Джерело вознесіння

54

Ціпок Вен, ударившись об щелепу колоса, зламався.

«Тільки не це», — роздратовано подумала дівчина, крутнувшись та встромивши уламок у груди іншій тварюці.

Обернувшись, вона опинилась обличчям до обличчя з одним із найбільших колосів у цій групі — він був на добрячих півтора метра вищим за неї.

Створіння різко тицьнуло мечем у бік Вен. Дівчина відстрибнула вбік, і меч ударився об бруківку біля її ніг. Вона злетіла — для того, аби підняти себе на рівень очей чудовиська та побачити його спотворену мордяку, дівчині вже не потрібні були монети.

Колоси завжди мали здивований вигляд. Навіть бачивши на власні очі, як вона билася з десятками своїх співплемінників, вони, здавалося, були шоковані, коли Вен ухилялася від їхніх ударів. Їхній розум неодмінно ставив знак рівності між розмірами та силою; більший колос завжди перемагав меншого. Відповідно, людина зростом у півтора метра не повинна була становити проблеми для настільки великого чудовиська.

Вен розпалила п’ютер і вдарила кулаком у голову потвори. Череп чудовиська тріснув, і воно завалилося назад, а дівчина опустилась на землю. Втім, на його місці знову з’явився інший колос.

Вен починала втомлюватися. Ні, вона вже починала цю битву втомленою. П’ютерний біг, «штовхання» та «притягування» кінських підків, поки вона пробиралася через усю домінію, — все це виснажило її сили. І тільки п’ютер з останнього флакона досі не давав їй упасти.

«Треба було попросити Сейзеда, аби віддав мені одну зі своїх порожніх п’ютеропам’ятей!» — подумала вона.

Ферухімічні та алломантичні метали були, по суті, одним і тим самим. Їх також можна було спалювати… хоча це, найімовірніше, був би браслет або наручі — тобто щось занадто велике, аби його проковтнути.

Її атакував черговий колос, і вона ухилилася від його удару. Монети цих тварюк не зупиняли, а важили вони занадто багато, аби «відштовхнути» їх без опори. До того ж її запаси сталі та заліза були вже майже вичерпані.

Вен убивала колосів одного за іншим, намагаючись виграти час для Сейзеда і його людей, аби ті відійшли якомога далі від міста. Зараз вона почувалася зовсім не так, як під час бійні, яку вони з Зейном влаштували загонам Цетта. Вен почувалася пречудово. Тому що цього разу вона вбивала монстрів.

Тому що зараз вона добре розуміла, навіщо вона це робить. І це не викликало у ній суперечностей. Вона могла битися, могла вбивати, якщо йшлося про захист тих, хто сам себе захистити не зможе. Келсьє міг убивати заради того, аби залякати, він міг убивати заради помсти, але для Вен це ніколи не було достатньою мотивацією.

І більше вона ніколи цього не допустить.

Ця рішучість додала її атакам на колосів натхнення. Відрубавши підхопленим з землі мечем ногу одній тварюці, вона метнула зброю в іншу, «штовхнувши» лезо при цьому так, аби воно простромило груди колоса. Тоді Вен «підтягнула» меч одного з полеглих захисників міста, відхилилася та ледве не впала, спіткнувшись об інший труп.

«Як же я втомилася», — подумала вона.

Площа була завалена десятками — а може, й сотнями — трупів. Біля неї також утворилася вже ціла купа мертвих тіл. Дівчина видерлася на неї, трохи відступаючи — чудовиська знову оточували її. Вони лізли по трупах своїх загиблих товаришів, і в їхніх залитих кров’ю оченятках не було нічого, окрім люті. Люди б за таких обставин здалися або шукали легшого бою. Але колосів, коли Вен вбивала їх одного за іншим, ставало тільки більше: чуючи звук битви, вони поспішали приєднатися до неї.

Вона змахнула мечем, і за допомогою сили, яку дав їй п’ютер, легко відтяла руку одному колосу, другому — ногу, а третьому — голову. Дівчина присідала, вона ухилялася, вона підстрибувала, не підпускаючи до себе потвор. Вен намагалася вбити якомога більше колосів.

