Джерело вознесіння

19

Сейзед розстібнув свою останню сталепам’ять. Він підняв її в руці перед собою, і схожа на браслет смужка металу блиснула у червоних променях сонця. Для когось іншого цей шматок металу міг становити якусь цінність. Але для Сейзеда то була тепер просто порожня шкаралупа — звичайний сталевий браслет. За бажання можна було б знову заповнити сталепам’ять, але наразі він вирішив не тягнути на собі зайвої ваги.

Зітхнувши, він кинув браслет на землю, і він, дзвякнувши, підняв у повітря хмарку попелу.

«П’ять місяців накопичення і зберігання, кожних п’ять днів я рухався повільно, ніби в’язнучи у густій патоці. І от — більше нічого не залишилося».

Утім, в обмін на це він отримав дещо цінне. За шість днів регулярного використання сталепам’яті він подолав стільки, скільки звичним кроком йшов би добрячих шість тижнів. Згідно з мапами, що зберігалися у міднопам’яті Сейзеда, до Лютаделя залишалося близько тижня ходу. Сейзед не шкодував, що витратив усе. Певно, він занадто бурхливо відреагував на побачене ним вимерле село на півдні. Можливо, не конче було поспішати. Але, зрештою, він створював сталепам’ять, щоб колись її використати.

Він підняв свою торбу — тепер набагато легшу. Попри те що більшість його металопам’ятей були маленького розміру, всі разом вони важили доволі багато. Аби полегшити собі шлях, він вирішив позбутися менш цінних та менш заповнених. Таких, як той сталевий браслет, який залишився лежати в попелі, коли Сейзед вирушив далі в дорогу.

Він однозначно перебував зараз у Центральній Домінії. Він пройшов повз попіл-гори Тиріан і Фалеаст, остання з яких — високий, самотній пік із ніби зрізаною, почорнілою вершиною — зникла за горизонтом на півдні ще кілька днів тому. Ландшафт зробився пласким, замість сосон з коричневими голками з’явилися гнучкі білі осики, які ростуть в околицях Лютаделя. Осики стирчали з чорного ґрунту, ніби кістки, їхня біла, брудна від попелу кора була вся в рубцях, стовбури — покручені. Вони…

Сейзед зупинився. Він вийшов до центрального каналу, одного з головних шляхів, що вели до Лютаделя. Човнів на воді не було видно; нині мандрівники траплялися рідко, навіть рідше, ніж за часів Останньої Імперії, тоді як грабіжників стало значно більше. Поки мчав до Лютаделя, Сейзед обігнав кілька банд.

А самотніх подорожніх і взагалі не було. Набагато легше було зустріти військові загони — і, судячи з того, що попереду підіймався в повітря дим від кількох десятків багать, якраз на чиєсь військо він і натрапив. Воно отаборилося якраз між ним та Лютаделем.

Сейзед ненадовго замислився — довкола нього почали кружляти пластівці попелу. Була якраз обідня пора; будь-яка армія має вартових та розвідників, а значить, обійти табір буде дуже важко. А оскільки сталепам’яті його були порожні, втекти від переслідувачів він не зможе.

Військо на відстані тижня ходу від Лютаделя… Чиє це військо, яку загрозу воно становить? Його цікавість, притаманна вченим, спонукала його знайти зручну точку, з якої усе можна буде роздивитися. Вен і всім іншим знадобиться інформація, яку йому вдасться зібрати.

Ухваливши для себе це рішення, Сейзед знайшов порослий високими осиками пагорб. Залишивши свою торбу біля підніжжя дерева, він витягнув залізопам’ять і почав її заповнювати. Відчувши знайому легкість, він завиграшки видерся на верхівку тоненького деревця — тіло його зробилося таке легке, що він піднявся, майже не докладаючи зусиль.

