сейзеда, він здавався розчарованим — принаймні настільки розчарованим, наскільки тільки міг бути — тим, що не знайшов ані натяку на згадки про легенди Келсьє. Хоча Сейзед стверджував, що він пішов з Лютаделя, аби вчити населення Останньої Імперії — і це був його обов’язок як хранителя, — Вен не могла не помітити того факту, що він вирушив на південь. У тому напрямку, де, за словами Келсьє, відкрили Одинадцятий Метал.

«Цікаво, чи про цей метал також ходять чутки? — подумала Вен, погладжуючи дюралюміній. — І, може, ці чутки допомогли б мені розібратися, яка в ньому сила?»

Кожен з інших металів давав негайний ефект; тільки наслідки дії міді, здатної утворювати хмару, що приховує алломантичну силу від інших, не були очевидні чи взагалі відчутні. Можливо, дюралюміній діяв схожим чином. Можливо, його ефект міг помітити лише інший алломант, який би спробував використати свої сили проти Вен? Цей метал був протилежністю алюмінію, який змушував інші метали зникати. Чи це означало, що дюралюміній може розтягнути дію інших металів?

І раптом — рух.

Вен ледве помітила натяк на нього в темряві. Спершу її пройняло первісним жахом: невже це була та імлиста постать, привид у мороку, якого вона вже бачила минулої ночі?

— Тобі просто примарилось, — з удаваною впевненістю пробурмотіла вона сама собі. — Ти просто занадто втомилась.

І справді, цей проблиск руху був занадто темний — і занадто справжній, — аби бути тією примарною постаттю.

Це був він.

Він стояв на вершині однієї з вартових веж — навіть не присівши, навіть не намагаючись сховатися.

«Цікаво, це він такий нахаба чи такий дурень, цей таємничий з-імли-народжений?» — усміхнулася до себе Вен, і тривога її розвіялась, поступаючись місцем піднесенню.

Вона приготувала свої метали, перевірила запаси. Усе було готово.

«Сьогодні ввечері, друже мій, ти не втечеш».

Вен крутнулась на місці та жбурнула розсипом жменю монет. От тільки загадковий з-імли-народжений або знав, що дівчина його помітила, або був готовий до атаки, але легко від неї ухилився. ОрСеур підскочив, теж крутнувся, і Вен, відстібнувши пояс, скинула з себе метали.

— Біжи за мною, якщо зможеш, — прошепотіла вона кандрі, а тоді стрибнула у темряву, за своєю жертвою.

Наглядач кинувся геть, розчиняючись у ночі. У Вен насправді не було особливого досвіду гонитви за іншими з-імли-народженими; єдиним її шансом потренуватися в цьому були заняття з Келсьє. Дівчина швидко зрозуміла, що їй важко бігти за Наглядачем у такому темпі й відчула укол совісті за те, що перед цим змусила побігати за собою ОрСеура. Зараз вона з власного досвіду зрозуміла, наскільки важко бігти крізь імлу за з-імли-народженим, який хоче від тебе втекти. А переваг на кшталт собачого нюху в неї, звісно, не було.

Утім, палячи олово, вона таки змогла відстежити Наглядача за допомогою зору та слуху — той рухався у бік центру міста. Нарешті він спустився на одній з центральних площ, прикрашеній фонтаном. Вен також опустилась, вдарилась об слизьку бруківку та запалила п’ютер; Наглядач жбурнув у неї жменю монет, і дівчина відскочила убік.

Шматки металу дзенькнули в нічній тиші, рикошетом відбилися від статуй та каменів. Вен посміхнулась і приземлилась на всі чотири кінцівки; після цього дівчина рвонула вперед, використовуючи свої посилені завдяки п’ютеру м’язи та «притягуючи» до своєї руки одну з монет.

Її суперник відскочив назад і приземлився на краю одного з фонтанів поблизу. Вен опустилась на землю та кинула монету, з її допомогою кинувши себе над головою Наглядача. Він пригнувся обережно, не відриваючи очей від дівчини, яка пролетіла над ним.

Вен схопилася за одну з бронзових статуй посеред фонтану та зупинилась на її верхівці. Присівши на нерівній підставці, дівчина погляну на суперника згори вниз. Він стояв, балансуючи на одній нозі на краю фонтану — темний і тихий, а довкола нього вирувала імла. В усій його поставі читався виклик.

Здавалося, він під’юджує: «Ну що, зловиш мене?».

