Джерело вознесіння

12

Вечірня імлиста темінь огортала фортецю.

Стояла вона на дні величезної улоговини. Схожа на кратер зі стрімкими стінами долина була настільки широка, що Сейзед навіть ясного дня не міг побачити інший її бік. А в темряві, що насувалась, дальній бік масивної діри, схований за завісою імли, нагадував чорну тінь.

Сейзед небагато знав про тактику та стратегію; попри те що в його металопам’яті зберігалися десятки книжок на цю тему, він мусив забути їхній вміст, аби звільнити місце для нових і нових праць. Але те, що він знав, підказало йому, що ця фортеця — Монастир Серан — не дуже надавався для оборони. Переваги, яку надає розташування на височині, у неї не було, а стіни кратера чудово підходять для того, аби зручно розташувати облогові конструкції та закидувати твердиню величезними каменюками.

Утім, цю фортецю будували не для того, аби оборонятися від ворожих армій. Її звели, аби гарантувати усамітнення. Завдяки розташуванню в кратері, фортецю було важче знайти, а через незначне підвищення рівня ґрунту по його периметру, побачити монастир було фактично неможливо, аж поки не підійдеш майже впритул. До монастиря не вели ані дороги, ані стежки, а спускатися до нього стрімкими стінами улоговини було доволі ризиковано.

Гостей інквізитори точно не любили.

— Отже? — спитав Марш.

Вони з Сейзедом стояли на північному краю кратера, і просто у них під ногами починалося урвище глибиною в кілька сотень метрів. Сейзед сягнув до своєї візуальної оловопам’яті та витягнув звідти трохи запасеного зору. Краї його поля бачення дещо порозмивалися, але речі, які були попереду, стало видно так, ніби вони розташовувались набагато ближче. Він докрутив ще зору, не звертаючи уваги на нудоту, що виникла внаслідок величезних обсягів побаченого.

За допомогою посиленого зору він міг роздивлятися Монастир, ніби й сам стояв під його стінами. Він бачив кожну подряпинку на темних кам’яних стінах — пласких, широких, масивних. Він бачив кожнісіньку крапочку іржі на величезних сталевих пластинах, закріплених з зовнішнього боку стін. Він бачив кожен вкритий мохом куточок і брудний від попелу виступ. Вікон не було.

— Не знаю, — повільно промовив Сейзед, відпускаючи свою візуальну оловопам’ять. — Важко сказати навіть, чи в цій фортеці хтось живе. Ані руху, ані проблиску світла. Але, може бути, Інквізитори засіли всередині.

— Ні, — відповів Марш, і у вечеровій тиші його напружений голос пролунав недоречно голосно. — Вони пішли.

— А навіщо їм звідси йти? Це надзвичайно потужна фортеця. Так, від армії тут не пообороняєшся, але вона може стати чудовим захистом від хаосу нашої епохи.

Марш похитав головою.

— Вони пішли.

— Чому ти такий впевнений?

— Не знаю.

— І куди вони, по-твоєму, пішли?

Марш поглянув на нього, після чого обернувся через плече.

— На північ.

— До Лютаделя? — нахмурився Сейзед.

— Зокрема, — відповів Марш. — Ходімо. Я не знаю, чи вони повернуться, але ми не можемо згаяти такої нагоди.

Сейзед кивнув. Зрештою, для цього вони сюди й прийшли. Але все-таки він досі вагався. Він був відданий книгам та благородному служінню. Блукання селами й без того мало стосувалося того, чим він займався у житті. А вдиратися до твердині інквізиторів…

Марша, вочевидь, внутрішні гризоти його компаньйона мало обходили. Інквізитор розвернувся та почав наближатися до краю кратера. Сейзед закинув на плече свою торбу і вирушив за ним слідом. Зрештою вони наблизилися до схожої на клітку конструкції, однозначно призначеної для того, аби опуститися на дно улоговини за допомогою системи мотузок і блоків. Клітка стояла на верхньому виступі; Марш зупинився біля неї, але заходити всередину не став.

— Що таке? — не зрозумів Сейзед.

— Система блоків, — пояснив Марш. — Клітку повинен опускати хтось, хто стоїть унизу.

