Джерело вознесіння

35

Їй здавалося, ніби вона знову їде на бал.

Ця чудова насичено-бордова сукня добре б пасувала вечіркам, які вона відвідувала у місяці напередодні Краху. Сукня була нетрадиційного фасону, але немодною її теж було не назвати. Просто внесені зміни дуже виділяли її з-поміж інших.

Завдяки цим змінам вона могла рухатися вільніше, йти граційніше, розвертатися більш природно. Завдяки цьому вона своєю чергою почувалася значно прекраснішою. Стоячи перед своїм дзеркалом, Вен уявляла, як добре було б одягнутися в цю сукню на справжній бал. І бути собою — а не провінційною аристократкою на ім’я Валетта. І навіть не злодійкою-скаа Вен — просто собою.

Або принаймні тією, ким вона могла себе уявити. Впевненою в собі завдяки тому, що визнала себе з-імли-народженою. Впевненою в собі завдяки тому, що прийняла свою роль у падінні Пана Всевладаря. Впевненою у собі завдяки тому, що вона знала — король кохає її.

«Можливо, я могла б бути й тим, і іншим», — думала Вен, пригладжуючи долонями боки сукні та відчуваючи під своїми пальцями м’який атлас.

— Ти маєш прекрасний вигляд, дитя, — промовила Тіндвіл.

Вен обернулась, несміливо усміхаючись.

— У мене зовсім немає коштовних прикрас. Останні я віддала Евенду, аби він допоміг нагодувати біженців. Та все одно вони не пасували кольору цієї сукні.

— Багато жінок намагаються сховати за коштовностями свою посередність, — зазначила террісійка. — Але тобі це не потрібно.

Тіндвіл стояла у своїй звичній позі — склавши на грудях руки та подзенькуючи кільцями та сережками. У її прикрасах не було перлів; і насправді більшість з них були зроблені з простих матеріалів — заліза, міді, п’ютера. Ферухімічних металів.

— Ти останнім часом припинила до Евенда заходити, — сказала Вен, відвертаючись від дзеркала та закріплюючи волосся кількома дерев’яними шпильками.

— Король стрімко наближається до межі, за якою мої поради йому вже не будуть потрібні.

— Значить, він уже близько? — поцікавилась Вен. — До тих людей із твоїх біографій?

Тіндвіл розсміялася.

— О ні, дитино! До них йому ще далеко.

— Але…

— Я просто сказала, що він не потребуватиме моїх настанов, — нагадала террісійка. — Він починає розуміти, що на слова інших можна покладатися лише до певного моменту, а потім уже доводиться вирішувати самому. Ти здивуєшся, дитино, тому, як багато добрий правитель отримує з власного досвіду.

— Він мені тепер видається зовсім іншим, — тихо промовила Вен.

— Так і є, — сказала Тіндвіл, підійшовши ближче та поклавши руку на плече дівчині. — Він стає чоловіком, яким, як він і знав завжди, він повинен стати, але не знав шляху. І попри те, що я суворо до нього ставлюся, гадаю, він би знайшов шлях і без мене. Людина, яка так довго спотикається, зрештою або впаде, або навчиться міцно стояти на ногах.

Вен поглянула на своє прекрасне відображення у дзеркалі, вбране у чудову бордову сукню.

— А я повинна стати такою. Заради нього.

— Заради нього, — погодилася террісійка. — І заради себе самої. Саме цим шляхом ти і йшла, поки тебе з нього не збили.

Вен обернулася до неї.

— Ти йдеш з нами сьогодні ввечері?

— Мені там не місце, — похитала головою Тіндвіл. — А тепер — іди до свого короля.

Цього разу Еленд не збирався заходити просто в лігво ворога без належного супроводу. На подвір’ї замку на нього очікували дві сотні солдатів, готуючись проводити молодого короля на вечерю до Цетта, а до зубів озброєний Гем був за особистого охоронця. Страшку сьогодні дісталася роль візника. Залишався тільки Бриз, якому вся ідея зустрічатися з Ешвезером зі зрозумілих причин взагалі не подобалась.

— Тобі не обов’язково йти зі мною, — сказав статечному чоловікові Еленд, коли вони всі зібралися на подвір’ї замку Венчерів.

— Справді? — зрадів Бриз. — Ну що ж. Тоді я краще тут залишуся. Гарної вечері!