Та хай якою б відчайдушною була її рішучість, хай яким би потужним було її бажання захистити місто, вона чудово розуміла, що довго так битися не зможе. Сама в полі не воячка. Вона не зможе самотужки врятувати Лютадель.

— Лорде Пенроде! — кричав Сейзед, стоячи під воротами замку Гастінгів. — Ви повинні вислухати мене.

Ніхто не відповів. Солдати, що стояли на невисокій стіні замку, мовчали, хоча террісієць і відчував їхнє зніяковіння. Їм не подобалося ігнорувати його. Десь неподалік досі точилася битва. Нічне повітря розтинали крики колосів. Ще трохи — і вони знайдуть Сейзеда з Гемом, а також кілька тисяч скаа, які зараз зібралися перед воротами замку Гастінгів. До Сейзеда наблизився вкрай виснажений посланець — той самий, якого Доксон відправляв до Сталевої брами. Він тепер був без коня і вів за собою групу біженців з району Площі Уцілілого.

— Лорде террісійцю, — тихо промовив посланець. — Я… я щойно був у штабі командування. Замок Венчерів захоплено.

— Що з лордом Доксоном?

Чоловік похитав головою.

— Ми знайшли кількох поранених писарів, які ховалися неподалік замку. Вони бачили, як він загинув. Колоси надалі в будівлі — громлять там усе підряд…

Сейзед обернувся і поглянув на місто. У небі було стільки диму, що здавалося, ніби уже прийшла імла. Він почав наповнювати свою запахову оловопам’ять, аби не відчувати смороду.

Битва за місто, можливо, уже добігала кінця, але справжня трагедія лише починала розгортатися. Колоси, що вдерлися до Лютаделя, добивали залишки солдатів. Тепер вони почнуть убивати містян. У місті були сотні й тисячі людей, і Сейзед знав, що чудовиська радо займуться їхнім знищенням. Навіть грабувати не будуть, поки всіх не повбивають.

Крики не вгавали. Вони програли. Вони не змогли. І тепер місту справді настане кінець.

«Імла скоро прийде, — подумав террісієць, намагаючись хоч якось себе підбадьорити. — Може, хоч вона нас сховає…»

З його голови не йшла одна картина. Мертвий Кривоніг на снігу. Дерев’яний диск, який Сейзед подарував йому перед тим, висів на мотузку на його шиї.

Не допомогло.

Сейзед знову обернувся до замку Гастінгів.

— Лорде Пенроде! — голосно промовив він. — Ми хочемо спробувати прорватися з міста. Ми б охоче прийняли пропозицію захисту з боку ваших загонів, а також ваше керівництво! Якщо ви залишитеся тут, колоси рано чи пізно атакують замок і вб’ють вас!

Тиша.

Сейзед відвернувся і зітхнув; до нього підійшов Гем, досі з рукою на перев’язі.

— Нам потрібно йти, Сейзе, — тихо промовив громило.

— Ти весь у крові, террісійцю.

Сейзед обернувся. На стіні замку з’явився Ферсон Пенрод — він дивився вниз. На лорді досі був його бездоганний аристократичний костюм. Він навіть одягнув капелюха, який захищав від попелу та снігу. Террісієць оглянув себе. На ньому досі не було нічого, крім пов’язки на стегнах. Сказати чесно, він не мав часу на те, аби турбуватися про одяг, особливо поки латунепам’ять допомагала йому не мерзнути.

— Я ніколи не бачив, аби террісієць бився, — промовив Пенрод.

— Це була виняткова подія, мій пане, — відповів Сейзед.

Ферсон Пенрод підняв голову та окинув поглядом Лютадель у руїні.

— Місту кінець, террісійцю.

— Саме тому ми повинні йти звідси, мій пане.

Пенрод похитав головою. На ньому досі була корона Еленда.

— Це — моє місто, террісійцю. Я його не покину.

— Дуже благородно, мій пане, — відповів Сейзед. — Але зі мною — ваш народ. Невже ви покинете їх, коли вони вирушать на північ?

Пенрод замислився, а потім знову похитав головою.

— Ніхто не прорветься на північ, террісійцю. Замок Гастінгів — одна з найвищих споруд у місті, і звідси ми бачимо, що роблять колоси. Вони не дадуть вам втекти.

— Вони можуть захопитися грабунком, — припустив Сейзед, — і тоді у нас з’явиться шанс врятуватися.