Сейзед кивнув — так і було. Марш зробив крок уперед і смикнув важіль. Клітка полетіла вниз. Задиміли мотузки, заскрипіли блоки, і масивна клітка стрімко полетіла на дно прірви, а за кілька секунд пролунав приглушений удар конструкції об каміння.

«Якщо там внизу хтось є, — подумав Сейзед, — вони не могли не помітити нас».

Марш обернувся до нього, і головки штирів у його очах злегка блиснули в пригаслому вечірньому світлі.

— Слідуй за мною, якщо бажаєш, — промовив він, після чого відв’язав противагу та почав спускатися, міцно тримаючись за мотузки.

Сейзед підійшов до краю, дивлячись, як Марш зісковзує мотузкою у темну, імлисту безодню. Після цього террісієць опустився на коліна, розв’язав свою торбу та зняв масивні металеві браслети з зап’ясть і передпліч — головні частини його міднопам’яті. У них зберігаються спогади хранителя, врятовані знання минулих століть. Він із благоговінням відклав їх убік, а тоді витягнув з торби пару набагато менших браслетів — один залізний, а інший з п’ютера. Металопам’яті воїна.

Цікаво, чи Марш розумів, наскільки Сейзед у цьому невправний? Володіти надзвичайною силою не обов’язково означає бути воїном. Відмахнувшись від цих думок, террісієць застібнув браслети на щиколотках і витягнув два персні — олов’яний та мідний, їх він легко одягнув на пальці.

Він зав’язав торбу та знову закинув її на плече, а тоді підібрав головні частини своєї міднопам’яті. Знайшовши для них надійний сховок непримітну нору між двома каменюками, — він запхав їх усередину. Хай що б там трапилося внизу, він не міг дозволити, аби їх відібрали та знищили інквізитори.

Аби заповнити свою міднопам’ять спогадами, Сейзед слухав, як інший хранитель цитує всю свою колекцію легенд, фактів та історій.

Сейзед запам’ятав кожне почуте речення, а тоді запхав ці спогади до міднопам’яті, збираючись скористатися ними пізніше. Він сам пам’ятав дуже мало, зате будь-якої миті міг дістати будь-яку книгу або запис, які були йому потрібні, а тоді знову повернути їх назад у свою пам’ять, пригадавши їх настільки ясно, ніби щойно-щойно прочитав. Для цього потрібно було всього лише одягти відповідні браслети.

Без міднопам’яті террісійцеві робилося неспокійно. Похитавши головою, він знову підійшов до краю. Марш тим часом дуже швидко опускався на дно кратера; як і всі інквізитори, він володів силою з-імли-народжених. Щоправда, Сейзед ніяк не міг втямити, як він міг нею володіти й узагалі жити, якщо просто в його мозок було вбито сталеві штирі, — а Марш запитання Сейзеда на цю тему ігнорував.

Сейзед крикнув униз, привертаючи увагу Марша, а тоді підняв свою торбу і кинув її униз. Марш витягнув руку і «притягнув» торбу до себе за допомогою своєї алломантичної сили. Інквізитор закинув торбу на своє плече та продовжив спуск.

Сейзед вдячно кивнув йому і зробив крок уперед. Почавши падіння, він подумки сягнув до своєї залізопам’яті по збережену у ній силу. Наповнення металопам’яті завжди мало свою ціну; наприклад, за посилення зору Сейзед мусив розплачуватися кількома тижнями напівсліпоти. І протягом цього часу він одягав олов’яний браслет, зберігаючи надлишок зору для пізнішого використання.

Залізо відрізнялося від інших металів. Воно не зберігало зору, сили та витривалості — навіть спогадів. Воно могло зберігати дещо інше — вагу.

Отже, Сейзед вирішив не випускати силу, що зберігалась у залізопам’яті: від цього він зробився б тільки важчим. Натомість він почав заповнювати залізопам’ять, дозволяючи їй витягувати його вагу. Террісієць відчув знайому легкість — відчуття, що його тіло не має ваги.

Його падіння сповільнилося. Террісійські філософи могли чимало розповісти про використання залізопам’яті. Вони стверджували, що її сила не змінює маси або розмірів особи — натомість змінюючи те, в який спосіб притягує її земля. Сейзед став падати повільніше не тому, що зменшилась його вага — падіння уповільнилося через те, що площа поверхні його тіла, якою він спирався на повітря, стала більшою, відповідно, він тепер здавався легшим.