Опинившись на самій верхівці, Сейзед сягнув своєї оловопам’яті. Картинка перед його очима зробилася звично розмита по боках, але завдяки посиленому зорові він зумів детально розгледіти велике військо, що стало табором у долині попереду.

Сейзед не помилився — це справді була армія. Але помилявся, вважаючи, що вона складається з людей.

— Заради забутих богів… — прошепотів він, від подиву ледве не звалившись з дерева.

Армія, яку він бачив, була організована максимально примітивно. Ніяких наметів, ніяких транспортних засобів, навіть коней не було. Лише сотні величезних багать, біля кожного з яких юрмилися якісь постаті.

Ці постаті були темно-синього кольору і дуже відрізнялися розмірами. Якісь із них були заввишки в півтора метра, а деякі сягали метрів трьох, а то й більше. Усі вони належали до одного і того самого виду — і Сейзед чудово знав, що це за вид. Колоси. Ці створіння — хоча і дуже схожі на людей — ніколи не припиняли рости. З віком вони ставали дедалі більшими, аж поки їхні серця не відмовлялися ганяти кров по настільки великих тілах.

І тоді вони вмирали, вбиті прокляттям власного зросту.

Але перш ніж померти, вони ставали дуже великими. І дуже небезпечними.

Сейзед зістрибнув з дерева, зробивши своє тіло достатньо легким, аби приземлитися без проблем. Поквапливо пошукавши в торбі міднопам’ять, він знайшов потрібну та, застібнувши її на лівому передпліччі, видерся назад на дерево.

Там він швидко прогортав покажчик. Десь у нього були нотатки, які він робив, читаючи книгу про колосів — пригадується, він тоді намагався з’ясувати, чи ці створіння мають якусь релігію. А потім йому прочитали цю книгу вголос, аби він зміг внести її до міднопам’яті. Звісно, книжку він також запам’ятав, але утримування в пам’яті такого обсягу інформації, зіпсує…

«Ось», — подумав він, знайшовши потрібні нотатки.

Сейзед витягнув їх із міднопам’яті та все пригадав.

Тіла більшості колосів не витримували більш як двадцять років. «Старші» створіння часто сягали майже чотирьох метрів заввишки й були кремезні та могутні. От тільки мало хто з них стільки жив — і не лише через те, що не витримувало серце. Річ у тім, що їхнє суспільство — якщо його можна так назвати — було надзвичайно жорстоким.

Аж виявилося, що його захоплена цікавість сильніша за страх, і Сейзед, знову посиливши свій зір за допомогою олова, почав вивчати поглядом тисячі людиноподібних істот, намагаючись отримати візуальні підтвердження прочитаному в книзі. Побачити бійки у їхньому таборі було зовсім неважко. Там і тут біля багать чубилися; найцікавішим було те, що билися зазвичай колоси приблизно одного розміру. Сейзед ще посилив свій зір — міцніше схопившись при цьому за стовбур дерева, аби не проблюватися — і спробував роздивитися колоса детальніше.

То була істота не з найбільших — можливо, трохи менше двох метрів заввишки. Колос був схожий на людину — з двома руками, двома ногами та майже непомітною шиєю. А ще він був абсолютно лисий. Найдивнішою його рисою була синя шкіра, яка висіла складками. Словом, виглядало це створіння ніби огрядний чоловік, з якого викачали ввесь жир, але шкіра не встигла стягнутися.

І… скидалося на те, що шкіра не надто щільно прилягає до тіла. Довкола криваво-червоних очей колоса вона була обвисла та відкривала поглядові м’язи обличчя. Те саме стосувалося пащі: шкіра звисала на кілька сантиметрів нижче підборіддя, оголюючи нижню щелепу та зуби.

Нудотне було видовище — особливо для Сейзеда, якого і без того вже нудило. Вуха істоти звисали униз, сягаючи лінії щелепи. Ніс був широкий та безформний, і тримався він без хряща. Шкіра на руках і ногах створіння також висіла мішком, а з одягу на ньому була лише пов’язка на стегна.