— Ні, — заперечив Пенрод, і його голос моторошним відлунням покотився засніженими вуличками. — Мій оловоокий стверджує, що чудовиська уже напали на людей, яких ти послав до північної брами. А тепер колоси йдуть сюди. Вони йдуть по нас.

Страшні крики, що долинали з міських вулиць, ставали дедалі ближчими, і Сейзед зрозумів, що Пенрод каже правду.

— Відчиніть ворота, Пенроде! — закричав він. — Впустіть людей!

«Дайте їм пожити ще кілька жалюгідних митей».

— Немає місця, — розвів руками лорд, — і нема часу. Ми приречені.

— Ви повинні впустити нас! — закричав террісієць.

— Як дивно, — несподівано тихо промовив Пенрод. — Відібравши трон у малого Венчера, я врятував його життя — і занапастив своє власне. Я не можу врятувати місто, террісійцю. І єдине, що мене тішить, — Евенд би теж не зміг.

Він відвернувся і спустився сходами, зникнувши десь по той бік стіни.

— Пенроде! — закричав Сейзед.

Та він більше не з’явився. Сонце сідало за обрій, місто захоплювала імла, наближалися колоси.

Дівчина рубонувши навідліг, звалила ще одного колоса і відстрибнула назад, «відштовхнувшись» від меча, що випав із рук. Вона, важко дихаючи, кинулася геть від групи чудовиськ — з кількох невеликих ран на її тілі текла кров. Рука оніміла: одна з потвор сильно вдарила її. Так, Вен могла вбивати — і вбивати краще за всіх у світі. Але вона не могла битися вічно.

Приземлившись на даху, дівчина упала на коліна у купу снігу. Внизу під нею верещали й голосили колоси — Вен знала, що вони переслідуватимуть її стільки, скільки знадобиться. Вони вбила їх уже кілька сотень, але що таке кілька сотень, якщо їхня армія нараховувала двадцять тисяч?

«А на що ти сподівалася? — сказала вона собі. — Навіщо ж було продовжувати битися після того, як врятувала Сейзеда? Ти що, справді вважала, що зупиниш їх? Що вб’єш цілу армію колосів?»

Колись вона не дала Келсьє одному виступити проти ворожої армії. Він був великою людиною — але все-таки він був лише один. Він не міг зупинити ціле військо — не зможе й вона.

«Я повинна знайти Джерело», — рішуче подумала Вен, запаливши бронзу.

Ритмічна пульсація, на яку вона не звертала уваги протягом усієї битви, залунала гучніше.

І вона знову постала перед тією самою проблемою, що й раніше. Вен була впевнена, що Джерело — у місті: вона відчувала це гупання довкола себе. Та воно було настільки потужним, настільки всюдисущим, що дівчина ніяк не могла визначити, звідки саме воно долинає.

Але… навіть якщо вона справді знайде Джерело Вознесіння — яка їй від цього користь? Якщо Сейзед збрехав щодо його місцерозташування — та ще й настільки заморочився, що навіть фальшиву мапу намалював — то, може, він іще про щось збрехав? Сила Джерела начебто може зупинити імлу… але що з того Лютаделю, який конає у пожежах?

Дівчина знесилено опустилася на коліна і гупнула кулаком у покрівлю даху. Виявилося, що вона занадто слабка для цього. Навіщо тоді було повертатися, навіщо було вирішувати захищати, якщо не можеш нічого вдіяти?

Вен кілька секунд стояла на колінах, хапаючи ротом повітря. Потім нарешті змусила себе піднятися і злетіла у повітря, жбурнувши вниз монету. Запасу металів майже не залишилося. Сталі залишилося всього лише на кілька стрибків. Вона сповільнилася біля Кредік-Шо, на Пагорбі Тисячі Шпилів. Схопившись за один зі шпилів на вершині палацу, вона крутнулась довкола нього й окинула поглядом місто, на яке опускалася темрява. Лютадель палав.

У самому Кредік-Шо було тихо — колоси сюди не дісталися. Та у мороку довкола пагорба Вен побачила моторошне сяйво. Це світилася імла.

«Так було й тоді… рік тому, — подумала вона. — У ніч повстання скаа».