Еленд насупився.

Гем поплескав молодого короля по плечу.

— Ти наступного разу думай, перш ніж цьому вужу давати з рук вислизнути, Еленде!

— Я не відмовляюся від своїх слів, — відповів той. — Гамівник там був би не зайвий, але якщо він не бажає іти — то хай не йде.

Бриз зітхнув з полегшенням.

— І що, жоднісінького докору сумління? — поцікавився Гем.

— Докору сумління? — перепитав Бриз, сперши руку на свій ціпок. — Любий мій Геммонде, чи ти помічав колись, аби я демонстрував настільки нудні та ненатхненні емоції? До того ж підозрюю, що Цетт буде більш привітним, якщо я не піду з вами.

«А він, певно, має рацію», — подумав Еленд, коли під’їхала карета.

— Еленде, — промовив Гем. — Тобі не здається, що вести з собою дві сотні солдатів — це трохи… занадто?

— Цетт сам казав, що треба бути чесним у своїх погрозах, — відповів молодий король. — Я б сказав, що і двох сотень недостатньо, враховуючи, наскільки я йому довіряю. Все одно за кількістю штиків він має перевагу у п’ять разів.

— Але ж твоя з-імли-народжена сидітиме зовсім недалеко від нього, — пролунав у них за спинами м’який голос.

Еленд обернувся, усміхаючись Вен.

— Як це ти так безшумно підкралася у такій сукні?

— Я тренувалася, — відповіла дівчина, беручи його за руку.

«І справді — тренувалася», — подумав він, відчувши аромат її парфумів та уявляючи, як Вен скрадається коридорами палацу у масивній бальній сукні.

— Гаразд, поїхали, — скомандував Гем.

Він жестом показав Вен і Евенду, аби вони сідали в карету, і вони залишили Бриза на сходах замку.

Після того як вона протягом року вночі постійно бачила темні вікна замку Гастінгів, було приємно побачити, що в них знову горить світло.

— А знаєш, — промовив Евенд, який сидів із нею поруч, — а ми ж так жодного разу й не сходили разом на бал.

Вен відірвала погляд від твердині, до якої вони наближалися. Поруч із каретою, яка підстрибувала на бруківці, лунко гупали об землю кілька сотень солдатських ніг; вечір поступово перетікав у ніч.

— Ми кілька разів зустрічалися на балах, — вів далі Евенд, — але мені ніколи не випадало нагоди підвезти тебе туди на своїй кареті.

— Невже це справді настільки важливо?

— Це все частина традиції, — знизав плечима Евенд. — Точніше, було частиною традиції. Існували певні формальності, на яких усі зійшлися: джентльмен прибуває на бал у компанії леді — і всі дивляться на те, як ви входите до зали, оцінюючи, як ви виглядаєте разом. Я це робив десятки разів з різними жінками, але ніколи — з тією, яка б виправдала дотримання цієї традиції.

— Гадаєш, у нас іще буде нагода сходити на бал? — усміхнулась Вен.

— Не знаю. Навіть якщо ми виберемося з цієї халепи… як тут танцювати, коли стільки людей помирають від голоду?

Він, певно, згадав про ті сотні біженців, виснажених дорогою, у яких всю їжу та всі їхні пожитки повідбирали солдати Страффа; тепер вони жили у приміщенні старого складу, де їх прихистив Евенд.

«Але ж раніше ти танцював, — подумала вона. — Хоча люди так само помирали з голоду».

Але тоді були інші часи — Евенд тоді не був королем. І справді, коли Вен замислилась над цим, то зрозуміла, що ніколи не бачила, аби він на тих балах танцював. Евенд тоді лише читав або спілкувався зі своїми друзями, розробляючи плани про те, аби покращити життя підданих Останньої Імперії.

— Повинен же бути якийсь спосіб об’єднати бали з турботою про нужденних? — запропонувала Вен. — Можливо, влаштовувати бали та заохочувати присутніх аристократів робити благодійні внески.

— Ми на ці бали тоді витрачатимемо вдвічі більше, ніж отримаємо пожертв, — посміхнувся Евенд. — А витрачені нами гроші опиняться в руках торговців-скаа.

Евенд замовчав і замислився, а Вен усміхнулась про себе.