Сейзед переключив свою увагу на більшого колоса, заввишки близько двох з половиною метрів. На ньому шкіра не обвисла аж так сильно, але все одно була дещо завелика. Ніс його був вигнутий під дивним кутом і лежав, ніби сплющений, на величезній голові, що трималась на товстій шиї. Істота якраз вишкірилася до когось поруч із нею, і стало ясно, що в неї шкіра довкола рота прилягає нещільно: губи не стулялися до кінця, а отвори довкола очей були занадто великі та, знову-таки, було видно м’язи обличчя.

«Так, ніби вони носять маску зі шкіри, — подумав Сейзед, відганяючи огидні думки. — Виходить, їхні тіла продовжують рости, а шкіра — ні?»

Його здогадки підтвердив високий — метри зо три — колос, який наблизився до групи. Менші істоти кинулися врозсип від нього, а новоприбулий підійшов до вогнища, на якому смажилося кілька коней.

Шкіра найбільшого колоса була натягнута так сильно, що ледве не репала. Безволоса синя плоть уже потріскалась довкола очей, в кутиках рота та довкола масивних м’язів грудної клітки. Сейзед навіть помітив у цих тріщинах незначні сліди крові. А в тих місцях, де шкіра не тріскалась, вона була просто сильно натягнута — ніс та вуха так щільно прилягали до голови, що їх було майже не видно.

Аж раптом Сейзед відчув, що його дослідження мають тепер не лише наукову цінність. Колоси прийшли до Центральної Домінії. Ці істоти настільки непокірні та жорстокі, що сам Пан Всевладар мусив вигнати їх подалі від людей. Сейзед вимкнув оловопам’ять, повертаючись до свого звичного зору. Він повинен був дістатися Лютаделя та попередити всіх. Якщо вони…

Сейзед застиг на місці. Недоліком використання посилення зору була втрата можливості бачити те, що відбувається у тебе просто під носом, — тому не дивно, що він не помітив загону колосів, який наближався до осикового гаю, звідки він спостерігав за їхнім табором.

«Заради забутих богів!»

Він міцніше схопився за стовбур дерева, гарячково міркуючи. Кілька колосів уже підходили до його осики. Якщо він зараз зістрибне, то втекти не зможе. В нього, як і завжди, була на собі п’ютеропам’ять; він легко міг зробитися удесятеро сильнішим і якийсь час успішно битися з ними. От тільки…

Колоси були озброєні неоковирними на вигляд, зате масивними мечами. Усі нотатки террісійця, уся його пам’ять і знання натякали, що колоси — дуже небезпечні воїни. І хай навіть Сейзед може стати сильним, як десятеро чоловіків, вправності для того, аби їх перемогти, йому все одно не вистачить.

— Злізай! — почув він глибокий, нерозбірливий голос. — Злізай негайно.

Сейзед поглянув униз. Біля підніжжя дерева стояв великий колос, шкіра якого лише почала напинатися. Він почав трусити осику.

— Злізай негайно! — повторило створіння.

«У нього губи не дуже добре працюють», — подумав Сейзед.

Звучав він як людина, що намагається розмовляти, не розтуляючи рота. Террісієць не здивувався тому, що істота говорить: це згадувалося й у його нотатках. Утім, Сейзед аж здивувався тому, наскільки спокійно говорив колос.

«Може, все-таки втекти?» — подумав він.

Якщо скинути металопам’ять, можна рвонути верхівками дерев ближче до краю осикового гаю та дати вітрові себе віднести. Але це буде дуже складно зробити, та й невідомо, чи вийде.

До того ж доведеться викинути свою міднопам’ять — а це тисяча років історії.