От тільки тоді світло линуло від смолоскипів бунтівників, які йшли маршем на палац. А цієї ночі відбувалася зовсім інша революція. Вен добре її чула. Її олово уже палало, і вона змусила себе розвогнити його та вслухатися. Вона чула крики. Смерть. Колоси не вдовольнилися, знищивши всю армію. Аж ніяк не вдовольнилися.

Вони тільки почали…

«Колоси їх усіх уб’ють, — подумала дівчина, дивлячись на вогні пожеж перед собою. — Вони вб’ють людей Еленда — тих самих, яких він залишив заради мене. Вони помирають. Я — його зброя, їхня зброя. Келсьє довірив їх мені. Я повинна щось зробити…»

Вен з’їхала з похилого даху та одним стрибком опустилася на землю, на внутрішнє подвір’я палацу. Довкола неї збиралася імла. Повітря було в’язке та густе, але не тільки він снігу та попелу — у подмухах вітру вона відчувала сморід смерті, чула її у його шепоті.

Її п’ютер скінчився.

Вона впала на землю — хвиля виснаження навалилася на дівчину з такою силою, що нічого більше вона просто не відчувала. Вен раптом збагнула, що їй не слід було аж настільки покладатися на п’ютер. Не слід було так сильно старатися. Та вибору в неї, здається, і не було.

Дівчина відчула, що втрачає свідомість.

Але люди продовжували кричати. Вона добре їх чула, як і раніше. Місто Еленда… люди Еленда… вони помирали. Її друзі були десь далеко, десь поміж них. Друзі, захист яких довірив їй Келсьє.

Вона зчепила зуби, на мить відігнала нелюдську втому та піднялася. Поглянула крізь імлу — туди, звідки долинали примарні крики нажаханих людей. І побігла їм на поміч.

Стрибати Вен уже не могла: сталь скінчилася. Вона не могла навіть бігти швидко, але коли вона змушувала своє тіло рухатися, воно реагувало дедалі краще, поборюючи оніміння, спричинене таким тривалим використанням п’ютеру.

Дівчина вибігла з провулка, послизнувшись на снігу, і побачила невелику групку людей, які тікали від колосів. Тварюк було шестеро — всі вони виявилися малими, але від цього не менш небезпечними. Поки Вен дивилася, одна з істот розрубала мечем якогось старого чоловіка майже навпіл; інша схопила маленьку дівчинку, притиснувши її до стіни.

Вен рвонула вперед, пролетівши повз скаа, які тікали, нічого не бачачи перед собою, і вихоплюючи на ходу свої кинджали. Дівчина досі почувалася виснаженою, але адреналін допомагав продовжувати бій. Потрібно було продовжувати рухатися. Не зупинятися. Зупинитися — означало померти.

Кілька спраглих бійки потвор обернулися до неї своїми мордами. Одна з них замахнулася на Вен мечем, але дівчина, проскочивши під лезом, слизнула брудним місивом на бруківці ближче до суперника і вдарила по нозі ззаду. Колос заревів від болю, коли її кинджал застряг у його мішкуватій шкірі. На щастя, Вен встигла вихопити лезо, перш ніж завдав свого удару другий колос.

«Яка ж я повільна!» — роздратовано подумала дівчина, ледве встигнувши відскочити за межі досяжності чудовиська.

Його меч забризкав її холодною водою з калюжі, і Вен, не гаючи часу, стрибнула вперед, встромивши кинджал в око колоса.

Подумки подякувавши Гему за всі ті випадки, коли він змушував її тренуватися без алломантії, дівчина сперлася на стіну будинку, аби не впасти. Після цього вона кинулася плечем уперед на колоса з пораненим оком — той якраз намагався витягнути кинджал і верещав на все горло — та штовхнула його на товаришів. Тварюка, яка тримала маленьку дівчинку, обернулася, приголомшена — Вен всадила їй в спину лезо. Колос не впав, але дитину відпустив.

«Заради Пана Всевладаря, які ж вони стійкі! — подумала Вен, змахнувши плащем, схопивши дитину та побігши геть. — Особливо коли твоя сила скінчилася. Мені треба роздобути метали».