«Оце дивина — я полюбила єдиного ощадливого аристократа в місті».

Чудова з них була пара — з-імли-народжена, яку без кінця гризло сумління через те, що вона розкидалася монетами, аби могти стрибати, і аристократ, який вважав, що організація балів коштує занадто дорого. Просто диво, що Доксон примудрявся витискати з них достатньо грошей на подальше функціонування міста.

— Поміркуємо про це пізніше, — промовив Евенд, коли відчинилася брама замку Гастінгів, і вони побачили вишикуваних на подвір’ї солдатів.

«Хочеш привести на перемовини своїх — ніби промовляло до них це видовище. — Ну то приводь. У мене їх все одно більше».

А насправді вони ніби входили у Лютадель, відображений у кривому дзеркалі. Двісті солдатів Евенда були тепер оточені тисячею солдатів Цетта, які своєю чергою перебували в оточенні двадцятитисячного війська Лютаделя. Ну, а саме місто тримали в облозі близько сотні тисяч ворожих військ. Солдати — шар за шаром — напружено чекали єдиного сигналу, аби почати різанину. Думки про бали й танці миттю вивітрилися з голови Вен.

Цетт не вийшов зустрічати їх. Цей обов’язок виконав якийсь рядовий солдат.

— Ваші солдати можуть залишитись тут, — оголосив чоловік, коли вони наблизилися до головного входу.

Колись величне приміщення з колонами було оздоблене прекрасними килимами та гобеленами, але Евенд усе це конфіскував, аби наповнити скарбницю свого уряду. Цетт, звичайно, ніякої заміни їм не приніс, і через це всередині замок мав доволі суворий вигляд і нагадував радше фортецю на лінії фронту, а не маєток аристократа.

Еленд обернувся, махнув Дему, і капітан віддав своїм людям наказ залишатися надворі. Вен якийсь час постояла, щосили намагаючись не дивитися на Дему. Якщо він був кандрою, як попереджали її інстинкти, тоді підпускати його занадто близько дуже небезпечно. А взагалі іноді їй просто хотілося, аби його арештували та кинули у в’язницю.

Але кандри не могли завдавати шкоди людям, тому він не становив безпосередньої загрози. Він просто передавав інформацію. До того ж усі їхні найбільші таємниці він уже розвідав, і сенсу завдавати удару зараз, розкриваючи свої козирі, не було сенсу. Але мало сенс почекати трохи, дізнатися, куди це він бігає з палацу, можливо, з’ясувати, на яку армію або групу впливу в місті він працює, і перед ким звітує. Дізнатися, яку саме інформацію він уже зміг передати. Тому Вен вирішила почекати ще. Схопити його вони встигнуть.

Гем і Дему розставили своїх людей, а потім довкола Евенда і Вен зібрався невеликий почет — включно з Гемом, Страшком та Дему. Еленд кивнув посланцю Цетта, і солдат повів їх бічною галереєю.

«Ми йдемо не до підйомників», — зрозуміла Вен.

Бальна зала замку Гастінгів розташовувалась угорі головної вежі; кожного разу, коли їй доводилося відвідувати бали в цьому місці, їх завжди доставляли вгору одним із чотирьох підйомників, які працювали на людській тязі. Або Цетт не бажав навантажувати своїх людей без потреби, або…

«Він обрав найвищий замок у місті, — подумала Вен. — І вікон тут теж надзвичайно мало».

Якщо підтягнути підйомники у верхнє положення, захопити замок буде дуже важко.

На щастя, виявилося, що їм не доведеться йти аж нагору ногами. Після того як вони пройшли два прольоти — Вен доводилося підтягувати поділ сукні, аби тканина не обтиралась об стіни, — посланець Цетта повів їх до круглої зали з вітражними вікнами по периметру та колонами, які підпирали стелю. В діаметрі ця кімната була майже така сама, як і сама вежа.

«Можливо, іще одна бальна зала?» — подумала Вен, заскочена красою цього місця.

Вікна не були підсвічені, хоча ззовні, як підозрювала дівчина, були спеціальні ніші для світильників. Здавалося, Цетта такі речі геть не обходять. Він сидів на чолі великого столу в самому центрі кімнати — і вже вечеряв.

— Ви спізнилися! — крикнув він Евенду. — Тому я почав без вас.