Приготувавши п’ютеропам’ять на випадок, якщо йому знадобиться сила, Сейзед зістрибнув з дерева. Головний з колосів — Сейзеду здалося, що це він — червоними очима невідривно спостерігав за тим, як террісієць падає на землю. Істота не кліпала, і Сейзед мимоволі замислився, чи можливо взагалі кліпати, якщо в тебе так натягнута шкіра.

Террісієць гепнувся на землю біля підніжжя дерева та потягнувся до своєї торби.

— Ні! — крикнув колос, з нелюдською швидкістю хапаючи торбу террісійця та кидаючи її іншому колосу.

— Вона мені потрібна, — промовив террісієць, — я більш охоче з вами спілкуватимуся, якщо…

— Тихо! — закричав колос із такою несподіваною люттю, що Сейзед аж позадкував.

Террісійці зазвичай були високі — особливо євнухи-террісійці, — і тому Сейзед почувався дуже незвично, виявившись коротуном поруч із цією синьошкірою, червоноокою істотою зростом понад три метри. Колос височів над террісійцем, і той мимоволі зіщулився.

Схоже, такої реакції вони й чекали, бо головний колос кивнув і розвернувся.

— Ходімо, — пробелькотів він і почав пробиватися до виходу з осикового гаю.

Решта істот — усі семеро — вирушили за ним.

Сейзед вирішив не випробовувати долю та не перевіряти, що станеться, якщо він їх не послухається. Він обрав бога — Дуїса, покровителя знесилених мандрівників — і тихо помолився. Після цього він поквапився за групою колосів, які вирушили у бік свого табору.

«Принаймні вони не стали одразу мене вбивати», — подумав террісієць.

А судячи з того, що він читав про колосів, цього можна було цілком собі сподіватися. Хоча, звісно, у книжках міститься неповна інформація. Колоси протягом століть жили далеко від людей; Пан Всевладар кликав їх лише тоді, коли потребував їхньої допомоги у придушенні повстань або підкоренні нових народів, відкритих на внутрішніх островах. І тоді колоси знищували та вбивали геть усе на своєму шляху — принаймні так стверджували легенди.

«Цікаво, а чи могло все це бути всього лише пропагандою? — замислився Сейзед. — Можливо, колоси не такі вже й жорстокі, як ми вважаємо».

Несподівано один із них, що йшов поруч із террісійцем, заревів у нападі раптової люті. Сейзед обернувся і побачив, як він стрибнув на одного зі своїх співплемінників. Геть забувши про меч, що висів у нього на спині, істота вгатила по голові свого суперника величезним кулаком. Усі інші зупинилися та обернулись, дивлячись на бійку, але ніхто з них не виказував навіть найменших ознак тривоги.

Сейзед із дедалі сильнішим жахом спостерігав, як нападник гамселить свою жертву. Той, на кого напали, намагався захищатися — він вихопив кинджал і навіть зумів порізати руку агресору.

Синя шкіра репнула, з рани порснула яскраво-червона кров, але нападник обхопив своїми руками велику голову суперника та крутнув, зламавши йому шию.

Щось клацнуло. Нещасний припинив рухатися. Агресор витягнув меча з-за спини жертви та закріпив його поруч зі своїм, а тоді розв’язав маленький капшук, що був закріплений поруч із мечем. Після цього він підвівся, не звертаючи уваги на поріз, і всі вирушили далі.

— Навіщо? — спитав приголомшено Сейзед. — Навіщо таке робити?

Поранений колос обернувся:

— Я його ненавидів, — сказав він.

— Ворушися! — прикрикнув на террісійця головний колос.

Сейзед змусив себе йти. Труп так і залишився лежати на дорозі.

«Капшуки, — думав він, намагаючись відволіктися від побаченої жорстокої сцени. — У них у всіх є ці капшуки».

Колоси прив’язували їх до своїх мечів. Зброю вони носили не в піхвах, а просто закріплювали за спиною за допомогою шкіряних ременів. А до цих ременів уже прив’язували капшуки. Іноді капшук був тільки один, хоча у двох найбільших у групі колосів тих капшуків було по кілька штук.