Дівча в руках Вен зіщулилося, почувши голосіння колоса; з-імли-народжена розвернулася й запалила олово, аби не знепритомніти від утоми. Потвори не погналися за нею — вони сперечалися, кому дістанеться одяг, що був на одному з трупів. Знову почулося ревіння, і цього разу Вен зрозуміла, що воно долинає з іншого напрямку.

Люди знову почали кричати. Вен підняла очі та побачила, що ті, кого вона щойно врятувала, натрапили на ще більшу групу колосів.

— Ні! — закричала дівчина, піднявши руку.

Та вони встигли відбігти вже достатньо далеко. Якби не олово, вони б вже навіть і не побачила їх. Але олово підсилило її зір, і Вен добре бачила, як потвори легко врізалися у невелику групу людей та почали рубати їх своїми мечами.

— Ні! — знову закричала вона.

Побачене її налякало та шокувало — живе нагадування про всі смерті, яким вона не змогла запобігти.

— Ні! Ні! Ні!

П’ютер скінчився. Скінчилася сталь, скінчилося залізо. У неї нічого не залишилося…

Хоча… дещо таки було. Ні на мить не замислюючись над тим, що саме спонукає її скористатися ним, Вен пустила на чудовиськ посилену дюралюмінієм хвилю «гамування».

Її розум ніби влетів з усієї сили в якусь перепону. А потім ця перепона розбилась. Вен зупинилася, ошелешена, не випускаючи з рук дитину; колоси теж завмерли просто посеред жахливої різанини.

«Що це я зусиллям зробила?» — важко подумала вона, намагаючись зрозуміти, чому вона так вчинила і чому це призвело саме до такого результату?

Можливо, це тому, що її охопив абсолютний відчай?

Ні. Їй було відомо, що Пан Всевладар створив інквізиторів з однією слабкістю: якщо вийняти з їхньої спини певний штир, вони помирали. Була слабкість також і у кандр. А значить, вона повинна бути й у колосів.

«ТенСун називав колосів… своїми кузенами», — подумала вона.

Вона випрямилася — на темній вулиці раптом зробилося тихо, якщо не брати до уваги голосінь скаа. Колоси на щось чекали, і дівчина раптом відчула, що опинилася всередині їхніх свідомостей. Так ніби вони були продовженням її тіла — те саме вона відчувала, коли випадково отримала контроль над ТенСуном.

І справді — кузени. Пан Всевладар створюючи колосів, передбачив у них слабкість — ту саму, що й у кандр. Він зробив їх так, аби могти потім контролювати.

І зараз Вен зрозуміла, як саме він контролював їх стільки років. Сейзед стояв на чолі великої групи біженців під снігом і попелом, що падали з неба, і в темряві відрізнити одне від іншого було просто неможливо. Дещо сонний Гем сидів трохи оддалік. Він втратив забагато крові — якби не п’ютер, він би давно уже помер. Хтось віддав террісійцю свій плащ, але він накрив ним Бриза, який був без тями. Навіть попри те, що він зараз майже не використовував свою латунепам’ять, Сейзед не змерз.

А можливо, він уже настільки задубів, що й не помічав цього.

Він підняв перед собою руки та стиснув їх у кулаки — у світлі самотнього смолоскипа блиснули десять перснів. Темними провулками до них наближалися колоси, їхні постаті були скоцюрбленими тінями у темряві.

Солдати Сейзеда поволі відступали. У них уже не залишилося ніякої надії. Террісієць стояв один під тихим снігопадом — худорлявий лисий вчений; до того ж майже голий. Він — один із двох лише, хто проповідував втрачені релігії. Він — хто зрештою втратив надію. Він — хто повинен був вірити більше за інших.

Десять перснів. Кілька хвилин сили. Кілька хвилин життя.

Він чекав, поки колоси зберуться. Раптом потвори стали підозріло тихими. Вони припинили наближатися — так і завмерли на місці лінією темних м’язистих силуетів у темряві ночі.

«Чому вони не нападають?!» — роздратовано подумав Сейзед.

Заплакала дитина. Колоси знову почали рухатися. Террісієць напружився, але огидні істоти не стали йти вперед. Вони просто розступалися, даючи дорогу мовчазній постаті, що вийшла з центру їхньої групи.

— Леді Вен? — не повірив своїм очам Сейзед.