Утім, байдуже з якої причини, але падав Сейзед нешвидко. Найважчими елементами на його тілі були тонкі металеві браслети на щиколотках, і завдяки їм він падав униз ногами. Террісієць витягнув руки та трохи вигнувся, підставляючись під потоки повітря. Ні, падав він не з нудною повільністю пір’ячка або листочка; але в той самий час це й не було вільне падіння метеорита. Падав Сейзед контрольовано та ледве не ліниво. Трохи згодом він, тріпочучи одягом та розкинувши руки, пролетів повз Марша, і той провів його цікавим поглядом.

Наблизившись до землі, Сейзед сягнув п’ютеропам’яті та приготувався до приземлення за допомогою дещиці сили. Він ударився об землю, але оскільки тіло його було майже невагоме, боляче не було. Для того, аби поглинути імпульс падіння, террісійцю не довелося навіть дуже згинати коліна.

Він припинив наповнювати залізопам’ять, відпустивши свій п’ютер, і мовчки став чекати на Марша. У нього за спиною купою розвалин валялись залишки клітки. Сейзед із тривогою зауважив зламані залізні кайдани. Видно, дехто з тих, хто відвідував Монастир, робив це не з власної волі.

Поки приземлився Марш, землю обсіла густа імла. Сейзед прожив у імлі все своє життя, але ніколи досі не почувався в ній незатишно. Йому здавалося, що імла от-от почне його душити, що вона намагатиметься його вбити, як убила старого Джеда — нещасного фермера, смерть якого розслідував террісієць.

Марш спокійно подолав останні кілька метрів до землі, приземлившись зі вправністю справжнього алломанта. Навіть після того, як Сейзед провів стільки часу серед з-імли-народжених, алломантичні здібності його досі дивували. Втім, він ніколи насправді їм не заздрив. Так, алломанти краще билися, але вони не вміли розширювати свою пам’ять, даючи іншим доступ до накопичених за тисячу років мрій, сподівань і вірувань. Вони не вміли підказати, як лікувати рани, вони не здатні були навчити бідних селян сучасних методів внесення добрив. Металопам’яті ферухіміків були хоча й не такі епатажні, зате — набагато корисніші для суспільства.

До того ж Сейзед знав кілька ферухімічних прийомів, які могли б заскочити зненацька навіть найбільш підготованого воїна.

— Ходімо, — сказав Марш, віддаючи йому торбу.

Террісієць кивнув, закинув торбу собі на плече та пішов за інквізитором кам’янистою землею. Сейзеду, який не звик перебувати в оточенні людей таких само високих, як і він, іти поруч із Маршем було трохи дивно. Террісійці — то взагалі високий народ, а Сейзед навіть серед них виділявся зростом: його руки та ноги були дещо задовгі для його тіла — наслідок кастрації у дуже юному віці. Попри те що Пан Всевладар був мертвий, Терріс іще довго пожинатиме плоди його підходу до виховання з тамтешнього народу слуг та контролю народжуваності — за допомогою них він намагався позбавити террісійців ферухімічних здібностей.

Монастир Серан височів перед ними у темряві, і тепер, коли Сейзед дивився на нього зсередини кратера, він виглядав іще зловісніше. Марш попрямував просто до входу, Сейзед поплівся за ним. Йому було зовсім не страшно. Скільки террісієць жив, страх ніколи не був для нього потужною мотивацією. Зате він хвилювався. Хранителів залишилось дуже мало; якщо він раптом загине, стане на одного менше з тих, хто може подорожувати світом, відновлюючи забуті знання та навчаючи людей.

«Хоча я зараз цим і не займаюся».

Марш поглянув на масивні сталеві двері. Після цього навалився на одну з них, очевидно, запаливши п’ютер, аби збільшити свою силу. Сейзед, приєднавшись до інквізитора, також штовхнув. Двері ані рухнулися.