Евенд нахмурився. Цетт у відповідь на це розреготався, тримаючи в руці курячу ніжку.

— Здається, хлопче, ти більше приголомшений тим, що я порушую правила етикету, ніж тим, що привів армію, аби захопити твоє місто! Ох і манери в цьому вашому Лютаделі… Ти давай сідай, поки я сам усе не з’їв!

Евенд подав руку Вен, ведучи її до столу. Страшко зайняв позицію біля сходів, нашорошивши свої чутливі вуха в передчутті небезпеки. Гем теж розставив десятьох їхніх солдатів, аби вони стежили за входами до зали — зі сходів та з приміщення для слуг. Цетт присутність солдатів просто ігнорував. Під стіною в іншому кінці кімнати стояли його власні тілоохоронці, та його, здавалося, анітрохи не хвилювало, що солдатів, яких привів Гем, трохи більше, ніж його власних. Син Цетта — той самий молодик, який підходив до них на засіданні Зібрання — мовчки стояв збоку.

«Один із них повинен бути з-імли-народженим, — майнуло в голові Вен. — І я досі вважаю, що це — Цетт».

Евенд підставив їй стілець, після чого сів поруч із нею — обидва вони розташувалися навпроти Цетта. Поки слуги підносили Евенду та Вен тарілки з їжею, Ешвезер майже не відволікався від їжі.

«Курячі ніжки та овочі з підливою, — подумала дівчина. — Він навмисне велів подати сьогодні щось просте, аби Еленду було незручно».

Молодий Венчер не брався до їжі. Він сидів і з задумливим виразом обличчя дивився на Цетта.

— Хух! — нарешті видихнув той. — Ну що за смакота! Ти навіть не уявляєш, як важко організувати нормальне харчування, коли ти в дорозі!

— Чому ви хотіли поговорити зі мною? — спитав Евенд. — Ви ж знаєте, що переконати мене за вас голосувати не вдасться.

Цетт лише знизав плечима.

— Я подумав, що це може бути цікаво.

— Це стосується вашої дочки?

— Заради Пана Всевладаря, ні! — розсміявся Цетт. — Можеш цю дурепу собі залишити, якщо хочеш. Присягаюся, той день, коли вона дала драла до Лютаделя, став ледь не найкращим днем за останні кілька місяців.

— А якщо я погрожуватиму її скривдити? — додав Евенд.

— Не погрожуватимеш.

— Ви впевнені?

Цетт посміхнувся крізь густу бороду і трохи нахилився до Евенда.

— Венчере, я тебе добре знаю. Я спостерігав за тобою і вивчав тебе не один місяць. До того ж ти був такий ласкавий послати шпигувати за мною одного зі своїх друзів. Він мені стільки всякого про тебе розповів!

На обличчі Евенда промайнула тривожна тінь.

Цетт розреготався.

— Ну справді, невже ти гадав, що я не впізнаю одного з учасників команди Уцілілого? Ви тут у своєму Лютаделі, певно, вважаєте, що за міськими мурами самі лише дурні живуть!

— І в той самий час ви дослухалися до Бриза, — промовив молодий король. — Ви дозволили йому приєднатися до вас, слухали його поради. А потім, коли він зблизився з вашою донькою — тією самою, на яку, як ви стверджуєте, вам начхати, — ви його прогнали.

— То це так він пояснив тобі втечу з мого табору? — спитав, задихаючись від сміху, Цетт. — Мовляв, я розізлився, коли застав їх з Алріанною на гарячому? Боги, та яке мені діло, хай навіть дівчисько його і звабило?

— Гадаєте, це вона звабила його? — перепитала Вен.

— Ну звісно. Скажу чесно, я з ним усього лише кілька тижнів провів, але встиг зрозуміти, що з жінками він геть безпомічний.

Евенд спокійно і проникливо поглянув на Цетта, примруживши очі.

— То чому ж ви тоді його прогнали?

— Я намагався переманити його до себе, — відкинувся на спинку крісла Ешвезер. — Але він відмовився. І тоді я вирішив, що краще буде його вбити, аніж дати повернутись до тебе. Та він виявився надзвичайно прудким, як для своїх габаритів.

«Якщо Цетт справді з-імли-народжений, то Бриз би нізащо від нього не втік, хіба що йому навмисне дали вислизнути», — майнуло в голові Вен.