«Схожі на капшуки для монет, — вирішив террісієць. — Але у колосів немає економіки. Можливо, в них вони носять власні заощадження? Що може мати цінність для таких створінь?»

Вони увійшли до табору. На периметрі його не було видно жодного вартового — але, зрештою, навіщо їм тут ще й вартові? Людині в цей табір прокрастися було б надзвичайно складно.

Група менших колосів — тих, що заввишки були трохи нижчими від людини — кинулася їм назустріч. Убивця кинув свій зайвий меч одному з них, а тоді вказав пальцем туди, звідки вони щойно прийшли. Капшук він залишив собі. Менші колоси побігли дорогою — туди, де залишився лежати труп.

«Це що, гробокопачі?» — здогадався Сейзед.

Террісієць невпевнено пішов слідом за своїми полонителями вглиб табору. На вогнищах смажилися найрізноманітніші істоти, але людського тіла Сейзед серед них не помітив. Крім того, земля довкола табору була абсолютно гола, ніби там попасся табун надзвичайно агресивних кіз.

І, згідно з його міднопам’яттю, це було не так уже й далеко від істини. Здається, колоси справді можуть харчуватися майже всім. Так, вони воліли їсти м’ясо, але жерли будь-які рослини й навіть траву — її вони видирали з землі просто з корінням. Деякі джерела стверджували, буцім вони їдять навіть багнюку та попіл, але в це Сейзед уже не вірив.

Він ішов далі. У таборі тхнуло димом і брудом, а ще там відчувався дивний мускусний аромат — террісієць припустив, що то був запах тіл колосів. Деякі з істот оберталися до Сейзеда, коли він проходив повз них, і невідривно дивилися йому вслід своїми червоними очима.

«У них ніби всього лише дві емоції, — подумав террісієць, підстрибнувши з несподіванки, коли якийсь колос при багатті раптом закричав і кинувся на свого співплемінника. — Вони або байдужі, або розлючені».

Але що ж їх усіх могло так обурити? І яку катастрофу вони можуть із собою принести? Сейзед нервово згадав свої попередні висновки. Ні, колосів точно не оббрехали. Історії, які він чув, — про те, що колоси витворяли у Крайній Домінії, спричинивши значні руйнування та численні смерті — однозначно були правдою.

Але щось же утримувало цю маргінальну групу під контролем. Пан Всевладар зумів якось підкорити колосів, хоча в жодній книзі це не пояснювалося. Більшість авторів просто приймала цю його здатність як частину божественної сутності Пана Всевладаря. Адже він був безсмертним — а в порівнянні з безсмертям усе інше здавалося цілком банальною річчю.

«А його безсмертя виявилося просто трюком, — подумав Сейзед. — Лише хитрою комбінацією ферухімічних та алломантичних сил».

Пан Всевладар виявився звичайною людиною — хоча і володів незвичною комбінацією здібностей та можливостей.

Але все-таки — як він примудрявся контролювати колосів? Ні, було у Пані Всевладарі дещо інше, щось більше за його сили. Те, що він зробив біля Джерела Вознесіння, назавжди змінило світ. Можливо, саме цієї події сягає і його здатність контролювати колосів.

Полонителі Сейзеда не звертали уваги на бійки, що там і тут вирували біля вогнищ. Здавалося, у таборі взагалі не було жінок — або якщо були, від чоловіків їх було не відрізнити. Террісієць помітив біля одного з багать забутий труп. Тіло було оббіловане, синя шкіра валялась неподалік.

«Як може так жити суспільство?» — нажахано подумав Сейзед.

У його книжках зазначалося, що колоси дуже швидко розмножуються та дорослішають — на щастя для них, беручи до уваги кількість смертей, які він уже встиг побачити. Втім, террісійцю здавалося, що представники цього виду забагато вбивають одне одного, аби той вид із часом не перевівся.