Шкодуючи, що доводиться розтринькувати запаси, террісієць сягнув своєї п’ютеропам’яті та збільшив силу. Зараз він використав значно більше, ніж під час приземлення — і його м’язи негайно збільшились у розмірах. На відміну від алломантії, ферухімія часто мала безпосередній ефект на тіло особи, яка її застосовує. Сейзед відчув, як тіло під одягом налилося силою, — і він миттю став удвічі сильнішим, ніж секунду тому, перетворившись на природженого бійця. Лише після цього вони спільними зусиллями змогли відчинити двері.

Вони навіть не скрипнули — тільки повільно та рівно відчинилися всередину, відкриваючи їхнім очам довгий темний коридор.

Сейзед відпустив п’ютеропам’ять, повертаючись до свого нормального стану. Інквізитор увійшов до Монастиря, його ноги ворушили клапті імли, що вже почала пробиватися всередину крізь відчинені двері.

— Марше? — покликав його Сейзед.

Інквізитор обернувся.

— Я не зможу увійти.

— Твоя ферухімія…

— Вона може допомогти мені краще бачити у темряві, — похитав головою Сейзед, — але для цього потрібне бодай одне джерело світла. До того ж якщо я використаю стільки зору, моєї оловопам’яті вистачить на лічені хвилини. Мені потрібен ліхтар.

Марш кивнув. Він розвернувся й миттю зник у темряві.

«Ну ясно, — подумав Сейзед, — інквізитору не потрібне світло, щоб бачити».

Несподіванки в цьому не було: в очниці Марша було забито металеві штирі, і від очних яблук нічого не залишилось. Бачити інквізитору давала можливість якась потужна сила, і в непроглядній темряві вона працювала так само добре, як і при світлі.

За кілька секунд Марш повернувся, несучи в руці лампу. Оскільки Сейзед бачив кайдани у спусковій клітці, він подумав, що інквізитори повинні були утримувати в монастирі немаленьку групу рабів і слуг, які б обслуговували їхні потреби. А якщо це так — куди поділися всі ці люди? Втекли, чи що?

Террісієць запалив лампу за допомогою кресала, яке він дістав зі своєї торби. Примарний вогонь освітив порожній і довгий коридор. Сейзед, піднявши лампу вище, ступив у Монастир і почав заповнювати маленький мідний перстень на своєму пальці, одразу переносячи інформацію в міднопам’ять.

— Великі приміщення, — прошепотів він, — без оздоблення.

Насправді говорити усе це вголос було зовсім не обов’язково, але він виявив, що проговорювання побаченого допомагає йому чіткіше формувати спогади. А потім уже він міг їх занести до міднопам’яті.

— Інквізитори, вочевидь, полюбляли сталь, — продовжував він, — що й не дивно, враховуючи, що їхню релігію часто називали Сталевим Міністерством. Стіни завішані масивними сталевими пластинами без слідів іржі, на відміну від тих, що висять ззовні. Чимало з них не зовсім гладенькі та рівні, натомість вкриті візерунками, вибитими на їхніх поверхнях.

— Що ти робиш? — обернувся до нього, нахмурившись, Марш.

Сейзед підняв свою праву руку, демонструючи мідний перстень.

— Я мушу зробити звіт про візит до цього місця. І коли випаде нагода, мені доведеться повторити розповідь про все побачене тут іншим хранителям. А тут, гадаю, багато цікавого.

Марш відвернувся.

— Не переймайся інквізиторами. Вони не варті, аби щось про них розповідати.

— Та до чого тут варті або не варті, Марше, — заперечив Сейзед, підіймаючи лампу та уважно дивлячись на якусь квадратну колону. — Знання про будь-яку релігію є цінним. І я повинен зробити так, аби про них також не забули.

Сейзед знову поглянув на колону, а тоді заплющив очі та відтворив її образ у своїй голові, одразу додавши його до міднопам’яті. Візуальні спогади не такі корисні, як слова. Візуалізації швидко псуються, щойно їх видобудеш із міднопам’яті, розум їх спотворює. До того ж передавати їх іншим хранителям не можна.