— Отже, Венчере, річ у тім, — вів далі Цетт, — що я тебе добре знаю. Можливо, навіть краще, ніж ти сам себе знаєш — бо мені відомо, що насправді думають про тебе твої друзі. Тільки екстраординарна людина могла заслужити відданість такого хитрого вужа, як цей твій Бриз.

— Значить, ви впевнені, що я не завдам шкоди вашій дочці? — уточнив Евенд.

— Я знаю, що ти цього не зробиш. Ти — чесний, і так уже сталося, що мені в тобі ця риса дуже подобається. Та, на жаль для тебе, чесних людей дуже просто використовувати — наприклад, я знав, що ти не станеш заперечувати, що Бриз «гамував» присутніх у залі Зібрання.

Цетт похитав головою.

— Чесним хлопцям нема що робити на королівському троні, приятелю, — вів він далі. — Це дуже прикро, але так уже влаштований світ. Саме тому я повинен забрати у тебе цей трон.

Евенд якийсь час сидів мовчки, а після цього кинув погляд на Вен. Дівчина взяла його тарілку і понюхала за допомогою алломантичних відчуттів.

— Гадаєш, я надумав тебе отруїти? — розсміявся Цетт.

— Ні, — відповів Евенд, коли Вен поставила тарілку на місце.

Вона в цьому не була настільки вправна, як інші алломанти, але очевидні запахи б точно не пропустила.

— Ви б не стали труїти, — продовжив Евенд. — Це не у вашому стилі. Та і взагалі — справляєте враження чесної людини.

— Я просто прямолінійний. Це не те саме.

— Ну, брехні від вас я поки що не чув.

— Це тільки тому, що ти не знаєш мене достатньо добре, аби розкусити брехню, — пояснив Цетт, махнувши брудними від жиру пальцями. — А тим часом я тобі сьогодні за вечерею вже тричі збрехав, хлопче. Можеш спробувати вгадати, що саме було неправдою.

Евенд замислився, уважно дивлячись на Цетта.

— Вирішили зі мною побавитися?

— Ну звісно! — вигукнув Ешвезер. — Хіба ж ти не бачиш цього, хлопче? Саме тому тобі й не слід бути королем. Залиш це заняття чоловікам, які усвідомлюють власну зіпсованість; не дай трону знищити тебе.

— А вам до цього яка справа? — відповів Еленд.

— А така справа, що я не хотів би тебе вбивати.

— То й не вбивайте.

Цетт похитав головою.

— Це так не працює, приятелю. Якщо існує можливість зміцнити свою владу або отримати більше влади — з цієї можливості потрібно користатися. І я скористаюся.

За столом знову запала тиша.

— А коментарів від з-імли-народженої не буде? — уважно поглянув на Вен Цетт.

— Ви занадто грубо розмовляєте, — відповіла дівчина. — У присутності леді належить стримуватися.

Цетт розреготався.

— Це найсмішніше в Лютаделі, кицюню. Люди тут настільки переймаються тим, аби робити все «як належить», якщо перебувають на виду… і в той самий час не бачать нічого поганого в тому, аби припертися на якусь вечірку і зґвалтувати пару дівчат-скаа. Я принаймні своєї грубості не приховую.

Еленд сидів, так і не торкнувшись їжі.

— Що буде, якщо вас оберуть королем?

— Тобі потрібна чесна відповідь?

— Звісно.

Цетт знизав плечима.

— Найперше я накажу ліквідувати тебе. Не можна дозволяти тинятися містом колишньому королю.

— А якщо я поступлюся? — далі випитував Еленд. — Якщо я зніму свою кандидатуру?

— Ну то поступися, — промовив Цетт, — проголосуй за мене і вали з міста — тоді я збережу тобі життя.

— А як буде з Зібранням?

— Я його розпущу. Вони лише заважають. Кожного разу, коли хтось наділяє владою якусь раду, все закінчується безладом.

— Зібрання дає владу людям, — пояснив Еленд. — Якраз це і повинен забезпечувати уряд.

Як не дивно, Цетт у відповідь на цей коментар не розреготався. Натомість він нахилився до Евенда через стіл, спершись на одну руку, а у другій тримаючи обгризену курячу кістку.