Але все-таки вони досі існували. На жаль. Він був хранителем, а значить, свято вірив, що нічого в цім світі не можна втрачати, що кожна спільнота варта того, аби про неї пам’ятали. Але жорстоке видовище, яке чекало на нього у таборі колосів: поранені істоти, які сиділи, не звертаючи уваги на порізи на власній шкірі, оббіловані трупи, що траплялися там і тут, раптові спалахи люті та, в підсумку, вбивства, — стало для переконань Сейзеда неабияким випробуванням.

Полонителі обвели бранця довкола невеликого пагорба, і террісієць із подивом побачив дещо дуже несподіване.

Намет.

— Заходь, — показав йому на вхід головний колос.

Сейзед нахмурився. Перед наметом стояли кілька десятків чоловіків, озброєних списами та вдягнених, мов імперські гвардійці. Сам намет був великий, а за ним рядочком стояли кілька грубо зроблених возів.

— Заходь! — крикнув колос.

Сейзед зробив, як йому було наказано. Один з колосів, що вів террісійця, з байдужим виразом віддав торбу Сейзеда гвардійцям. Коли її кинули на попелясту землю, всередині дзвякнули металопам’яті, і террісієць аж здригнувся. Солдати провели колоса настороженими поглядами, після чого один із них підняв торбу, а інший наставив на Сейзеда спис.

— Я — Сейзед, — підняв руки террісієць, — хранитель з Террісу, колись — мажордом, а тепер — учитель. Я вам не ворог.

— Зрозуміло, — відповів гвардієць, досі дивлячись услід колосові. — Але тобі все одно доведеться піти зі мною.

— Чи не могли б ви повернути мені мою торбу? — попросив Сейзед.

У цій низовині колосів, здається, не було; очевидно, солдати-люди воліли триматися від них якнайдалі.

Гвардієць обернувся до свого напарника, який якраз обшукував торбу террісійця. Той підняв голову та знизав плечима:

— Зброї нема. Якісь браслети та кільця — може, цінні?

— Вони всі зроблені з некоштовних металів, — пояснив Сейзед. — Це мої інструменти як хранителя, і для всіх інших, окрім мене, вони не становлять жодної цінності.

Обоє гвардійців мали цілком стандартний, як на Центральну Домінію, вигляд: темне волосся, світла шкіра, а зріст і маса натякали, що в дитинстві вони добре харчувалися. Перший із гвардійців, що спілкувалися з Сейзедом, був старшим — і за віком, і за званням.

— Подивимось, що скаже Його Величність, — промовив він, забираючи торбу з рук молодшого.

«Ага», — подумав Сейзед.

— Що ж, ходімо, поговоримо з ним.

Гвардієць розвернувся, відкинув запону намету та жестом наказав террісійцю увійти. Сейзед ступив з червоного сонячного світла у практичну — хай і скромно обставлену — кімнату. Ця кімната була велика, і в ній розміщувався ще один загін гвардійців. Сейзед прикинув на око, що їх близько двох десятків.

Головний гвардієць, кивнувши головою в кінець кімнати, уже за кілька секунд відкинув вхід до наступного приміщення та махнув Сейзеду рукою.

Террісієць увійшов до другої кімнати. Чоловік, що сидів у ній, був одягнений як типовий лютадельський аристократ. Попри те що був молодий, він встиг уже добряче облисіти — від волосся залишилося хіба що кілька впертих жмутків. Він стояв, постукуючи себе рукою по стегну, а коли увійшов Сейзед — ледве не підстрибнув із несподіванки.

Террісієць упізнав його.

— Жастес Лекаль.

— Король Лекаль, — негайно виправив його Жастес. — Я знаю тебе, террісійцю?

— Ми не знайомі з вами, Ваша Величносте, — відповів Сейзед, — але, гадаю, я стикався з вашим другом. Королем Елендом Венчером з Лютаделя.