Марш нічого не відповів на зауваження террісійця щодо релігії; він просто розвернувся та продовжив свій шлях углиб будівлі. Сейзед повільним кроком пішов за ним, промовляючи сам до себе та записуючи свої слова у міднопам’ять. То був цікавий досвід. Щойно террісієць щось казав, він відчував, як думки ніби висмоктуються з його пам’яті, залишаючи по собі порожнечу. Власне кажучи, він ледве міг пригадати, про що говорив буквально секунду тому. Але заповнивши свою міднопам’ять, він міг сягнути по ці спогади пізніше — і вони були б досі свіжі, ніби щойно створені.

— Приміщення високі, — сказав він. — Є кілька колон — вони також вкриті сталевими пластинами. Колони масивні та квадратні, а не круглі, як зазвичай. Здається, це місце будували люди, які не переймалися витонченістю споруди. Вони ігнорували всякі дрібні деталі, віддаючи перевагу широким лініям і утилітаризмові. Коли ми виходимо у головний коридор, архітектурний стиль не змінюється. На стінах немає розписів та дерев’яного оздоблення, підлога не викладена плиткою. Лише довгі й широкі коридори з різкими лініями та блискучими поверхнями. Підлога вкрита сталевими квадратами зі стороною трохи менше метра. Вони… холодні на дотик. Як не дивно, але тут немає ані гобеленів, ані кольорових вітражів і кам’яних скульптур, притаманних архітектурі Лютаделя. Шпилів і склепінь також немає. Самі лише квадрати й прямокутники. Лінії… багато ліній. А ще тут немає нічого м’якого. Ані килимів, ані доріжок, навіть вікон немає. Це — місце для тих, хто бачить світ геть не так, як звичайні люди. Марш іде цим величним коридором, зовсім ні на що не звертаючи уваги. Я піду за ним, а пізніше повернуся і зроблю ще кілька записів. Він, здається, слідує за чимось… чого я не відчуваю. Можливо, це…

Завернувши за ріг і побачивши інквізитора, який стоїть перед дверима великої зали, Сейзед замовчав. Його рука затремтіла, і світло лампи переривчасто замиготіло.

Марш знайшов слуг.

Вони померли настільки давно, що Сейзед не відчував трупного смороду, аж поки не підійшов ближче. Можливо, саме на цей нудотний дух Марш і йшов — відчуття того, хто палить олово, можуть бути дуже гострими.

Інквізитори виконали свою роботу дуже ретельно. Тут відбулася справжня бійня. Зала була величезних розмірів, але мала тільки один вихід, і тіла високою купою валялися під задньою стіною; нещасні були зарубані або гострим мечем, або сокирою. Слуги юрмилися під цією стіною — і там же вони помирали.

Сейзед відвернувся.

Марш залишався біля входу.

— Тут добряче смердить, — промовив він нарешті.

— Ти тільки помітив? — спитав Сейзед.

Марш обернувся до террісійця, намагаючись зловити його погляд.

— Не будемо тут затримуватися. У кінці коридору за нашою спиною є сходи. Я піду ними вгору — там повинні розташовуватися кімнати інквізиторів. Якщо інформація, яку я шукаю, зберігається в Монастирі, то вона може бути тільки там. А ти можеш залишатись тут, а можеш спуститися униз. Але за мною не йди.

— Чому? — нахмурився Сейзед.

— Я повинен бути там наодинці. Я не можу цього пояснити. Мене не хвилює те, що ти можеш побачити вчинені інквізиторами звірства. Я просто… не хочу, аби ти був поруч, коли це станеться.

Сейзед опустив лампу, і жахлива картина в залі занурилась у темряву.

— Чудово.

Марш розвернувся, пройшов повз Сейзеда і зник у темному коридорі. Террісієць залишився сам.

Він намагався не зациклюватися на цьому. Повернувшись до головного коридору та занісши у свою міднопам’ять побачені наслідки різанини, Сейзед почав детально описувати архітектуру та мистецтво — якщо тільки ці візерунки на пластинах, якими були вкриті стіни, можна було назвати мистецтвом.

Він говорив, і голос його тихим відлунням ширяв між суворих стін, а блякле світло лампи в його руках виблискувало на сталі — його очі невідривно дивилися вглиб коридору. А там була темна прірва. Сходи вели вниз.