— У тім-то й справа, друже. Коли все добре і прекрасно — дозволь народу покерувати собою. Але якщо під стінами міста стовбичать дві ворожих армії? А якщо твоїми землями бігає орда колосів, знищуючи на своєму шляху містечка й села? У такі часи дозволяти Зібранню себе усунути з трону — це просто дурість, — похитав головою Цетт. — На кону стоїть занадто багато. Що ти обереш хлопче, якщо не можна одночасно отримати як свободу, так і безпеку?

Евенд мовчав.

— Я зроблю власний вибір, — нарешті промовив він. — І дозволю зробити його всім іншим.

Цетт посміхнувся, ніби такої відповіді він і очікував, а тоді почав гризти другу курячу ніжку.

— Припустімо, я піду, — сказав молодий Венчер. — Припустімо, ви станете королем, захистите місто і розпустите Зібрання. Що далі? Що буде з людьми?

— А тобі яке діло?

— Я це ще й пояснювати повинен? — не стримався Евенд. — Здається, ви казали, що знаєте мене краще, ніж я сам себе знаю.

Цетт посміхнувся.

— Скаа я знову змушу працювати, як за правління Пана Всевладаря. Ніякої оплати праці, ніякої емансипації для селян.

— Я не можу на це погодитися, — зітхнув молодий Венчер.

— А чом би й ні? — поцікавився Ешвезер. — Вони самі цього хочуть. Ти дав їм волю вибору — і вони обрали скинути тебе. А тепер вони оберуть мене королем. Вони знають, що правління Пана Всевладаря — це найкраще, що було в їхньому житті. Одна група керує, інша — служить. Хтось же повинен вирощувати їжу та працювати в ливарнях, хлопче…

— Можливо. Але в одному ви помиляєтеся.

— І в чому ж?

— Вони не оберуть вас, — відповів Евенд, встаючи. — Вони оберуть мене. Якщо вибір буде між свободою та рабством, вони оберуть свободу. Члени Зібрання — найдостойніші представники цього міста, і вони зроблять найкращий вибір в інтересах містян.

Цетт здивовано завмер, а потім розреготався.

— От що мені в тобі найбільше подобається, приятелю, то це те, що ти такі речі вмієш говорити абсолютно серйозно!

— Я йду, лорде Цетте, — підсумував Еленд, кивнувши Вен.

— Ай, Венчере, та посидь ти ще, — махнув той на стілець. — Не треба вдавати з себе ображеного за те, що я з тобою чесний. Нам ще є про що поговорити.

— Наприклад?

— Про атій, — промовив Ешвезер.

Еленд якийсь час постояв, намагаючись вгамувати своє роздратування. Цетт також мовчав, і Еленду нічого не залишалося, як знову сісти та почати їсти. Вен поруч із ним мовчки колупалась у тарілці, одночасно з цим уважно вивчаючи обличчя солдатів і слуг Цетта. Серед них обов’язково повинні були бути й алломанти — якщо вирахувати, скільки їх точно, можна забезпечити Елендові певну перевагу.

— Твої люди голодують, — заговорив нарешті Цетт. — І якщо мої шпигуни чесно відпрацьовують свою дзвінку монету, голодних ротів у тебе стало більше. Довго ти цю облогу витримувати не зможеш.

— І?

— У мене є їжа. Багато їжі — набагато більше, ніж потрібно моєму війську. Консервовані продукти, запаковані згідно з методом, який розробив Пан Всевладар. Лежать довго, не псуються. Справжнє технологічне диво. І я б охоче продав тобі якусь частину…

Еленд завмер, не донісши до губ виделку, а потім опустив руку і щиро розреготався.

— Ви досі впевнені, що у мене є атій Пана Всевладаря?

— Ну звісно, є, — нахмурився Цетт. — Де ж йому ще бути?

Еленд похитав головою, відкусивши шматок картоплі в підливі.

— Ну, точно не тут.

— Але ж… чутки… — розгубився Цетт.

— Ці чутки розпускав Бриз власною персоною, — пояснив молодий Венчер. — Я гадав, ви зрозуміли, навіщо він взагалі до вас приєднався… Він хотів, аби прийшли під стіни Лютаделя і не дали Страффу знаскоку захопити місто.

— Але Бриз щосили намагався не дати мені сюди прийти. Придушував чутки, намагався відволікти мене. Він…

Цетт раптом розсміявся, перервавши своє спантеличене белькотіння.