Він так і не мав нагоди поговорити з нею з того часу, як вона врятувала його біля брами. Дівчина мала надзвичайно виснажений вигляд.

— Сейзеде, — втомлено промовила вона, — ти набрехав мені про Джерело Вознесіння.

— Так, леді Вен.

— Та зараз це неважливо. Чому ти стоїш голий перед воротами замку?

— Я… — подивився він на колосів. — Леді Вен, я…

— Пенроде! — несподівано закричала Вен. — Ти там?

На стіні з’явився король — він був не менш спантеличений, ніж Сейзед.

— Відчиняйте ворота! — закричала дівчина.

— Ви там геть здуріли?! — крикнув у відповідь Пенрод.

— Не знаю.

Вона обернулася, і група колосів мовчки пішла вперед, ніби підкорюючись якомусь наказу. Найбільший із них узяв Вен на руки та піднімав, аж поки вона не опинилася на рівні захисного муру замка. Кілька солдатів, що стояли на стіні, позадкували.

— Я втомилася, Пенроде, — промовила Вен.

Сейзед сягнув слухової оловопам’яті, аби краще чути її слова.

— Ми всі втомилися, дитя, — відповів той.

— Я справді втомилася. Я втомилася від ігор. Втомилася від того, що люди помирають у результаті чвар між їхніми правителями. Втомилася від того, що добрих людей використовують…

Пенрод мовчки кивнув.

— Я хочу, аби ви зібрали солдат, які залишилися, — сказала Вен, обертаючись до міста. — Скільки тут у вас їх?

— Близько двох сотень.

Дівчина кивнула.

— Місто ще не втрачене — колоси настільки захопилися знищенням солдатів, що не встигли вбити багато містян. Я хочу, аби ви послали ваших солдатів на пошуки будь-яких груп колосів, які займаються грабунком або вбивствами. Захистіть людей, але не атакуйте колосів, якщо це буде можливо. Замість цього відправляйте до мене посланця.

Згадавши, яким зазвичай упертим був Ферсон Пенрод, Сейзед спершу подумав було, що той стане сперечатися. Але ні — той лише слухняно кивнув.

— А потім що? — поцікавився лорд.

— Про колосів я сама подбаю, — відповіла Вен. — Передовсім нам потрібно буде відновити контроль над замком Венчерів — мені знадобиться багато металів, а там величезні запаси. Коли місто буде в безпеці, я хочу, аби ви з вашими солдатами загасили пожежі. Це буде неважко — залишилося не так багато будівель, які ще можуть горіти.

— Гаразд, — сказав Пенрод і почав роздавати накази своїм людям.

Террісієць мовчки спостерігав за тим, як велетенський колос опустив Вен на землю. Він стояв тихо, ніби був вирізьблений з каменю, а не був живим створінням, яке дихало та стікало кров’ю.

— Сейзеде, — тихо промовила дівчина.

У її голосі було чути нелюдську втому.

— Так, леді Вен, — відгукнувся той.

Нарешті, помітивши Вен і колосів, вийшов із заціпеніння Гем, який сидів трохи збоку від усіх.

Дівчина уважно дивилася на Сейзеда. Він не наважувався подивитися їй в очі. Та вона мала рацію — про його зраду можна поговорити й пізніше. Спершу треба було розв’язати більш нагальні проблеми.

— Я так розумію, у вас є для мене завдання, — порушив мовчання террісієць. — Але я б хотів усе-таки поки що відпроситися. Є… дещо, що я хочу зробити.

— Звісно, Сейзеде, — сказала вона. — Але спершу скажи мені — хтось іще вижив?

— Кривоніг і Доксон загинули, моя леді. Я не бачив їхніх тіл, але інформація надійшла з надійних джерел. Як бачите, лорд Геммонд тут, із нами, хоча і дуже важко поранений.

— А Бриз? — спитала дівчина.

Сейзед кивнув на тіло, що лежало під стіною.

— На щастя, він живий, хоча, здається, його розум дуже погано відреагував на побачені ним жахіття. Можливо, це такий собі різновид шоку. Або… можливо, щось триваліше та серйозніше.

Вен кивнула, обертаючись до Гема.

— Геме, мені потрібен п’ютер.

Він кивнув відсторонено, і діставши здоровою рукою з кишені флакон, віддав дівчині. Вен проковтнула вміст, і її втома негайно послабла. Постава зробилася рівнішою, очі — уважнішими.