Вен вихопила свої кинджали та зістрибнула зі статуї. Використовуючи холодну бронзу, вона «штовхнула» себе просто на Наглядача. А Наглядач так само скористався бронзовою статуєю та «притягнув» себе вперед. Він пролетів під Вен, здіймаючи бризки, та завдяки своїй надзвичайній швидкості промчав поверхнею води, наче запущений камінець. Вискочивши з фонтану, він «відштовхнувся» та перелетів на інший бік площі.

Вен приземлилась на краю фонтану, і її облило холодною водою. Дівчина заричала та стрибнула за Наглядачем.

А той, приземлившись, також вихопив свої кинджали. Від його першої атаки вона ухилилась, прокотившись по бруківці, після чого підняла свої кинджали, готуючись завдати одночасних разючих ударів. Наглядач, не гаючи часу, відскочив убік, на лезах його зброї блищали краплі води з фонтану. Чоловік присів, і стало зрозуміло, наскільки він гнучкий та потужний. Тіло його здавалося напруженим і впевненим. Вправним.

Задихана Вен знову всміхнулась. Вона так не почувалася, аж відколи… дуже давно так не почувалася, ще з тих ночей, коли тренувалась із Келсьє. Не підіймаючись, дівчина вичікувала, дивлячись, як між нею та її суперником клубочиться імла. Він був середнього зросту, жилавий, і не носив марево-плаща.

«А чому він без плаща?»

Марево-плащі були неодмінною ознакою їхньої спільноти, символом гордості та безпеки.

Вона була занадто далеко від нього, аби побачити обличчя загадкового з-імли-народженого. Але коли він відстрибнув назад і «відштовхнувся» від іншої статуї, дівчині здалось, що вона помітила слабку посмішку на його обличчі. Знову почалась гонитва.

Вен переслідувала його містом, палячи сталь, стрибаючи дахами та вулицями та «штовхаючи» себе величезними стрибками. Вони скакали Лютаделем, ніби двійко дітлахів на майданчику — Вен намагалася перерізати супернику дорогу, але він неодмінно опинявся на один крок попереду неї.

Він був дуже вправний. Набагато вправніший за будь-якого з-імли-народженого, якого знала чи з яким стикалась Вен, окрім, хіба що, Келсьє. Але за час, що минув від занять з Уцілілим, вона добряче розвинула свої навички. Невже цей новачок іще кращий? Від цієї думки дівчина аж затремтіла. Для неї Келсьє завжди був взірцем алломантичних умінь, і було дуже легко забути, що цього всього щастя він навчився лише протягом кількох років до Краху.

А це ж я і сама стільки займаюся, — раптом зрозуміла Вен, приземляючись на тісній вуличці. Вона нахмурилась, пригнулась і застигла на місці. На цю ж вуличку опускався й Наглядач.

Вуличка була вузька та занедбана — фактично провулок, обмежений з обох сторін три- і чотириповерховими будівлями. І ніякого руху — чи то Наглядач уже примудрився змотатися, чи то ховався десь неподалік. Вона підпалила залізо, але й лінії нічого не виявили.

Щоправда, існував також інший спосіб…

Вен вдала що далі роззирається довкола, а сама тихенько підпалила бронзу, аби перевірити, чи нема десь поблизу міднохмари, де міг сховатися суперник.

І справді, він був там. Ховався в кімнатці покинутого будинку, за наглухо зачиненими віконницями. Тепер, коли вона знала, куди саме дивитися, вона побачила шматочок металу, за допомогою якого він, імовірно, застрибнув на другий поверх, і гачок, який він повинен був «притягнути», аби швиденько зачинити за собою віконниці. Найімовірніше, він уже вивчив цю вуличку раніше і планував заманити Вен сюди, аби нарешті відірватися.

«Розумно», — подумала дівчина.

Але він не знав, що вона здатна бачити крізь міднохмари. І якби вона атакувала його зараз, то видала б цей свій секрет. Вен мовчки стояла, уявляючи, як він пригнувся у неї над головою, напружено чекаючи, поки дівчина піде.

Вона усміхнулась. Перевірила запаси дюралюмінію. Зараз можна було перевірити, чи його спалення спричиняло якісь зміни у ній, помітні для інших з-імли-народжених. Наглядач, найімовірніше, зараз підпалив більшість своїх металів, намагаючись вгадати, що Вен збирається робити далі.

І дівчина, вважаючи себе достатньо розумною, підпалила чотирнадцятий метал.