— А я вважав, що він — просто шпигун! Здається, ми обоє добряче одне одного недооцінили.

— У будь-якому разі містяни б не відмовилися від запропонованої вами їжі, — промовив Еленд.

— І вони її отримають, якщо я стану королем.

— Але від голоду вони страждають зараз.

— І їхні страждання — твої провина й тягар, — сказав Цетт, і риси його обличчя зробилися суворішими. — Бачу, Еленде Венчере, у тебе склалося про мене певне враження. Ти вважаєш, що я — хороший дядько. Та ти помиляєшся. Я не стаю меншим тираном від того, що говорю чесно. Аби захистити свою владу, я погубив тисячі душ. Я настільки навантажував скаа, що вони часи Пана Всевладаря згадували з ностальгією. Я зробив усе можливе, аби не втратити свою владу. І те саме я зроблю й тут.

Усі замовчали. Еленд їв, а Вен перемішувала їжу в тарілці. Вона хотіла, аби бодай один із них був при тямі на той випадок, якщо вона все-таки не помітила отруту. Їй досі кортіло вирахувати, хто з присутніх у залі — алломанти, а зробити це можна було в єдиний спосіб. Вона загасила мідь і запалила бронзу.

Вона не відчула міднохмар: Цетт однозначно не переймався тим, що хтось упізнає в його людях алломантів. Двоє з них палили п’ютер. Та жоден із них не був солдатом — сьогодні вони грали роль слуг, які подають страви. Десь за стіною відчувалась пульсація від оловоокого.

Який сенс ховати громил серед слуг, але при цьому не використовувати міді, аби приховати їхні пульсації? До того ж ані гамівників, ані підбурювачів поблизу не було. Ніхто не намагався вплинути на емоції Евенда. Так само ані сам Цетт, ані його молодий помічник не палили жодних металів. Значить, вони або і справді не були алломантами, або боялися виказати себе. Щоб переконатися напевно, Вен запалила бронзу, шукаючи поблизу бодай якісь ознаки схованих міднохмар. Їй здавалося, що Цетт міг використати хитрий виверт і виставити кількох очевидних алломантів, а решту сховати у хмарі.

Але дівчина нічого не знайшла. Заспокоївшись нарешті, вона знову почала колупатися в тарілці.

«Як багато разів ця моя здібність пробивати міднохмари ставала в пригоді?»

Вона вже й забула, як це, коли блокується твоя здатність відчувати алломантичні пульсації. Ця незначна здібність, хай навіть на позір і доволі проста, забезпечувала Вен величезну перевагу. Пан Всевладар і його інквізитори, певно, вміли робити це з самого початку. Які ще хитрощі вона пропустила, які ще таємниці померли разом із Паном Всевладарем?

«Він знав правду про Безодню, — подумала Вен. — Він мусив її знати. Він намагався попередити нас, у самому кінці».

Еленд із Цеттом знову розмовляли. Чому вона не може зосередитися на проблемах міста?

— Отже, у тебе зовсім немає атію? — уточнив Цетт.

— На продаж — точно немає.

— А в місті ви шукали?

— Та сто разів…

— У статуях треба перевірити, — сказав Ешвезер. — Може бути, що Пан Всевладар сховав метал, просто його розплавивши, а потім відливши з нього щось.

— Ми про це також думали, — похитав головою Еленд. — Статуї — не з атію. І не порожні всередині — хоча це був ідеальний спосіб сховати метал від алломантів. Ми ще гадали, може, він десь у палаці його сховав, але навіть шпилі відлиті зі звичайного заліза.

— Якісь печери, тунелі…

— Ми нічого не знайшли, — зітхнув Еленд. — Відправили навіть групу алломантів на пошук великих покладів металів. Ми все перепробували, Цетте, ну хіба що ями в землі не почали копати. Повірте мені. Ми над розв’язанням цієї проблеми дуже довго міркували.

Цетт кивнув, зітхаючи.

— Гадаю, тримати тебе заради викупу немає сенсу?

Еленд посміхнувся.

— Цетте, я навіть не король. Єдине, чого ви цим доб’єтеся, — зменшите свої шанси на те, що Зібрання за вас проголосує.

Цетт засміявся.

— Значить, доведеться тебе відпустити.