«Це ненормально, — схвильовано подумав Сейзед. — Цікаво, скільки вона вже його палить?»

Дівчина бадьоро розвернулася та пішла до колосів.

— Леді Вен? — покликав її террісієць, і вона зупинилася. — Під містом досі стоїть армія…

— О, я знаю! — промовила Вен, забравши в одного з колосів його величезний меч, на кілька сантиметрів вищий за її зріст. — Мені чудово відомо про наміри Страффа, — додала вона, закинувши меч на плече.

Після цього розвернулася та пішла у сніг та імлу, до замку Венчерів, а її особиста гвардія колосів слухняно потупала слідом за нею.

На те, аби виконати завдання, яке сам собі призначив Сейзед, у нього пішла більша частина ночі. У крижаній темряві він знаходив трупи один за одним, багато з них встигли вже вкритися тонкою кіркою інею. Снігопад припинився, зате почав віяти потужний вітер, який перетворював сльоту під ногами на слизький лід. Деякі з трупів террісійцеві доводилося виламувати з нього, аби перевернути й побачити обличчя.

Він би не зміг впоратися з цією моторошною роботою без тепла, що залишилося у його латунепам’яті. Хоча террісієць усе одно знайшов собі одяг по погоді — просту коричневу накидку та пару черевиків. Він працював багато годин, і довкола нього виром крутилися сніжинки. Звичайно, почав пошуки він біля брами. Там було найбільше трупів. Потім Сейзед почав заглиблюватися у вулиці та провулки.

Він знайшов її тіло ближче до ранку.

Пожежі на той час уже припинилися. Єдиним його джерелом світла був ліхтар, але і цього вистачило, аби помітити у наметі смужку тканини, що тріпотіла на вітрі. Спершу террісієць вирішив, що це просто викинутий шматок закривавленої перев’язки. Але потім він побачив проблиск помаранчевого та жовтого, підійшов — на те, аби рухатися швидше, в нього уже не було сил — і поліз руками у сніг.

Тіло Тіндвіл злегка потріскувало, коли Сейзед його перевертав. Кров на її боку замерзла, а розплющені очі заледеніли. Судячи з розташування тіла, вона вела своїх солдатів до замку Венчерів.

«Ех, Тіндвіл», — подумав він, торкаючись її обличчя.

Воно було досі м’яке, але моторошно холодне. Після років у неволі селекціонерів, після того, що вона пережила, ось яка доля її спіткала. Смерть у далекому та чужому місті, з чоловіком — ні, з напівчоловіком, — який її не заслуговував.

Він відпустив свою латунепам’ять і дозволив охопити себе нічному холодові. Зараз він не хотів відчувати тепла. Його ліхтар слабко мерехтів, освітлюючи вулицю та відкидаючи тіні на задубілий труп. І ось тут, у промерзлому лютадельському провулку, дивлячись на труп жінки, яку він кохав, Сейзед дещо зрозумів.

Він не знав, що робити.

Він намагався вичавити з себе якісь слова — чи бодай думки — але раптом виявилося, що всі його знання про релігії нічого не варті. Який взагалі сенс у поховальному обряді? В чому цінність молитов, звернених до давно померлих богів? Чому він присвятив своє життя? Релігія Дадрада не допомогла Кривоногу; Уцілілий не врятував від смерті тисячі солдатів. У чому сенс?

Знання Сейзеда не приносили йому втіхи. Він прийняв релігії, про які знав, — повірив у їхню цінність, — але це не дало йому того, чого він потребував. Вони всі не могли переконати його, що дух Тіндвіл досі був живий. Натомість вони підштовхували його до ключового питання: якщо так багато людей вірять у так багато різних речей, невже хоча б одне з цих вірувань — бодай щось — могло бути правдою?

Скаа називали Сейзеда святим, але тієї миті він збагнув, що є найбільшим у світі блюзніром. Він був тим, хто знав три сотні релігій — але при цьому в жодну з них не вірив.

Тому коли щоками террісійця потекли сльози, майже одразу замерзаючи на його обличчі, вони принесли йому не більше полегшення, ніж усі його релігії.

«Моє життя, — подумав він, — було обманом».