У її вухах пролунав шаленої сили вибух. Вен охнула і перелякано впала на коліна. Довкола неї все зробилося страшенно яскраве, так ніби вулицю освітив спалах енергії. А ще дівчині зробилося збіса зимно — холод миттю пробрав її до самих кісток.

Вона простогнала і спробувала зрозуміти, що це за звук. Насправді це був не один вибух, а ціла низка. Ритмічне гупання, так ніби десь поруч із нею били у барабан. То було її серцебиття. А ще — вітер вив, мов скажений. Дряпання кігтів вуличного пса, що в пошуках їжі риється на смітнику. Хтось хропів уві сні. Все це вона чула немовби підсилене в сотні разів.

А потім… нічого. Вен завалилася на бруківку, і раптовий спалах світла, холоду та звуків просто зник. У тіні поруч із нею скрадалася якась постать, але дівчина не могла її розгледіти — вона більше не бачила в темряві. Її олово…

«Скінчилося, — зрозуміла вона, приходячи до тями. — Я випалила весь свій запас олова. Я його випалила, коли… підпалила дюралюміній. Я підпалила їх одночасно».

Ось у чому секрет.

Дюралюміній цим страшним вибухом випалив усе її олово. Це на дуже короткий час надзвичайно загострило її органи чуття, але в той самий час знищило всі її запаси. А коли Вен вирішила перевірити, виявилося, що її бронзи та п’ютера — інших металів, які вона спалювала весь час — також не залишилось. Раптова навала від чуттєвої інформації виявилася настільки масштабною, що дівчина просто не помітила ефекту цих двох.

«Потім про це подумаю», — подумала Вен і потрусила головою.

Їй здавалося, вона повинна бути якась оглушена та осліплена, але ж ні. Лише трохи приголомшена.

Темна постать в імлі підходила до неї дедалі ближче. Часу відпочивати не було; дівчина підскочила на рівні ноги й захиталась. Постать була занадто низька, як на Наглядача. Це був…

— Пані, потрібна допомога?

Вен поглянула здивовано на ОрСеура — вовчур підбіг до неї та сів на задні лапи.

— Ти… зміг наздогнати мене, — промовила вона.

— Це було нелегко, пані, — відсторонено відповів кандра. — То допомога потрібна?

— Що? Ні, не потрібна, — похитала головою Вен, намагаючись прочистити думки. — Здається, я впустила з виду одну річ, перетворивши тебе на пса. Тепер ти не можеш носити мої метали.

Кандра нахилив голову і кинувся у провулок. Майже одразу він повернувся, несучи щось у пащі. Її пояс.

Він кинув його під ноги дівчині та знову зайняв вичікувальну позицію. Вен підняла пояс, дістала одну з запасних склянок з металами.

— Дякую тобі, — промовила вона повільно. — Це дуже… передбачливо з твого боку.

— Я просто дотримуюся умов Контракту, пані, — сказав кандра. — Ото і все.

«Що ж, це більше, ніж ти колись робив», — подумала дівчина, проковтнувши вміст флакона та відчуваючи, як поповнюються її запаси.

Вона запалила олово, повернула собі здатність бачити у темряві та одразу розслабилась; річ у тім, що відколи Вен відкрила у собі ці сили, вона ніколи не пересувалась уночі в повній темряві.

Віконниці кімнатки, де сховався Наглядач, були відчинені; він, певно, втік, коли з нею стався цей напад. Вен зітхнула.

— Пані! — раптом гавкнув ОрСеур.

Вен розвернулась. Позаду неї беззвучно приземлився з-імли-народжений. З якогось дива він видався дівчині знайомим. Обличчя у нього було худорляве, волосся — темне, а голова дещо розгублено похилена набік. У його погляді явно читалося запитання: чому вона впала?

Вен усміхнулася.

— А може, я хотіла підманити тебе ближче, — прошепотіла вона тихо, але достатньо голосно, аби підсилений оловом слух почув ці слова.

3-імли-народжений усміхнувся, після чого кивнув, як це роблять, виказуючи повагу.

— Хто ти такий? — спитала Вен, підходячи ближче.

— Ворог, — відповів він, виставивши перед собою руку, аби дівчина не наближалась.

Вен завагалася. На безлюдній вуличці між ними були тільки хмарки імли.

— Чому ти тоді допоміг мені битися проти вбивць?

— Ну, — відповів незнайомець, — я теж божевільний.