Попри те що Сейзед повернувся до описування однієї з пластин на стінах, він чудово розумів, що рано чи пізно він вирушить просто у цей морок. А причина та сама — цікавість, прагнення пізнати невідоме. Це відчуття вело його як Хранителя, і саме воно зрештою привело його до Келсьє. Він розумів, що всієї правди він ніколи не дізнається, але ігнорувати цього пориву він не міг. Тому нарешті він розвернувся та наблизився до сходів — і єдиним його супутником був його шепіт.

— Сходи подібні до тих, що я вже бачив у коридорі. Вони — величні та широкі, ніби ті, які ведуть до замку або палацу. От тільки ведуть вони у морок. Сходинки масивні, схоже, вирізьблені з каменю, а потім обшиті сталлю. Вони високі, призначені для впевненої ходи. Я іду і намагаюся зрозуміти, які ж таємниці оберігали інквізитори, що мусили сховати їх у підземеллях своєї твердині. Уся ця будівля — таємниця. Що ж вони тут робили, у цих масивних коридорах, у незачинених і порожніх кімнатах? Сходи ведуть до ще одного великого квадратного приміщення. Я дещо помітив — тут немає дверей. Усі кімнати відкриті, до всіх кімнат можна зазирнути з коридору. Ідучи ним, я зазираю у кімнати підземелля — це схожі на печери приміщення, в яких майже немає меблів. Ані бібліотек, ані віталень. У кількох кімнатах стоять великі металеві блоки — можливо, олтарі. А в останній кімнаті по коридору… дещо інше. Я не впевнений, що це таке. Можливо, катівня? Там на підлозі встановлені столи — металеві столи. На них були сліди крові, хоча трупів ніде не видно. У мене під ногами висохла кров кришиться в порох; гадаю, в цій кімнаті померло чимало людей. Але знарядь катування щось не видно, окрім… Штирів. Таких само, як в очах інквізиторів. Масивні, важкі штуки, як ті, що вбивають у землю величезними молотами. Деякі з них вкриті кров’ю, хоча я б, наприклад, такий навіть не підняв. А інші… не відрізнити від тих, що стирчать в очах Марша. Щоправда, зроблені з інших металів.

Сейзед поклав штир на стіл — метал дзвякнув об метал. Він здригнувся і знову уважно оглянув кімнату. Може, це місце, де створювали нових інквізиторів? Він аж здригнувся, уявивши, як ці жахливі істоти — колись їх було всього лише кілька десятків — закрилися у Монастирі та протягом кількох місяців нарощували кількість своїх лав.

Але щось тут було не так. Інквізитори завжди вважалися таємним та дуже закритим орденом. Та й де б вони знайшли достатньо чоловіків, гідних приєднатися до них? І чого б не перетворити на інквізиторів слуг, тіла яких Сейзед бачив нагорі, а не вбивати їх усіх до останнього?

Террісієць завжди підозрював, що для того, аби з людини зробити інквізитора, вона повинна бути алломантом. Досвід Марша тільки підтверджував це припущення: до своєї трансформації він був шукачем, здатним палити бронзу. Сейзед знову подивився на кров, на штирі, на столи — і вирішив, що йому не дуже-то й хочеться знати, як створюються нові інквізитори.

Сейзед уже збирався вийти з цієї кімнати, аж раптом його лампа освітила щось у задній частині приміщення. Ще один дверний отвір.

Він пішов до нього, намагаючись не звертати уваги на шурхіт висохлої крові у себе під ногами, та увійшов до зали, яка зовсім не була схожа на решту похмурої архітектури Монастиря. Вона була вирізьблена просто в камені та вела до дуже вузьких сходів. Зацікавлений, Сейзед пішов побитими кам’яними сходинками. Уперше, відколи він увійшов до будівлі, йому зробилося тісно, а дійшовши до самого низу сходів, він мусив навіть пригнутись, аби увійти до ще меншої кімнатки. Ступивши всередину, він випрямився, підняв руку, в якій тримав лампу, і побачив просто перед собою…

Стіну. Кімнатка несподівано закінчувалася стіною — тепер освітленою його лампою. Вона, як і стіни вгорі, була обшита сталевою плитою. Конкретно ця була добрячих півтора метра завширшки і стільки ж заввишки. А ще на ній було щось написано. Раптом зацікавившись, Сейзед поклав свою торбу на підлогу, зробив крок уперед, підняв свою лампу та прочитав верхній рядок тексту, вибитого на стіні.

