Джерело вознесіння

9

Марш змінився. Колишній шукач зробився… жорсткіший якийсь. Це проявлялося у тому, як він без кінця дивився на речі, яких не міг бачити Сейзед, і як говорив — різко та неохоче.

Утім, Марш завжди був прямолінійний. Вони йшли удвох запилюженим трактом, і Сейзед не міг відірвати очей від свого друга. Коней у них не було; та навіть якби у Сейзеда і був кінь, більшість тварин за жодні пряники не підійде до інквізитора.

«Що там мені Страшко про нього розповідав? Яке у Марша прізвисько було? — думав про себе Сейзед, поки вони йшли. — Здається, до перетворення його кликали… Залізноокий».

Це прізвисько виявилося до моторошного пророчим. Більшості людей після перетворення Марша з ним поруч було некомфортно, і його уникали. І хоча Маршеві, здається, ставлення оточуючих було до одного місця, Сейзед навмисне вирішив продовжувати дружбу з ним.

Він усе ще не знав, чи Марш цей жест оцінив. Здавалося, вони добре ладнали між собою; обоє цікавилися науками та історією, а також релігійними настроями в Останній Імперії.

«І він вирушив на пошуки мене, — подумав Сейзед. — Хоча і стверджує, що йому потрібна моя допомога на той випадок, якщо з Монастиря Серан пішли не всі інквізитори».

Але то була кепська відмазка. Попри те що Сейзед володів силою ферухіміка, воїн із нього був ніякий.

— Ти повинен бути зараз у Лютаделі, — промовив Марш.

Сейзед подивився на нього. Марш, як завжди, говорив прямо та без преамбул.

— Чому ти так кажеш? — спитав Сейзед.

— Ти їм потрібен.

— Решті Останньої Імперії я також потрібен, Марше. Я — хранитель, і одна група людей не може змусити мене витрачати на неї весь свій час.

Марш похитав головою.

— Ті селяни про тебе забудуть, щойно ти вийдеш за межі села. Але того, що скоро відбудеться у Центральній Домінії, ніхто і ніколи не забуде.

— Гадаю, ти здивуєшся, якщо я розповім тобі, що здатні забувати люди. Зараз нам здається, що всі ці війни та королівства мають значення… але зрештою виявилось, що навіть Остання Імперія не була вічною. Тепер, після її знищення, хранителі поза політикою.

«Хоча більшість скаже, що вони завжди й були поза політикою».

Марш звернув до нього свій погляд, очниці його були повні металу.

Ні, Сейзед навіть не здригнувся, хоча йому і зробилося ніяково.

— А як же твої друзі? — поцікавився Марш.

А це вже було дуже особисте. Сейзед відвернувся і подумав про Вен та про обітницю захищати її, яку він дав Келсьє.

«Хоча цей захист їй зараз не дуже-mo й потрібен, — подумав чоловік. — Вона стала ще вправнішою алломанткою, ніж був Келсьє».

Але також Сейзед розумів, що обітниця захищати стосується не тільки поєдинків. Такі речі, як підтримка, дружня порада або добре ставлення є життєво важливими для усіх, а для Вен — і поготів. На плечі бідній дівчині стільки всього звалилося…

— Я послав їм допомогу, — промовив Сейзед. — Допоміг чим зміг.

— Цього мало, — наполягав Марш. — Те, що відбувається у Лютаделі, занадто важливе, аби це ігнорувати.

— Нічого я не ігнорую, Марше, — відповів чоловік. — Я просто намагаюся виконувати свій обов’язок.

Марш відвернувся нарешті.

— Не це твій обов’язок. Щойно ми розберемося з моєю справою, тобі потрібно буде повернутися до Лютаделя.

Сейзед відкрив було рота, збираючись посперечатись, але нічого не сказав. А що тут скажеш? Марш мав рацію. Попри те що Сейзед не мав ніяких цьому доказів, він знав, що в Лютаделі відбуваються дуже важливі події — і вони вимагають, аби він приєднався до битви. Події, які, найімовірніше, вплинуть на майбутнє всіх земель, відомих колись як Остання Імперія.

Тому він просто мовчки пішов за Маршем. Він повернеться до Лютаделя — і цим знову виставить себе бунтівником. Можливо, зрештою він збагне, що нічого особливого світу не загрожувало, а повернувся він через власне егоїстичне бажання бути з друзями.

Взагалі-то, він навіть сподівався, що це виявиться правдою, тому що альтернатива йому дуже сильно не подобалась.