Вен нахмурилась, розглядаючи чоловіка. Божевільних вона бачила у своєму житті — наприклад, жебраків. Цей чоловік був не божевільний. Стояв він, гордо розправивши плечі, погляд його був цілком усвідомлений, коли він дивився на дівчину в темряві.

«Що за гру він веде?» — подумала Вен.

Її інстинкти — а вони оберігали її протягом усього життя — підказували їй, що слід бути обережною. Вен лише недавно навчилась довіряти власним друзям і не збиралася поширювати цей привілей на якогось незнайомця, який стежить за нею ночами.

І все-таки минуло вже більше року, відколи вона востаннє розмовляла з іншим з-імли-народженим. Усередині неї точилися конфлікти, яких вона не могла пояснити іншим людям. Навіть імлисті, такі як Гем або Бриз, не здатні зрозуміти дивної двоїстості життя з-імли-народженої. Чи то вбивця, чи то тілоохоронець, чи то аристократка… чи то розгублена, мовчазна дівчина. Цікаво, чи цього незнайомця мучили такі само проблеми з ідентичністю?

Можливо, вийшло б перетворити його на союзника і залучити до захисту Центральної Домінії другого з-імли-народженого. Але навіть якщо й ні, Вен не могла собі дозволити битися з ним. Нічні перегони — це чудово, але якщо дійде до справжнього поєдинку, він ще, чого доброго, атій використає.

І якщо це станеться — вона програє.

Наглядач не спускав з неї уважного погляду.

— Можеш відповісти мені на одне запитання? — промовив він крізь імлу.

Вен кивнула.

— Ти справді його вбила?

— Так, — прошепотіла дівчина.

І не питала, кого це — «його». Незнайомець міг мати на увазі лише одну особу.

— Навіщо ти граєш в їхні ігри? — повільно кивнув він.

— У чиї ігри?

Наглядач жестом показав на огорнутий імлою замок Венчерів.

— Це не ігри, — заперечила Вен. — Це зовсім не ігри, якщо люди, яких я люблю, в небезпеці.

Наглядач трохи помовчав, а потім розчаровано похитав головою.

І дістав щось з-за поясу.

Вен негайно відскочила назад, але незнайомець просто кинув монету на землю між ними. Вона кілька разів підстрибнула на бруківці, а тоді нарешті впала без руху. Наглядач «відштовхнувся» у повітря.

Вен не стала знову гнатися за ним. Вона піднялась і потерла чоло; здавалося, ніби в неї от-от розболиться голова.

— І ви дозволите йому піти? — поцікавився ОрСеур.

Вен кивнула.

— На сьогодні досить. Він добре б’ється.

— Ви це наче з повагою кажете, — зауважив кандра.

Вен обернулась і нахмурилась, вловивши у тоні ОрСеура нотки зневаги.

Пес терпляче чекав, на його морді не було помітно ніяких емоцій.

Вона зітхнула і застібнула на талії свій пояс.

— Треба придумати тобі якусь збрую, чи що, — сказала дівчина. — Аби ти міг носити з собою запасні флакони для мене, як коли був у тілі людини.

— Збруя необов’язкова, пані, — промовив ОрСеур.

— Справді?

Кандра встав і підійшов до дівчини.

— Прошу, дістаньте одну зі своїх склянок.

Вен зробила, як він попросив, і вийняла маленьку скляну ампулку. ОрСеур зупинився, після чого розвернувся до неї плечем. Просто в неї на очах в одному з місць розійшлася шерсть, плоть потріскалась і стало видно вени та шари шкіри. Вен відсахнулася.

— Не хвилюйтеся, пані, — промовив кандра. — Моя плоть — не така, як ваша. Скажімо так, я свою більше контролюю. Вкладіть флакон з металом мені у плече.

Вона зробила, як він попросив. Плоть миттю сховала флакон. Вен підпалила для проби залізо. До схованого флакона не вели жодні блакитні лінії. Метал у шлунку особи не піддавався впливу інших алломантів; також метали, що пробивали тіло, на кшталт штирів інквізиторів або кульчика Вен, не міг «притягувати» або «відштовхувати» хтось інший. Певно, такий само принцип діяв і щодо металів, схованих у тілі кандри.

— У разі потреби я вам усе принесу, — запевнив ОрСеур.

— Дякую, — відповіла Вен.

— Це все Контракт, пані. Не треба мені дякувати. Я роблю тільки те, що від мене вимагається.

Вен повільно кивнула.

— Ну, значить, вертаймося до палацу, — наказала вона. — Я хочу перевірити, як там Евенд.