Текст був написаний террісійською мовою.

Звісно, старим її діалектом, але Сейзед міг прочитати написане, навіть не сягаючи своєї мовної міднопам’яті. Він читав слова — і рука його тремтіла.

Я викарбовую ці слова у сталі, тому що нічому записаному не в металі немає віри. Мені почало здаватися, що я один залишився при здоровім глузді. Як інші можуть бути такими сліпими? Вони так довго чекали на появу свого героя — того, про якого згадувалось у Террісійських пророцтвах, — що тепер швидко роблять висновок, що всі ці історії та легенди стосуються цього чоловіка.

Брати мої решти фактів не помічають. Вони не здатні поєднати між собою різні дивні речі, що відбуваються. Вони глухі до моїх попереджень і сліпі до моїх відкриттів.

Можливо, вони й мають рацію. Може, я збожеволів, може, я ревную — або просто йолоп. Мене звати Кваан. Філософ, учений, зрадник. Саме я знайшов Аленді — і саме я першим проголосив його Героєм Віків. Саме я почав це все.

І я — той, хто його зрадив, бо я знав, що йому не можна дозволити виконати його місію.

— Сейзеде.

Террісієць аж підстрибнув на місці, ледве не випустивши лампу. У дверному отворі позаду нього стояв Марш. Владний, незручний і темний. Як же він пасував цьому місцю з його чіткими лініями та його суворістю…

— Приміщення угорі порожні, — промовив Марш. — Дарма ми сюди прийшли — мої браття забрали все, що могло їм стати у пригоді.

— Не дарма, Марше, — відповів Сейзед, розвертаючись до сталевої пластини.

Він прочитав не все — далеко не все. Текст був написаний дрібно та рясно, покриваючи всю стіну. Попри те що напис був очевидно древній, на сталевій пластині він чудово зберігся. Серце Сейзеда забилося частіше.

Це був фрагмент тексту, написаний ще до початку правління Пана Всевладаря. Цей фрагмент був написаний террісійським філософом — святою людиною. Попри десять століть пошуків, хранителі так і не досягнули першочергової мети свого створення: вони так і не відкрили власної релігії Террісу.

Пан Всевладар — сам за походженням террісієць — знищив їхні релігійні вчення невдовзі після того, як прийшов до влади. Протягом усього його довгого правління, представників його власного народу переслідували найбільш послідовно та жорстоко, а хранителям вдалося відшукати лише незначні фрагменти інформації про те, у що колись вірили террісійці.

— Я мушу це все переписати, Марше, — сказав Сейзед, нахиляючись за торбою.

Скористатися візуальною пам’яттю не вийде — ніхто не здатен запам’ятати такий обсяг тексту, написаного на стіні. Можливо, він зможе прочитати їх і записати у міднопам’ять. Але Сейзеду хотілося записати це все від руки, зберігши оригінальну структуру ліній та пунктуацію.

— Нам не можна тут залишатися, — похитав головою Марш. — Гадаю, сюди й приходити було не варто.

Сейзед задумано поглянув на стіну, а тоді дістав з торби кілька великих аркушів паперу.

— Гаразд, — промовив він. — Значить, доведеться просто скопіювати. Так навіть краще буде, гадаю. Текст буде збережено точнісінько так, як його й написали.

Марш кивнув, і террісієць дістав шматок вугілля.

«Це відкриття… — збуджено думав він. — Це буде щось на кшталт щоденника Рашека. Правда стає дедалі ближчою!»

Коли Сейзед почав копіювати текст — обережними та точними рухами — у його голові раптом спливла ще одна думка. Якщо вже у нього в руках опинився такий цінний матеріал, відчуття обов’язку просто не дозволяє йому знову піти тинятися селами. Він повинен повернутися на північ і розповісти про своє відкриття, бо ж якщо він помре, текст буде втрачено. Террісієць повинен був повернутися до Террісу.

Або… до Лютаделя. А звідти він уже зможе зв’язатися з північчю. У нього є достатньо вагома причина знов опинитися у вирі подій та повернутися до команди.

От тільки чому його від цих думок почало гризти почуття провини?