Жастес кивнув байдуже.

— Мої люди сказали, що тебе привів колос. Ти, мовляв, обтирався біля табору?

— Так, Ваша Величносте, — обережно погодився Сейзед, спостерігаючи, як Жастес почав міряти кімнатку кроками.

«А він такий само смиканий, як і військо, яке він, схоже, очолює», — розчаровано подумав террісієць.

— Як ви змусили цих істот служити вам?

— Ти — в’язень, террісійцю, — обірвав його Жастес. — Ніяких запитань. Еленд підіслав тебе шпигувати за мною?

— Мене ніхто не посилав, — відповів Сейзед. — Просто натрапив на вас, Ваша Величносте. Я не хотів нікому заподіяти шкоди своїми спостереженнями.

Жастес зупинився, уважно поглянув на Сейзеда та почав ходити знову.

— Гаразд, проїхали. У мене вже давно немає мажордома. Тепер служитимеш мені.

— Вибачте, Ваша Величносте, — промовив террісієць, злегка вклонившись. — Але це неможливо.

Жастес нахмурився.

— Ти — мажордом, це зі строю видно. Невже Евенд настільки чудовий господар, що ти від мене відмовляєшся?

— Евенд мені не господар, Ваша Величносте, — пояснив Сейзед, дивлячись просто в очі молодому королеві. — Оскільки ми тепер вільні, жоден террісієць нікого не стане називати своїм господарем. Я не можу бути вашим слугою, тому що я нікому тепер не служу. Якщо так треба — я буду вашим в’язнем. Але служити не буду. Вибачте.

Жастес знову зупинився. Замість розлютитися, він ніби… зніяковів.

— Зрозуміло.

— Ваша Величносте, — спокійно промовив Сейзед. — Я розумію, ви наказали мені не ставити ніяких запитань, тому натомість я поділюся з вами своїми спостереженнями. Здається, ваше становище дуже хитке. Я не знаю, як ви контролюєте цих колосів, але не можу не зауважити, що контроль цей дуже невпевнений. Ви перебуваєте в небезпеці та, здається, наміряєтеся піддати цій небезпеці інших.

Жастес увесь аж почервонів.

— Твої «спостереження» — маячня, террісійцю. Я цілком контролюю це військо. Вони цілковито мені покірні. Скільки ти бачив аристократів, які б зуміли зібрати військо з колосів? Жодного! Тільки я зумів.

— Вони не видаються дуже контрольованими, Ваша Величносте.

— Справді? — спитав Жастес. — А що, може, вони тебе на шматки розірвали, коли знайшли? Чи заради забави відлупцювали тебе до смерті? Чи, може, настромили тебе на палицю та засмажили на багатті? Ні! І не зробили вони цього лише тому, що я так наказав. Може видатись, террісійцю, що це небагато, але ти вже мені повір — для колосів це знак величезної стриманості та покори.

— Бути цивілізованим — невелике досягнення, Ваша Величносте.

— Ти мене не дратуй, террісійцю! — перебив його Жастес, пригладжуючи залишки волосся на голові. — Ми ж про колосів говоримо — що з них узагалі взяти?!

— І ви збираєтеся повести їх на Лютадель? — поцікавився Сейзед. — Ваша Величносте, цих тварюк боявся навіть сам Пан Всевладар. Він їх повиганяв з усіх міст. А ви їх привели назад — та ще й у найбільш заселену частину Останньої Імперії!

— Ти не розумієш, — відповів Жастес. — Я неодноразово пропонував мир, але хто ж мене почує — ні грошей, ні війська… Що ж, друге у мене вже є, невдовзі буде й перше. Я знаю, Еленд сидить на горах атію — і я всього лише хочу… укласти з ним союз.

— Союз, за умовами якого він повинен буде здати вам місто?

— Та ну, — зневажливо махнув рукою Жастес. — Еленд і сам не контролює Лютадель — він лише намісник, який гріє місце для когось сильнішого. Він, звичайно, добра людина, але наївний ідеаліст. Його трон у нього відберуть — або одна армія, або інша… а я запропоную йому кращі умови, ніж Цетт або Страфф, — це вже точно.

«Цетт? Страфф? Оце в халепу вскочив молодий Венчер…»

— Чомусь я сумніваюся, — похитав головою Сейзед, — що «кращі умови» та використання колосів уживаються разом, Ваша Величносте.

— А ти гострий на язик, террісійцю, — нахмурився Жастес. — Утім, це лише зайвий доказ — і весь твій народ це також доводить, — що цей світ котиться коту під хвіст. Я колись поважав террісійців. Немає нічого ганебного в тім, аби бути добрим слугою.

— Утім, нерідко пишатися також немає чим, — відповів Сейзед. — Але я перепрошую за свою поведінку, Ваша Величносте. Це не маніфестація незалежності террісійців. Я завжди був нестриманий на язик, гадаю. Та і мажордом із мене був поганенький.

«Як і хранитель», — подумки додав він.

— Та ну, — знову промовив Жастес, продовжуючи ходити кімнаткою.

— Ваша Величносте, — заговорив Сейзед. — Я мушу вирушити далі до Лютаделя. Там… відбуваються певні події, в яких я повинен взяти участь. Можете думати що завгодно про мій народ, але ви повинні знати, що ми — чесні. Те, що я мушу зробити, не стосується ані політики, ані війни, ані війська, ані трону. Це важливо для всього людства.

— Учені завжди щось таке кажуть, — відповів Жастес. — І Еленд постійно це повторював, — зам’явся він.

— І все-таки, — вів далі Сейзед, — ви повинні дозволити мені піти. В обмін на мою свободу, я можу доставити Його Величності Королю Евенду якесь послання, якщо бажаєте.

— Я йому й сам коли завгодно можу послати гінця!

— Тоді вас буде захищати від колосів на одного солдата менше, — нагадав террісієць.

Жастес зупинився ненадовго.

«Ага, то він все-таки їх боїться. Це добре. Принаймні він не збожеволів».

— Я піду, Ваша Величносте, — промовив Сейзед. — Не хочу здатися нахабою, але я не міг не помітити, що у вас не вистачить ресурсів на те, аби тримати в’язнів. Тому або дайте мені піти, або віддайте мене колосам. Хоча я б побоявся привчати їх до вбивства людей.

Жастес поглянув на нього уважно.

— Гаразд, — промовив він. — Передай від мене послання. Скажи Евенду, що мені начхати, чи він знає про моє наближення; мені начхати навіть, якщо ти передаси йому інформацію про чисельність війська. Хоча постарайся запам’ятати точно! Під моїм командуванням понад двадцять тисяч колосів. Йому мене не перемогти. Інших — також. Але якщо він впустить мене у місто, за стіни… тоді я зможу допомогти йому відбитися від інших армій. Передай йому, хай поміркує логічно. Якщо він мені ще й атій віддасть, я йому навіть Лютадель залишу. Ми можемо бути сусідами. І союзниками.

«Одному грошей бракує, а іншому — клепки», — подумав Сейзед.

— Чудово, Ваша Величносте. Я поговорю з Елендом. І ще — накажіть, хай мені повернуть мою торбу.

Король роздратовано махнув рукою, і террісієць вийшов, мовчки чекаючи, поки до кімнатки короля увійде старший гвардієць та отримає розпорядження. Чекаючи, поки солдати приготуються вивести його з табору, — на щастя, торбу йому одразу повернули, — Сейзед замислився про те, що йому щойно сказав Жастес. Цетт або Страфф. Цікаво, скільки армій прагнуть завоювати місто Евенда?

Якщо Сейзед потребував тихого місця для занять наукою, він точно десь звернув не туди.